Читать книгу Саботаж - Артуро Перес-Реверте - Страница 2

Під навісом тераси миготіли п’ять білих плям і одна червона цятка. Біліли манишка сорочки, комір, дві накрохмалені манжети й хусточка у верхній кишені смокінга. Червоним мерехтів вогник сигарети, затиснутої в зубах чоловіка, який нерухомо сидів у темряві.

Ізсередини долинали приглушені голоси й звуки музики. Сяйво спадаючого місяця розливалося сріблясто-чорним морем. Праворуч блимав маяк, а ліворуч виднілися тьмяні вогні старої частини міста.

Стояла тиха, тепла, безвітряна ніч, типова для середини травня.

Лоренсо Фалько востаннє затягнувся сигаретою, кинув недопалок додолу і розчавив його підошвою черевика. Знову окинув оком море й берег, зосередившись на найтемнішій ділянці, де саме тієї миті тричі спалахнув і згас ліхтар. Прийнявши сигнал, Фалько повернувся до казино й неквапливо проминув порожній салон, оздоблений хромом і пурпуровими лакованими панелями. Скрізь горіли світильники в стилі артдеко, і величезні дзеркала відображали його стрункий елегантний силует.

У гральній залі було людно, і Фалько обвів пильним поглядом усіх, хто скупчився довкола вісімнадцяти столів. Останнім часом до казино навідувалася інша публіка. Від епохи автомобільних перегонів, джазової лихоманки, іспанських грандів, англійських мільйонерів, розкішних кокоток і російських аристократів-вигнанців у Біарріці майже нічого не залишилося. Францією правив Народний фронт, робітники добилися оплачуваної відпустки, а ті, хто захоплено спостерігав за грою в бакара або тридцять-сорок, покусуючи кінчик сигари або витягнувши оповиту перлами шию, належали до середнього класу і непогано ладнали з останніми представниками попередньої еліти, які стояли поруч. Ніхто з них не обговорював сезон у Лоншані, зиму в Санкт-Моріці або останню витівку Скіапареллі[1]. Усіх цікавила війна в Іспанії, погрози Гітлера на адресу Чехословаччини, викрійки з журналу «Марі Клер» для самостійного пошиття сукні або зростання цін на м’ясо.

Фалько відразу знайшов потрібного чоловіка. Це було нескладно, адже той не відходив від столу, де грали в бакара. Кремезний, з густим сивим волоссям, одягнений у вишуканий смокінг. Час від часу він нахилявся до своєї дружини – незмінної супутниці – і щось шепотів їй на вухо, перебираючи купку фішок на зеленому сукні. Судячи з усього, він більше програвав, аніж вигравав, але Фалько знав, що цей чоловік може собі дозволити такі витрати. Насправді він міг собі дозволити майже все, адже його звали Тасіо Солоґастуа, і він був одним із найбагатших чоловіків Неґурі – фешенебельного кварталу Більбао, що вважався осередком заможної баскської буржуазії.

Фалько перевів очі на сусідній стіл. Там, у натовпі зівак, стояла Малена Ісаґіррі і здалеку стежила за подружжям. Зустрівшись із нею поглядом, він ледь помітним жестом торкнувся годинника на лівому зап’ястку, і вона злегка кивнула головою. Тоді Фалько нібито випадково підійшов до неї. Малена була доволі привабливою: повненька, років тридцяти, правильні риси обличчя, коротке, завите за модою волосся, великі чорні очі. Їй неабияк личило вечірнє вбрання – біла шифонова сукня античного стилю від мадам Ґрес.

– Вони весь час стирчать тут, – сказала вона.

– Бачу. Жінка багато програла?

– Як завжди. Фішки ціною п’ятнадцять тисяч франків. Одна за одною.

Фалько іронічно посміхнувся. Едурне Ламбаррі де Солоґастуа дуже полюбляла бакара – так само, як коштовності, норкові шуби та все, на що можна було витратити гроші. Аналогічні вподобання мали дві її доньки, Ізаскун та Аранча – гарненькі й легковажні басконки (вони вочевидь танцювали в «Мірамарі», як зазвичай робили о цій порі). Фалько знову позирнув на годинник. Двадцять хвилин по одинадцятій.

– Гадаю, вони ось-ось підуть, – зауважив він.

– Усе йде за планом?

– Я щойно зателефонував їм і побачив сигнал. – Фалько повільно оглянув залу. – Ти бачила охоронців?

Малена кивнула в бік кремезного темноволосого чолов’яги з вузьким чолом і носом боксера. Смокінг був йому затісний. Обпершись спиною об колонну, охоронець стояв трохи далі від грального столу і дивився на Солоґастуа з собачою відданістю.

– Лише цього. Другий, певно, чекає надворі, із водієм.

– Дві машини? Як завжди?

– Так.

– Чудово. Що більше народу, то веселіше.

Вона злегка усміхнулась, зберігаючи самовладання.

– Ти завжди такий бешкетник? Усе сприймаєш несерйозно?

– Не завжди. Не все.

Її усмішка стала ширшою. Малена нервувала, але була налаштована рішуче. Смілива поведінка почасти пояснювалася особистою трагедією – 25 вересня червоні вбили її батька та брата на борту плавучої тюрми «Кабо Кілатес», пришвартованій у гавані Більбао. Вона, сеньйорита з пристойної родини, що здавна підтримувала карлістів[2], приєдналася до повстанців відразу після перевороту і виявила неабияку сміливість, перевозячи таємні послання генерала Моли із Сан-Себастьяна до Памплони. Коли її близьких стратили, Малена вирішила перейти до активних дій і попросила про це керівництво. Тепер вона працювала з Фалько, допомагаючи йому готуватися до операції. Хороша дівчина, подумав він. Надійна, серйозна, відважна напарниця.

– Вони йдуть, – сказала вона.

Фалько глянув у бік грального столу. Тасіо Солоґастуа та його дружина підвелися і попрямували до каси обміняти фішки. Наближалася мить, коли подружжя – після традиційної вечері в ресторані «Ле Петі Ватель» і кількох партій у казино – поверталося до своєї вілли в Ґаракойці. Розслаблений і спокійний, охоронець відступив від колони й пішов слідом за ними. Фалько лагідно торкнувся двома пальцями руки Малени.

– Ходімо. На нас чекають справи.

Вона взяла його під руку, і вони невимушено рушили до гардеробу.

– Ці двоє до біса пунктуальні,– відзначила Малена, накинувши на голі плечі бордову вовняну шаль. – Завжди виходять о тій самій годині. Щоночі.

Вона була явно задоволена тим, що події розвивалися згідно з їхнім задумом. Коли Фалько повернувся до Біарріца після короткої таємної вилазки до Каталонії, де виконував термінове завдання адмірала, вона вже місяць стежила за Солоґастуа. Торік, коли франкістські війська готувалися захопити Ірун, подружжя разом із двома доньками перебралося через кордон. Тасіо Солоґастуа, відомий активіст БНП – Баскської націоналістичної партії, католик і консерватор, був важливою опорою автономного уряду Еускаді попри те, що з тактичних міркувань підтримував республіканців. Розкошуючи в Біарріці, де скромна трапеза коштувала втричі дорожче за вечерю з шампанським у будь-якому пристойному ресторані франкістської Іспанії, він суттєво впливав на діяльність націоналістів, зосереджених на південному сході Франції; з його британських і швейцарських рахунків надходили великі суми на закупівлю зброї для баскських портів. Згідно з інформацією, що надали давні приятелі Фалько, з якими він займався контрабандою (минуле ніколи не помирає остаточно), Солоґастуа подарував баскській армії 8 гармат, 17 мінометів, 22 кулемети, 5800 гвинтівок і півмільйона патронів, а також зафрахтував два риболовецькі баркаси для допоміжного баскського флоту. Звісно, це було дещо серйозніше за колекціонування олов’яних солдатиків. Франкістські спецслужби мали всі підстави бажати його викрадення чи вбивства. Саме таких пріоритетів дотримувався Лоренсо Фалько, виконуючи доручене йому завдання.

Вони зупинилися під яскраво освітленим великим навісом біля входу до казино, чекаючи, поки помічник швейцара піджене їм машину. Звідти було добре видно, як один з автомобілів Солоґастуа, елегантний «Лінкольн Зефір», виїжджає зі стоянки, а другий – значно скромніший «форд» із запаленими фарами й увімкненим двигуном – чекає на еспланаді. Подружжя вмостилося на задньому сидінні «лінкольна», а одягнений у смокінг охоронець допоміг їм зачинитися і попрямував до «форда». Захрустів гравій, і два автомобілі майже одночасно рушили з місця. Тієї ж миті до дверей під’їхав «Пежо 301», спеціально обраний для цієї операції через просторий салон і потужний двигун. Малена рішуче влаштувалася на водійському сидінні. Фалько роздав чайові, усівся поряд і зачинив дверцята.

– Готова? – спитав він.

Жінка поклала одну руку на кермо й увімкнула першу передачу. Ліхтар, що висів під навісом, бив у вікно, і Фалько помітив, що Малена для зручності скинула туфлі й задерла довгу вечірню сукню до стегон.

– Цілком і повністю, – відповіла вона.

Якусь мить він роздивлявся її ноги, після чого весело кивнув.

– Тоді вперед. На полювання.

Машина рушила з місця, і він встиг розгледіти напружену посмішку Малени, перш ніж казино залишилося позаду. Вони їхали за сигнальними вогнями «форда», що супроводжував «лінкольн», освітлюючи його фарами на перехрестях. Трохи згодом піднялися безлюдними затемненими вулицями, проминули сторожову вежу та площу Клеменсо й спустилися до прибережної дороги, що вела до міста Сен-Жан-де-Люз.

– Чудово, – відмітив Фалько. – Та сама програма.

– Так. – Профіль Малени вимальовувався в тіні щоразу, як світло фар падало на якийсь мур. – Ми, баски, не любимо змінювати рутину.

– Хоча рутина вбиває.

– Так, – захихотіла вона. – Скидається на те.

Фалько зауважив, що її голос був спокійним. Вона виявилася впевненою, досвідченою водійкою – трималася на ідеальній відстані, аби не загубити об’єкт із поля зору і водночас не викликати підозр. Вони вже виїхали з селища на пряме шосе, оточене обабіч сосновим лісом. Праворуч простиралося море, посріблене місячним сяйвом.

– Залишилося два кілометри, – оголосила Малена.

Фалько відчинив шухлядку на приладовій панелі, дістав важкий пакунок, розгорнув його й торкнувся холодної сталі дев’ятиміліметрового браунінга FN і видовженого циліндра глушника «Хайсфельдт». Поклавши зброю на коліна, він навпомацки витягнув обойму, перевірив, що вона повна, дослав патрон у набійник, поставив пістолет на запобіжник і пригвинтив глушник.

– Зараз ми звернемо праворуч і виїдемо на міст Ґаракойцу, – сказала жінка.

Цього разу в її голосі вчувалася напруга. Вона трохи відпустила педаль газу, і «пежо» уповільнив хід. Попереду, метрів за сто, зупинилися два автомобілі.

– Прикордонний пост, – мовив Фалько, тримаючи зброю на колінах. – Гальмуй повільно.

Вони під’їхали до машин і розмістилися прямісінько за ними. У світлі фар виднівся кам’яний міст і шлагбаум із написом «Жандармерія» у біло-синьо-червоному колі. З обох боків до «лінкольна» підійшли двоє жандармів у темній формі – високий і низенький. Останній нахилився до віконця водія. На передніх сидіннях «форда» чітко вирізнялися силуети охоронців.

– Не глуши двигун, – наказав Фалько.

Він відчинив дверцята й виліз назовні, сховавши пістолет в опущеній долоні. Зробив три глибокі вдихи й великим пальцем обережно зсунув убік важіль запобіжника. Неквапливо пройшов між автомобілями до узбіччя, тримаючи в полі зору водія «форда» і чоловіка на сусідньому сидінні й водночас стежачи за жандармами краєчком ока. Наблизившись до машини, він легенько постукав по склу кісточками пальців лівої руки. На губах грала щира усмішка чоловіка, який хоче щось спитати. Водій опустив скло, і Фалько вистрелив йому в обличчя.

Хоча браунінг мав слабку віддачу, він підскочив у долоні, немов змія, яка щойно вжалила. Ось чому довелося вдруге навести його, аби прицілитись у другого охоронця – здорованя з приплюснутим носом, котрий був у казино. Той відчайдушно звивався, силкуючись звільнитися з-під трупа напарника, що навалився йому на плече, шукаючи щось у кишені смокінга – очевидно, пістолет.

– Ні! – почувся благальний крик. – Ні!

Миготіння фар дозволило розгледіти широко розплющені очі, що зі страхом дивилися на металевий циліндр глушника. Браунінг знову підскочив, і на комірі сорочки з’явився отвір розміром із монету. Охоронець ще ворушився, намагаючись відчинити дверцята. Йому це майже вдалося, але Фалько натиснув на спусковий гачок, і обм’якле тіло наполовину виповзло з машини.

Він позирнув на «лінкольн», зазначивши, що ситуація дещо змінилася. Ліві передні дверцята були відчинені, і низенький жандарм витягав з автомобіля труп водія. Напарник тримав у руках ліхтар і пістолет, цілячись у Тасіо Солоґастуа та його дружину, які зіщулилися на задньому сидінні і з жахом спостерігали за цією сценою. Фалько рушив туди, відчинив двері й приставив ствол із глушником до голови баскського мільйонера.

– Виходьте… Самі. Вона залишиться.

Завдяки ліхтарю високого жандарма все було чудово видно: перекошене обличчя фінансиста, налякані очі жінки. Аж раптом вона заверещала. Гучний пронизливий крик затремтів у повітрі. Не відводячи пістолет від голови чоловіка, Фалько нахилився і кулаком лівої руки вгатив їй у скроню. Вона знепритомніла й відкинулася до протилежного віконця.

– Виходьте, – спокійно повторив він. – Інакше ми вб’ємо її.

Той підкорився. Коли Фалько змусив його притулитися до машини й обшукав кишені, то відчув, як чоловік тремтить. Тієї миті Малена розвернула «пежо». Блимнули фари, освітивши труп водія з перерізаним горлом, що стікав кров’ю в канаві.

– Що відбувається? – нарешті пробурмотів Солоґастуа.

– Ви заарештовані. Вас судитимуть франкісти.

Якусь хвильку той осмислював почуте. Зрозумівши, у чому справа, він настільки обурився, що навіть забув про страх.

– Це помилка. Ми на території Франції.

– Іпаральде, – зауважив Фалько. – Північ Країни Басків.

– Чого ви хочете від мене?

– Ви маєте вирушити у невеличку подорож.

– Куди?

– Сюрприз.

Фалько схопив бідолаху за комір піджака й підштовхнув до «пежо», тримаючи його на мушці. Тим часом жандарми сіли за кермо, з’їхали з дороги й заховали машини під соснами.

– Що буде з моєю дружиною? – спитав Солоґастуа.

– Не хвилюйтесь. Їй не зашкодять.

Геть ошелешений в’язень не пручався. Однак побачивши, що Малена відчинила багажник «пежо», різко зупинився.

– Покидьки! – скрикнув він.

Фалько грубо штовхнув його вперед. Малена витягла з багажника широкий моток пластиру. Вони зв’язали йому руки за спиною і знерухомили ноги. Солоґастуа попервах опирався, тож Фалько без особливої люті вдарив його в сонячне сплетення. Той упав на коліна.

– Якщо проблема в грошах, я можу… – пробелькотів фінансист, ледве переводячи дух.

Договорити він не встиг – Малена зав’язала йому рота двома смужками пластиру. Спільними зусиллями вони підняли його й поклали в багажник. Потім Малена перемістилася на переднє сидіння і повернулася з пляшечкою хлороформу та великим шматком вати. Затамувавши подих, вона відвернула обличчя, змочила вату в рідині і приклала її до носа полоненого. За тридцять секунд Солоґастуа завмер. Поки Фалько накривав тіло ковдрами, маленькою валізою, кошиком для пікніка й зачиняв багажник, Малена вмощувалася за кермом. Фалько глянув на жандармів, які витягли трупи з канави й зняли шлагбаум.

– Як почувається сеньйора мільйонерша? – спитав він іспанською.

У напівтемряві, прорізаній скупим місячним сяйвом, було видно, як жандарми знімають форму і ховають одяг між кущами.

– Вона ще не отямилася, – відказав найнижчий чоловік.

Фалько задоволено кивнув.

– Біда, якщо вона не вміє керувати машиною. Довго доведеться чвалати, коли прокинеться.

Той зареготав.

– Їй доведеться чвалати у будь-якому разі. Ми вивели з ладу двигун і прокололи шини. Як тобі ідея?

– Чудово!

– Коли вона повернеться додому або знайде телефон, ви вже дістанетесь Іруна.

Фалько вийняв портсигар, срібну запальничку «Паркер Бекон» і запалив сигарету.

– Хороша робота, – мовив він, випускаючи дим.

– Твоя дівчина добре трималася, – погодився чоловічок.

– Так.

– Можна сказати, дуже добре.

Посвітивши запальничкою, Фалько глянув на наручний годинник. Доволі пізно.

– Хутчіше, забираймося звідси, – сказав він. – Вам щось потрібно?

– Ні. Все гаразд.

– Щасливої дороги!

– Навзаєм, дорогенький.

Перш ніж загасити вогник і рушити до «пежо», Фалько встиг розгледіти жаб’ячі очі й жорстоку посмішку Пакіто Павука.

До кордону залишалося дванадцять кілометрів. Проїхавши Сен-Жан-де-Люз, вони звернули на звивисту дорогу, що зміїлася між сосняками й високими скелями. Унизу плескалося сріблясто-чорне море, що мерехтіло, мов агат. Фалько й Малена Ісаґіррі не розмовляли відтоді, як проминули міст. Чоловік запалив сигарету «Players» і сунув їй до рота, після чого закурив сам.

– Хочеш відпочити? Я можу сісти за кермо.

– Ні. Я не втомилася.

Її профіль ледь виднівся в напівтемряві. Затиснувши сигарету між зубами, Малена міцно обхопила кермо обома руками.

– Я ніколи не бачила, як убивають людину, – сказала вона.

Якусь хвильку вони мовчали. Фалько курив, дивлячись на освітлене фарами шосе. Праворуч виднілися огорожі й придорожні стовпи, пофарбовані червоно-білими смугами.

– Я навіть уявити не могла, що це станеться саме так, – додала вона.

Він зацікавлено глипнув на неї.

– Як?

– Просто й буденно. Мені здавалося, що в таких випадках важко уникнути конфліктів, пристрастей, сутичок. А те, що ми провернули, нагадувало якусь бюрократичну процедуру.

Вона професійно зменшила швидкість перед поворотом. Скрипнули шини, і Фалько подумав, що Солоґастуа, мабуть, перевертається в багажнику. Краще б він спав.

– Ти був таким спокійним… Ти завжди так поводишся?

– Не завжди.

– Сумніваюсь, що мого батька й мого брата Іньїго вбили подібним чином. Я радше уявляю розгніваний набрід. Комуністичні орди. Ти розумієш.

– Можливо, – погодився Фалько. – Існує чимало способів вбити людину.

– Дивлячись на тебе, будь-хто сказав би, що ти знаєш усі способи.

Запала чергова пауза. Розвернувшись до жінки, Фалько не відривав від неї допитливого погляду.

– А ти зробила б це в разі потреби? Натиснула б на спусковий гачок?

– Гадаю, так. – Вона здвигнула плечима. – Врешті-решт я воювала з рекете. Я ж карлістка.

Вони ще трохи помовчали.

– Ця божевільна Республіка перетворилася на суцільний хаос, – нарешті сказала Малена. – Марксисти готувалися влаштувати революцію, але ми їх випередили. Де ти був вісімнадцятого липня?

– Не пам’ятаю. Десь там.

Цього разу розвернулась Малена, намагаючись визначити, чи говорить він серйозно або іронізує. Потім вона зосередилась на дорозі, уповільнивши хід перед наступним поворотом. І знову скрипнули шини. На щастя, вони нові, подумав Фалько, схопившись за ремінь безпеки. Шини «Мішлен», встановлені для належного проведення операції.

– На цій війні я – простий солдат, – зауважила жінка. – Так само, як і ти. І ті двоє товаришів, перевдягнені жандармами.

Фалько подумки посміхнувся. Називати їх «товаришами» було наївно. Очевидно, що вона погано знала обох – його та Пакіто Павука. Минулого тижня кілер прибув на південний схід Франції, аби допомогти їм підготуватися до фінального етапу. Причепурений, огорнений пахощами брильянтину і трояндової води, Павук не питав зайвого – його цікавили лише накази, що їх він мав виконувати.

– Може, колись настане і моя черга, – задумливо мовила Малена.

– Убивати?

Супутниця тихенько засміялась і знову перемкнула передачу. Тепер вона затиснула сигарету між двома пальцями правої руки, що спиралася на кермо.

– Помирати.

Фалько зробив довгу затяжку. Жінка періодично зиркала на нього, не відволікаючись від шосе. Вони розпочали спуск. Дорога стала рівнішою, скелі залишилися позаду, а над ліхтарями нависали сосни, що чітко вирізнялися в місячному сяйві.

– Я пішла воювати не тому, що хотіла помститися, – прошепотіла Малена після тривалої мовчанки.

Вона покрутила ручку, опустила віконце й кинула недопалок. До салону увірвався вітер, розсипаючи маленькі іскринки.

– Я підтримувала тих, хто організовував повстання, – додала вона. – Я була з ними задовго до того, як вбили мого батька та брата… Це хрестовий похід проти марксистського атеїзму і сепаратизму.

Фалько спокійно кивнув. З’явилися перші будинки Андая. Фари вихопили з темряви плакат із назвою міста.

– Готовність завдавати шкоду неабияк допомагає,– нейтральним тоном мовив він, немовби підсумовуючи все сказане раніше.

– Готовність завдавати шкоди, – повторила Малена, стукнувши долонею об кермо. – Звучить непогано. Чи мучить тебе совість, коли ти вбиваєш один раз або робиш це надто часто? Чи буває «забагато» жертв?

Він помовчав кілька секунд, удаючи, ніби розмірковує, хоча чудово знав відповідь.

– Буває.

– Чи залишаються неприємні спогади?

– Іноді.

– Я запитую себе, як ти живеш із думкою про всіх тих небіжчиків.

Фалько загасив сигарету в попільничці й жбурнув недопалок у вікно.

– Добре живу.

Малена витримала коротку паузу.

– Знаєш, ти дуже дивний чоловік, – зітхнула вона. – З тобою якось тривожно. Гадаю, мені буде краще працювати без тебе.

– Залишилася одна непроста формальність.

– Про що ти?

Фалько вказав на другий плакат, який вони саме проминали, – «Douane française»[3]. Потім витягнув браунінг із шухлядки, перевірив наявність кулі в патроннику і поклав зброю назад.

– Ми майже приїхали.

Будка жандармів стояла поблизу запаленого ліхтаря, на лівому боці шосе. Другий ліхтар, встановлений на протилежному боці, освітлював білу будівлю митниці. Пофарбований у червоні й білі смуги шлагбаум був опущений, аби перегородити шлях автомобілям. За ним простиралася нейтральна зона – довгий залізничний міст. Удалині миготіли вогні іспанської митниці.

– Не глуши двигун і не виходь з машини, якщо тобі не накажуть, – мовив Фалько. – А якщо виникнуть проблеми, тисни на газ, збивай шлагбаум і мчи до іншого боку кордону не озираючись.

– А ти?

– Не хвилюйся за мене. Якщо наш план зірветься, роби те, що я казав. Зі мною чи без мене. Зрозуміло?

– Так.

Малена зупинила машину за десять метрів від шлагбаума, виконуючи вказівки жандарма, який махав електричним ліхтарем поряд із будкою. Фалько нарахував ще трьох жандармів. Один стояв біля шлагбаума, а двоє – на подвір’ї митниці.

– Вимкніть фари й опустіть скло.

Малена підкорилася, але двигун не вимкнула. Жандарм, що світив ліхтарем, підійшов із боку водійського сидіння. Перш ніж згасли фари, Фалько встиг розгледіти зірочки сержанта.

– Добрий вечір, – сказав чоловік французькою. – Ваші документи, будь ласка.

Перехилившись через Малену, Фалько простягнув йому два паспорти. Фальшиві імена, фальшива адреса в Сан-Себастьяні, реальні світлини з усіма необхідними печатками. Благопристойна маска. Сеньйор і сеньйора Урутія. Порядні буржуа. Добре одягнені, із хорошою машиною. Люди, яким нічого приховувати.

– Доволі пізно. – Жандарм перейшов на іспанську. Він проглядав документи, підсвічуючи ліхтарем. – Звідки ви їдете о такій порі?

– Із казино в Біарріці,– спокійно відповів Фалько.

У світлі ліхтаря було видно, що жандарм проникливо дивиться на нього з-під козирка кашкета.

– Пофортунило? – спитав він.

Фалько знизав плечима.

– Як сказав би Айнштайн, фортуна є відносною.

– Вас цікавить Айнштайн?

– Мене більше цікавить Данієль Дарйо[4].

На щастя, діалог розгортався за сценарієм. Саме так, як домовлялися. Промінь ліхтаря впав на ноги Малени, на задерту вище колін спідницю. Потім ковзнув салоном і зупинився на обличчі Фалько.

– Чи маєте щось задекларувати?

Фалько хитнув головою, намагаючись здаватися якомога щирішим.

– Кошик для пікніка й маленька валіза з особистими речами.

– І все?

– Так.

– Глушіть двигун.

Малена послухалася, і м’яка вібрація відразу стихла.

– Відкрийте багажник, будь ласка.

Голос жандарма був серйозним, беземоційним. Уникаючи стривоженого погляду Малени, Фалько відчинив дверцята, вийшов із машини й підняв комір піджака. Надворі було сиро й вогко через близькість до моря та річки Бідасоа.

Хоча події розвивалися згідно з планом, він тримався насторожі. Готовий битися, тікати або зробити і те і те. Кинувши швидкий погляд на інших жандармів, Фалько зауважив, що двоє чоловіків, які стояли на подвір’ї, здавалися сонними й розслабленими так само, як і той, що чатував біля шлагбаума. Але всі вони були озброєні гвинтівками. Якщо щось зірветься і Малена втече, виконуючи його наказ, він матиме обмаль шансів перебратися на іспанський бік кордону. Хоч би як швидко він біг, жандарми могли вистрелити йому в спину й влучити попри тьмяне освітлення. Напрямок кулі визначає диявол.

Фалько глянув на металеве поруччя мосту і темні дерева, що росли ліворуч, за будкою. Він добре вивчив цю місцевість при денному світлі. Навряд чи вдасться сховатися там. Найпростіший варіант – дозволити їм затримати його й пустити все на самоплив. Якщо Малена дістанеться іспанської території, французи не зможуть висунути йому серйозних звинувачень – подібні дрібні інциденти є типовими для країни, де йде війна. Проблема швидко вирішиться завдяки франкістському консульству і правильно розподіленим грошам.

Вони підійшли до задніх дверцят. Смикнувши за ручку, Фалько повільно відчинив багажник, відчуваючи, як кров стукотить у скронях, поки він розмірковував, як і куди вдарити жандарма, якщо все піде шкереберть.

Ліхтар освітив кошик, валізу, ковдри. Нічого підозрілого. Фалько з полегкістю пересвідчився, що Солоґастуа не ворушився і не хропів. Складалося враження, буцімто його там не було. Благотворний ефект хлороформу досі тривав.

– Чудово, – сказав жандарм, загасивши ліхтар.

Він навіть нічого не торкався. Фалько обережно зачинив багажник. Напруга спала, пульс вирівнявся. Інші жандарми стояли нерухомо. Розіграно як по нотах. П’ятдесят тисяч франків, які Фалько відніс до префектури Андая, неабияк посприяли успіху справи. Завдання полегшилося ще й тому, що серед жандармів були колишні члени французької фашистської організації «Вогняні хрести».

– Ми можемо їхати? – спитав Фалько.

Жандарм повернув йому паспорти й дмухнув у свисток, наказуючи своєму напарнику підняти шлагбаум.

– Звичайно, сеньйоре. Гарної вам подорожі.

«Пежо» неквапливо в’їхав на міст.

– У нас вийшло! – захоплено скрикнула Малена, ніби не вірячи, що це відбувається насправді.

Фалько промовчав. Притулившись чолом до холодного скла, він чекав, коли адреналін, викинутий у кров за останні хвилини, повільно розсмокчеться. Перехід від одного стану до іншого – від готовності битися до спокою – здійснюється доволі складно й неприємно. Налаштування потребує часу.

– Простіше не буває,– повторювала Малена.

Фалько глянув праворуч, туди, де за биками мосту, у найширшому місці річки, мерехтів сріблястий клин, утворений місячним сяйвом. На темному березі горіли поодинокі вогні Іруна – їх було дуже мало через те, що червоні підпалили місто кілька місяців тому.

– Ми майже дісталися Іспанії,– відзначила Малена.

В її голосі вчувалося хвилювання. Патріотичний шал, відмітив Фалько. За Бога, за Батьківщину, за короля. Відважна дівчина святкує перемогу. У певному сенсі вона помстилася за вбитих брата та батька.

– Ти добре трималася, – сказав він.

– А ти тримався чудово.

«Пежо» зупинився посеред мосту. Фари вихопили з темряви білу будівлю іспанської митниці.

– Подай їм сигнал, – порадив Фалько. – Вони мають зрозуміти, що це ми.

Малена двічі блимнула фарами.

– Гадаю, настав час розійтися, – мовила вона.

– Так.

Якусь мить жінка мовчала. Потім перемкнула передачу, зменшуючи швидкість.

– Для мене величезна честь працювати з тобою… Було приємно грати роль сеньйори Урутія.

– Я теж вважаю за честь мати таку помічницю.

– Ти – один із небагатьох чоловіків, – зізналась Малена після коротких вагань, – які не чіплялися до мене. А ти мав достатньо приводів.

– Сподіваюсь, ти не сприйматимеш це як образу.

– Господи, ні! – зайшлася сміхом вона. – Навпаки. Це найкращий комплімент з твого боку – ставитися до мене як до товаришки.

– Ти й була справжньою товаришкою.

– Так… Я старалася.

Залишалися останні метри. «Іспанія» – сповістив плакат на в’їзді. Фари висвітили шлагбаум між двома кам’яними колонами, що позначали територію франкістів. У скупому світлі ліхтаря бовваніли силуети кількох чоловіків, що завмерли, очікуючи.

– Не знаю, що ще сказати тобі,– додала Малена.

– Скажеш згодом.

– Можливо, – погодилась вона, витримавши паузу.

Шлагбаум піднявся, і автомобіль проїхав ще кілька метрів, перш ніж зупинитися біля подвір’я митниці. Чоловіки підступили ближче, оточивши їх щільним кільцем мундирів, плащів, лакованих треуголок. Фалько опустив скло й примружив очі – яскравий промінь прожектора мало не засліпив його.

– Ти запізнився. Як завжди, – пролунав сердитий голос адмірала.