Читать книгу Саботаж - Артуро Перес-Реверте - Страница 3

Ранок у Сан-Себастьяні видався погожим. Сонце било у вікна готелю «Марія Христина», освітлюючи лаковані меблі, лискучі чоботи, мундири, портупеї і дорогий одяг цивільних. Космополітичне вишукане місто, повне офіцерів і заможних біженців, якнайкраще користувалося своєю віддаленістю від усіх фронтів. Гучний гомін розмов дратував навіть більше, ніж щільні хмари тютюнового диму, що стелилися баром. За шинквасом, між шеренгами пляшок, стояли образ Пречистої Діви – Вірхен дель Коро[5], червоно-жовтий прапор і радіоприймач у галенітовому корпусі, звідки долинав голос Кончі Пікер[6], яка співала «Зелені очі».

Відчуваючи на собі сумний погляд бармена, Лоренсо Фалько – сьогодні він був одягнений у коричневий твідовий піджак і бежеві фланелеві штани – відсунув убік коктейль, який не встиг спробувати, поклав на шинквас три песети, підтягнув вузол краватки, підхопив капелюх із сусіднього табурета і попрямував до дверей, де щойно з’явився адмірал.

– Слухай уважно, – мовив шеф і підняв палець, коли Фалько підійшов до нього.

Здивований, Фалько закліпав очима й роззирнувся довкола.

– Що я маю слухати?

Адмірал не поспішав опускати палець. Обличчя було насупленим.

– Пікер.

– Що з нею?

– Хіба ти не чув? Вона проспівала: «На порозі мого дому».

– І що з того?

– Слова інші. Завжди було: «На порозі борделю».

Фалько глузливо посміхнувся.

– Сеньйоре, в Іспанії панує цензура. Шльондр уже не згадують у романсах. Мораль понад усе.

– Боже милий… Часом я сумніваюсь, чи варто нам вигравати цю війну.

Керівник НІОС, як завжди, був одягнений у цивільне: сірий костюм, парасолька, капелюх. Хоча адмірал був уродженцем селища Бетансос, попелясті вуса й парасолька надавали йому схожості з англійцем. Він оглянув весь бар поверх плеча Фалько й кивнув у бік вестибюля.

– Ходімо прогуляємося.

– Навряд чи вона вам знадобиться. – Фалько вказував на парасольку. – Погода чудова.

Той байдужо відмахнувся.

– Ми, галісійці, не довіряємо навіть рідному батькові. Однією пересторогою більше, одним неприємним сюрпризом менше. За нинішніх часів це особливо актуально. Второпав?

– Второпав.

Здорове та штучне око адмірала критично витріщалися на Фалько.

– Хлопче, для правильної відповіді тобі бракує одного слова.

Посміхнувшись, Фалько одягнув капелюха.

– Уторопав, сеньйоре.

– Ось це мені подобається. А тепер поквапся. Подихаємо свіжим повітрям.

Вони вийшли надвір. Портьє, який стояв під навісом, зняв капелюха й привітався з Фалько.

– Я живу тут два тижні, і цей ідіот навіть не впізнає мене, – незадоволено буркнув адмірал. – Ти приїхав два дні тому, і він кланяється до землі.

– Сеньйоре, треба вміти викликати симпатію. Річ у моїй природній чарівності.

– І в твоїх величезних чайових.

– Так. Це теж впливає.

– А згодом наш бухгалтер порахує твої витрати, збожеволіє від люті й нагримає на мене. Як завжди.

– Поясніть йому, що йдеться про капіталовкладення в суспільні відносини. Я сприяю ефективній роботі нашої військової машинерії. Погляньте на ситуацію під таким кутом.

– Хоч би під яким кутом я дивився на тебе, бачу одне – фізіономію сутенера. У твоєму випадку зовнішність не є оманливою.

Вони відійшли від готелю і рушили лівим берегом річки Урумея в напрямку останнього мосту. На огорожі висів плакат із написом «Батьківщина. Держава. Каудильйо», а вище сяяло безхмарне небо, чия сліпуча блакить стала б до вподоби фалангістам. Один із тих днів, саркастично подумав Фалько, коли Бог відверто демонструє свою підтримку.

– Як поживає Солоґастуа? – поцікавився він.

Адмірал, який скоса позирав на нього, мовчки зробив кілька кроків. Потім невизначено махнув рукою.

– Погодився на співпрацю.

– Став слухняним хлопчиком?

– Точно. Попервах виникли проблеми. Він відповідав нам баскською і навідріз відмовлявся розмовляти нормальною мовою. Euskal gudari naiz[7] і все це лайно.

Фалько скорчив жорстоку гримасу.

– Гадаю, зараз він чудово розмовляє іспанською.

Адмірал зловтішно посміхався.

– Так, Солоґастуа вразив нас своїми знаннями. І це добре, адже він має розповісти багато цікавого. Ми нікуди не поспішаємо. Коли наші інтимні бесіди добіжать кінця, ми віддамо його до рук правосуддя.

– Військовий трибунал?

– Атож! Цей тип думав, що його прикордонні ігри залишаться безкарними. Він не врахував, що шпигунська й контррозвідувальна діяльність нагадує парк розваг: вхід дешевий, але квитки на атракціони коштують дорого.

– Я в курсі. Часто катаюсь на атракціонах.

Адмірал невтомно розмахував парасолькою.

– Необхідно провчити його, – мовив він. – У Більбао мають знати, що їх очікує, коли хвалений «Залізний пояс»[8] не встоїть під нашим натиском. Ці дурні сепаратисти заплатять за масові вбивства в січні.

Вони трохи помовчали. Працівники НІОС знали, що 4 січня, коли франкісти бомбардували Більбао, баскський уряд втратив контроль над ситуацією. Ополченці з анархо-синдикалістських профспілок, яких відрядили до тюрем із метою захисту арештантів, почали масово розстрілювати їх. Гвадарі та ерцаїни[9] не втручалися. Загалом було вбито двісті бранців. На відстані десяти хвилин пішки від штаб-квартири уряду.

– Наразі ми стратили кількох священників – баскських націоналістів, – зауважив адмірал. – Іншим це послужить уроком.

Фалько не втримався від усмішки.

– У Ватикані не повірять, – весело відзначив він. – Вони вважають, що лише червоні мають привілей розстрілювати церковників.

– Саме так. Ти буваєш розумним, якщо захочеш.

Вони пішли вперед, дивлячись на гирло річки та будівлю курзалу на протилежному березі, яку нещодавно перетворили на штаб-квартиру рекете.

– Ця молода карлістка Малена добре виявила себе в Біарріці,– мовив адмірал.

– Дуже добре, – підтвердив Фалько. – Смілива і серйозна дівчина. Непогане придбання для Групи брудних справ.

– Знаю. Візьму це до уваги, хоча фахівці стверджують, що жінки менш професійні порівняно з польовими агентами. Гірше опираються тиску, дають волю емоціям. – Здорове око недобре косилось на нього. – Але ж ти знаєш просту істину: коли йдеться про щось важливе, фахівці завжди помиляються.

– Вона ще не поїхала?

– Ми поселили її в готелі «Ексельсіор».

– На вулиці Ґетарія?

– Так.

– Прикро… Другорозрядний готельчик.

– Звісно. Вона не така знаменита, як ти. Під час війни важко знайти пристойне житло. Крім того, я не хотів, щоб ти був поряд. Надто ризиковано.

Якийсь час вони крокували мовчки. Адмірал крадькома спостерігав за ним.

– Сподіваюсь, між вами нічого не було, – нарешті сказав він.

Фалько приклав праву руку до серця.

– Заради бога, сеньйоре, – заперечив він. – Це ж бойове завдання. Моя професійна совість…

– Не сміши мене. Боюсь поперхнутися. Твоя «совість» не варта виїденого яйця.

– Я мав на увазі професійну.

– Професійна теж нічого не варта. Ти ділиш жінок на дві категорії: ті, кого ти вже затягнув у ліжко, і ті, кого плануєш туди затягти. Дуриш їх своєю посмішкою латиноамериканського звабника. З тобою вони почуваються принцесами чи кіноакторками, не підозрюючи, що тебе цікавить лише те, що нижче талії.

– Ви знову ображаєте мене, адмірале. Я цікавлюсь і верхньою частиною тіла.

– Еге ж. До рівня грудей. Іди в дупу.

На терасах кав’ярень панувала весела атмосфера: військові, жінки, розкішні вбрання. Група німців розважалася в барі «Гурія». Впадали в око офіцерські зірочки на кашкетах із розпізнавальними знаками легіону «Кондор». Фалько кинув допитливий погляд на адмірала.

– Чи правда те, що подейкують про Герніку?

– А що подейкують?

– Ширяться чутки, що червоні не винні в знищенні міста – його бомбардували наші союзники. – Він указав на німців. – Вони, якщо конкретніше. Ось ці гарні біляві хлопці.

Адмірал ковзнув байдужим поглядом по військовим. Здавалося, він їх не бачить і воліє, аби весь світ забув про їхнє існування.

– Раджу не вірити всім чуткам. Тим паче, коли йдеться про таку роботу, як наша. Для нас брехня є мистецтвом.

– Зазвичай я не вірю. Але з’явилася інформація про тисячу жертв і німецькі літаки.

Адмірал знизав плечима.

– Це перебільшення. Коли наші війська увійшли до міста, вони виявили лише сотню загиблих… Винні астурійські динамітники.

Фалько востаннє озирнувся на німців, що залишилися позаду.

– Біда з цими марксистськими чудовиськами, – сказав він.

Вловивши іронію, адмірал спопелив його гнівним поглядом.

– Не перетинай межу. Один зайвий сантиметр, і ти про це пожалкуєш. Як Шайлок.

– Шайлок Голмс?

– От негідник! Стули пельку.

Фалько підніс два пальці до крисів капелюха. Сталево-сірі очі лукаво іскрилися.

– Слухаюсь.

– Я не в гуморі. Второпав?

– Відповідь ствердна, сеньйоре.

– На війні доводиться приймати складні рішення. Це в тебе все просто – викрасти, вбити, переспати з якоюсь шльондрою… Дехто має думати.

Вони відійшли від мосту, звернули ліворуч і попрямували до бульвару Аламеда, перейменованого на бульвар Кальво Сотело після захоплення міста франкістами. Набурмосений адмірал махав парасолькою. Потім завдав її на плече, наче шаблю чи рушницю.

– Червоні вже не вперше скоюють подібний злочин, – раптом сказав він, коли вони зупинилися, аби пропустити трамвай. – Герніка не єдиний випадок. Згадай події в Іруні. Згадай, як ці варвари спалювали церкви попри те, що всередині перебували священник і паламар… Безумовно, це зробили вони.

– Якщо ви стверджуєте…

– Звісно. – Адмірал трохи подумав і знову замахав парасолькою. – Але це нічого не означає. Наступної миті я можу стверджувати щось протилежне. Якщо вважатиму за потрібне.

Фалько уважно поглянув на нього. Здорове око співрозмовника зловісно поблискувало. Знайомі симптоми. Він щось замислив, і Фалько відведено якесь місце в цій схемі.

– Розумію, – обережно сказав він.

– Що ти, в біса, розумієш, – роздратовано фиркнув адмірал. – Анічогісінько!

Вони пройшли повз парк Альдерді-Едер та газетний кіоск, де були виставлені «Голос Іспанії» і «Діаріо баско» з ідентичним заголовком на першій шпальті: «Червоні відступають на півночі країни». Сонце заливало світлом пляж Конча. Після відпливу стала видною смуга мокрого золотого піску з перламутровим полиском. Високі будівлі облямовували напівкруглий берег, уздовж якого тягнулася елегантна набережна. Праворуч, під горою Ургуль, виднілося старе місто – невеличке скупчення будинків. На пляжі снували зіваки, гралися діти, гуляли сім’ї – усі поводилися так, наче війни не було. Адмірал метнув на них колючий осудливий погляд.

– Друкарки читають книжки Гвідо да Верони[10], а торгові консультанти пишуть любовні листи Клодет Колбер[11]…– єхидно захихотів він. – Ці бовдури вважають, що життя – весела штука. Вони не знають, що життя є веселим лише для таких безсовісних негідників, як ти.

Фалько задумливо дивився на людей, що простували пляжем.

– Мене дивує не безлад, а порядок, – відзначив він.

І знову пролунав злий сміх адмірала.

– Мене теж. Але народу невідомо, що таке іронія.

Він повісив парасольку на балюстраду, запалив люльку і продовжив розмову лише тоді, коли випустив перші хмарки диму.

– Я досі не отримав від тебе письмовий звіт про операцію в Біарріці… Те саме стосується подій у Барселоні.

Фалько подумки посміхнувся. «Події в Барселоні» – прийнятне формулювання, не гірше за інші. Півтора тижні тому йому довелося перервати на чотири дні операцію в Біарріці. Адмірал наказав терміново виїхати до Барселони через Перпіньян, аби виконати важливе завдання – ліквідувати двох італійських активістів-лібертаріїв, Каміло Бернері й Франческо Барб’єрі, скориставшись загальним сум’яттям і вуличними боями: штурмгвардійці й комуністи-ополченці переслідували анархістів і троцькістів із РПМЄ[12]. Вбивство замовили італійські спецслужби, й адмірал був зацікавлений у тому, щоб випередити своїх союзників – фашистів з ОВРА[13]. Відтак Фалько прибув до столиці Каталонії зі шкіряним плащем, мотоциклом «Нортон» і фальшивими документами на ім’я високопосадовця Женералітату[14]. Найнявши двох чоловіків, він розіграв арешт італійців, вивів їх на вулицю і двічі вистрелив упритул – у спину та в голову. Дванадцять годин по тому Фалько опинився в безпеці, на іншому боці французького кордону. Він провернув усю справу за півтори доби. Розстріл італійців приписали анархістам та членам РПМЄ, які були заарештовані, закатовані й страчені в каталонських ЧК упродовж тих буремних днів.

– Мені бракує часу, сеньйоре. Треба відредагувати текст, надрукувати його на машинці… Ви ж розумієте. Ми маємо бути обережними з тим, про що пишемо, і з тим, про що мовчимо.

– Так, я розумію. – Адмірал кинув на нього похмурий погляд. – Та ж сама історія. Бюрократія – не твоя сильна сторона.

– Я займусь цим, щойно матиму час. Слово честі.

– Честі? Ну-ну.

– Так. Присягаюсь моєю незаплямованою честю.

– Безсоромник. Ти добився того, що вдається одиницям: прикидаєшся тим, ким ти є насправді, переконавши всіх, що це гра.

Вони трохи помовчали. Здавалося, керівник НІОС приділяє більше уваги своїй люльці, ніж розмові.

– Тобі знайоме ім’я Лео Баярд? – раптом спитав він.

Фалько з подивом глянув на нього, перш ніж кивнути головою. Звичайно, це ім’я йому знайоме, підтвердив він. Баярд – відомий французький інтелектуал і комуніст, про якого часто писали в газетах. Успішний письменник, світський лев, пілот, авантюрист. Прихильник Республіки.

– Він воює в Іспанії, чи не так? Керував ескадрильєю добровольців і найманців, яких сам знайшов, і частково оплатив їхні послуги.

– Уже не воює. Це залишилося в минулому. – Адмірал посмоктав люльку. – Баярд покинув Іспанію.

– Я не знав.

– Він поїхав нещодавно. Його остання витівка – бомбардування наших військ під час захоплення Малаги… Ескадрилья була незалежною і діяла на власний розсуд, але комуністи отримали накази з Москви й вирішили виправити ситуацію. Спершу треба виграти війну, а вже потім улаштовувати революцію, заявили вони. Хай там як, а все закінчилося в стилі Панчо Вільї[15]. Ось чому вони полюють на троцькістів та анархістів і здійснюють репресії.

– Я гадав, що Баярд – комуніст.

– Ні, він лише симпатизує комуністам. Наскільки нам відомо, до партії не вступив. Таких людей вони називають «попутниками». Близькі друзі, яким дозволено все, крім поцілунків взасос. Баярд вважає, що стражденну Європу може врятувати одна людина – Йосип Сталін.

– А чому він поїхав?

– Баярд – пихатий інтелектуал, відомий письменник і таке інше. Самозакоханий писака, одержимий боротьбою. Битви в Іспанії були найцікавішою пригодою в його житті, а командування ескадрильєю цей тип сприймав як особисту війну. Він не стерпів, коли несподівано для всіх його змусили підкоритися іншому французу – Андре Марті. Склав свої повноваження і повернувся до Франції.

Почувши це ім’я, Фалько вигнув брови.

– Марті? Політкомісар міжнародних бригад?

– Саме так. Злочинець і невіглас, один із тих, кому скрізь ввижаються фашисти. Він стратив більше власних союзників, ніж наших людей. Стиль полковника Лісардо Керальта, але в комуністичній варіації. Ці мерзотники залюбки приїжджають до нас, щоб курити наш тютюн, спалювати наші меблі, різати наших людей. Вони могли б робити те саме вдома, але тут усе простіше. Іспанія – ласий шматок для всієї Європи.

– Італійці та німці не відстають від інших.

Адмірал пронизав його суворим поглядом.

– Не корч із себе мудрагеля.

– Я й не намагався.

– Ми разом боремося за шляхетну справу… Зрозуміло?

Фалько кивнув. Інтонація співрозмовника не обманювала його. За показним цинізмом адмірал приховував болісні спогади про сина, вбитого республіканцями минулого літа, під час одного з морських боїв.

– Цілком зрозуміло, сеньйоре.

– Усі ці «фріци» та «гвідо» допомагають нам наблизити новий світанок. І нести варту на небесах[16].

– З язика зняли.

Той невідривно дивився на нього.

– Хлопче, ти віриш бодай у щось?

– Я вірю, що удар ножем у стегнову артерію є смертельним. Кровотечу не спинити.

Адмірал мотнув головою, немовби стримуючи посмішку.

– Як довго ти плануєш вести таке життя?

– Допоки моє тіло терпітиме.

Адмірал видав тихий скрипучий смішок, що нагадував буркотіння.

– Я знаю небагатьох шпигунів та авантюристів, які б не хотіли бути сільськими аптекарями чи держслужбовцями після п’ятдесяти років.

– Сеньйоре, я маю тринадцять років у запасі. Якщо у мене виникне подібне бажання, неодмінно розповім вам.

– Сумніваюсь, що ти доживеш. Тебе розстріляють раніше. Свої чи чужі.

Фалько вдруге кивнув.

– Де перебуває Лео Баярд зараз?

Якусь мить адмірал пильно вдивлявся в його обличчя.

– У Парижі,– нарешті відповів він.

– Яка в нього репутація?

– Баярда вважають героєм війни. Він читає лекції, пише статті, хизується останніми подвигами борця за свободу… Готується написати книжку та зняти фільм про свій досвід в Іспанії. Тисне на уряд Блюма, аби Франція не лишалася осторонь і підтримала Республіку.

Фалько трохи поміркував.

– Яка роль відведена мені?

– Твоя звична роль… Баярд хоче зіпсувати нам життя, а ти зіпсуєш життя йому.

– Як?

– Ми вже давно розставляємо йому сильця.

Адмірал підхопив парасольку, і якийсь час вони крокували вздовж балюстради. Фалько знав, що шеф воліє обговорювати делікатні питання надворі, подалі від чужих вух. Його друзі з німецького абверу докладно розповіли йому про останні техніки підслуховування прихованими мікрофонами. Навіть за межами свого кабінету керівник НІОС старався більше рухатися і повідомляти інформацію в різних місцях. Він любив повторювати, що рухома мішень створює значно більше проблем порівняно з нерухомою. Їм часто доводилося остерігатися друзів, а не ворогів.

– Я замислився про це торік, коли дізнався, що Баярд планує купити кілька літаків «Девуатін» для супроводу бомбардувальників «Потес» – надто повільних і вразливих… Він зібрав гроші у Франції, а потім вирушив до Швейцарії, де домовлявся з посередником, який працює на нас.

– Я знаю посередника?

– Так. Поль Гофман. Ви познайомились, коли ти займався різними авантюрами, зокрема контрабандою зброї для Василя Захарова. Якщо пам’ять мені не зраджує, ви продали в Південній Америці п’ять тисяч польських гвинтівок і двісті кулеметів. Ти маєш пам’ятати його.

– Авжеж… Сумнівний тип, який полюбляє дорогих повій.

– Він мало чим відрізняється від тебе. Це стосується і вашої пристрасті до повій.

– Навіщо вам потрібен Гофман?

– Він допоможе мені кроїти поховальне вбрання для Баярда. – Адмірал зупинився і торкнувся грудей Фалько чубуком люльки. – А ти шитимеш цей саван.

Вони трохи постояли, дивлячись на бухту. Погода залишалася приємною. Біля острова Санта-Клара повільно плив риболовецький баркас із франкістським прапором на кормі. Адмірал смоктав люльку, а Фалько скинув капелюха, підставивши обличчя лагідним сонячним променям.

– Завтра ти сядеш на поїзд «Андай – Париж», – розповідав адмірал. – Віднині ти зватимешся Ігнасіо Гасаном. Казково багатий молодик із поважної іспанської родини, що мешкає в Гавані. Прихильник Республіки, колекціонер, поціновувач мистецтва. Деталі повідомлю згодом.

Здивований, Фалько закліпав очима.

– Поціновувач мистецтва?

– Саме так.

– Я не розуміюсь на мистецтві. Моїх знань вистачить на десятихвилинну розмову. А може, навіть менше.

– Ти маєш на увазі розмову з жінкою? Так, я в курсі. Ми вирішимо проблему. Світ повний мільйонерів, які обожнюють мистецтво, але не мають жодного уявлення про Кандинського.

– А хто такий Кандинський?

Тепер він посміхався з відвертою зухвалістю. Адмірал метнув на нього вбивчий погляд.

– Будь-яке невігластво можна заховати під товстою чековою книжкою. А ми добре тебе забезпечимо.

Посмішка Фалько стала ширшою.

– Ваші слова лунають у моїх вухах солодкою музикою. Передчуваю, що мені сподобається це завдання.

– Не радій завчасно. Тобі доведеться відпрацювати все до останнього франка.

Фалько зсунув капелюха набакир у своїй улюбленій манері.

– А чому колекціонер? Як це пов’язано з Баярдом?

– У Парижі на тебе чекає подвійна робота. По-перше, ти увійдеш до його найближчого оточення. – Адмірал знову зміряв його критичним поглядом знизу догори. – Це буде напрочуд легко, зважаючи на твій піжонський вигляд, безсоромну поведінку та купу грошей, яку ти можеш запропонувати.

– Скільки часу я маю на виконання?

– Тижнів зо два.

Фалько спокійно обмірковував ситуацію. Із професійною холоднокровністю.

– Мені треба вбити його?

– Не зовсім.

Якусь мить адмірал мовчав, роздивляючись корабель удалині. Потім постукав люлькою об поруччя, струсив тютюн і заховав її в кишеню.

– Твоя мета – провести підготовчу роботу.

– Ви хочете сказати, що його ліквідують інші?

– Так.

– Як же я це зроблю?

– Елегантно й красиво. Талантів у тебе більш ніж достатньо.

Вони неквапливо рушили вперед. Біля санаторію «Ля Перла», де висіла афіша фільму «Життя бенгальського улана»[17], їм зустрілися кілька фалангістських офіцерів у шкіряних куртках, блакитних сорочках і червоних беретах. Чоловіки йшли під руку з дівчатами, одягненими в сині плащі Військово-медичного управління. Один з офіцерів спирався на палицю, а в іншого рука була на перев’язі. Активні бойові дії на півночі країни вимагали значних жертв від військ генерала Франко.

– Було непросто вмовити їх одягти берет, – зауважив адмірал. – Спершу вони відмовлялися. З одного боку карлісти, а з іншого – фалангісти. Що це в біса таке? Вони досі не оговталися від болючого удару – декрету, який об’єднав їх усіх в Іспанську традиціоналістську фалангу і Хунти націонал-синдикалістського наступу.

– Річ у тім, що фалангісти не поєднуються з рекете. Якась дурня.

– Точно. – Адмірал стишив голос, хоча поряд із ними нікого не було. – Монархісти не мають нічого спільного з тими, хто полюбляє ярмо та стріли. Все одно що змішати воду з олією. До того ж минулого місяця вийшов указ про те, що підняття правої руки є обов’язковим вітанням, і це не подобається нікому, крім фалангістів. Але каудильйо ні на що не зважає – плював він на всіх. Особливо тепер, коли Хосе Антоніо поховали в Аліканте… Республіканці, які називають його «фашистом», нічого не тямлять. Хоч би що натягнув на себе каудильйо – блакитну сорочку чи туніку Ісуса Назарянина, він залишається звичайним вояком, позбавленим уяви. Його основна мета – виграти війну, зміцнити владу і змусити всіх танцювати під його дудку. Він чітко дав зрозуміти, чого хоче. Вороття немає. Усіх, хто відмовиться, поставлять до стінки. Второпав?

– Відповідь ствердна, сеньйоре.

– Не забувай про те, що я тобі сказав. Це в твоїх інтересах. Точніше, в наших інтересах. І завжди піднімай руку, коли вітаєшся.

– Зроблю все в міру своїх сил, сеньйоре.

– Сподіваюсь. Усі тутешні активісти суперничають одне з одним, стріляючи направо і наліво. Майже щодня арештантів ведуть на «ранкову прогулянку» на залізний міст Амара або пустки біля газової фабрики.

– Може, їм варто збавити оберти? На цьому етапі було б доречно зупинитися.

– Навпаки. До Фаланги масово вступають різні опортуністи, які прагнуть стерти своє минуле або розбагатіти. Не відстають і жандарми нашого любого Керальта… Влаштовують щось на кшталт змагань між злочинцями – хто переб’є більше народу. Вони називають це модним словом «очищення». До речі, родичам убитих забороняється носити жалобу, аби приховати справжню кількість жертв.

Він войовничо розмахував парасолькою в ритмі власних кроків. Потім озирнувся і глянув услід офіцерам, що віддалялися.

– Саме це намагаються зробити наші противники – об’єднатися. Хоча виходить у них погано. Вони або полюють на реальних чи уявних фашистів, або залюбки вбивають одне одного. Поглянь на комуністів із РПМЄ. За наказом Сталіна їх давлять, мов щурів. Ось чому, якщо червоні не змінять тактику, переможемо ми – франкісти діють повільно, але впевнено.

Одна з чайок, що ширяли над пляжем, пролетіла повз них, майже торкнувшись крилами. Адмірал простежив за нею поглядом.

– Гнів ідіотів затоплює світ, – похмуро додав він. – А те, що відбувається в Іспанії, нагадує генеральну репетицію. Прелюдію до майбутньої різанини.

Фалько з відразою спостерігав за чайками. Ці птахи не подобалися йому відтоді, як він подорожував до Нью-Йорка на пароплаві «Беренґарія» і одного разу побачив, як чайка мало не відірвала руку кухарю, який чистив рибу на палубі. Надто жадібні, як на нього. Надто подібні до людей.

– Сеньйоре, ви сказали, що в Парижі я маю виконати подвійну роботу.

– Саме так. Подвійну.

– І що ж це за «друга частина»? Утім, я добре знаю вас, тож сформулюю запитання інакше: у чому полягає найменш привабливий аспект мого завдання?

– Усі аспекти є доволі привабливими. Гадаю, ти отримаєш задоволення. Ця справа добре поєднується з твоєю шахрайською вдачею.

– Я слухаю вас дуже уважно.

Адмірал вийняв годинник із кишені жилета.

– Розповім докладніше після вечері. Точніше, це зроблять інші люди.

– Де?

– В Морському клубі.– Він указав парасолькою в кінець бульвару, звідки вони прийшли. – Нагорі, в окремому кабінеті. Рівно об одинадцятій.

Адмірал знову зупинився і сховав годинник. Обидва ока – скляне й здорове – пронизували співрозмовника насмішкуватим поглядом. Він здійняв парасольку і кілька разів тицьнув наконечником у руку Фалько.

– До речі, будь обережнішим із барменом, який працює в готелі «Марія Христина».

– З тим рудим типом?

– Так.

– Його звуть Блас, і він непогано готує коктейль «Хупа-хупа». Чому я маю остерігатися?

Здорове око адмірала іронічно підморгнуло.

– Він зливає інформацію поліціянтам. Доніс їм, що ти не підводишся, коли каудильйо виступає на радіо. І це трапляється не вперше.

– Усі бармени мають чудову пам’ять.

– Цей бармен вочевидь не скаржиться на пам’ять. Сьогодні вранці мені передали його слова.

– І що ви їм сказали?

– Сказав, щоб котилися до біса.

Фалько дістав портсигар, витягнув сигарету «Players» і легенько стукнув нею об черепахову кришку. Загрозливо примружився, наче яструб, що помітив здобич.

– Адмірале, цей світ – рідкісне лайно.

– Хіба я не знаю?

Фалько схилив голову і запалив сигарету, прикривши вогник долонею.

– Нікому не можна довіряти, – мовив він, випустивши дим крізь ніздрі.– Навіть барменам.