Читать книгу Саботаж - Артуро Перес-Реверте - Страница 5

Поїзди, де вештається різношерста публіка, думав Фалько, є чудовим місцем для полювання, хоча існує ризик самому стати здобиччю. Якщо представник його небезпечного ремесла хоче зберегти здоров’я під час таких поїздок, він мусить беззастережно дотримуватися правил – бути насторожі, не розслаблятися, пильнувати недремним оком. Чимало прикростей можуть спіткати тебе, коли ти опиняєшся в темряві тунелів або в нічному безлюдді вагонного коридора. Утім, аналогічні халепи могли статися з противниками. Хай там як, а в поїздах не варто імпровізувати – потрібні певні навички й бездоганна техніка. Необхідно пам’ятати розклад руху, довжину маршруту, послідовність станцій і відстань між ними, тривалість зупинок, кількість вагонів, психологічні особливості провідників, звички та схильності пасажирів. Зважити всі «за» і «проти».

Він розмірковував про це, поки стояв перед дзеркалом у вбиральні свого одиночного купе й зав’язував шовкову краватку з етикеткою «Шарве – Париж». Потім обсмикнув комір кремової сорочки, застебнув жилет на всі ґудзики, крім нижнього, одягнув піджак твідового костюма «Донеґаль», де в переплетенні ниток переважали охристі відтінки. Провів долонями по напомадженому волоссю, зачесаному вгору і розділеному на високий проділ зліва; поставив валізу в багажну сітку; переконався, що пістолет і документи надійно сховані під умивальником, після чого вийшов у коридор, коли дзвінок провідника сповістив про наступну зміну в ресторані.

Поїзд мчав повз безкрайню зелену рівнину, розліновану телеграфними стовпами, що стрімко пролітали за вікном. Фалько затримався біля тамбуру, що вів до міжвагонного переходу, побоюючись, що гуркіт і торохтіння коліс можуть заглушити крик чи навіть постріл. Озирнувшись, він окинув настороженим поглядом зачинені двері, порожнє службове купе й коридор, що залишився позаду. Довкола було тихо. Жодних ознак небезпеки чи присутності противника. Тоді, притлумивши професійні інстинкти й надавши обличчю спокійного, люб’язного виразу, він увійшов до ресторану.

Тридцять п’ять хвилин по тому офіціант прибрав останню тарілку, а Фалько запалив сигарету і розсіяно глянув у вікно, туди, де простирався благословенний французький краєвид – мости, річки, ліси, – перш ніж зосередитися на читанні газети «Ля Прес», що лежала на скатертині. Трохи згодом він звів очі й зацікавлено позирнув на двох жінок, які шуміли за сусіднім столиком.

Розмовляли англійською, із сильним американським акцентом. Фалько помітив, що подруги майже не торкнулися курчати по-беарнськи, але відкоркували другу пляшку бордо. Неважко здогадатися, хто вони – типові заокеанські туристки, що мандрують Європою. Одна з жінок – доволі огрядна круглолиця білявка – не була ні вродливою, ні потворною. Хороші зуби. Живі світло-блакитні очі. Коротко стрижене, завите за модою волосся з проділом посередині. Одягнена зі смаком – у зручний діловий костюм майже чоловічого фасону. Намисто з перлів, яке вона носила поверх коміру блузи з глибоким декольте, здавалося недешевим. Її худа незграбна супутниця радше була кістлявою, ніж стрункою. Остання сиділа спиною до Фалько. Він бачив лише її косу.

– Цілковитий абсурд, моя люба… Абсурдна ситуація.

Білявка явно домінувала в цій парі. Інтонація вказувала на багатство й високий соціальний статус. Одна з тих жінок, подумав Фалько, які створюють купу проблем працівникам розкішних готелів, капітанам трансатлантичних пароплавів і секретаркам своїх чоловіків (якщо вони заміжні). Подруга мовчки слухала її, киваючи головою. Йшлося про неможливість забронювати номер у паризькому «Ріці» – вони мали вдовольнитися готелем «Георг V».

Тієї миті світлі очі білявки випадково зупинилися на Фалько, який пильно дивився на неї. Чоловік інстинктивно усміхнувся, адже мав найцінніший талант мандрівника й авантюриста – вміння розпочати розмову з незнайомою людиною, особливо якщо ця людина належала до прекрасної статі.

– «Георг V» – непоганий варіант, – невимушено сказав він англійською, позирнувши на келихи з вином, що стояли перед жінками. – Сучасне місце, у стилі джаз. Шеф-кухар Монфокон – чарівна людина. У ресторані подають чудову кулеб’яку по-російськи. А ще вони мають велику колекцію найкращих вин – «Шато О-Бріон» і «Шамбертен».

– Ви розмовляєте так, ніби цитуєте туристичний путівник, – мовила білявка.

– Вгадали. – Фалько злегка нахилив голову і представився: – Луїс Коломер, редактор червоного путівника «Мішлен». До ваших послуг.

– Оце так збіг!

– Згоден… Щасливий збіг.

Вони раптом зацікавилися ним – ця розмова розвеселила й заінтригувала їх. Худорлява жінка знову зиркнула на Фалько. Круглі окуляри в залізній оправі надавали її простуватому обличчю подібності з провінційною гувернанткою. Кашеміровий светр і сіра спідниця. Кинувши на обох короткий погляд експерта, Фалько помітив, що брюнетка дивиться на його руки, а білявка – на губи. Відтак він усміхнувся останній.

– Мене звуть Неллі,– сказала та. – А це Меґґі.

Фалько вдруге нахилив голову на знак ввічливості.

– Ви вперше подорожуєте Європою?

– О ні, не вперше. – Неллі впевнено грала першу скрипку, демонструючи, хто тут лідер. – Ми об’їхали все узбережжя – від Бреста до Бордо. А зараз повертаємось до Парижу.

– Гадаю, ви захоплюєтесь туризмом.

– Ви не помиляєтесь. – Жінка оцінювально роздивлялась його, і побачене вочевидь їй подобалось. Вона відкрила сумочку, підфарбувала губи й вказала на вільне місце поряд. – Чи не хочете випити з нами кави?

– Залюбки.

Він усівся біля Неллі, навпроти її суворої подруги з дещо зів’ялим, утомленим обличчям. Понад сорок років, імовірно, старша за свою супутницю. Колись – до того, як час чи життєві негаразди зістарили її,– вона, певно, була гарною. Білявка була значно свіжішою – балакуча, жвава, розкута, самовпевнена, із розв’язними манерами подорожуючої американки із заможної родини. Від неї відчутніше пахло доларами, ніж парфумами «Макс Фактор». Запах елітних розваг – літо в Новій Англії, зима на Лазурному узбережжі, а між ними – кабіна першого класу на «Квін Мері». Меґґі – зразкова бідна компаньйонка – пахла невдачами; перед нею на скатертині лежала книжка. Жодна з жінок не носила обручку.

– А ви справді працюєте редактором путівника «Мішлен»?

Посмішка Фалько стала ще більш гарячою, підскочивши до тридцяти восьми градусів за Фаренгейтом.

– Ні. Я безсоромно збрехав вам. Я – іспанський ідальго. А на дозвіллі – тореро.

– Тореро?

Він спокійно кивнув.

– Авжеж.

– І комуніст?

– Само собою. Комуніст і тореро… Всі іспанці так розважаються, якщо не воюють.

– Ви божевільний! – засміялась Неллі.

Брюнетка Меґґі позирнула на нього – очі за круглими скельцями були серйозними. Під ними виднілися темні кола, що надавали їй меланхолійного вигляду. Фалько б не здивувався, якби дізнався, що вона потайки пише вірші. Скидається на те. Боковим зором він помітив назву книжки – «Гранд Готель».

– В Іспанії відбувається щось жахливе, – із сумом мовила вона.

Фалько покликав офіціанта, дістав портсигар, відкрив його й простягнув жінкам.

– Це точно, – сказав він.

Годину по тому Фалько повернувся до свого купе після милої бесіди й легкого флірту з Неллі, яка допомогла йому приємно провести час (таке спілкування – один із засобів професійного тренування, не гірший за інші). Він повісив піджак на вішак, відстебнув запонки, засукав рукави сорочки й ополоснув лице холодною водою, попередньо переконавшись, що пістолет лежить у схованці і все гаразд. Опустив відкидний столик, поклав сигарети та запальничку і заходився читати досьє Лео Баярда.

Француз, сорок два роки, під час Першої світової війни служив офіцером. Успішний журналіст і письменник, чиї твори «Нічого розповідати» і відзначений Гонкурівською премією «Забутий окоп» зміцнили його репутацію інтелектуала лівих поглядів. Прихильник Радянського Союзу, який присвятив Росії палку промову на з’їзді письменників. На думку анонімного автора досьє, Баярд не був комуністом у теорії, а виявляв свої симпатії на практиці: цей енергійний, пристрасний, завзятий чоловік щиро захоплювався сталінським режимом, у якому не помічав жодних недоліків, а бачив суцільні переваги. Перші бої в Іспанії подали йому ідею створити республіканську авіачастину. За пів року до складу Народної армії увійшли дванадцять літаків його ескадрильї, що налічувала п’ятнадцять пілотів і вісім механіків різних національностей. Баярд особисто брав участь у бойових вильотах, що сприяло поширенню легенди про нього. Нині, повернувшись до Парижу, він спочивав на лаврах, писав резонансні статті на підтримку Республіки й претендував на посаду міністра культури в уряді Леона Блюма – представника Народного фронту.

Досьє містило кілька світлин, і Фалько уважно проглянув їх. На першій Баярд стояв на трибуні, виголошуючи промову перед московськими письменниками. Друга знята в паризькій кав’ярні «Два маготи» – він сидів за столом, у товаристві радянського режисера Сергія Айзенштайна. Третя зроблена на іспанській авіабазі – високий худорлявий Баярд знятий на повен зріст. Скуйовджене вітром волосся, руки в кишенях, сигарета в зубах, пілотська куртка на плечах. Дивиться в об’єктив і на весь світ з аристократичною зверхністю. Розглядаючи цей портрет, Фалько посміхнувся, згадавши слова адмірала про повітряного паладина Республіки – «самозакоханий писака».

Він ретельно вивчив інші важливі документи, що додавалися до звіту. Потім спалив частину в унітазі й змив попіл, а частину – сховав. Сутеніло, і за вікном гуркітливого вагона пролітали тіні, а на широкій темній смузі Луари миготіли далекі вогні. Пройшов офіціант із дзвоником, запрошуючи першу зміну до вечері, але Фалько не хотів їсти. Одягнувши піджак, він вийшов розім’яти ноги в коридорі, поки провідник піднімав канапу і стелив ліжко.

Фалько курив, обпершись плечем об раму опущеного скла, підставивши обличчя солонуватому вітру, просякнутому вугільним пилом. Аж раптом у коридорі з’явився якийсь чоловік – середнього зросту, із непокритою головою. У тьмяному світлі ламп було видно підстрижені вуса й чорне кучеряве волосся, помітно поріділе. Фалько інстинктивно зайняв захисну позицію: напружив тіло, прикрив живіт від можливого удару ножем, звільнив праву руку, аби було зручніше битися (колись давно, в експресі «Париж-Бухарест» він мав неприємний досвід такого штибу). Але незнайомець лише попросив французькою прикурити і, щойно Фалько підніс запальничку до його сигарети, рушив далі не озираючись.

Він збирався вертатися до купе, коли зіткнувся з двома американками. Безтурботно базікаючи, вони виходили з вагона-ресторану. Здавалося, їм було приємно бачити Фалько. Особливо зраділа білявка Неллі.

– Нам бракувало вашого товариства за вечерею.

– Вибачте… Мені не хотілося їсти.

Він вийняв сигарети, і всі троє закурили. Від жінок пахло дорогим вином. Захмеліла Неллі була налаштована дуже грайливо. Її очі іскрилися.

– У ресторані ви сказали нам, що маєте пляшку справжнього кентуккського бурбону у своєму купе, – мовила Неллі.

Почувши ці слова, Фалько холоднокровно посміхнувся.

– Я збрехав. То була пастка.

– Ми обожнюємо, коли нам розставляють пастки. Так, Меґґі?

Вони обмінялися поглядами. Фалько дивився весело, Неллі – вижидально, а подруга – серйозно.

– Ще не пізно все виправити, – ризикнув він.

– Чудово. Ми в захваті від бурбону.

– На жаль, це Європа… Чи влаштує вас шотландське віскі?

– Улаштує.

Фалько жестом попросив їх зачекати, відчинив двері свого купе й натиснув на кнопку виклику персоналу. Офіціант миттєво з’явився, прийняв замовлення і за десять хвилин повернувся з пляшкою віскі «Олд Анґус», сифоном і трьома келихами. Коли він розставив усе на відкидному столику, Фалько сунув йому в кишеню двадцять франків і запросив обох подруг увійти.

– Але вам постелили ліжко, – м’яко запротестувала Неллі.

– Не переймайтесь. – Він зачинив двері на засув. – Якось помістимось.

– Боюсь зім’яти простирадла.

Примруживши металево-сірі очі, Фалько адресував їм звабливу вовчу посмішку. Він відкоркував пляшку, розлив віскі по келихах і додав трохи води із сифона.

– Мені подобаються зім’яті простирадла, – сказав він, коли жінки почали цілуватися.

Фалько не належав до чоловіків, які вдовольняються роллю пасивного спостерігача. Така поведінка суперечила його вдачі, світобаченню і способу життя. Присутність двох напівголих жінок, які пестили одна одну в темному купе, мала сенс для нього лише в тому разі, якщо він міг утручатися в хід подій і контролювати ситуацію.

З іншого боку, було очевидно, що вони – принаймні Неллі – чекали від нього активних дій. Ось чому, окинувши швидким спокійним поглядом поле битви, щоб точно визначити нахили, домінування, підкорення й інші корисні подробиці, він неквапливо відсьорбнув ковток віскі з водою, поставив келих на столик, зняв годинник із лівого зап’ястка і став навколішки перед канапою в зручній для поцілунку позі. Неллі, яка вже оголила груди й задерла спідницю до стегон, доволі жадібно тягнулася до нього губами, поки подруга вміло збуджувала її.

– Свиня, – сказала американка.

Якщо точніше, англійською це пролунало «брудна свиня» («dirty pig»). Із цією жіночкою все ясно, подумав Фалько. Ось які в неї вподобання. Відтак він виявив покірність поступливого чоловіка й старанність справжнього тореро-комуніста. Негайно перейшов до того, що, судячи з короткої прелюдії, вони хотіли отримати. На близькій відстані Неллі продемонструвала чудове тіло, що раніше приховував одяг, – теплу, пишну, чутливу плоть, що напружилась і тремтіла від задоволення. Красномовна підказка – «брудна свиня» – передбачала відповідне ставлення.

– Zorra. Сучка, – прошепотів Фалько їй на вухо, перейшовши на чисту, красиву іспанську.

Він не знав, чи зрозуміла вона значення слова, але інтонація не залишала жодних сумнівів. Жінка часто закліпала очима, дихання стало уривчастим, а тіло затряслося настільки сильно, що Меґґі відірвалася від розсунутих стегон, підняла голову і здивовано глипнула на обох, немовби запитуючи себе, чи її старання підвели Неллі до бурхливої кульмінації.

– Сучки, – повторив Фалько. Цього разу він люб’язно вжив множину.

Меґґі не відривала від нього зацікавленого погляду. Окуляри зникли, а коса потроху розпліталася. Затуманені очі, набухлі вологі губи несподівано змінили її зів’яле обличчя, зробили більш привабливим, ніжним і жіночним. До того ж розстебнута блуза відкривала надзвичайно апетитні принади. Хто б міг подумати, сказав собі Фалько, згадуючи, якою незграбною, суворою і холодною вона постала перед ним у ресторані. Хто б міг подумати. Раптом він відчув наплив сил і радість буття, тішачись, що ніхто його не вбив. Попереду ще багато кілометрів. Чоловік повільно зняв одяг, зберігаючи цілковитий спокій і готуючись до бою. Потім, лагідно торкнувшись гарячого тіла Неллі, рушив до її подруги. Меґґі подалася назад, притулилася спиною до стінки, що здригалася від торохтіння поїзда й ритмічного перестукування коліс, розвела затягнуті в чорні панчохи ноги, відкривши йому доступ до бездонних потаємних глибин.

– Красуня, – мовив Фалько іспанською.

Ніч буде довгою, весело констатував він. А канапа – тісною.

У Парижі цвіли каштани. Приємна прохолода, дощу немає, задоволено зазначив Фалько, коли вийшов із готелю, перетнув бульвар, проминув середньовічний фасад Сен-Жермен-де-Пре, звернув на вулицю Жакоб і опинився на перехресті Сен-Пер.

Рівно о першій він опинився в ресторані «Мішо». Там зібралася черга – дехто стояв у вестибюлі, а дехто чекав біля дверей, де висіло меню. Фалько спритно протиснувся крізь групу людей, зняв капелюха й зазирнув усередину. Хупсі Кюссен сидів поблизу вікна, у глибині зали. З ним обідали двоє – темноволосий чоловік і білява жінка. Австріяк побачив його й здійняв руку, удаючи подив і радість. Супутники озирнулися. Ігноруючи осудливий погляд метрдотеля, Фалько перетнув залу і рішуче попрямував до них. Кюссен відклав серветку і встав із-за столу, аби привітатися з ним.

– Начо Гасан! Оце так сюрприз! Що ти робиш у Парижі? Дозволь відрекомендувати… Лео Баярд, Едді Майо… Ти шукаєш столик? Прийшов сам? Чому б тобі не приєднатися до нас?

Кюссен поводився розкуто й емоційно. Як і передбачалося, він відрекомендував його як давнього друга – іспанця, що мешкав у Гавані. Фалько потиснув руку Баярду, який ввічливо підвівся, після чого привітався з жінкою кивком голови. Офіціанти принесли стілець.

– Оце так сюрприз! – повторював Кюссен, який чудово вжився в роль. – Приємна несподіванка!

Фалько мав професійну звичку уважно роздивлятися людей, тож одразу зазначив, що Лео Баярд був високим, дуже худорлявим, із вишуканими манерами. Елегантно одягнений. Кутасті, привабливі, дещо асиметричні риси – різко окреслений орлиний ніс, широке чоло. Ретельно підібрана зачіска – одне пасмо волосся спадало на брову – робила його молодшим. Імпозантний чоловік аристократичного роду. Едді Майо виявилася білявою вродливою англійкою з холодними блакитними очима й ніжним обличчям. На ній був чоловічий вовняний светр і широка синя спідниця. Волосся укладене в стилі Луїзи Брукс. Старомодна зачіска в формі шлема була популярною років десять чи п'ятнадцять тому, але Едді носила її так, що це було сучасно й авангардно.

– Вас звуть Ігнасіо? – сухо й формально спитав Баярд.

– Не треба, прошу вас. – Він обдарував його усмішкою хорошого хлопчика. – Для друзів я – Начо.

– Так, – підтвердив Кюссен. Він розмовляв весело, але не перегинав палицю. – Ми всі звемо його Начо.

Основну страву ще не подали, тож Фалько вирішив розігріти апетит, покликав метрдотеля і замовив антрекот під беарнським соусом. Йому щойно принесли келих вина й відкорковану пляшку. «Шато Латур» врожаю 1924 року.

– Ви приїхали з Іспанії?

– Дякувати богу, ні.– Фалько байдужо посміхнувся, притиснувшись губами до обідка келиха. – Це не моя війна. Перш ніж вирушити до Парижу, я був у Лісабоні й Біарріці.

Баярд задумливо покосився на нього. Знервований погляд полохливого птаха часом перескакував з одного предмета на інший, а часом склянів, зосереджуючись на чомусь, що привертало його увагу.

– Не ваша війна, кажете? – нарешті мовив він.

– Не зовсім. – Фалько був задоволений тим, що вони порушили цю тему так швидко. Торкнувшись накрохмаленими манжетами скатертини, він нахилився до нього й сказав майже конфіденційним тоном: – Я вже вісім років живу в Гавані.

– Бізнес?

– Так, сімейна справа. Ми займаємось виробництвом сигар «Вуельта Абахо».

– Найкращі сигари на Кубі,– відзначив Кюссен, уважно слухаючи їхній діалог. – Начо та його родичі обожнюють мистецтво. Вони купують багато картин. Іноді я виступав посередником.

Баярд зацікавлено позирнув на Фалько.

– Можете навести приклад?

– Я допоміг їм придбати чудові еротичні світлини. До речі, ми часто обговорювали творчість Мена Рея. – Погладжуючи вуса, Кюссен розвернувся до Едді Майо. Він явно був налаштований на експромти. – Чому б Начо не відвідати твою виставку? Було б доречно.

Фалько вперше відчув на собі пильний погляд жінки. Гарна й спокійна, зазначив він. З близької відстані йому вдалося краще розгледіти її. Багато років тому він бачив це обличчя на обкладинках модних журналів. У молодості вона була відомою манекенницею. Вигляд мала інакший – більш невинний і вразливий. Нині їй було тридцять із чимось років, і її краса стала зрілою. Вишуканою і досконалою.

– Ви влаштовуєте виставку? – люб’язно спитав він.

– Так… У галереї «Ґенаф».

– За два кроки звідси, – уточнив Кюссен.

– Художниця?

– Фотографиня, – нейтральним тоном відказала вона.

Кюссен майстерно прикидався здивованим. Від цієї гримаси шкіра на щоці натягнулася і шрам виглядав ще потворнішим.

– Ти бачив роботи Едді?

– Не мав такого задоволення, – усміхнувся Фалько. – На жаль.

– Ти будеш у захваті від них.

– Я в цьому певен.

– Якщо хочеш, можемо піти сьогодні ввечері,– невимушено запропонував австріяк. – Едді зачаровує своєю сміливістю… Порівняно з тим, що вона пропонує, еротичні світлини – розвага для черниць.

– Мені б також хотілося придбати якусь роботу Пікассо, – закинув вудочку Фалько.

Кмітливий Кюссен відреагував миттєво:

– Точно! Ти казав мені про це під час останньої зустрічі.

– Вам буде непросто, – засміявся Баярд. – Роботи Пікассо коштують значно дорожче.

Принесли основну страву. Вправно маніпулюючи ножем та виделкою, Баярд не відривав очей від Фалько. Потім нахилився до нього й доброзичливо мовив:

– Сеньйоре Гасан, ви дозволите поставити вам особисте запитання?

– Начо, будь ласка.

– Так, Начо, дякую… Ви дозволите?

– Звісно.

Той трохи повагався. Подив затьмарював аристократичне чоло, куди спадало непокірне пасмо волосся.

– Як можна бути іспанцем і казати: «Це не моя війна»? Бути байдужим до подій, що відбуваються там?

Кюссен, який тримався насторожі, поспішив втрутитися.

– Лео був в Іспанії,– сказав він. – Якийсь час…

– Я добре знаю, чим займався цей пан, – перебив його Фалько. – Як і всі люди, я купую газети. І я в захваті від його діяльності.– Він звернувся до Баярда: – Чи правда, що ви служили в авіації і виконували бойові завдання?

Той відповів суто французьким жестом – відмахнувся, немовби заперечуючи значущість своїх заслуг.

– Іноді.

– Ви ризикували, поза сумнівом. – Фалько вигнув брови. – Це дуже небезпечно.

Баярд поблажливо дивився на нього з недосяжної висоти.

– Життя небезпечне, – лаконічно відказав він.

– Само собою… І я захоплююсь вами через те, що ви обрали складніший шлях. Дозвольте зізнатися: я завжди заздрив людям дії.

Баярд незворушно вислухав черговий комплімент, хоча легкий рум’янець на його щоках дещо пом’якшував зверхній погляд.

– У певні історичні періоди пасивність є злочином.

– Я згоден і ціную ваші зусилля. Проте кожна людина має свої підстави, аби сприймати ситуацію саме так, а не інакше.

– Які підстави маєте ви?

Фалько поклав ніж і виделку на край тарілки й відкинувся на спинку стільця. Скидалося на те, що він напрочуд обережно добирає слова.

– Серцем я підтримую республіканців, – нарешті мовив він. – Проте не маю ілюзій щодо моїх співвітчизників. Вони повалили першу Республіку і монархію. Повалять і нинішню Республіку… Відверто кажучи, звірства маврів та іноземних легіонерів, що воюють за Франко, лякають мене так само, як анархісти й комуністи з республіканського ополчення. Як ті, так і інші вбили багатьох моїх родичів та друзів.

– Ви були в Іспанії після повстання фашистів? – поцікавився Баярд.

– Ні.

– Республіканці виправили чимало помилок.

– Я зміню свою думку, коли вони виправлять усі помилки… А поки що спостерігатиму здалеку.

– Начо не все розповів. – Кюссен натхненно імпровізував. – Він допомагає активніше, ніж здається.

Фалько переконливо зобразив осуд.

– Це недоречно, Хупсі.

– Більш ніж доречно. Він мовчить через скромність, але кілька тижнів тому щедро посприяв нашій справі.

– Облиш.

– Машини, – тріумфально заявив Кюссен, ніби це все пояснювало. – Він виділив великі кошти на придбання машин швидкої допомоги.

Баярд кинув на Фалько схвальний погляд. Здавалося, він приємно здивований.

– Чудово! Це робить вам честь. – Він розвернувся до Едді Майо, яка задумливо спостерігала за Фалько. – Люба, ти згодна?

– Звичайно.

Фалько здійняв свій келих і виразно кивнув Баярду.

– Як я вже казав, я багато читав про ваші подвиги. Знаменита ескадрилья, героїчний внесок у боротьбу іспанського народу… Від усього серця дякую вам. Маю надію, що одного дня ми поговоримо про це докладніше.

– Гарна ідея.

– Якщо я можу стати вам у пригоді, звертайтесь. Залюбки допоможу.

Фалько відсьорбнув вина, відчуваючи на собі задоволений погляд Кюссена. Інші наслідували його приклад.

– Чудово, – сказав австріяк, постукуючи долонями по жилету. – Сьогодні ми побачимо роботи Едді… Прекрасні, скандальні, неймовірні.

Фалько позирнув на жінку. Вона мовчала. Холодні блакитні очі впивалися в його обличчя. Він помітив дивну настороженість.

– Анітрохи не сумніваюсь.

Фалько подобалася Сена, осяяна весняним сонцем. Подобались вештанці на набережній. Жінки, які нарешті вбралися у світлі сукні й неквапливо крокували тінистими платановими алеями. Розпрощавшись з усією групою (вони домовились зустрітися о шостій вечора в галереї «Ґенаф»), він трохи прогулявся по лівому берегу, де вирувало життя. Оминув букіністичні крамниці зі старими журналами, книгами й гравюрами, глянув на годинник, увійшов до кальянного бару, купив у касирки телефонну картку за один франк і набрав якийсь номер:

– Чи можу я поговорити з месьє Жибером?

– Ви помилилися номером.

– Ми мали зідзвонитися о пів на п’яту, – наполягав Фалько.

– Повторюю: ви помилилися номером.

– Вибачте.

Повісивши слухавку, він удруге позирнув на годинник, вийшов надвір і повільно рушив до кав’ярні на розі вулиці Юшет, поблизу книгарні Жибер Жон. Дорогою він двічі перейшов на інший бік, спустився до станції метро Сен-Мішель, знову піднявся і повернувся тим самим маршрутом, аби пересвідчитися, що за ним ніхто не стежить. Нарешті Фалько дістався напівзаповненої кав’ярні й влаштувався за віддаленим столиком на терасі, під навісом, притулившись спиною до стіни. Зручне місце, звідки можна було бачити вулицю і всіх перехожих.

Франкістський агент з’явився вчасно: о четвертій годині десять хвилин (Фалько завжди призначав зустріч на двадцять хвилин раніше домовленого часу). То був утомлений чоловік середнього віку з тонкими вусами, зачесаним назад волоссям і великими залисинами. Почервонілі набряклі очі яскраво блищали. Гарні манери надавали йому елегантності, що суперечила дивному одягу. Він був вбраний у зім’ятий двобортний костюм коричневого кольору і носив на шиї хустку замість краватки. Капелюх був відсутній. Незнайомець нагадував дрібного конторського службовця. Він усівся на плетене крісло біля Фалько, замовив каву і витягнув ноги. Їхні плечі майже торкалися одне одного. Близькість столиків у паризьких кав’ярнях сприяла швидшому встановленню контакту.

– Ви курите «Галуаз»? – спитав Фалько.

– Ні. «Житан».

– Як до вас звертатися?

– Звіть мене Санчесом.

– Гаразд.

Гіпотетичний Санчес поклав на стіл блакитну пачку сигарет і коробку сірників. Пальці його лівої руки були жовтими від нікотину. Фалько взяв сигарету, запалив її, сунув сірники в кишеню і заходився розглядати перехожих. Трохи згодом чоловік прошепотів:

– У коробці ви знайдете необхідні телефонні номери та адреси. Мені наказали тримати напоготові кількох сильних хлопців. І вони мають бути французами.

– Усе правильно, – лаконічно підтвердив Фалько.

– Дозвольте спитати: чим вас не влаштовують іспанці? Ми можемо покликати наших парубків – хороших і надійних.

– Ми не хочемо, щоб франкістів вважали причетними до цієї історії.

– Чому? Я гадки не маю, що ви тут робите. Ні, я не скаржусь. Виконую накази, та й годі. Проблема в тому, що я не є провидцем.

– Розумію. Але я не маю права нічого розповідати. За кілька днів ви дізнаєтесь подробиці.

Той трохи подумав.

– Гадаю, я знаю одну потрібну людину… Ветеран Першої світової війни. Називає себе майором Вердьє. Керує паризькою групою кагулярів.

Фалько кивнув.

– Я чув про нього.

– Тоді ви в курсі.

Фалько справді знав дещо цікаве. Йшлося про «Секретний комітет революційної дії» – таємну праворадикальну антисемітську організацію. Члени цієї організації мали прізвисько «кагуляри». Жорстокі люди, які без вагань вчиняли різні злочини. Вони всім серцем ненавиділи французький Народний фронт та іспанську Республіку.

– Вердьє може підтримати нас у разі необхідності,– додав Санчес. – Ми співпрацювали з ним раніше. Вони візьмуть відповідальність на себе. Так би мовити, прикриють нас. Кагуляри висувають єдину умову – компрометувати їх у межах розумного.

– Чим ми розплатимось за допомогу?

– Італійською зброєю, яку перевозимо через Марсель… Або запропонуємо їм щось рівноцінне. Вони знають, що ми завжди дотримуємо слова.

Вони помовчали, чекаючи, коли офіціант принесе їм замовлення: каву з молоком і склянку води для так званого Санчеса й пляшечку мінеральної води для Фалько.

– Як справи із ситуацією в Парижі? – поцікавився останній, щойно офіціант відійшов.

Санчес збирався відповісти, але йому завадив напад кашлю. Він підніс носовичок до рота й відразу сховав його. Надто швидко, зазначив Фалько.

– Усе йде добре, – нарешті сказав Санчес. – Після зміни уряду у Валенсії республіканський посол та його довірені особи були змушені піти у відставку. Систему республіканської розвідки в Парижі цілком знищено.

На думку Фалько, французька сигарета мала дуже кислий смак. Він розчавив її у металевій попільничці з логотипом аперитиву «Дюбонне».

– Чи багато часу їм знадобиться на відновлення системи?

– Гадаю, багато. Утім, вона й без того була просто жахливою.

– Знаю.

Невдовзі їхні справи погіршаться, уточнив Санчес. Колишній посол залишив величезний борг у сто тисяч франків і нічого не заплатив французьким та іспанським агентам. Спецслужби повелися в найкращих традиціях Республіки – бездарно розтринькали гроші на інформацію, доступну в будь-якій газетці за п’ятнадцять сантимів. Усі європейські шахраї зібралися біля посольства, пропонуючи фальшиві звіти та зброю у сподіванні урвати бодай якийсь шматок.

– Ви не повірите… Нещодавно посольство заплатило неймовірну суму за досьє фахівця з чехословацької політики. – Він насмішкувато покосився на нього. – Якого біса республіканці зацікавилися Чехословаччиною?

– Дивовижно, – слабко посміхнувся Фалько.

– Лишень уявіть собі!

Крім того, додав Санчес, деякі авантюристи – а їх тут вистачає – не приховують своїх махінацій. Приміром, кілька каталонських поліціянтів, пов’язаних із Женералітатом, щойно відкрили ювелірну крамницю навпроти вокзалу д’Орсе. Вони вивезли купу грошей з республіканської зони й вкрали чимало цінних речей у жертв, замучених у різних ЧК.

– Іспанці дуже винахідливі,– підсумував він, відсьорбнувши кави. – Навіть син Неґріна[19] тиняється Парижем і щось мутить завдяки своєму таткові, який вкрав частину золота з Банку Іспанії і відкрив у Лондоні рахунок на його ім’я. Франція переповнена «вигнанцями», котрі живуть на субсидію, захищаючи Республіку в кав’ярнях.

Фалько роззирнувся довкола: буржуа з газетами в руках, старенькі жінки з песиками, американські туристи, що привертали увагу жовтими черевиками й різнобарвними шкарпетками. Будь-які війни точилися за тисячу кілометрів звідси. Принаймні їм так здається – він подумки зловісно посміхнувся.

– А що чути про франкістів?

Санчес зробив невизначений жест.

– Ми повільно консолідуємось. Співпрацюємо з Другим бюро[20] й правими політичними силами. Наш офіс у готелі «Моріс» видає паспорти, розвідка працює на півдні Франції… Ми маємо менше грошей, ніж червоні, і щодня витрачаємо на війну шість мільйонів песет, тож вкладаємо кошти розумніше. Перешкоджаємо контрабанді зброєю й успішно боремося з добровольцями, які служать Республіці…

Новий напад кашлю змусив його замовкнути. Цього разу, коли він ховав носовичок, Фалько помітив рожеві плями. Тепер він зрозумів, чому франкістський агент не курить, хоча носить із собою пачку сигарет для підтримання спілкування.

– Минулого тижня, – провадив далі Санчес, – ми перехопили кур’єра, який виїхав із Марселя до Парижу з новою шифрувальною системою. Посольство загубило її, і довелося просити копію в консульстві. Уявляєте?

– Вдалося?

– Звісно. Виявилося, що ми вже її мали… Відомі італійські шифри, розроблені пів року тому. Популярніші за романи Хоакіна Бельди[21].

– Отже, надійного зв’язку немає.

– Це стосується як нас, так і противника. Але франкісти виправляють ситуацію. Ми маємо шифрувальну машину «Північний ключ» і кілька захищених телефонних ліній… Попри кращі фінансові можливості, червоні відстають від нас.

Вимовивши ці слова, Санчес припав до склянки, випив усю воду й клацнув язиком, ніби шкодуючи, що ворог виявляє таку непрофесійність. Він похмуро посміхався, скрививши гримасу сумного спостерігача. Здавалося, його пригнічує якась неприємна сцена.

– Часом здається, що республіканці – розумово відсталі,– раптом мовив він. – Чи вірите ви, що вони шпигують один за одним і передають нам інформацію, щоб дошкулити власним союзникам? Ви навіть не уявляєте, на що здатні інтелектуали, які хизуються своїми «подвигами» подалі від Іспанії та реальних боїв. Усі ці опортуністи – багатії та магнати – божеволіють від взаємної ненависті й вигадують різні способи помститися. Ви ж знаєте, що сталося з анархістами в Барселоні кілька днів тому?

– Так. Я бачив.

Той здивовано витріщився на нього.

– Невже ви справді це бачили?

На якусь секунду Фалько згадав хаос і стрілянину на вулицях. Італійців, яких він мав убити. Вираз їхніх облич, коли вони зрозуміли, що в потилицю їм ціляться не поліціянти.

– На власні очі – ні. У метафоричному сенсі.

– Якби не допомога росіян і не завзятість тих, хто вміє воювати, – простих людей у комбінезонах та альпаргатах[22], республіканцям давно би прийшов кінець.

Дві молоді гризетки вмостилися за сусіднім столиком і замовили лимонаду. Дівчата охоче демонстрували гарні ніжки попри дешеві панчохи та туфлі за п’ятдесять франків. Час від часу вони відкривали сумочки, поправляли макіяж і дивилися на чоловіків зухвало й водночас замріяно, не припиняючи жвавої балаканини. Їм хотілося зустріти художника, який попросив би їх позувати оголеними. Спіймати за хвіст удачу, втекти з крамниці, де вони мусили працювати. Фалько розсіяно спостерігав за ними. На відміну від інших міст, у Парижі пропозиція завжди перевищувала попит.

– Мені потрібні кілька світлин, – сказав він.

– Яких саме?

– Кілька днів я зустрічатимусь з однією людиною. Хочу, щоб нас сфотографували разом непомітно для нього.

– Таке завдання неважко виконати. Хто ця людина?

– Лео Баярд.

Санчес присвиснув.

– Оце так новина!

– Якісь проблеми?

Той замислився.

– Жодних проблем. Вам допоможуть.

Санчес ще трохи подумав, ніби сумніваючись, чи варто додати щось важливе. Зрештою насмілився.

– Ви кажете, що маєте намір бачитися з Баярдом.

– Так.

– Якщо пам’ятаєте, я розповідав вам про кагуляра Вердьє.

– До чого тут він?

– Мені спало на думку, що ваша поведінка може призвести до непорозуміння. Люди Вердьє стежать за Баярдом відтоді, як він приїхав з Іспанії. Якщо ви зустрічатиметесь із ним, вони стежитимуть і за вами.

– Можливо.

– Як я вже казав, ці люди вкрай небезпечні. Краще попередити їх.

Фалько неквапливо обмірковував пропозицію.

– Відповідь негативна, – заявив він. – Можливий витік інформації. Надто ризиковано.

– Як бажаєте. Вирішувати вам.

– Це триватиме лише кілька днів.

– Гаразд, але будьте обережні. Якщо виникнуть проблеми, негайно звертайтесь до мене. У сірниковій коробці ви знайдете інструкції та номер телефону у разі надзвичайних ситуацій.

Фалько трохи помовчав, роздивляючись людей, що проходили повз кав’ярню.

– Маю до вас друге запитання, – нарешті мовив він. – Що ви можете розповісти мені про міжнародну виставку?