Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 61

Цього вечора я спускався зі своєї гори по схилу нових поколінь, обличчя яких я ще не знав, наперед утомлений від людських слів і вже не чуючи серед гуркоту їхніх возів та дзенькоту їхніх ковадел співу їхніх сердець, – звільнений від них, наче вже не знав їхньої мови, байдужий до майбутнього, що відтепер уже не цікавило мене; приземлений, як видавалося мені. Я впадав у відчай і сам був його причиною, був відгороджений масивним бастіоном егоїзму («Господи, – казав я Богові, – ти відступив від мене, і саме тому я покидаю людей»), і запитував себе, що розчарувало мене в їхній поведінці.

Я не завдав собі клопоту домагатися від них бодай чого-небудь. Навіщо наповнювати новими отарами мої пальмові гаї? Навіщо добудовувати до мого палацу нові вежі, коли я вже й так тягну свою мантію від зали до зали, немов корабель у безмежжі морів? Навіщо годувати нових рабів, коли вже й так, по семеро чи по восьмеро під кожними дверима, вони стоять, мов стовпи мого існування, я бачу їх уздовж коридорів, як вони тиснуться до стін, коли я проминаю їх або тільки-но вони почують шелест моєї мантії? Навіщо брати в полон інших жінок, коли я вже замкнув їх у своїй тиші, навчившись уже не слухати їх, щоб розуміти їх? Адже я бачив, як вони сплять, тільки-но опустивши повіки й зануривши очі в оксамит… Я тоді покидав їх, сповнений бажання піднятися на найвищу вежу, що піднеслася аж до зірок, і дізнатися від Бога про сенс їхнього сну, бо тоді сплять пересвари, пересічні думки, ница вправність і марнославство, що знову разом зі світлом заповзають їм у серце, бо ж їм ідеться тільки про те, щоб перемогти свою товаришку й позбавити її трону в моєму серці. (Але, якщо я забуду їхні слова, лишиться тільки пташина гра й лагідність сліз…)