Читать книгу 2010: Друга одіссея - Артур Кларк - Страница 4

Щовечора, одразу після заходу сонця, у їдальню запливали дельфіни. Тільки одного разу відтоді, як Флойд оселився у ректорській резиденції, вони порушили цю традицію. Це сталося в день цунамі 2005 року, яке, на щастя, втратило більшу частину своєї сили до того, як досягти Хіло. Іншим разом, якщо його друзі порушать звичний розклад, Флойд негайно ж закине свою родину в авто й прямуватиме в гори Мауна-Кеа.

Хоча дельфіни – чарівні істоти, їхня грайливість іноді надокучала. Заможний морський геолог, який спроектував будинок, ніколи не боявся змокнути, бо зазвичай носив лише плавки або обходився без них. Утім, це була незабутня подія, коли вся Рада регентів у вечірньому вбранні цмулила коктейлі навколо басейну, очікуючи сановитого гостя з материка. Дельфіни також сподівалися на частування. Тож гість дещо здивувався, коли його вітав вимоклий комітет у банних халатах, а шведський стіл виявився надзвичайно солоним.

Флойд частенько гадав, що подумала б Маріон про цей дивний і прекрасний дім на березі Тихого океану? Вона ніколи не любила море, і зрештою море помстилося. Хоча ця картинка потроху вицвітала в його пам’яті, Флойд досі пригадував мерехтливий екран і слова, що він прочитав на ньому:

ДОКТОРОВІ ФЛОЙДУ – ТЕРМІНОВО Й ОСОБИСТО.

А потім рядки флуоресцентного друку, які приголомшили його:

ІЗ ЖАЛЕМ ПОВІДОМЛЯЄМО ВАМ, ЩО РЕЙС ЛОНДОН – ВАШИНҐТОН 452 УПАВ БІЛЯ НЬЮФАУНДЛЕНДУ. РЯТУВАЛЬНА КОМАНДА ПРОДОВЖУЄ ПОШУКИ, АЛЕ БОЇМОСЯ, ЩО НЕ ВИЖИВ НІХТО.

За іронією долі на тому рейсі мусив летіти він. Кілька днів Флойд майже шкодував, що справи Європейської космічної адміністрації затримали його в Парижі. Ці торги щодо вантажів на Соларісі врятували йому життя.

А зараз він має нову роботу, новий будинок і нову дружину. Іронія долі присутня і тут. Взаємні звинувачення і розслідування місії на Юпітер зруйнували кар’єру Флойда у Вашинґтоні, але людина з його здібностями та послужним списком не могла тривалий час залишатися без роботи. Повільніший темп університетського життя завжди імпонував Флойду, а університет в одному з найкрасивіших куточків планети – це пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Спостерігаючи фонтани вогню Кілауеа[4] разом із натовпом туристів, він зустрів жінку, яка стала йому другою дружиною лише за місяць після нового призначення.

Із Керолайн він віднайшов вдоволення, а це так само важливо, як і щастя, але триває довше. Вона стала гарною мачухою для двох дочок Маріон і подарувала йому Крістофера. Попри двадцять років різниці у віці між ними, Керолайн розуміла настрої Флойда й відучила чоловіка від властивих йому раптових депресій. Завдяки їй він міг згадувати смерть Маріон без розпачу, хоча й не без задумливої туги, яка залишиться із ним до кінця життя.

Керолайн годувала рибою найбільшого дельфіна – великого самця на кличку Скарбек, коли ненав’язлива вібрація Флойдового браслета сповістила про вхідний дзвінок. Флойд стукнув по тонкій металевій смужці на зап’ястку, щоб вийти з беззвучного режиму й поставити чутний, відтак підійшов до найближчого комп’ютерного набору, що були тут і там розставлені кімнатою.

– Ректор слухає. Хто телефонує?

– Гейвуде? Це Віктор. Як справи?

За якусь частку секунди Флойд пережив цілий калейдоскоп емоцій. Перше почуття – досада: телефонував його наступник і, напевно, особа найбільш зацікавлена в його звільненні. Досі цей пан ніколи не намагався зв’язатися із Флойдом після того, як того витурили з Вашинґтона.

Потім йому стало цікаво: про що вони говоритимуть? Цікавість змінилася на впертий намір ніяк не допомагати кривдникам, потім йому стало соромно за свою дитячу помсту й, зрештою, Флойда накрила хвиля захвату: Віктор Міллісон міг телефонувати йому лише з однієї причини.

Найбільш нейтральним тоном, на який він був тільки здатен, Флойд відповів:

– Не можу жалітися, Вікторе. У чому річ?

– Це секретна лінія? Зв’язок захищено від прослуховування?

– Ні, дякувати Богу, я такого більше не потребую.

– Ну, добре, я скажу це й так. Ти пригадуєш останній проект, яким керував?

– Як же забути, особливо якщо Комітет з астронавтики викликав мене, щоб дістати більше подробиць, лише тиждень тому.

– Звісно, звісно. Я почитав би твій рапорт, якби мав вільну хвилину. Але я настільки заклопотаний, що навіть до цього руки не дійшли.

– Сподіваюсь, усе за графіком.

– Так, на жаль. І ми нічого не можемо вдіяти, щоб прискорити процес. Навіть за умови найбільш посиленої роботи, ми зможемо виграти лише кілька тижнів. І це означає, що ми запізнимося.

– Щось я не розумію, – Флойд удав із себе святу простоту, – хоча, безперечно, нам ні до чого гаяти час, але ж тут немає якихось крайніх термінів.

– Тепер є навіть аж два.

– Це мене так дивує…

Навіть якщо Віктор і помітив якусь іронію у голосі Флойда, він її злегковажив.

– Так, тепер є два крайні терміни. Один залежить від людського чинника, а другий – ні. Виявилося, що ми не єдині, хто бажає повернутися на арену подій, та й навряд чи ми зможемо стати першими. Наші давні конкуренти випереджають нас майже на рік.

– Погано.

– Та це не найгірше. Навіть якби не було тих клятих перегонів, ми однаково запізнилися б. Коли ми прибудемо, там уже нічого не залишиться.

– Не сміши мене. Якби Конгрес скасував закон усесвітнього тяжіння, навіть я про це почув би.

– Я серйозно. Ситуація нестабільна. Зараз я не можу вдаватися в подробиці. Ти вільний решту вечора?

– Так, – відповів Флойд, із задоволенням усвідомлюючи, що у Вашинґтоні зараз далеко за північ.

– Добре. Протягом години тобі передадуть пакет. Передзвони мені, щойно ознайомишся з його вмістом.

– Чи не буде тоді надто пізно?

– Може, й буде. Проте ми вже змарнували стільки часу, що я не хочу гаяти більше жодної секунди.

Міллсон дотримав слова. Точно за годину полковник військово-повітряних сил, не більше й не менше, доставив грубий пакет. Доки Флойд читав зміст конверта, посланець розпочав ввічливу розмову з Керолайн.

– Боюся, мені доведеться забрати його, коли ви закінчите, – перепрошуючи, мовив високопосадовий кур’єр.

– Радий це чути, – відповів Флойд, умощуючись у свій улюблений гамак для читання.

У пакеті лежали два документи; перший – дуже короткий. Його було проштамповано «Цілком таємно», хоча «цілком» закреслили – цей гриф схвалювали аж три нерозбірливі підписи.

Зрозуміло, що це витяг з якогось набагато довшого звіту, текст не раз редагували, там було повно прогалин, які заважали читати. На щастя, висновок уміщався в одне речення. Росіяни досягнуть «Діскавері» набагато раніше, ніж це зможуть зробити його справжні власники. Флойд уже знав про це, тож він швидко перейшов до другого документа, до того задоволено завваживши, що цього разу вказано правильну назву російського космічного корабля. Дмитрій, як завжди, не помилився: наступна експедиція з людьми вирушить до Юпітера на борту космічного корабля імені космонавта Олексія Леонова.

Другий документ був просто конфіденційним, насправді, то був відкритий лист до наукового товариства, що чекав на остаточне затвердження перед публікацією. Його чорновий заголовок мав такий вигляд – «Космічний корабель «Діскавері»: аномальна поведінка на орбіті».

Потім ішла дюжина сторінок математичних і астрономічних формул. Флойд переглянув їх, намагаючись відокремити зерна від полови: він шукав там усі ознаки виправдань і найменші невідповідності. Закінчивши, Флойд був змушений вичавити з себе криву посмішку щирого захоплення. Із документації ніхто не міг здогадатися, що станції спостереження та емфимеридні обчислення заскочені зненацька дивною поведінкою «Діскавері». Так, вони справді заповзялися зберегти це в таємниці. Безсумнівно, покотяться голови, і Віктор Міллсон міг би навіть тішитися, стинаючи їх, якби його власна голова не була першою на черзі. А втім, треба віддати йому належне, Віктор скаржився, що Конгрес скоротив йому кошти на відстеження мережі. Можливо, саме це відвело від нього удар.

– Дякую, полковнику, – сказав Флойд, закінчивши проглядати документи, – згадалися добрі старі часи, коли доводилося мати справу з секретними паперами. Саме за цим я не надто сумую.

Полковник обережно поклав конверт до валізи й активував замок.

– Доктор Міллсон просив, щоб ви перетелефонували, щойно впораєтеся.

– Я знаю, але в мене немає безпечної лінії і невдовзі до мене завітають важливі гості. І, хай йому грець, чи мені пхатися до вашого офісу в Хіло, щоб повідомити, що я прочитав два папірці. Перекажіть йому, що я уважно з ними ознайомився і з цікавістю чекаю на подальше наше спілкування.

Якусь мить здавалося, що полковник сперечатиметься. Відтак він передумав, сухо попрощався і похмуро зник у темряві.

– І що це було? – запитала Керолайн. – Сьогодні ми не чекаємо гостей. Ні важливих, ані взагалі будь-яких.

– Ненавиджу, коли мені наказують, особливо Віктор Міллсон.

– Закладаюся, він тобі зателефонує, щойно почує доповідь полковника.

– Тоді нам доведеться вимкнути відео й імітувати звуки вечірки. Однак я був кришталево чесний з ними, мені справді нічого сказати.

– Про що? Якщо мені можна поцікавитись.

– На жаль, «Діскавері» почав викидати якісь фокуси. Ми думали, що корабель на постійній орбіті, але виявилося, він може упасти.

– На Юпітер?

– Ні, це геть неможливо. Боумен залишив його на внутрішній точці Лагранжа[5] на відрізку між Юпітером та Іо. Корабель мав залишатися на більш-менш визначеному місці, хоча процеси в зовнішніх супутниках змушували його дрейфувати вперед-назад. Але зараз відбувається щось дуже дивне, і ми не можемо це до пуття пояснити. «Діскавері» все швидше рухається до Іо, хоча інколи він прискорюється, а подекуди навіть повертається назад. Якщо так триватиме й надалі, корабель зникне з поля зору за два-три роки.

– Я думала, у астрономії таке неможливо. Чи астрономічна механіка не є точною наукою? Принаймні так завжди втовкмачували нам, відсталим біологам.

– Це справді точна наука, коли все брати до уваги. Проте навколо Іо відбуваються дуже дивні речі. Крім вулканічної активності, там зафіксовано могутні електричні розряди, а ще магнітне поле Юпітера обертається щодесять годин. Тож гравітація – не єдина сила, яка діє на «Діскавері», нам треба було здогадатися про це раніше, значно раніше.

– Ну, на щастя, це більше не твої проблеми. Подякуй долі.

«Твої проблеми» – саме так сказав Дмитрій. А Дмитрій – старий хитрий лис! – знав його набагато довше за Керолайн.

Це не його проблеми, але це й досі його відповідальність. Хоча в тій справі було задіяно багато людей, зрештою саме він провів підсумковий аналіз і затвердив план Місії на Юпітер, він контролював його виконання.

Навіть коли Флойд мав сумніви щодо доцільності якогось рішення, його думка як науковця суперечила його ж таки обов’язкам бюрократа. Так, він міг заговорити, відчайдушно сперечатися зі старою адміністрацією, ганити недалекоглядних політиків – а втім, якою мірою їхні рішення сприяли катастрофі, ще залишалося невизначеним.

Можливо, краще, якби Флойд перегорнув цю сторінку свого життя і зосередив усі свої думки й енергію на новій кар’єрі. Проте глибоко в серці він знав: це неможливо, і навіть якби Дмитрій не нагадав про його старі провини, вони спливли б самі собою.

Загинуло чотири людини, а одна зникла безвісти між тими супутниками Юпітера. Їхня кров – на його руках, і він не знав, як її змити.