Читать книгу 2010: Друга одіссея - Артур Кларк - Страница 12

Мистецтву спати в невагомості слід навчатися; у Флойда забрало майже тиждень відшукати найкращу позицію для рук і ніг, щоб вони не плавали в незручних положеннях. Зараз він уже став експертом із цієї справи й не чекав на повернення ваги; насправді навіть згадка про вагу викликала в нього нічні жахіття.

Хтось трусив його, воліючи розбудити. Ні – напевно, це йому сниться! Особисте життя на борту «Леонова» було чимось священним: ніхто не заходив до кают інших членів команди, не спитавши спершу дозволу. Флойд міцніше склепив повіки, але його й далі термосили.

– Докторе Флойде, прокиньтеся! Ви потрібні на льотній палубі.

І ніхто тут не називає його доктором Флойдом, найформальніше звернення, яким кликали його за останні тижні, було «док». Що сталося?

Флойд неохоче розплющив очі. Він лежав у своїй крихітній каюті, затишно закутаний у спальний мішок. Якась частина його свідомості здивовано спитала: тоді чому він дивиться на Європу? Вони ж досі в мільйонах кілометрів від неї.

Знайомий сітчастий візерунок, орнамент трикутників і багатокутників, утворених лініями, що перетиналися між собою. І, звісно, там був сам Великий канал – ні, це неможливо. Як він може бачити Великий канал, коли досі перебуває у своїй маленькій каюті на борту «Леонова»?

– Докторе Флойде!

Він зовсім прокинувся і збагнув, що його ліва рука плаває лише в кількох сантиметрах від очей. Дивно, що лінії на долоні так зловісно схожі на карту Європи! Проте ощадлива Матінка Природа завжди повторюється – різні лише масштаби, але вир молока, домішаного в каву, скидається на лінії хмар у циклоні шторму чи спіралі галактик.

– Вибач, Максе, – нарешті пробуркався Флойд. – Якісь проблеми? Щось не так?

– Напевно, але не в нас. «Цянь» вскочив у халепу.

Капітан, штурман і головний інженер пристебнулися до своїх крісел, решта команди тривожно кружляла довкола, чіпляючись за поручні, чи витріщалася на монітори.

– Вибач, що розбудили тебе, Гейвуде, – безцеремонно кинула Таня, вона не вміла перепрошувати. – Коротко про ситуацію. Десять хвилин тому ми мали повідомлення першого рівня важливості від Центру керування польотом. «Цянь» зник з ефіру. Це сталося раптово, посеред шифрованого повідомлення, зв’язок урвався, кілька секунд радіошуму в ефірі – і нічого.

– Їхній маяк?

– Не працює. Ми також не отримуємо від нього сигнал.

– Ого! То це справді серйозно, велика аварія. Якісь припущення?

– Припущень багацько, але все це лише здогади. Вибух, зсув ґрунту, землетрус, хто його зна…

– І, можливо, ми ніколи не довідаємось, аж доки хтось приземлиться на Європі або пролітатиме досить близько до її поверхні та роздивиться.

Таня похитала головою:

– У нас недостатня зміна швидкості. Найближча відстань, на яку ми можемо підійти, це п’ятдесят тисяч кілометрів. Не надто близько, щоб щось розгледіти.

– Значить, ми не можемо нічого вдіяти.

– Не зовсім, Гейвуде. Центр керування польотом має пропозицію. Вони пропонують нам покрутити своєю антеною навколо, раптом зможемо прийняти якийсь слабкий сигнал, що не може досягти Землі. Це – як ви кажете? – постріл у нікуди, але варто спробувати. Що ти думаєш?

Перша реакція Флойда була різко негативна.

– Це означає перервати зв’язок із Землею.

– Звісно, але у будь-якому разі зв’язок урветься, коли ми летітимемо навколо Юпітера. І знову налаштувати наші прилади забере лише кілька хвилин.

Флойд нічого не відповів. Пропозиція здавалася доречною, хоч і лякала невизначеністю. Поміркувавши кілька секунд, він раптом усвідомив, чому проти цієї ідеї. Проблеми на «Діскавері» почалися з того, що велика антена з досі не зовсім зрозумілих причин втратила зв’язок із Землею.

Там, звісно, був причетний Еал, а тут небезпеки, що виникне подібна ситуація, не було. Комп’ютери на «Леонові» являли собою автономні прилади, кожен з яких відповідав за свою сферу, єдиного штучного інтелекту, що контролював би корабель, не існувало. Принаймні нелюдського інтелекту.

Росіяни терпляче чекали на його відповідь.

– Я згоден, – зрештою відповів Флойд. – Сповістіть Землю про те, що ми робимо, і починайте слухати. Гадаю, ви використаєте усі можливі частоти?

– Так, щойно вирахуємо допплерівську поправку. Як там справи, Сашо?

– Дайте мені ще дві хвилини, я запущу автоматичний пошук. Скільки ми маємо слухати?

Капітан зробила ледь помітну паузу перед тим, як відповісти. Флойд часто захоплювався рішучістю Тані Орлової, і якось зізнався їй у цьому. З властивим їй почуттям гумору Таня відповіла: «Командир може бути неправим, але непевним – ніколи!»

– Слухаємо п’ятдесят хвилин, відтак десять хвилин доповідаємо на Землю. Потім повторюємо наші дії.

Утім, особливо не було що слухати й на що дивитися; автоматичні системи краще вправлялися із просіюванням радіошуму, ніж людські органи чуття. Попри це, час від часу Саша підсилював звук на акустичній системі, і рев радіаційних поясів Юпітера заповнював кабіну. Це звучало так, наче хвилі розбиваються об усі разом узяті пляжі Землі й принагідно в атмосфері Юпітера вибухають надпотужні блискавки. Тут не було й сліду чогось схожого на сигнали людини, тож один по одному члени команди, що не були на чергуванні, мовчки випливали геть з приміщення.

Чекаючи на результати прослуховування, Флойд розважав: хай що сталося із «Цянем», це трапилося за дві години до того, як вони почули цю новину із Землі. Однак «Леонов» міг прийняти повідомлення з Європи за якусь хвилину, тож китайці мали достатньо часу, щоб повернутися в ефір. Їхня тривала мовчанка свідчила про катастрофу, і Флойд зловив себе на тому, що перераховує можливі варіанти того, що могло статися.

П’ятдесят хвилин тяглися немов години. Коли вони добігли кінця, Саша розвернув корабельну антену до Землі й доповів про невдачу. Використавши решту часу для пересилки нагромаджених повідомлень, він запитально поглянув на капітана.

– Чи варто пробувати ще? – запитав він голосом, що чітко відображав його скепсис щодо цієї справи.

– Звісно. Ми можемо скоротити тривалість, але слухатимемо й далі.

Антену знову спрямували на Європу. І майже одразу автоматичні монітори почали блимати тривожними вогнями.

Рука Саші метнулася до посилювача звуку, і рев Юпітера заповнив кабіну. На нього наклався тихий, немов шепіт під час грози, але нестеменно людський голос. Мову розпізнати було складно, хоча, судячи з інтонації та ритму, Флойд зробив висновок, що це не китайська, а якась європейська мова.

Саша налаштував апаратуру, і слова стали чіткішими. Мова, без сумніву, англійська, але зміст дражливо нерозбірливий.

Проте існує комбінація звуків, яку людське вухо розпізнає серед будь-якого гамору. Коли вона несподівано долинула крізь фоновий рев Юпітера, Флойду здалося, що він ще не прокинувся, а спить, і йому сниться якийсь фантастичний сон. Його колегам знадобилося трохи більше часу, щоб відреагувати; відтак усі вони обернулися до нього з виразами подиву й підозри, які повільно проступали на їхніх обличчях.

Бо перша фраза, що долинула з Європи, була такою:

– Докторе Флойде, докторе Флойде, сподіваюся, ви мене чуєте.