Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 44

Війна – важка річ, коли це вже ані природна схильність, ані вияв бажання. Мої полководці зі своєю несхитною тупістю перше ніж діяти, вивчали ефективну тактику, обговорювали її й шукали досконалості. Але їх, моїх чесних і роботящих, аж ніяк не надихав Господь. Тож вони зазнали невдачі. Я зібрав їх, щоб проповідувати їм:

– Ви не переможете, бо ви шукаєте досконалості. Але досконалість – музейний експонат. Ви забороняєте помилки й чекаєте, щоб діяти, змоги дізнатися, чи жест, на який треба наважитися, має добре доведену ефективність. Але де ви бачили докази майбутнього? На своїй території ви перешкодили б розквітові художників, скульпторів і будь-яких плідних винахідників, і так само перешкодите й перемозі. Адже я вже сказав вам: башта, місто та імперія ростуть, наче дерево. Вони – вияви життя, бо для їхнього народження потрібна людина. А людина думає, ніби треба рахувати. Вона думає, ніби розум керує спорудженням будівель із каміння, натомість каміння здіймається у височінь завдяки передусім її бажанню. Споруда перебуває в людині, в образі, який вона носить у серці, як міститься дерево у своїй насінині. Розрахунки людини лише одягають її бажання. Та ілюструють його. Адже ви не поясните дерева, показавши воду, яку воно п’є, мінеральні соки, які вбирає, і сонце, яке надає йому сили. Ви не поясните міста, якщо скажете: «Ось чому це склепіння не падає… ось розрахунки архітекторів…» Бо, якщо місту судилось народитися, завжди можна знайти рахівників, які зроблять слушні обрахунки. Адже вони – лише служники. А якщо штовхати їх у перший ряд, гадаючи, ніби міста виходять із їхніх рук, з піску не постане жодне місто. Вони знають, як народжуються міста, але не знають чому. Натомість киньте завойовника-невігласа разом із його народом на землю неприязну й кам’янисту, а потім прийдіть коли-небудь згодом – і ви побачите, що там сяє на сонці місто з тридцятьма куполами… Куполи спинатимуться вгору, наче кедрове гілля. Адже бажання завойовника стало містом із куполами, і він знайшов – як засоби, як шляхи і як інструменти – всіх рахівників, яких йому хотілося мати.

Отже, – сказав я їм, – ви програєте війну, бо нічого не бажаєте. Жодна схильність не приваблює вас. Ви не берете участі у співпраці, а знищуєте одні одних своїми непослідовними постановами. Подивіться на камінь, на силу, яка виявляється в ньому. Він котиться до дна яру. Бо камінь – це співпраця всіх зерен пороху, з яких він замішаний і які всі діють в одному напрямі. Подивіться на воду у водоймі. Вода тисне на її стіни й чекає нагоди. Адже настане день, коли така нагода з’явиться. А вода тисне невтомно і день, і ніч. Вона начебто спить, а проте жива. Досить найменшої шпарини – і вода вже тече, вигинається, натрапляє на перешкоди, обминає їх, якщо можна, і начебто знову засинає, якщо шлях нікуди не веде, і так аж до нової шпарини, яка відкриє інший шлях. Вода аж ніяк не змарнує нової нагоди. Плинучи шляхами, які годі обрахувати і яких не обрахував жоден рахівник, вода завдяки своєму тискові, тобто звичайній вазі, покине водойму, ваших запасів не стане.

Ваше військо подібне до моря, що анітрохи не тисне ні на яку греблю. Ви тісто без дріжджів. Земля без зерна. Юрба без бажань. Ви порядкуєте замість вести. Ви тільки дурні свідки. А темні сили, які тиснуть на стіни імперії, успішно виконають роль розпорядників, що всіх вас утоплять своїми припливами. А потім ваші історики, ще дурніші за вас, пояснюватимуть причини нещастя й казатимуть, мовляв, причиною успіху ворога були його мудрість, розрахунок і наука. А я стверджую, що немає ані мудрості, ані обрахунку, ані науки у води, коли вона розмиває греблі й поглинає людські міста.

Я вирізав би майбутнє як творець, що видобуває свій витвір із мармуру ударами різця. Одна за одною відпаде вся луска, яка приховувала обличчя Бога. Люди скажуть тоді: «Ця брила мармуру містила в собі Бога. Скульптор знайшов його. Його жест був засобом». А я кажу, що він не рахував нічого, а просто тесав камінь. Усмішка обличчя аж ніяк не складається з суміші поту, іскор, ударів різця і мармуру. Усмішка – не від каменю, а творця. Визвольте людину – і вона творитиме.

Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю зібралися докупи. «Слід зрозуміти, – казали вони собі, – чому наші люди поділяються й ненавидять одні одних». І стали викликати їх до себе. Слухали тих і тих і намагалися примирити їхні тези, утвердити справедливість і дати одному те, що йому належить, а в другого забрати те, що він утримував неналежним чином. Люди ненавиділи одне одного через заздрість, і полководці намагалися визначити, хто має слушність, а хто не має. Невдовзі вони вже нічого й ніде не розуміли, так-бо багато проблем переплуталося між собою, так-бо багато різних облич показував той самий учинок: шляхетне з одного погляду, нице з другого, водночас і жорстоке, й великодушне. Нарада полководців тривала до пізньої ночі. А що були невиспані, їхня тупість тільки збільшувалася. Тоді вони прийшли до мене:

– У цьому хаосі, – сказали вони мені, – є тільки один розв’язок. Потоп, як у євреїв!

Але я пригадав слова свого батька: «Коли пліснява накинеться на зерно, шукай її зовні від зерна, поміняй комору. Коли люди ненавидять одні одних, не слухай дурнуватих пояснень причин, які вони мають для ненависті. Адже є ще й багато інших, крім тих, про які вони кажуть, є причини, про які вони й не думали. Не менше причин вони мають і на те, щоб любити одні одних. І не менше – щоб жити у взаємній байдужості. Я ніколи не цікавився словами, знаючи, що слова – лише важкі для читання знаки, так само як каміння споруди не дають ані затінку, ані тиші, а матеріали, з яких складається дерево, не пояснюють дерева, – з якої речі я мав би цікавитися матеріалами їхньої ненависті? Вони вибудовували її, мов храм, із того самого каміння, яке служило їм для будівництва любові.

Отже, я був просто присутній при тій ненависті, яку вони одягали у свої кепські причини, й не мав наміру зцілити їх запровадженням якоїсь марної справедливості. Вона б тільки зміцнила їхні причини, правлячи за основу їхніх провин або переваг. А також злобу тих, яким би я відмовив у слушності, і пиху тих, за ким би я визнав слушність. Отак я б викопав прірву. Але я пригадав батькову мудрість.

Це діялося тоді, коли, завоювавши нові території, він лишав на них, бо там ще панував неспокій, полководців, які мали підтримувати губернаторів. Подорожні, що ходили з тих нових провінцій до столиці, прийшли й попередили батька:

– У такій-то провінції, – розповіли вони, – полководець образив губернатора. Вони вже не розмовляють.

Прийшов до батька й чоловік з іншої провінції:

– Пане, губернатор ненавидить полководця.

Ще з іншої прийшов третій чоловік:

– Пане, там благають твого посередництва, щоб вирішити велику суперечку. Полководець і губернатор судяться між собою.

Батько спершу вислухав розповіді про причини сварки. Ті причини щоразу були очевидні. Хтось зазнав таких-то образ і вирішив помститися за них. Там були тільки ганебні зради й непримиренні судові суперечки. Викрадення і образи. І завжди, як видавалося, є той, хто має слушність, і той, хто завинив. Але ті оповідачі втомили мого батька.

– Я маю кращу роботу, – сказав він мені, – ніж слухати про їхні дурнуваті сварки. Вони виникають на всій території, від краю до краю, щоразу різні, а проте однакові. Яким дивом я щоразу обираю губернаторів і полководців, які терпіти не можуть одне одного?

Коли тварини, яких ти заводиш до стайні, мруть одна за одною, не думай про них, щоб знайти причину зла. Подумай про стайню і спали її.

Отож батько підкликав посланця:

– Я неясно визначив їхні повноваження. Вони не знають, хто з них має перевагу над іншим на бенкетах. Вони злобно поглядають один на одного. Обидва йдуть наперед аж до миті, коли треба сідати. А вже тоді брутальніший із них або хитріший займає місце. А другий ненавидить його. Присягає собі, що буде не таким дурним наступного разу і прискорить крок, щоб сісти першим. А згодом, звичайно, вони викрадають одне в одного жінок, крадуть худобу, ображають один одного. Це тільки пусті балачки, але вони варяться в них, бо вірять у них. Але я вже не чутиму галасу, який вони здіймають.

– Ти хочеш, щоб вони любили один одного? Не кидай їм ані грана влади, яку треба було б ділити. Нехай один служить другому. А другий нехай служить імперії. Тоді вони любитимуть одне одного й підтримуватимуть, разом будуватимуть.

Отож батько жорстоко покарав їх за марний гармидер їхніх сварок:

– Імперії, – казав він, – немає діла до ваших скандалів. Полководець безперечно має коритися губернаторові. Отже, я покараю губернатора за те, що не вмів командувати. Й покараю полководця за те, що не вмів коритися. І раджу вам мовчати.

І на території від краю до краю люди примирилися між собою. Вкрадених верблюдів повернули. Дружин-перелюбниць простили або прогнали. Кривди виправили. Той, хто корився, був облещений похвалами того, хто командував ним. Йому відкривалися джерела радості. А той, хто командував, був щасливий показати свою могутність, звеличуючи свого підлеглого. А той пропускав його вперед під час усіх бенкетів, щоб старший сів першим.

– І це не тому, що вони були дурні, – казав батько. – А тому, що слова мови не несли нічого, що було б варте цікавості. Навчися не дослухатися до словесного вітру й міркувань, які дають людям змогу помилятися. Навчися дивитися далі. Адже їхня ненависть не безглузда. Якщо кожен камінь не буде на своєму місці, немає храму. А якщо кожен камінь на своєму місці й служить храмові, тоді має значення тільки тиша, що народжується з них, і молитва, яка твориться там. А хто слухає, коли озивається каміння?

Ось чому я не цікавився проблемами моїх полководців, що приходили до мене й благали шукати в діях людей причини їхніх незгод, щоб я відновив лад своєю справедливістю. Але в тиші своєї любові я пройшов крізь табір і бачив, як вони ненавидять один одного. Потім покинув табір, щоб розповісти про все Богові на молитві:

«Господи, ті, що поділяються, вже не будують імперії. Адже хибно вважати, ніби вони припиняють будувати через те, що поділені. Дай мені настанови про башту, будувати яку треба закликати їх і яка дасть їм змогу віддавати себе під час праці, дарма що в кожного різні сподівання. Башту, яка полонить усе їхнє єство і наповнить кожного бажанням піклуватися про неї в усій її величі. Мій плащ надто короткий, і я поганий пастир, що не вміє зібрати всіх людей під своє крило. І вони ненавидять один одного, бо їм холодно. Адже ненависть – це завжди невдоволення. Всяка ненависть має глибокий сенс, який домінує над нею. Різні трави ненавидять одна одну й пожирають одна одну, але не одне дерево, де кожна гілка приростає процвітанням інших гілок. Дай мені шматочок твого плаща, щоб я зібрав під ним своїх воїнів, хліборобів, учених, чоловіків, дружин і навіть заплаканих дітей…»