Читать книгу Саботаж - Артуро Перес-Реверте - Страница 4

Укриті мрякою вулиці затемненого міста блищали мов лаковані. Фалько, який стояв під пам’ятником адміралу Окендо, біля готелю «Марія-Христина», підняв комір плаща, насунув капелюха на очі й спостерігав за тим, як із пітьми виринула світла пляма, що іскрилася і гриміла, аж доки не зупинилася на площі.

– Привіт, красунчику.

З трамвая зістрибнув Пакіто Павук і попрямував до Фалько. Задзеленчавши, трамвай відійшов, а миршава некваплива фігурка Пакіто ставала дедалі чіткішою. У вологому повітрі повіяло знайомими пахощами брильянтину і трояндової води.

– Дякую, що відповів на дзвінок, – сказав Павук.

Огорнені тінями, чоловіки стояли поряд. Фалько мимохідь подумав, що це чудово описує їхні дивні стосунки: іноді вони допомагали один одному і пережили чимало пригод (хоча Павук посідав значно нижчу сходинку в ієрархії Групи брудних справ), і ці таємні зустрічі зазвичай відбувалися в якихось нетрях і небезпечних чорних закутках. Спільники проводили більше часу в темряві, ніж при світлі дня.

– Слухаю тебе.

– Так, тепер твоя черга слухати мене. – Пакіто витримав коротку напружену паузу. – Може, підемо до якогось кафе? Посидимо в тихому місці.

Фалько глянув на будівлю готелю, дістав із кишені запальничку і посвітив на наручний годинник. Червоний вогник осяйнув вирячкуваті очі Павука під вузькими крисами елегантного англійського капелюха, ретельно вищипані брови й маленький рожевий ротик, що кривився у жорстокій гримасі. За давньою звичкою кілер занурив руки в кишені пальта (ніхто ніколи не міг передбачити, який небезпечний предмет він вихопить звідти).

– Мало часу. Маю піти у справах. – Фалько загасив запальничку. – Краще поговоримо тут.

– Як бажаєш. Прогуляємося до річки?

– Можна.

Вони перетнули площу, діставшись бульвару біля річки Урумея. На протилежному березі не горів жоден ліхтар. Ліворуч, неподалік від гирла, виднілися неясні, окутані сутінками обриси моста й курзалу на тлі темного неба.

– Мені подобаються міста, де йде війна, – зауважив Павук. – А тобі?

Фалько запалив сигарету.

– Більш-менш.

– А я обожнюю їх, мій милий. Ніч сприяє злочинам і гріхам.

Якусь хвильку вони мовчали, дивлячись на чорну смугу річки. Знизу долинав плескіт прибою.

– Наскільки я зрозумів, операція в Біарріці закінчилася добре.

– Для когось так, а для когось не дуже.

Почувся дивний звук – щось середнє між свистом і шипінням. Кілер сміявся крізь зуби.

– Ми замели всі сліди й вивели з ладу машини, – сказав він. – Коли ми пішли, жінка того типа майже прокинулася… Дорога додому була довгою.

– Молодці.

– Мабуть, вони вже витягли з нього інформацію.

– Гадаю, так.

– Як справи тієї дівчини?

– Якої дівчини?

– Вона їхала з тобою. Гарненька пишечка.

– Добре. З нею все гаразд. Працює.

Пакіто видав ще один тихий смішок.

– Сподіваюсь, Кабан задоволений. Я ніколи не отримую вітання.

– Він задоволений.

– Чудово.

Вони трохи помовчали, вдивляючись у нічну темряву. Повз них проїхав автомобіль. Сяйво фар окреслило їхні тіні на землі. Тінь Павука ледве сягала плечей Фалько. Наступної миті знову запанували морок і тиша.

– Любчику, я хочу попросити тебе про послугу.

– Якого типу?

– Один мій друг має проблеми.

– Політичні?

– Так.

– Це близький друг?

– Дуже близький.

Сигарета, яку Фалько стискав між пальцями, просякла вологою. Він зробив останню затяжку і кинув недопалок у річку. Тим часом Павук розповідав історію свого друга: симпатичний юнак, складач у друкарні, повівся легковажно у важкі часи – отримав членський квиток Загальної спілки робітників і взяв участь у двох маніфестаціях як простий оратор. От і все. Коли стався державний переворот, він перебував у франкістській зоні й поспішив вступити до Фаланги, щоб уникнути розстрілу під мурами кладовища. Навіть встиг повоювати на фронті під Сомосьєррою і постріляти з окопу. Але хтось його впізнав, і далі події розвивалися передбачувано. Поза всяким сумнівом, на нього чекала одна з тих «прогулянок», звідки поверталися лише солдати з маузерами.

– Де його тримають?

– У міській в’язниці Бургоса… Чи можна щось зробити?

– Спробуємо.

– На моєму рівні нічого не вийшло. Я потрібен їм, щоб підрізати людей. Тим паче, що це не проста справа, а більш… особиста. Ти ж розумієш.

– Авжеж.

– Чарівний хлопчик.

– Не сумніваюсь.

– Кажу ж тобі, мене ніхто не слухає. Важко бути геєм. Нова Іспанія така нудотна з її мужніми, правильними чоловіками… З тобою все інакше. Ти – іншого поля ягода. Зірка вітчизняного шпіонажу, улюбленець Кабана. Одна твоя посмішка, і навіть лайно починає пахнути парфумами. Усі в захваті від тебе.

Фалько трохи поміркував. Потім знову чиркнув запальничкою і посвітив на циферблат.

– Побачимо, що можна вдіяти.

– Дякую, мій любий… Мені наказали виїхати до Саламанки. Ось тут я записав ім’я і деталі.

Павук простягнув йому згорнений навпіл аркуш, і Фалько сховав його в кишені. Вони відійшли від річки й повернулися на площу.

– Мені час іти, – сказав Фалько.

Не попрощавшись, він залишив Пакіто в темряві й попрямував до похмурої будівлі готелю.

Чекати довго не довелося. Він добре вивчив «Марію-Христину», тож швидко знайшов засклену будку вахтера в коридорі, біля службового входу.

Вахтер – відставний штурмгвардієць – зрадів товариству Фалько. Двох англійських сигарет вистачило, аби розпочати душевну бесіду про війну, скрутні часи, постояльців, які зупинялися тут колись, у благополучні щасливі періоди. Хвилин десять вони розмовляли під гасницею, сміючись над анекдотом про червоного диво-ополченця Реміхіо – єдиного, хто носив парашут за плечима на підводному човні. Елегантний балакучий сеньйор, сказав би вахтер, якби його розпитали про Фалько. Хитруватий і дуже приязний. Небідний. І більше йому було б нічого додати, за винятком однієї деталі: коли один із барменів, рудоволосий Блас, закінчив вечірню зміну, одягнув пальто й берет і пройшов коридором у напрямку вулиці, симпатичний незнайомець попрощався, усміхнувся, поплескав його по плечу і рушив до виходу. Але ж це випадковість. Звичайний збіг.

Фалько крокував слідом за темною постаттю на розумній відстані, що дозволяла бути непоміченим і не втратити об’єкт із поля зору. Бармен явно поспішав додому після виснажливих десяти годин, упродовж яких він змішував коктейлі, варив каву і розливав коньяк. Отак вони йшли, один за одним, доки не перетнули міст Санта Каталіна. Між проріхами чорних хмар, що заволокли небо, з’явився місяць і замерехтів на поверхні води, внаслідок чого чіткіше вималювалися вологе поруччя і чоловічий силует попереду.

Залишивши позаду площу Басконії, бармен звернув праворуч. Вулиця була вузькою, щільна темрява поглинала кожен закуток. Фалько розстебнув плащ, пришвидшив ходу і наздогнав його, намагаючись рухатися якомога тихіше, ступаючи не на носок, а на п’ятку.

– Добрий вечір, – сказав Фалько.

Блас відсахнувся, адже не чув його кроків. У неясному місячному сяйві, що проникало між звисами дахів, було видно широко роззявлений рот, зблідле від страху обличчя. Фалько лівою рукою витягнув із кишені запальничку, натиснув на коліщатко, і червоний вогник освітив його посмішку. Так посміхаються деякі акули.

– Це я. Той, хто не підводиться, коли каудильйо виступає по радіо.

– Не знаю, про що ви говорите.

Фалько сховав запальничку.

– Хто б сумнівався, – мовив він і стукнув його правою рукою без особливої злості.

Сухий точний удар скидався на ляпас. Основна мета полягала не в тому, щоб завдати болю, а в тому, щоб спровокувати противника, викликати гнів. На поясі Фалько висів пістолет у кобурі, але йому навіть на думку не спало скористатися ним. Немає потреби вбивати налякану беззахисну людину під покровом ночі. Зрештою, йшлося не про роботу, а про особисті розваги.

– Ви збожеволіли, – белькотів бармен. – Я нічого не знаю…

Він знову стукнув Бласа, і це вже більше нагадувало удар, ніж ляпас. Бармен був нижчим за нього, але мав широкі плечі й сильні руки. Фалько неодноразово звертав увагу на ці руки, коли той енергійно трусив шейкером. Треба було розсердити його, вивести з рівноваги. І тоді стане гаряче – почнеться справжня бійка.

– Чого ви хочете від мене?

Голос тремтів, але лють проривалася. Потішений, Фалько знову вдарив кулаком – не надто сильно й не надто легко. Доволі боляче. Озвірілий Блас засопів і кинувся на кривдника.

– Ах ти ж засранець!

Корисно битися час від часу, подумав Фалько. Очищує кров. Потім він відкинув усі думки, зосередившись на автоматичних діях і рефлексах, набутих завдяки тренуванням і практиці. Захопившись жорстокою хореографією сутички. Виконуючи таємний первісний ритуал, де чергувалися удари, паузи, інстинктивний пошук вразливих місць і вперте прагнення влучити в них. Бум-бум-бум! Він не чув, а радше відчував власне дихання, від якого заклало вуха, а також стогони й хрипи противника – такі близькі й по-звірячому несамовиті. Бармен, не здатний поєднати напад і захист, лупив навмання, а отримував точно в ціль. Насправді все було дуже просто: Блас вагався між бажанням заподіяти йому шкоди, прийняти агресію як природний закон і неспроможністю – притаманній більшості людей – визнати насильство важливою частиною життя. Широкі плечі й сильні руки нічого не варті, якщо на ділі ти виявляєшся не вовком, а ягням.

Фалько відступив на два кроки, зробив глибокий вдих і завершив свій виступ ударом у пах – настільки потужним, що бармен, скорчившись від болю, відлетів до муру і впав додолу. Фалько присів навпочіпки біля переможеного противника. Із цікавістю науковця слухав, як той крехтить і хапає ротом повітря, силкуючись віддихатися. Трохи згодом поплескав його по щоках і відчув на долонях теплу липку кров. Блас розбив собі носа.

– Я маю дружину… дітей… – бурмотів бармен. – Будь ласка… У мене троє дітей…

Фалько з розумінням кивнув. Кожна людина має тил, подумалося йому. Те, що робить нас слабкими або ганьбить. Раптом його тіло обм’якло. Боліли кулаки, лікті, груди. Він відчував глибоку втому.

– Так, – мовив Фалько.

Він усівся поряд із розпростертим на землі чоловіком і притулився спиною до муру. Чекаючи, поки вирівняється пульс і стихне неприємна пульсація у правій скроні, він із насолодою вдихав свіже й вологе нічне повітря. Потім закинув голову назад і поглянув на блідий місяць, що визирав між дахами. Не дивлячись на годинник, визначив час.

– Так, – тихо повторив він.

Розстебнувши плащ і піджак, Фалько дістав портсигар і взяв дві сигарети. Одну сунув бармену до рота. Витягнув запальничку.

– А знаєш, що найгірше, товаришу? Твої коктейлі – справжнісінька гидота.

«Якщо ти іспанець, розмовляй іспанською», – сповіщав червоно-жовтий плакат у вестибюлі.

Єдиний вияв несмаку, зазначив Фалько. У решті Морський клуб Сан-Себастьяна з честю носив своє прославлене ім’я. Опоряджений за останньою модою: чисті поверхні, квадратні столи, плетені стільці на сталевій трубчастій опорі. За баром розташовувався таємний салон, відділений від основної зали розсувною панеллю з матового скла. Коли Фалько увійшов, офіціанти саме прибирали зі столу. На скатертині не залишилося нічого, крім кавових філіжанок, склянок, сифону, відерця з льодом, пляшки віскі «White Label» і двох попільничок з емблемою клубу. Також Фалько помітив потертий шкіряний портфельчик адмірала, який навіював йому страх. Кабан, неначе зловісний фокусник, завжди витягав звідти якусь мерзоту.

– Мій агент, – відрекомендував його адмірал. – А цього сеньйора звуть Хуберт Кюссен.

Він не представив другого чоловіка. Керівник НІОС запросив двох гостей: один був брюнетом, а другий – сивоволосим. Перший підвівся, легенько клацнув підборами й потиснув Фалько руку. Він був одягнений у гарний сірий костюм. Доволі огрядний, схожий на уродженця якоїсь балканської країни. Тоненькі вуса, підстрижені в англійському стилі. Один із тих добродіїв, подумав Фалько, які звикли грати в гольф у Лозанні, полювати на сарн у Тіролі з рушницею «Перде» на плечі й водночас прокручувати брудні афери різними мовами. Його обличчя нічим би не вирізнялося, якби не спотворена ліва нижня частина: шкіра на підборідді та шиї була сухою, вкритою глибокими зморшками, як у старезного діда.

– Можете звати мене Хупсі,– сказав той прийнятною іспанською мовою. – Усі знайомі звуть мене так. Хупсі Кюссен до ваших послуг.

Фалько звернув увагу на акцент.

– Німець?

– Дякувати богу, ні.– Він адресував йому масну, відрепетирувану посмішку. – Австріяк.

Фалько глянув на другого гостя, який мовчки спостерігав за ними з найбільш віддаленого кутка. Хоча чоловік сидів, здавалося, що він мав низький зріст. На ньому був темний двобортний костюм і смугаста краватка. Незнайомець розглядав Фалько зі спокійною цікавістю.

– Хочеш віскі? – спитав адмірал, коли всі усілися.

Фалько хитнув головою і вийняв із кишені слоїк з аспірином (напруга, спричинена інцидентом із барменом, досі не ослабла). Потім налив води із сифона, трохи пожував пігулку і проковтнув її. Шлунок краще сприймав аспірин у такому вигляді.

– Обійдемося без прелюдій, – заявив адмірал. – Ці пани знають, хто ти.

Фалько кілька разів позирнув на сивого чоловіка, який сидів нерухомо й мовчки спостерігав за ним. Він мав світлі очі й приємні, навіть ніжні риси. Це обличчя видалося йому знайомим, але Фалько не міг згадати, де саме бачив його.

– Ми чули багато хорошого про вас, – сказав брюнет.

Він улесливо посміхався. Майже звабливо. Так посміхаються торговці на східних базарах, коли хочуть продати килим.

– Ви не схожі на австріяка, – зазначив Фалько.

Посмішка стала ширшою.

– Раніше Австрія була дуже великою країною.

– Розумію.

Фалько відкинувся на спинку стільця, підтягнув вузол краватки й схрестив ноги, намагаючись не зачепити стрілки на штанах. Сивий чоловік, який сидів на іншому боці столу, не відривав від нього очей, зберігаючи люб’язний і зацікавлений вираз обличчя. Фалько розвернувся до брюнета, відверто роздивляючись потворний шрам на щоці. Йому доводилося бачити подібні рани. Кюссен вочевидь звик до таких поглядів – він злегка кивнув головою і мовив нейтральним тоном, підтвердивши його здогадки:

– Серпень вісімнадцятого року, битва біля Арраса.

– Граната?

– Вогнемет.

– Нічого собі! Вам пощастило.

– Так… Я був єдиним щасливчиком з-поміж усіх людей, хто сиділи в моєму бункері.

Якусь мить вони вивчали один одного. Фалько подумав, що, попри спокійний сумирний вигляд, цей товстенький австріяк має жорсткі хитрі очі. Очі розумного чоловіка.

– Ми внесли певні корективи в справу Баярда, про яку я розповідав тобі сьогодні вранці,– сказав адмірал. – І зібралися тут, щоб обговорити ці зміни.

Він витягнув із кишені пакетик тютюну й обережно набив люльку, притримуючи великим пальцем. Зосередившись на цьому занятті, адмірал трохи помовчав, а коли заговорив, не звів на нього очей.

– Сеньйор Кюссен – торговець картинами. Він має хороші зв’язки й входить до оточення Лео Баярда в Парижі. До того ж продає роботи однієї британської фотографині на ім’я Едіт Майо. Ти чув про неї?

Фалько напружив пам’ять.

– Це вона оприлюднила репортаж про оборону Мадрида в журналі «Лайф»?

– Саме так.

– Знайомі звуть її Едді,– сказав Кюссен. – Свого часу вона була манекенницею у Шанель, а потім – коханкою фотографа Мена Рея.

– Нині вона – дівчина Лео Баярда, – додав адмірал. – Затята комуністка, активно підтримує лівих…

– Дуже вродлива, – відзначив Кюссен.

– Вони познайомилися в Іспанії пів року тому.

– Ми троє – близькі друзі,– уточнив австріяк.

Фалько глянув на нього з гострою цікавістю.

– Наскільки близькі?

– Ми часто бачимося в Парижі.

– Цей пан відрекомендує тебе їм, – утрутився адмірал. – Полегшить завдання.

Фалько ніяк не міг втямити, чого вони хочуть від нього.

– Полегшить завдання?

– Такий наш задум.

Він покосився на сивого чоловіка, який досі мовчав.

– Яку роль відіграє пан Кюссен?

– Будь ласка, звіть мене Хупсі,– приязно усміхнувся брюнет.

– Яку роль відіграє Хупсі?

Адмірал дістав дерев’яну коробку сірників, запалив один сірник і підніс до чашечки.

– Сеньйор Кюссен – знаний у всій Європі антифашист, – мовив він, випускаючи кільця диму. – Демократ із бездоганною репутацією… Він покинув Австрію, коли стався аншлюс. Також відомий як багатий філантроп, який допомагає людям, що втекли з Німеччини через переслідування з боку нацистського режиму. Підозрюють, що в його жилах тече єврейська кров і за ним стежить гестапо.

Хтозна, чи докучав Фалько головний біль, але він спохмурнів, почувши слово «гестапо». Неможливо забути торішній досвід, коли адмірал відрядив його до Берліну на стажування. За три тижні, проведені в столиці рейху, він отримав чимало знань, познайомився з потрібними людьми, дізнався багато цікавого про допити та страти ув’язнених (підвали були переповнені арештантами). Порівняно з різниками Принц Альбрехт-Штрасе, інструктори, з якими він спілкувався в румунському тренувальному таборі Тирґу-Муреш, здавалися милими звірятками.

– Дивний портрет, – збентежено сказав він. – Що тут забув антифашист і філантроп?

Кюссен залишався незворушним. Адмірал і сивий чоловік обмінялися виразними поглядами. Нарешті адмірал перемкнув увагу на Фалько, скорчивши гримасу, що могла би бути сприйнятою як вияв люб’язності, якби йшлося про іншу людину.

– Прикриття, – пояснив він. – До речі, дуже ефективне… Насправді цей сеньйор давно пов’язаний з німецькими спецслужбами.

Фалько вигнув брови, підозріло зіщуливши холодні сірі очі.

– СД?

– О боже, ні.– Кюссен позирнув на сивого чоловіка й зареготав так весело, що це здалося неприродним. – Служба інформації СС використовує інші радіохвилі.

– Він співпрацює з абвером, – уточнив адмірал.

– Співпрацює з абвером чи працює там? Це різні речі.

Адмірал і сивий незнайомець знову переглянулися.

– Часто співпрацює.

Фалько збагнув, що Кюссена вважали надійною людиною. Причетність до роботи німецьких спецслужб, які відігравали ключову роль у зміцненні франкізму в Іспанії, виступала переконливим доказом цього.

Аж раптом він згадав, де зустрічав сивоволосого типа. Усі сумніви відпали. Під час його останнього візиту до Берліну вони перетнулися на десять секунд, коли той проходив коридором штаб-квартири абверу, що на вулиці Тирпіц-Уфер. Усі, хто бачив його, негайно виструнчувалися. Чоловік був одягнений у військову форму, і перед ним бігли дві такси.

Адмірал Канаріс, начальник абверу. Звісно, то був він. Але Фалько навіть і взнаки не дав, що впізнав його.

– Я скуповую картини, – тим часом розповідав Кюссен. – Зокрема, у євреїв і політичних вигнанців рейху. Крім того, надаю щедру допомогу організаціям, які підтримують втікачів із Німеччини та Австрії. Це дозволяє мені розширити коло знайомств, мати великий вплив… І роздобувати цінну інформацію, само собою. Гроші я передаю до Швейцарії, а інформацію – до Берліну.

– Вигідна справа, – похвалив Фалько. – Подвійний прибуток.

Австріяк посміхався так, ніби почув вдалий жарт. Він крадькома позирнув на сивоволосого, перш ніж кілька разів постукати долонею по лівій стороні жилета, на рівні серця.

– Звичайно. Гріх скаржитися.

Сивий чоловік, який виявився Канарісом, мовчки слухав їхній діалог. Фалько вже встиг відтворити в пам’яті подробиці його біографії. Шанований Гітлером німецький моряк став легендою в шпигунському світі. Під час Першої світової війни він займався розвідкою в Іспанії, де потоваришував із багатьма поважними особами, серед яких були адмірал і брати Франко – Франциско й Ніколас. Наскільки Фалько було відомо, ця дружба стала в пригоді повстанцям, що влаштували державний переворот 18 липня і досі підтримували тісний контакт із рейхом. Усі знали, що Канаріс часто навідувався до франкістської зони.

– Друзі сеньйора Кюссена дуже допомагають нам у підготовці до операції «Баярд», – зазначив адмірал. – А незабаром він особисто допоможе тобі на останньому найскладнішому етапі.

– Як?

– Завдяки його зв’язкам ти наблизишся до мішені. Не забувай, що Ігнасіо Гасан – персонаж, якого ти гратимеш у Парижі,– є заможним іспанцем, що мешкає на Кубі. Ти вкладаєш гроші в мистецтво, а сеньйор Кюссен дає тобі поради.

– Як?

– Скажімо, він відведе тебе на виставку цієї Едді Майо, яка виставляє свої роботи в якійсь галереї. Ти зацікавишся ними й придбаєш одну чи дві.

– Вона називає їх «сюрреалістично-транссексуальними», – додав Кюссен.

Розвеселившись, Фалько почесав за вухом.

– Багатообіцяюче.

– От тільки не треба жартів, – пробуркотів адмірал. – Уже пізно, і я не в гуморі.

– Сеньйоре, мене насмішило визначення «сюрреалістичний».

– Стули пельку.

– Слухаюсь.

Усі четверо помовчали. Було чути лише тихе посмоктування люльки. Нарешті адмірал кивнув у бік Фалько й звернувся до Канаріса.

– Що ви думаєте про нього? – спитав він, немовби шукаючи його схвалення.

Світлі очі німця дивилися на Фалько із симпатією.

– Гадаю, у нього вийде, – відповів він іспанською з ледь помітним акцентом. – Має впоратися.

Голос був приємний і дуже ввічливий. Натомість адмірал впивався скляним оком у Фалько, вивчаючи його з професійною байдужістю.

– Я відчуваю якусь збочену слабкість до нього. Можливо, тому, що цей тип навіть не прикидається чесним. Головна перевага – він подобається як чоловікам, так і жінкам. Як бачите, у ньому є щось жорстоке. Такий собі милий бешкетник.

Канаріс посміхнувся на знак згоди. Погляд виражав оманливу наївність. Зручна маска, подумав Фалько. Врешті-решт, цей чоловік був одним із трьох чи чотирьох найвпливовіших лідерів у нацистській Німеччині. Його шпигунська мережа розкинула свої щупальця по всьому світі.

– Скидається на те, – мовив Канаріс.

Адмірал випустив ще трохи диму, зиркнув на люльку, перевіряючи, чи достатньо тютюну, і вказав чубуком на Фалько.

– Коли жертви починають щось підозрювати й розкривають брехню, він встигає спаскудити їм життя або наблизити катастрофу.

– Спаскудити? – Канаріс зацікавлено кліпав очима.

– Капут.

– Ясно.

– Він – професіонал. Знає свою справу не гірше за власницю борделю.

Фалько переводив погляд з одного на іншого, ніби спостерігаючи за тенісним матчем.

– Чи можу я сказати вам дещо?

– Ні, чорт забирай! Не можеш!

Зависла пауза. Канаріс, Кюссен та адмірал не відривали очей від Фалько. Останній заходився рахувати кільця на завісі – давній трюк, що допомагав зберігати спокій. Коли він дійшов до чотирнадцятого номера, адмірал витягнув люльку з рота.

– Коли ви познайомитесь із Баярдом, – сказав він, – ти будеш зачарований ним. Виявиш готовність підписати кілька чеків і зробити пожертву на користь шляхетного іспанського народу. Жоден борець за свободу не відмовиться від такої пропозиції. Парочка прийме тебе з розпростертими обіймами.

– А потім?

– Потім настане час завершити гру і ліквідувати персонажа, – відповів адмірал. – Красива складна схема, де задіяні різні учасники з метою дискредитації героя. За можливості ми маємо добитися, аби з ним розправилися його союзники.

Керівник НІОС розгорнув теку і дістав великий товстезний конверт із манільського паперу.

– Деталі знайдеш у звіті, який треба знищити відразу після прочитання. – Він підсунув конверт ближче до Фалько. – Тут є все необхідне: документи, чекові книжки та інші корисні дрібниці. У Парижі ти маєш сховати все в надійному місці – згодом вони тобі знадобляться. Ці папери – цвяхи, що їх ми заб’ємо в труну Баярда.

– Який код я використовуватиму?

– Сорія 8. Це новий код. Червоні поки що не знають його. Шифрувальна книга – «Закохана більшовичка» Чавеса Ноґалеса[18]. Я приніс тобі примірник… Невеличкий роман тридцятого року. Ти читав його?

– Ні.

– От і чудово. Розважишся.

Фалько позирнув на книгу – м’яка палітурка, дешеве видання на кшталт тих, що продаються у вокзальних кіосках. Він запитав себе, чи обрав адмірал таку назву випадково або навмисно з огляду на події, пов’язані з Євою Неретвою та операцією в Танжері. Здорове й скляне око виразно дивилися на нього, і йому здалося, що він помітив зловтішній блиск.

– Крім того, ми купили тобі квиток на поїзд до Парижу. Виїжджаєш завтра, першим класом.

Фалько глянув на Канаріса, після чого поклав книгу в конверт і розвернувся до Кюссена.

– Ми поїдемо разом?

Австріяк заперечно хитнув головою.

– Я полечу рейсом компанії «Люфтґанза». Зустрінемось у Парижі.

– Чи маю я зупинитися в конкретному готелі?

– Вам забронювали найкращий номер у «Медісоні» на бульварі Сен-Жермен, – сказав Канаріс. – Готель маленький, але зручний і дуже елегантний.

– Саме такий готель обрав би гаванський мільйонер із гарним смаком, – зазначив Кюссен.

– І зовсім не дешевий, – пробурчав адмірал. – Вісімдесят клятих франків на день.

Кюссен посміхався Фалько. Його обличчя зберігало приязний вираз, що дивно контрастував із жахливим шрамом на щоці.

– Вас влаштовують такі умови?

– Усе бездоганно. Але якщо я відвідуватиму громадські місця в Парижі, існує ймовірність, що якийсь республіканський агент упізнає мене.

Канаріс насупив брови. Він раптом стривожився.

– Ви десь світилися останнім часом?

– Ні, майже не світився.

– Можете сказати, де саме?

– Ні.

– Ясно.

– Я веду тихе життя, намагаюсь бути непомітним, але ніколи не знаєш, коли тебе спіткає невдача.

Німець замислився.

– Якщо це трапиться, дійте на власний розсуд, – мовив він, дивлячись на адмірала так, ніби перекладав на нього відповідальність.

– Ризик – його стихія, – уїдливо зауважив той. – Якщо хтось жбурне наше курча в море, у нього виростуть зябра й плавники.

Канаріс із розумінням кивнув. Судячи з усього, він не мав жодних сумнівів щодо здібностей Фалько.

– Кюссен розробив план, – сказав він.

– Так, – підтвердив Кюссен. – За два дні ми нібито випадково зустрінемося в ресторані «Мішо», дуже близько від вашого готелю. Я обідатиму з Баярдом та Едді Майо. О першій годині цей заклад ущент забитий людьми і треба чекати, коли звільниться столик. Ми привітаємось як давні знайомі, і я запрошу вас приєднатися до нашого товариства. Тоді ви маєте вступити в гру, хоча я буду поряд і в разі необхідності допоможу.

– Усе зрозуміло? – спитав адмірал.

– Поки що так.

Під сивими вусами промайнула чергова сардонічна посмішка. Керівник НІОС підсунув сифон ближче до Фалько.

– Раджу проковтнути ще одну пігулку… Вона тобі знадобиться, коли ми розповімо другу частину цієї захопливої історії.

Було жарко. Вимкнувши світло, вони відчинили одне з вікон і якийсь час нерухомо постояли, насолоджуючись нічним бризом. За піщаним півколом пляжу простиралася бухта, що нагадувала темну пустку, ледь посріблену місячним сяйвом.

– Вишукане місто, – сказав Канаріс.

Вони з Кюссеном потішили себе запашними сигарами. Адмірал не звертав уваги на панораму – його погляд був прикутий до Фалько.

– Ти знаєш, що в Парижі відбудеться міжнародна виставка? – раптом спитав він.

– Щось чув.

– Вона відкриється на початку червня. Республіканці хочуть, щоб їхній уряд був гідно представлений. Вони доручили побудувати павільйон двом своїм архітекторам. Їм потрібне велике полотно, присвячене боротьбі шляхетного іспанського народу проти фашизму та інших «ворогів».

Вони запнули завіси, увімкнули світло й повернулися до столу.

– Картину замовили у Пікассо, – ефектно завершив промову адмірал.

Фалько здивовано глипнув на нього. Потім розвернувся до Канаріса, очікуючи на підтвердження, і той спокійно кивнув. Кюссен посміхався, наче кіт, що готувався зжерти мишу. Роздратований адмірал покусував чубук люльки.

– Не знаю, що вони розгледіли в роботах Пікассо, – пробурчав він, – але цей тип – світова знаменитість.

Канаріс не відводив очей від Фалько.

– Він цілком заслужив свою славу… Вам подобається Пікассо?

– Я нейтрально ставлюсь до нього, – байдужо відказав він, скрививши рота. – Мистецтво не моя стихія.

– Ви бачили його картини?

– Декілька. Він оригінальний.

Адмірал підскочив.

– Оригінальний? Комуністичний покидьок?

– Сеньйоре, кожен має свої вподобання.

– Ваша правда, – погодився Канаріс.

– Я не в захваті від його творчості. Але це не має значення.

Фалько відкинувся на спинку стільця. Аспірин справив благотворний ефект, і тепер він відчував спокій, умиротворення, легку ейфорію. Життя знову стукало у двері. Він жадав нових пригод і був готовий вступити в гру.

– Наскільки тобі відомо, – провадив далі адмірал, – а якщо невідомо, вважай, що я тобі розповів, халтурник Пікассо перебуває в Парижі. Там розташована одна з його майстерень. Ні для кого не таємниця, кому він симпатизує і з ким дружить, тож я не зупинятимусь на цьому. Найважливіше, що він прийняв замовлення республіканців і вже кілька днів працює над ним.

– Яка тема?

– Доречне питання, чорт забирай! Тема.

Адмірал замислено дивився на згаслу люльку. Потім дістав коробку сірників, запалив ще один сірник і підніс вогник до чашечки.

– Судячи з усього, бомбардування Герніки. Ось така тема.

Вимовивши ці слова, він пронизливо глянув на нього крізь клуби диму. З іншого боку столу Канаріс спокійно кивав головою. Фалько намагався осмислити інформацію. Все здавалося заплутаним.

– Нічого собі!

– Так, – відзначив адмірал. – І ти не знаєш найцікавіше. Жалюгідний клоун Далі теж запропонував свої послуги й захотів намалювати полотно під приводом того, що минулого року вже допомагав республіканцям. Як бачиш, кожен прагне щось урвати. Сталін заграбастав не все золото Республіки.

– М’яка конструкція з вареними бобами, – раптом сказав Кюссен.

Фалько розгублено закліпав очима.

– Перепрошую?

– Так зветься картина Далі, що має підзаголовок «Передчуття громадянської війни»… Але посольство надає перевагу Пікассо. – Австріяк випустив тремтливе колечко диму. – Він популярніший.

Адмірал клацнув язиком.

– Червоні намагаються роздмухати цю історію, а далі буде тільки гірше. Основоположник кубізму власною персоною виражає підтримку республіканській справі… Уявляєш?

Фалько кивнув. Він міг це уявити.

– Журнали, газети й півтори тисячі загиблих будуть використані з метою пропаганди. – Керівник НІОС неспокійно совався на стільці.– Виллються тонни чорнил. Нас цькуватимуть.

– Сеньйоре, але ж сьогодні вранці ви сказали, що Герніка знищена республіканськими динамітниками. Так само, як Ірун. – Він позирнув на Канаріса. – Хіба ні?

Німець багатозначно посміхнувся. Світлі очі здавалися прозорими.

– Можливо, існує інша версія подій, – м’яко сказав він, ніби щойно це збагнув.

Фалько згадав пілотів, яких зустрів у кав’ярні, літаки «Джанкер» і «Савойя» зі знаком хреста на хвості – емблемою франкістських військово-повітряних сил. Неважко зрозуміти, що нинішній конфлікт в Іспанії – генеральна репетиція значно масштабнішої і страшнішої війни. Багато кому доведеться танцювати під цю зловісну музику.

– Яка ваша думка? – поцікавився Канаріс.

– Стосовно чого?

– Стосовно Герніки.

Фалько замислився.

– Залежить від того, хто винен.

– Припустімо, що винна франкістська авіація.

– Німецькі та італійські пілоти, якщо точніше.

Здорове око адмірала спопелило його.

– Хлопче, не перегинай палицю.

Фалько ще трохи поміркував.

– Гадаю, бомби є носіями цивілізації,– нарешті мовив він, звертаючись до Канаріса. – Наведу доказ: вас ніхто не бомбардує, бо Німеччина – цивілізована країна.

Німець добродушно зареготав. Він виявляв симпатію і з ентузіазмом підтримував розмову. Принаймні, так здавалося.

– Мені подобається іспанське почуття гумору. Коли ви жартуєте, це справді дотепно… Народ із такою трагічною долею, як ваш, не сміятиметься з будь-якої дурниці.

Канаріс зацікавлено роздивлявся Фалько.

– Ви хочете сказати, що ми цивілізуємо інші країни? – спитав він.

– Останнім часом – так.

– Ви теж непогано виявили себе в Ер-Рифі. Навіть застосували іприт.

– Тоді ми вже були цивілізованими. А нещодавно до цивілізації долучилися італійці в Абіссінії.

Кюссен, який слухав їхню розмову, затиснувши сигару в зубах, осудливо хитав головою.

– Ніхто ніколи не бомбардуватиме рейх.

Фалько знизав плечима.

– Ловлю вас на слові. Поб’ємося об заклад. Той, хто програє, запрошує на вечерю в берлінському ресторані «Хорхер».

Кюссен задоволено й дещо лукаво посміхнувся, приймаючи правила гри.

– Качка по-руанськи й «Мутон Ротшильд» тридцять другого року?

– Тридцять п’ятого.

– Домовились.

Фалько глянув на Канаріса, який відверто розважався.

– З іншого боку, не виключено, що одного дня вони скинуть бомби на «Хорхер».

Німець раптом посерйознішав, але наступної миті пирснув зі сміху.

– Мені подобається ваш агент, мій любий адмірале. Міцний горішок.

– Багато хто це каже… Мене тішить, що ви високо оцінили його, адже він працюватиме з вашим помічником. – Він розвернувся до Кюссена. – Все буде добре, якщо ви пильнуватимете за вашою дружиною чи нареченою.

Австріяк теж засміявся.

– Я – вільний птах, холостяк. Проте візьму вашу пораду до уваги.

– Що ж стосується Герніки, – додав адмірал, – плювати ми хотіли на версії подій. Нас хвилює один конкретний факт: Пікассо малює цю гидоту для Виставки. – Він указав на Фалько чубуком люльки. – І це твоя турбота.

– Моя?

– Так. Цей сеньйор пояснить тобі, що до чого.

І сеньйор – тобто Кюссен – пояснив. Він був другом Пікассо й бачив перші ескізи. Художник працював над картиною з травня. Велике полотно призначалося для іспанського павільйону. Згідно з достовірними джерелами, культурний аташе посольства Іспанії – якийсь там Ауб – уже заплатив Пікассо 150 тисяч франків. Крім того, вони платили одній з його коханок, Дорі Маркович, відомій як Дора Маар, за те, що вона фотографуватиме різні етапи роботи над картиною. Замовлення має бути виконане на початку червня.

– Як бачиш, справа серйозна, – підсумував адмірал.

Фалько кивнув, розмірковуючи над почутим.

– Так… Але я досі не розумію, у чому полягає моє завдання.

– Пікассо та Лео Баярд – близькі друзі,– пояснив Кюссен. – Вони часто зустрічаються. Едді Майо навіть позувала для однієї з його картин.

Фалько чекав подальших уточнень.

– І що з того?

– Коли я допоможу вам влитися в оточення Баярда, ви швидше познайомитесь із Пікассо. Як вам ідея?

– Чудово. Обожнюю вливатися в незнайоме оточення.

– Ви вдаватимете колекціонера і вмовите його продати вам будь-яку дрібницю за захмарну ціну. Ваше гіпотетичне багатство відчинить перед вами всі двері. Завдяки грошам ви підтримуватимете тісний контакт із цими людьми й завоюєте їхню довіру.

Фалько дуже повільно дістав портсигар із кишені жилета, осмислюючи інформацію.

– Ні, я все ж таки не розумію, що треба робити з тією картиною.

Адмірал нетерпляче стукнув кулаком об стіл.

– Ти що, бовдур? Це ж елементарно! Тобі доручають подвійну місію в Парижі. По-перше, ти маєш представити Баярда фашистським агентом і зробити так, щоб його ліквідували власні союзники. По-друге, необхідно саботувати плани Пікассо щодо цієї картини.

Фалько, який відкрив портсигар і обрав сигарету, застиг на місці, не встигнувши прикурити. Він обвів поглядом усіх присутніх і зрештою затримався на обличчі Канаріса, який безтурботно усміхався.

– Перепрошую? Що ви сказали?

– Те, що ти чув, біс би тебе взяв, – пробуркотів адмірал. – Треба позбутися картини. Роздерти, спалити, порізати ножем… Тобі вирішувати. Найважливіше – дати урок червоним. Знищити це лайно, перш ніж його відвезуть на Виставку.