Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 75

Звичайно, танцівниця, яку затримала поліція моєї імперії, передусім була гарна. Гарна і загадково вбрана. Мені здалося, ніби, пізнаючи її, можна було б пізнати багатство землі, спокій рівнин, гірські ночі й походи через пустелю під час самуму.

«Вона існує», – сказав я собі. – Але я знав, що їй властиві далекі звичаї і вона працювала тут на ворога. А втім, коли мої люди спробували порушити її мовчанку, їм з її непроникної чистоти пощастило видобути лише сумовиту усмішку.

А я шаную в людині передусім те, що опирається вогню.

Танцівниця, коли я погрожував їй, зробила переді мною невеличкий реверанс:

– Шкодую, пане…

Я дивився на неї, нічого не кажучи, і вона злякалася. Вже поблідла, а її реверанс сповільнився:

– Шкодую, пане…

Адже вона гадала, ніби їй доведеться страждати.

– Подумай, – сказав я, – що я господар твого життя.

– Я шаную, пане, вашу могутність…

Вона була досить поважна, щоб бути носієм таємного послання і йти на ризик смерті, не порушивши вірності.

Отак вона стала в моїх очах скарбничкою з діамантом. Але я мав обов’язок перед імперією:

– Твої дії заслуговують смерті.

– Ох! Пане… – Вона була блідіша, ніж у мить кохання. – Це, безперечно, буде справедливо…

Знаючи людей, я зрозумів основу думки, якої вона не вміла висловити: «Була б справедлива, напевне, не моя смерть, а порятунок – не мене, а радше того, що я несу в собі…»

– Отже, в тобі, – запитав я її, – є щось важливіше за твою юну плоть і осяйні очі? Ти гадаєш, ніби бережеш щось у собі, а проте в тобі нічого не лишиться, коли ти помреш…

Її обличчям промайнула тривога, їй бракувало слів, щоб відповісти:

– Можливо, пане, ви маєте слушність…

Але я відчував, що вона визнає мою слушність тільки в імперії слів, не вміючи захиститися там.

– Отже, ти схиляєшся.

– Так, простіть мене, я схиляюся, але я, пане, не говоритиму…

Я зневажаю кожного, кого силують говорити аргументи, бо слова мають пояснювати тобі, а не вести тебе. Вони позначають, не містячи нічого. Але ця душа була не з тих, що їх можна розкрити словесним вітром.

– Я, пане, не говоритиму, але я схиляюся…

Я поважаю того, хто, незважаючи на слова, навіть якщо вони суперечать одні одним, лишається сталим, наче форштевень корабля, який попри безумство моря невідступно пливе за своєю зорею. Бо в такому разі я знаю, куди ми пливемо. А ті, хто замикається у власній логіці, дотримується своїх слів і крутиться на всі боки, наче гусінь.

Я довго й пильно дивився на неї:

– Хто викував тебе? Звідки ти? – запитав я.

Вона усміхнулася, не відповівши.

– Потанцюєш?

Вона танцювала.

Її танок був чудовий, і це не здивувало мене, бо в ній щось було всередині.

Чи дивився ти про річку з висоти гір? Ось вона натрапила на скелю і, не змігши підточити камінь, вирішила обминути. Далі річка повернула вбік, щоб скористатися сприятливим схилом. А на рівнині сповільнилася закрутами, бо сили, які тягнули її до моря, тепер відпочивали. Ще десь річка заснула в озері. Потім пустила один рукав уперед, прямолінійно, щоб поставити його на рівнині, наче меч.

Отже, мені подобалося, що танцівниця натрапила на силові лінії. Нехай її жест отут заплутається, а тут вивільняється. Нехай усмішка, нещодавно така невимушена, тепер стане мукою, щоб бути як полум’я під великим вітром, нехай тепер вона ковзає з легкістю, наче невидимим схилом, а за мить нехай уповільниться, бо ступати їй важко, вона немов видирається на гору. Мені подобається, що вона спирається на щось. Або тріумфує. Або вмирає. Мені подобається, що вона – частина краєвиду, збудованого навколо неї, і що в неї є думки – і дозволені, й інші, які вона засуджує. Погляди можливі й погляди неможливі. Опір, прихильність і відмова. Я не хочу, щоб вона була однакова в усіх напрямах, наче драглі. Я хочу, щоб вона була структурою, керованою, наче живе дерево, яке росте не так, як йому заманеться, а урізноманітнюється відповідно до генія своєї насінини.

Адже танок – це доля і дія, які пронизують життя. Але я прагну заснувати тебе й надихнути до чогось, щоб зворушити себе твоєю дією. Адже, якщо ти хочеш перетнути потік, а він опирається твоїй ході, ти танцюєш. Адже, якщо ти хочеш бігти за коханням, а твій суперник чинить опір твоїй ході, ти танцюєш. І це танок мечів, якщо ти хочеш заподіяти йому смерть. Це танок вітрильника під брейд-вимпелом, якщо треба скористатися танцем, щоб зайти до порту, куди він пливе, й вибрати серед вітру невидимі повороти.

Тобі потрібен ворог, щоб танцювати, але який ворог ушанує тебе танцем свого меча, якщо в тобі нікого немає?

А втім, до танцівниці, що схопилася руками за голову, я відчув жаль у своєму серці. Я побачив маску. Адже є обличчя, скривлені вдаваною мукою на параді осілих народів, але це віка порожніх скринь. Адже в тобі нічого немає, якщо ти нічого не отримав. А в танцівниці я побачив володарку спадщини. В ній було тверде ядро, яке чинить опір навіть катові, бо тягар жорна не видобуде з неї потаємної олії. Це запорука, задля якої вмирають і яка спонукає до танців. Адже людиною є тільки той, хто поліпшив пісню, вірш або молитву, хто збудований зсередини. Його погляд, спрямований на тебе, ясний, бо це погляд людини наповненої. Якщо ти надаєш своєму обличчю якийсь відбиток, воно стає твердою маскою імперії людини. Ти знаєш про цю людину, що вона керована й танцюватиме проти ворога. Але що ти знатимеш про танцівницю, якщо вона лише безлюдна країна? Адже осілі народи не мають танцю. Але там, де земля пожадлива, де плуг чіпляється за каміння, де надто суворе літо висушує збіжжя, де людина чинить опір варварам, де варвар душить слабкого, – саме там народжується танок унаслідок сенсу кожного па. Адже танок – це боротьба проти янгола. Танок – це війна, спокуса, вбивство і покута. А який танок ти побачиш у своєї добре нагодованої худоби?