Читать книгу Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Артем Чех - Страница 5

Віталіка віддали на хор і на бокс. Це деякою мірою радувало малого: звичайно, чого б йому не радіти з цього приводу, нарешті він побачить світ; і хоч у п'ять років він ще мало чого розумів, але напевно знав, що таке світ і як його можна побачити.

На хорі його недолюблювали. Особливо вчитель, коротконогий, колишній балерун, Марк Семенович Дульч.

– Який хороший у тебе хлопчик, – сказав він сонному батькові, який недільного ранку привів Віталіка на перше заняття в міський Будинок піонерів.

Батько, плескаючи Дульча по спині, промовив:

– Давай навчи мого сина співати, тільки педераста з нього не зроби.

– Буде все добре! Все добре! – кричав Марк Семенович, колишній однокласник Георгія Владиславовича.

– Сподіваюсь, – сказав тато і зашарівся, адже колись їх обох у школі заганяли.

Він хотів якомога швидше втекти з цього триклятого паркетного залу, аби Дульч не почав згадувати минувшину.

– Віталік? – перепитав Марк Семенович, коли батько зник у запиленому сонячному сяйві.

– Віталік, – промимрив Віталік, і його нижня губа повисла у просторі.

Його очі світились тихою й слабкою надією, він очікував, що зараз його чогось навчать, проте Марк Семенович наказав сісти в куток і дивитися, як співають інші хлопчики.

Інші ж хлопчики тихцем посміювалися собі в замусолені комірці, тикали пальцями в запилений куток, де сидів переляканий Віталік, і, по закінченні занять, обступили колом.

У перше заняття вони промовчали, але грізність і серйозність у їхніх намірах простежувалась досить виразно.

Через тиждень у Будинку піонерів було заплановано показовий виступ. Для хору хлопчиків була відведена вирішальна роль, саме під спів хлопчиків, зодягнутих під гусарів епохи Олександра І, мав завершитися концерт, а на сцену піднятися мер для виголошення промови. Віталіка, як майже повноправного члена колективу, також влягли під гусара і поставили в перший ряд, але наказали лише відкривати рот і широко посміхатися. Костюм Віталіку сподобався, сяйво софітів, які не встигли розкрасти, – також, стояти на сцені – ще більше. Коли почався виступ, всілякі танцювальні та театральні гуртки купкувалися за лаштунками, хрестилися, божилися, дівчата були вдягнені в чорні закриті купальники, хлопці – у білі лосини, всі шепотілися, насувалася феєрія й незабутнє дійство. Хтось виступав, вибігав на сцену, вертався, спітнілий та щасливий, лише звукореж щось лажав з музикою, але Віталік все одно мало що розумів, а тому це казкове дійство справляло на нього грандіозне враження. Коли прийшла черга виходити гусарам, Віталік закляк. Старіш хлопці штовхали його у спину, і, перечепившись через дріт і ледь не впавши, Віталік таки був виштовхнутий на сцену. Позаду Віталіка стояв високий рудий хлопець і постійно щипав його за спину. Але це не могло зіпсувати враження. У перших рядах сиділи представники райвно, десь за ними на Віталіка уважно дивився його батько.

Хлопчики почали співати. Цю пісню Віталік вже чув, він знав її краще, ніж будь-яку іншу, він чув цю пісню по радіо, її співав військовий оркестр Кремля, приспів цієї пісні насвистував сторож дід Паша, і навіть сам Віталік якось співав її на Новий рік, коли до них приходили дядь Гєни. Серце Віталіка закалатало ще дужче, його пориви співати на все горло були придушені погрозами і настановами Дульча, який стояв за лаштунками, однак не співати пісні Віталік не міг. Віталік розправив крила, його очі наповнилися сльозами ейфорії, він набрав повні груди повітря і… ЗАСПІВАВ.

Він співав голосніше за всіх, його було чути вахтерці біля службового входу, його чули торговці з ринку, що розмістився одразу за Будинком піонерів, його чув увесь білий світ. Волаючи на все горло знайомий мотив, Віталік від радості крутив головою в усі боки і ненароком зустрів погляд Дульча. Його очі випромінювали спокійну і багатообіцяючу ненависть. Віталік зрозумів свою помилку і замовк, але було пізно, його вже було почуто, і навіть рудий і високий хлопець зрозумів усю серйозність провини, а представники райвно скулилися від якогось не свого, чужого, Віталікового сорому…

Мера не було, натомість на сцену піднявся його замісник. Він виголосив промову, вона була не довга, однак досить змістовна. В промові йшлося про майбутні вибори, адже совок розвалився, і час створювати нову державу, і він збирається взяти на себе цю важку ношу будівника нового устрою, і, що головне, він кандидат від якогось там округу.

Промову привітали несміливими оплесками.

Після виступу до Віталіка, випередивши Дульча, підбіг щасливий батько.

– Артист! – кричав Георгій Владиславович. – Артист!

Він плескав Дульча по спині, на що той видавлював ненависну посмішку.

Через тиждень Марк Семенович дав своїм хористам команду «ату», після чого хлопчики обступили Віталіка вдруге. Вони мовчки тюкали його пюпітрами і вишкірювали свої жовті зуби. Потім до Віталіка підійшов Дульч.

– Ти дебіл, Віталік, – спокійно сказав Марк Семенович, – ти дебільний.

На той час Віталік не мав нічого проти. Він не розумів, що хоче від нього Дульч, він розумів лише, що щось-таки хоче. Вже потім Віталік уявляв собі, як взяв би він перше що трапилося, а трапилося б обов'язково щось важкеньке і втопив би він це важкеньке в обличчі Дульча, і той, переводячи дух, затуляючи рукою розквашеного носа, плазував би перед Віталіком, вимолював би в нього прощення, цілував би Віталіку важкі коричневі черевики, і Віталік таки б змилувався, дозволив поцілувати свої щиколоти і з гідністю пішов би.

Однак плазував Віталік, тому що народжений повзати літати не може.