Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 63

– Невже ви не соромитеся, – запитав я тоді, – своєї ненависті, своїх чвар і своєї люті? Не простягаєте кулак унаслідок пролитої вчора крові, бо, якщо після пригоди ви вийдете оновлені, мов дитина з розірваного лона, або крилата тварина, ще прикрашена шматочками своєї лялечки, що ви зрозумієте внаслідок учорашніх подій в ім’я істин, не позбавлених сутності? Бо ті істини, які потрапляли мені до рук і розривалися, я, навчений досвідом, завжди порівнював із кривавим випробуванням любові. Плід, який народиться, не є ані однією особою, ані другою, а складається з обох. І домінує над обома. Вони примиряться в ньому аж до дня, коли й самі, вже в новому поколінні, зазнають кривавого випробування любов’ю.

Вони, безперечно, страждають від жахіть пологів. Але, коли минуть жахіття, настане мить святкування. Люди знайдуть себе в новонародженій дитині. Слухайте, коли ніч захопить вас і приспить, ви всі схожі одні на одних. Я кажу це навіть про тих ув’язнених, які носять нашийник засуджених на смерть: вони не відрізняються від інших. Важить тільки те, щоб вони знайшли себе у своїй любові. Я прощу всіх за те, що вони вбили, бо я відмовляюся розрізняти їх відповідно до хитрощів мови. Оцей убив унаслідок любові до своїх ближніх, бо життям ризикують тільки задля любові. Інший теж убив унаслідок любові до ближніх. Умійте розпізнавати й відмовляйтеся називати помилкою те, що суперечить вашим істинам, а істиною – те, що суперечить помилці. Адже знайте, що очевидність, яка опановує вас і змушує видиратися на вашу гору, опанувала ще й іншого, що теж вибирається на свою гору. Він керується тією самою очевидністю, яка й вас підняла серед ночі. Можливо, не тією самою, але не менш сильною.

Але ви здатні побачити в тій людині тільки те, що заперечує людину, якою ви є. І так само й вона – здатна побачити у вас тільки те, що заперечує її. Проте кожен знає, що він у собі – щось інше, ніж крижане або ненависне, проте відкрите заперечення такого очевидного, простого і чистого обличчя, яке показує вам супротивник, щоб погодитися на смерть. Отже, ви, один і другий, не любите вигадувати собі брехливого і пустого супротивника. Але я паную над вами і сповіщаю вам: ви любите одне обличчя, хоч яке невизнане й погано розкрите.

Обмийтеся від вашої крові: на рабстві не будують нічого, крім бунтів рабів. Із суворості нічого не витікає, якщо немає схильності до навернення. Якщо запропонована віра нічого не варта і якщо є схильність навернутися, тоді навіщо потрібна суворість?

Чому, коли настає день, ви хапаєтеся за зброю? Що ви здобудете в цих різанинах, коли не знаєте, хто вбиває вас? Я зневажаю зародкову віру, яка примирює тільки тюремників.

Отже, я не раджу тобі вдаватися до полеміки. Адже вона нікуди не веде. А якщо ти полемізуватимеш із тими, хто помиляється, відмовляючись від твоїх істин задля власної очевидності, то, признайся, що й ти таким чином в ім’я своєї очевидності відмовляєшся від їхньої істини.

Визнай їх. Візьми їх за руку й поведи. Скажи їм: «Ви маєте слушність, отож вилізаймо на гору», – так ти утвердиш порядок у світі і вони відпочиватимуть на завойованому просторі.

Адже не треба казати: «Це місто має тридцять тисяч жителів», на що інший відповість тобі: «Там лише двадцять п’ять тисяч», бо і справді, всі доходять згоди з приводу якогось числа. Отже, помиляється хтось один. Натомість треба казати: «Це місто – результат праці архітектора й вирізняється стабільністю. Корабель, що везе людей». А інший додасть: «Це місто – спів людей, які виконують одну працю…»

Адже треба казати: «Плідна та свобода, яка дає змогу народитися людині й живлющим суперечностям». Або: «Свобода загниває, а плідним є примус, що є внутрішньою необхідністю принципу кедра». І ось вони проливають кров одне одного. Не шкодуйте про це, бо це муки пологів, і внутрішнє скручування, і заклик до Бога. Тож скажи кожному з них: «Ти маєш слушність». Бо вони мають слушність. Але поведи їх вище на їхню гору, бо самі вони відмовляються від зусиль із метою вилізти, які стільки-бо вимагають від м’язів і серця, та ось їхні страждання зобов’язують їх і надають їм сміливості. Адже ти тікаєш угору, якщо тобі загрожують яструби. Адже ти шукаєш угорі сонця, якщо ти дерево. А твої вороги працюють разом із тобою, бо в світі вже немає ворога. Ворог обмежує тебе, отже, дає тобі форму й засновує тебе. І ти кажеш їм: «Свобода і примус – два аспекти однієї необхідності, що є буттям кимсь одним, а не іншим». Свобода бути одним, несвобода бути іншим. Свобода в мові. А несвобода домішує туди іншого. Свобода в правилах такої-то гри в кості. Але не свобода знищувати правила, розриваючи їх правилами іншої гри. Свобода будувати, але не грабувати і знищувати внаслідок кепського керування запасом твоїх благ, як-от у того, хто погано пише й пожинає наслідки своєї недбалості, знищуючи таким чином власну здатність висловитися, бо ніхто вже, читаючи його, нічого не відчує, якщо він знищить у людей чуття стилю. Отак і віслюк, якого я порівнюю з королем і який спричиняє сміх, бо ж король гідний поваги і його справді поважають. Потім настає день, коли він ототожнює себе з віслюком. Я говорю тут лише про очевидні речі.

Це знають усі, бо всі, хто вимагає свободи, вимагають внутрішньої моралі, щоб людина була все-таки керована. Жандарм, кажуть вони собі, перебуває всередині. А ті, хто вимагає протилежного, стверджують, що це свобода духу, бо ти вільний у своєму домі проминати передпокої, походжати по залах, від однієї до другої, штовхати двері, підніматися або опускатися сходами. Твоя свобода приростає числом мурів, пут і засувів. Ти маєш що більше можливих дій, які постають перед тобою і серед яких можна обирати, що більше обов’язків накидає тобі твердість твого каміння. А в загальній залі, де ти безладно розташувався, для тебе вже немає свободи, а є тільки розпад.

Врешті-решт усе йде від міста, що є тим самим. Але один вимагає для людини, якою вона є, права діяти. Інший – права сформувати людину, щоб вона могла жити та діяти. Обидва оспівують ту саму людину.

Але обидва й помиляються. Перший вважає, ніби людина вічна та існує в собі. Не знаючи, що двадцять років навчання, примусу і вправ заснували в ньому цю людину, а не іншу. Нехай твоя здатність любити з’являється в тобі насамперед унаслідок молитви, а не твоєї внутрішньої свободи. Отак і музичний інструмент, якщо ти не навчився грати на ньому, або вірш, якщо ти не знаєш ніякої мови. Другий помиляється теж, бо вірить у мури, а не в людину. Отже, в храм, а не в молитву. Над камінням храму домінує тиша, і тільки вона й має значення. Ця тиша в душі людей. Душа людей, де тримається тиша. Ось храм, перед яким я простерся. А інший робить собі кумира з каміння й простирається перед камінням як каміння…

Так само й тоді, коли йдеться про імперію. Я не робив з імперії Бога, щоб він поневолював людей. Я не жертвував людьми задля імперії. А заснував імперію, щоб наповнити нею людей і надихнути їх нею, людина важить для мене більше, ніж імперія. Саме щоб заснувати людей, я й підпорядкував їх імперії. Я поневолив людей не на те, щоб заснувати імперію. Але облишмо цю мову, яка нікуди не веде й відрізняє причину від наслідку й господаря від служника. Адже це тільки відносини структури і внутрішньої залежності. Я, пануючи, більше підпорядкований своєму народові, ніж будь-хто з моїх підданих підпорядкований мені. Тож я, піднімаючись на терасу і слухаючи їхні нічні скарги, бурмотіння, стражденні крики й неспокій їхньої радості, щоб перетворити їх у спів, присвячений Богові, поводжуся, наче їхній слуга. Це я – вісник, що схожий на них і перемагаю їх. Це я – раб, відповідальний за їхню підстилку. Я їхній перекладач.

Отже, я – їхній замковий камінь, я – вузол, що схожий на них і зв’язує їх, надаючи їм форми храму. Чого іншого вони хотіли б від мене? Невже каміння вважає, ніби воно стерлося, підтримуючи свій замковий камінь?..

Я не визнаю дискусій на такі теми, бо вони марні.