Читать книгу Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Артем Чех - Страница 16

Я познайомився з Віталіком, коли навчався ще в десятому класі. Віталік – в одинадцятому.

Нас познайомив мій друг Толя. З Віталіком Толя познайомився на курсах з психології, які обіцяли пільговий вступ до університету. Вони два рази на тиждень ходили на ті курси, сиділи в прохолодних університетських аудиторіях, поглинали терпкий досвід перших майже студентських годин, будували плани на майбутнє, в яких уявляли себе володарями власних психологічних клінік або, на крайняк, кабінетів із шикарними шкіряними кріслами, акваріумами з підігрівом та рідкісним видом скалярі, з пухкенькою секретаркою, яка відповідатиме на дзвінки.

– Вибачте, – відповідатиме вона, – але Віталій Георгійович зараз зайнятий. Зателефонуйте, будь ласка, через годину.

Потім виходитиме з терапевтичної кімнати шановний Віталій Георгійович або не менш шановний Анатолій Анатолійович, запалюватиме дорогу цигарку, сідатиме біля пухкенької секретарки і годуватиме її з рук шоколадними цукерками.

Перший облом трапився одразу по закінченні курсів. Це була середина травня, і ніщо не провіщало катастрофи. Керівник курсів сказав, аби всі йшли до відділу кадрів університету, де мають заповнити якісь анкети, за якими їх майже без іспитів зарахують на бюджет денної форми навчання.

Завідувач відділу кадрів, низенький плішивий дядько років п'ятдесяти з тихеньким голоском, у цей час попивав чайок. Нормальний такий чайок. З бергамотом.

До його кабінету увірвався натовп п'ятнадцяти-шістнадцятирічних підлітків, які питали про якісь анкети і чи вказувати в цих анкетах про спадкові хвороби серця.

– Шановні, – ледь не похлинувся заввідділу, – вам чого?

Шановні вимагали справедливості.

– Панство, я не відповідаю, – куртуазно мимрив заввідділу, – за те, що відбувається у вас на курсах. Я не знаю, про які анкети йдеться. І взагалі, що за мудак вам таке пообіцяв? Безкоштовно! Без іспитів! Смішно!

Натовп підлітків кинувся назад, до, незважаючи на травень, прохолодної аудиторії вимагати у викладача психології пояснень.

У порожній аудиторії під владою протягу пиряли листки недочитаних лекцій.

Цього вечора я познайомився з Віталіком.

– Привіт, – сказав мені Віталік, – я – Вій.

Переді мною стояв високий симпатичний хлопець з трохи завеликими губами, але, зрештою, яка різниця? Ці губи були, можна сказати, навіть ізюминкою його зовнішності. Він палив галімі сигарети, але це йому заочно прощалося, як і те, що він ставив у словах неправильні наголоси.

Ми сиділи в якійсь примарній кафешці і дудлили пиво.

– Вони нас наїбали, – ледь не плакав Віталік.

– Заспокойся, чувак, – утішав Віталіка Толік, – це життя. Воно не завжди відповідає нашому уявленню про нього.

– Та яке уявлення, Толян! – кричав Вій. – Які, в сраку, уявлення! Ми віддали за ці грьобані курси по триста гривень і що отримали? Нас наїбали.

– Мушу визнати, – похитав головою Толян, – що цей мурзік, – певно, він мав на увазі того викладача психології, – молодець.

– Він мудак, а не молодець. Слухай, Чех, – звернувся він до мене. – От що ти скажеш з цього приводу?

Я не знав, що сказати.

– Мудак, – видавив з себе я і ковтнув цигарковий дим. Закашлявся.

– Він мудак, Толян, ти розумієш? От що моя стара скаже?

– Скаже, Віталя, що мудак ти.

– Віталій, ти мудак, – сказала мама Вія, довідавшись про неприємний інцидент.