Читать книгу Фундація та Земля - Айзек Азимов, Тиффани Джексон - Страница 4

1

Накрапав легкий дощ. Тревіз підвів очі до сірувато-білого від краю до краю неба.

На ньому був капелюх-дощовик, що відбивав краплі, розбризкуючи їх навсібіч від тіла. У Пелората, який стояв за межею досяжності бризок, такого захисту не було.

– Не бачу сенсу вам мокнути, Янове, – зауважив Тревіз.

– Волога мене не бентежить, любий друже, – із серйозним, як і завжди, виглядом мовив Пелорат. – Дощ легкий і теплий. Помітного вітру немає. А крім того, дозвольте процитувати стару приказку: «На Анакреоні роби як анакреонці». – Він указав на кількох геянців неподалік «Далекої зірки», які тихо спостерігали за ними. Вони стояли розрізнено, просто як дерева в геянському гаю, і на жодному не було капелюха-дощовика.

– Припускаю, – мовив Тревіз, – вони не зважають, бо вся решта Геї мокне. Дерева, трава, земля – усе мокне, і все це однаково частини Геї, разом із геянцями.

– Гадаю, в цьому є сенс. Невдовзі вийде сонце, і все швидко висохне. Одяг не зморщиться і не зсохнеться, не холодитиме, і оскільки тут немає непотрібних патогенних мікроорганізмів, ні в кого не буде застуди, грипу чи пневмонії. Тож нащо перейматися через дрібку вологи?

Тревіз добре бачив у цьому логіку, однак страшенно не хотів припиняти скаржитися, тож мовив:

– І все одно дощ під час нашого відбуття – це зайве. Усе ж таки дощ залежить від волі Геї. Тут не дощитиме, якщо Гея не схоче. Вона неначе виказує до нас неповагу.

– Можливо, – у Пелората трохи смикнулася губа, – Гея плаче від жалю, що ми летимо геть.

– Може, й так, але я цього не робитиму.

– Власне, – продовжував Пелорат, – припускаю, що землю в цьому районі потрібно зволожити, і ця потреба важливіша, ніж ваше бажання сонячного світла.

– Підозрюю, вам цей світ справді подобається? – усміхнувся Тревіз. – Навіть якщо на хвильку забути про Блісс.

– Подобається, – мовив Пелорат, неначе захищаючись. – У мене завжди було тихе впорядковане життя, і я думаю про те, як упорався б тут, де цілий світ працює над підтриманням тиші та впорядкованості. Усе ж таки, Ґолане, будуючи дім – чи цей корабель, – ми намагаємося створити ідеальний сховок. Обладнуємо його всім, що нам потрібно, лаштуємо так, щоб його температуру, якість повітря, освітлення й усе інше можна було контролювати та змінювати відповідно до смаків і потреб. Гея – це та сама жага до комфорту й безпеки, але поширена на цілу планету. Що в цьому поганого?

– Погано в цьому те, – констатував Тревіз, – що мій дім чи мій корабель сконструйовано, щоб пасувати мені. Це не я сконструйований, щоб пасувати йому. Якби я був частиною Геї, байдуже, як досконало планету продумано під мої потреби – я б серйозно переймався через той факт, що мене також продумують для неї.

– Можна посперечатися, що будь-яке суспільство формує населення, яке йому пасуватиме, – стиснув губи Пелорат, – і виробляє доречні в тому контексті звичаї, які надійно прив’язують людину до задоволення його потреб.

– У суспільствах, які я знаю, можливо бунтувати. Є диваки, навіть злочинці.

– Вам хочеться диваків і злочинців?

– Чому б і ні? Ми з вами – диваки. Ми точно не типові мешканці Термінуса. Що ж до злочинців, це вже термінологія. І якщо злочинці – необхідна ціна за бунтарів, єретиків і геніїв, я готовий її платити. Я вимагаю, щоб мені дали заплатити цю ціну.

– Хіба злочинці – єдина можлива валюта? Не можна мати геніїв без злочинців?

– Геніїв і святих не буває без людей далеко поза межами норми, але ж у норми є не тільки один бік. Мусить бути якась симетрія. Хай там як, я хочу, щоб для мого рішення зробити з Геї модель майбутнього людства була краща причина, ніж планетарна версія комфортного дому.

– О мій любий товаришу, я не намагався вмовити вас удовольнитися вашим рішенням. Я просто поділився спостере…

Він затнувся. До них широкими кроками прямувала Блісс. Темне волосся було вологим, а одяг липнув до тіла й підкреслював нічогеньку ширину стегон. Вона підійшла й кивнула їм.

– Перепрошую, що затримала вас, – сказала, трохи віддихавшись. – Спілкування з Домом забрало більше часу, ніж я очікувала.

– Авжеж, – мовив Тревіз, – ви знаєте все, що знає він.

– Інколи річ у різниці тлумачень. Ми все ж таки не однакові, тож обговорюємо. Погляньте, – різкувато мовила вона, – у вас дві руки. Обидві – частина вас і здаються ідентичними, тільки одна є відображенням іншої. Однак ви не використовуєте їх однаково, правда ж? Дещо ви робите переважно правою, а дещо лівою. Різниця тлумачень, так би мовити.

– Вона вас підловила, – з очевидним задоволенням констатував Пелорат.

– Влучна аналогія, – кивнув Тревіз, – якби тільки годилася, а я в цьому зовсім не певен. Хай там як, чи це означає, що ми можемо піднятися на борт? Тут дощить.

– Так, так. Наші люди зійшли з корабля, і він в ідеальному стані. – Блісс із цікавістю позирнула на Тревіза. – Ви не мокнете. Краплі вас оминають.

– Так і є. Я уникаю вологи.

– Але хіба не приємно іноді змокнути?

– Безперечно. Але за власним бажанням, а не за бажанням дощу.

– Що ж, ваше право, – знизала плечима Блісс. – Весь наш багаж завантажено, тож ходімо й ми.

Вони втрьох рушили до «Далекої зірки». Дощ ущухав, однак трава була доволі мокрою. Тревіз збагнув, що ступає обережно, однак Блісс скинула туфлі, які тепер несла в руці, та пробиралася крізь траву босоніж.

– Це приємно, – мовила у відповідь на позирк Тревіза.

– Добре, – неуважно озвався він. Тоді з легким роздратуванням спитав: – Чому взагалі інші геянці там стовбичать?

– Вони записують цю мить, яку Гея вважає доленосною. Ви важливі для нас, Тревізе. Якщо ви зміните думку внаслідок цієї подорожі та вирішите не на нашу користь, ми ніколи не переростемо в Галаксію, а може, й не лишимося Геєю.

– Отже, я символізую життя і смерть для Геї – для всього світу.

– Ми в це віримо.

Тревіз рвучко зупинився та зірвав капелюха. У небі з’являлися блакитні латки.

– Але зараз мій голос на вашу користь. Якщо ви мене вб’єте, я ніколи не зможу його змінити.

– Ґолане, – шоковано пробурмотів Пелорат, – це жахливі слова.

– Типові для ізолята, – спокійно мовила Блісс. – Ви мусите зрозуміти, Тревізе, що нас цікавите не ви як особистість і навіть не ваш голос, а правда, сутність справи. Ви важливі лише як провідник правди, а ваш голос – як вказівка на неї. Цього ми від вас і хочемо, і якби ми вбили вас, щоб не дати змінити думку, то всього-на-всього приховали б від себе правду.

– Якщо я скажу, що правда проти Геї, то ви всі тоді бадьоро згодитесь померти?

– Напевно, не зовсім бадьоро, але зрештою звелося б до цього.

Тревіз похитав головою.

– Якщо щось і переконає мене в тому, що Гея – це жах, який мусить зникнути, то це якраз те, що ви щойно сказали. – Він перевів погляд на геянців, які терпляче спостерігали (й, імовірно, підслуховували). – Чому вони так роззосередилися? І навіщо вам їх так багато? Якщо один із них спостерігає цю подію та зберігає у своїй пам’яті, хіба вона не буде доступна решті планети? Збережена в мільйоні різних місць, якщо ви так захочете?

– Вони спостерігають за нею кожен із різного ракурсу, і кожен зберігає її в трохи інакшому мозку. Коли всі спостереження буде вивчено, стане зрозуміло, що те, що відбувається, набагато легше осягнути із сукупності всіх спостережень, ніж із будь-якого з них окремо.

– Інакше кажучи, ціле більше за суму складників.

– Саме так. Ви збагнули фундаментальний сенс існування Геї. Як людська істота ви складаєтесь, може, з п’ятдесяти трильйонів клітин, однак як багатоклітинна особистість набагато важливіші, ніж сума індивідуальної важливості цих п’ятдесяти трильйонів. Із цим ви точно маєте погоджуватися.

– Так, – мовив Тревіз. – Із цим я погоджуюся.

Він ступив на корабель і на мить озирнувся – ще раз глянути на Гею. Короткий дощ надав атмосфері нової свіжості. Тревіз побачив зелений, квітучий, тихий, мирний світ; сад безтурботності, який розкинувся серед неспокою втомленої Галактики.

І Тревіз щиро сподівався, що бачить його востаннє.

2

Коли за Тревізом зачинився шлюз, депутатові здалося, що він відгородився не те щоб від кошмару, але від чогось настільки аномального, що досі йому не вдавалося вільно дихати.

Він чудово розумів, що частина цієї аномальності досі лишалася з ним в особі Блісс. Поки вона була тут, із нею була і Гея – та все ж водночас Тревіз був упевнений, що її присутність необхідна. Чорна скринька знову запрацювала, утім депутат щиро сподівався, що ніколи не стане сліпо вірити в її силу.

Він обвів очима корабель, і той видався йому прекрасним. Це космічне судно належало Тревізу, лише відколи мер Гарла Бранно з Фундації запроторила його сюди й вислала поміж зірок – живий громозвід, який мусив переманювати на себе вогонь тих, кого Бранно вважала ворогами Фундації. Завдання було виконане, а корабель лишився йому, і повертати його Тревіз не планував.

Він володів «Далекою зіркою» усього кілька місяців, однак уже вважав її домом і заледве міг згадати свій колишній дім на Термінусі.

Термінус! Осердя Фундації на її периферії. Фундації, якій, за Планом Селдона, судилося за наступні п’ять століть сформувати другу, величнішу Імперію. От тільки він, Тревіз, не дав цьому відбутися. Власним рішенням він перетворював Фундацію на ніщо, уможливлюючи натомість нове суспільство, новий життєвий лад, жаску революцію, що стане грандіознішою за будь-яку іншу в історії, відколи виникло багатоклітинне життя.

Тепер же він вирушив у подорож, яка мусила довести йому, що він учинив правильно – або ж протилежне.

Тревіз збагнув, що поринув у думки, тож роздратовано струсив із себе заціпеніння. Поквапився до кабіни пілота й переконався, що його комп’ютер досі на місці.

Той блищав – усе блищало. Тут надзвичайно ретельно прибрали. Він майже довільно під’єднав і від’єднав кілька контактів – усе працювало бездоганно й чи не швидше, ніж зазвичай. Вентиляційна система гарувала так безшумно, що довелося піднести руку до отворів, щоб напевне відчути потоки повітря.

На комп’ютері заклично сяяло світне коло. Тревіз торкнувся його, і світло поширилося робочою поверхнею, окресливши контури для правої та лівої долоні. Він глибоко вдихнув, усвідомивши, що на якийсь час затамував подих. Геянці анітрохи не розумілися на технологіях Фундації й легко могли пошкодити комп’ютер, хай ненавмисно. Та поки що все гаразд – контури долонь були на місці.

Утім головна перевірка почнеться, коли Тревіз прикладе до них власні долоні, і на хвильку депутат завагався. Він майже одразу збагне, якщо щось буде не так, – але чи зможе в такому разі щось вдіяти? Задля ремонту доведеться повертатися на Термінус, а він був певен, що тоді мер Бранно не відпустить його знову. А якщо він не повернеться…

Він відчував, як стукотить серце. Навмисне подовжувати тривожне очікування точно не було сенсу.

Тревіз виставив руки – праву, ліву – і розташував їх понад контурами на поверхні. Одразу ж здалося, ніби його долоні тримали чиїсь інші. Відчуття загострилися, і тепер він бачив Гею зусібіч, зелену й вогку, а також геянців, які досі за ним спостерігали. Депутат звелів собі глянути вгору – і побачив здебільшого захмарене небо. За наступним зусиллям волі хмари щезли, тож тепер він дивився на цілісну блакить, із якої комп’ютер тимчасово прибрав диск геянського сонця.

Знову за його велінням блакить розступилася, і він побачив зорі.

Тревіз стер їх, звелів знову й побачив Галактику, схожу на вітрячок у перспективі. Підправив комп’ютеризоване зображення – налаштував його положення, змінив видимий хід часу, змусив його прокрутитися спершу в одному напрямку, тоді в іншому. Визначив координати сонця Сейшелла, найближчої до Геї важливої зірки; потім сонця Термінуса, а тоді Трентора – одні за одними. Він подорожував від зірки до зірки галактичною мапою, яку зберігали нутрощі комп’ютера.

Відтак Тревіз забрав руки від поверхні, дозволивши реальному світові знову оточити себе – і збагнув, що весь цей час стояв над комп’ютером у півнахилі, щоб торкатися рукою. Депутат відчув, як затерпли м’язи спини, і мусив потягнутися, перш ніж всістися.

Він дивився на комп’ютер із теплим полегшенням. Той працював бездоганно. Ба більше, став чутливішим, і Тревіз міг назвати свої відчуття до нього тільки любов’ю. Усе ж таки, поки він тримав комп’ютер за руки (він рішуче відмовлявся зізнатися собі, що думав про них як про її руки), вони були одним цілим, і воля Тревіза спрямовувала, контролювала, переживала й ставала частиною більшого я. Вони удвох, як йому зненацька й тривожно спало на думку, мусили відчувати в меншому масштабі те, що відчувала в більшому Гея.

Він хитнув головою. Ні! У їхньому з комп’ютером тандемі саме він, Тревіз, цілковито все контролював. Комп’ютер повністю йому корився.

Він підвівся й перейшов до невеликої кухні й зони харчування. Тут було вдосталь усілякої їжі з потрібним устаткуванням для охолодження й розігрівання. Тревіз уже зауважив, що книгофільми в його кімнаті розташовано в належному порядку, і був майже впевнений – ні, цілковито впевнений, – що власну бібліотеку Пелората розміщено в безпечному сховку. Інакше Тревіз би вже точно отримав від того звістку.

Пелорат! Він дещо згадав і ступив до кімнати науковця.

– Янове, тут стане місця для Блісс?

– О так, цілком.

– Я можу переобладнати кімнату відпочинку їй під спальню.

Блісс підняла здивований погляд:

– Я не потребую окремої спальні. Мене цілком влаштовує лишатися тут із Пелом. Утім, припускаю, я можу відвідувати за потреби інші кімнати. Наприклад, тренажерну залу.

– Авжеж. Будь-які кімнати, крім моєї.

– Добре. Саме такою, за моїми припущеннями, була б домовленість. Ви, зрозуміло, не заходитимете в нашу.

– Зрозуміло, – озвався Тревіз, зиркнувши униз і усвідомивши, що його черевики заступають за поріг. Зробив пів кроку назад і похмуро мовив: – Блісс, це не кімната для молодят.

– Зважаючи на її компактність, я б сказала, що це саме вона і є, хоча Гея й розширила її в півтора раза.

– Як чудово, що ви такі добрі друзі. – Тревіз намагався не всміхатися.

– Ми такі, – мовив Пелорат, помітно знічений темою розмови, – але справді, старий друже, ви можете дозволити нам самим про себе подбати.

– Насправді не можу, – повільно заперечив Тревіз. – Я досі хочу наголосити, що це не помешкання для молодят. Не заперечую проти будь-яких ваших дій за взаємною згодою, але ви мусите зрозуміти, що не матимете приватності. Сподіваюся, Блісс, ви це усвідомлюєте.

– Тут є двері, – сказала вона, – і я гадаю, що ви не турбуватимете нас, коли вони будуть замкнені – тобто за винятком екстрених ситуацій.

– Авжеж не буду. Однак тут немає звукоізоляції.

– Ви намагаєтеся сказати, Тревізе, що доволі ясно чутимете будь-які наші розмови та будь-які звуки, які ми видаватимемо під час сексу.

– Так, саме це я й намагаюся сказати. І очікую, що, із цим на думці, ви усвідомите необхідність обмежити тут свої активності. Це може спричинити незручності, і мені шкода, але так уже склалося.

Пелорат прочистив горло й ласкаво мовив:

– Власне, Ґолане, із цією проблемою мені вже довелося зіткнутися. Ви ж розумієте, що будь-яке відчуття, яке переживає зі мною Блісс, переживає вся Гея.

– Я думав про це, Янове, – сказав Тревіз із таким виглядом, наче силувався не здригнутися. – І планував на цьому не наголошувати, раптом вам це на думку не спадало.

– Боюся, спадало.

– Не надавайте цьому завеликого значення, Тревізе, – озвалася Блісс. – Будь-якої секунди на Геї можуть займатися сексом тисячі людей, а ще мільйони їдять, п’ють чи віддаються іншим заняттям, які приносять задоволення. Це посилює загальну ауру втіхи, яку відчуває Гея й кожна її частина. Нижчі тварини, рослини й мінерали мають свої помірніші задоволення, що також сприяють радісному гомону загальної свідомості, яку Гея завжди відчуває в усіх своїх частинах і якої не має жоден інший світ.

– У нас є власні особливі втіхи, – мовив Тревіз, – якими ми можемо до певної міри поділитися або ж лишити собі, за бажання.

– Якби ви могли відчувати наші, то знали б, наскільки бідними в цьому сенсі є ви, ізоляти.

– Звідки вам знати, що ми відчуваємо?

– Хай там як, усе одно розважливо припустити, що світ спільних задоволень мусить бути потужніший, ніж окремі задоволення ізольованих особистостей.

– Може, й так, але навіть якби мої втіхи були аж такі злиденні, я б усе одно мав власні радощі та жалі й був би ними, навіть мікроскопічними, задоволений, і був би собою, а не кровним братом найближчій каменюці.

– Не глузуйте. Ви цінуєте кожен мінеральний кришталик у своїх кістках та зубах і не допустили б жодному з них шкоди, хоч вони й мають не більше свідомості, ніж пересічна «каменюка» того ж розміру.

– Це правда, – неохоче погодився Тревіз, – але ми примудрилися відійти від теми. Мене не турбує, що вся Гея розділятиме вашу радість, Блісс, але я її розділяти не хочу. Ми житимемо тут у близьких приміщеннях, і я не бажаю бути змушеним брати участь у ваших справах навіть опосередковано.

– Ця суперечка беззмістовна, мій любий друже, – сказав Пелорат. – Порушення вашої приватності я прагну не більше за вас. Своєї теж, як на те пішлося. Ми з Блісс будемо стримані. Чи не так, Блісс?

– Як забажаєш, Пеле.

– Водночас, найпевніше, ми набагато більше часу проводитимемо на планетах, ніж на кораблі, а там можливостей для усамітнення…

– Мене не цікавить, що ви робите на планетах, – урвав Тревіз, – але на цьому кораблі хазяйную я.

– Саме так, – погодився Пелорат.

– Отже, це ми прояснили. Пора вирушати.

– Але чекайте. – Пелорат потягнувся смикнути Тревіза за рукав. – Вирушати куди? Ви не знаєте, де Земля, і я теж, і Блісс. Не знає і ваш комп’ютер, бо ви ще давно сказали мені, що інформації про Землю він не має. То що ви тоді плануєте робити? Мій любий друже, ви ж не можете просто довільно плавати в космосі.

На це Тревіз майже радісно всміхнувся. Відколи його захопила Гея, він уперше почувався вершителем власної долі.

– Запевняю вас, Янове, що не маю наміру плавати в космосі. Я точно знаю, куди полечу.

3

Пелорат тихо зайшов до кабіни пілота, перед тим зачекавши якусь хвилю – його тихий стукіт у двері так і лишився без відповіді. Він застав Тревіза за зосередженим спогляданням зоряного простору.

– Ґолане… – мовив Пелорат і замовк, чекаючи реакції. Депутат підняв погляд.

– Янове! Сідайте. Де Блісс?

– Спить. Бачу, ми вже в космосі.

– Правильно бачите. – Тревіза не збентежило легке здивування науковця. У нових гравітаційних кораблях зліт минав абсолютно непомітно. Ніяких інерційних ефектів чи поштовху від прискорення; ані шуму, ані вібрації.

Завдяки здатності легко звільнятися від будь-яких зовнішніх гравітаційних полів «Далека зірка» здійнялася з поверхні планети так плавно, ніби пливла в якомусь космічному морі. І, на диво, тяжіння всередині корабля не змінилося ні на секунду.

Звісно, поки корабель був в атмосфері, прискорюватися не було сенсу – інакше чулося б виття та вібрація від повітря, яке швидко проминало повз. Для прискоренння наставав час, коли атмосфера лишалася позаду, і, хай яке стрімке, воно ніколи не давалося взнаки пасажирам та було максимально комфортним. Тревіз не бачив, як його можна покращити, хіба що колись люди винайдуть спосіб гулькати крізь гіперпростір без кораблів і занепокоєння щодо надто сильних гравітаційних полів поблизу. Просто зараз «Далекій зірці» доведеться мчати від сонця Геї кілька днів, перш ніж гравітація ослабне достатньо, щоб спробувати стрибнути.

– Ґолане, друже, – мовив Пелорат, – я можу хвилинку чи дві з вами поговорити? Ви не дуже зайняті?

– Взагалі не зайнятий. Якщо як слід настановити комп’ютер, він подбає про все сам. А іноді він, здається, здогадується, якими будуть мої вказівки, і виконує їх майже до того, як я їх сформулюю. – Тревіз із любов’ю погладив поверхню столу.

– Ми дуже потоваришували, Ґолане, – сказав Пелорат, – за недовгий час знайомства, хоча, мушу визнати, для мене цей час не такий уже й недовгий. Стільки всього трапилося… Якщо замислитись над моїм доволі довгим життям, дуже химерно, що половина значущих подій сталася зі мною за останні пару місяців. Чи то так здається. Я майже міг би припустити…

Тревіз підняв долоню.

– Янове, гадаю, вас відносить від основної думки. Ви починали казати, що ми дуже потоваришували за короткий час. Це так, і ми досі товаришуємо. Як на те пішло, Блісс ви знаєте ще менше, а потоваришували з нею навіть більше.

– Це, звісно, інша річ. – Пелорат трохи присоромлено прочистив горло.

– Звісно, але що випливає з нашої недовгої, але витривалої дружби?

– Якщо ми, любий товаришу, досі друзі, як ви щойно сказали, я мушу поговорити про Блісс, яка, як ви теж щойно сказали, мені особливо дорога.

– Розумію. Що із Блісс?

– Я знаю, Ґолане, що вам вона не до вподоби, однак мені б хотілося, щоб заради мене…

Тревіз підняв руку:

– Хвилиночку, Янове. Я не в захваті від Блісс, але і об’єктом ненависті її не назву. Власне, я взагалі не відчуваю до неї ворожості. Вона приваблива дівчина, та навіть якби це було не так, заради вас я був би готовий її такою вважати. Мені не подобається Гея.

– Але Блісс і є Гея.

– Знаю, Янове. Це все й ускладнює. Поки я думаю про Блісс як про окрему людину, проблеми немає. А якщо думаю як про Гею, то є.

– Але, Ґолане, ви не дали Геї шансу. Послухайте, старий друже, дозвольте де в чому зізнатися. Коли ми з Блісс усамітнюємося, вона іноді на хвильку ділиться зі мною своєю свідомістю. Не довше, бо вона завжди каже, що я застарий, щоб пристосуватися. Ох, не насміхайтеся, Ґолане, ви теж для цього застарий. Якби ізолят, такий, як ви чи я, лишався частиною Геї більш як хвилину чи дві, можна було б ушкодити мозок, а за цілих п’ять чи десять хвилин ушкодження були б незворотними. Ґолане, якби ви тільки могли це пережити!

– Що? Незворотне ушкодження мозку? Ні, дякую.

– Ґолане, ви умисно мене не розумієте. Я маю на увазі ту коротку мить єднання. Ви не знаєте, від чого відмовляєтеся. Це неможливо описати. Блісс каже, що це схоже на радість. Якщо це радість, то така, коли нарешті ковтнете трохи води після того, як ледь не померли від спраги. Я навіть не намагаюся цього пояснити. Ви розділяєте всі задоволення, які окремо переживає мільярд людей. Це не стала радість, інакше ви швидко припинили б її відчувати. Вона вібрує, мерехтить, має дивну ритмічну пульсацію, яка вас не відпускає. Це більша радість – ні, не більша, краща, – ніж ви коли-небудь будете здатні пережити осібно. Я ледь не плачу, коли вона причиняє двері…

– Ви дивовижно красномовні, любий друже, – похитав головою Тревіз, – але це звучить дуже схоже на опис псевдендорфінної залежності, або ж якоїсь від іншого наркотика, що ненадовго дарує вам радість ціною подальшого постійного перебування у жаху. Це не для мене! Я проти того, щоб проміняти свою особистість на короткий сплеск радості.

– Моя особистість досі зі мною, Ґолане.

– Але чи довго вона протримається, якщо так триватиме далі, Янове? Ви благатимете ще і ще наркотику, доки зрештою не ушкодите мозок. Янове, ви не мусите дозволяти Блісс чинити так із вами. Можливо, мені слід із нею про це поговорити.

– Ні! Не треба! Ви не те щоб утілення такту, а я не хочу, щоб ви її скривдили. Запевняю вас, вона в цьому сенсі дбає про мене краще, ніж ви можете уявити. Небезпека пошкодити мій мозок непокоїть її більше, ніж мене. Можете бути у цьому впевнені.

– Що ж, тоді я поговорю з вами, Янове. Більше так не робіть. Ви п’ятдесят два роки жили власними радістю та втіхою, і ваш мозок звик їх витримувати. Не підсідайте на новий незвичний гріх. У нього є ціна, якщо й не негайна, то з часом.

– Так, Ґолане, – глухо озвався Пелорат, позираючи на носаки черевиків. – Гадаю, можна ще поглянути на це так. Що якби ви були одноклітинним…

– Я знаю, що ви скажете, Янове. Забудьте. Ми з Блісс уже звертались до цієї аналогії.

– Так, але замисліться на мить. Уявімо одноклітинні організми з людським рівнем свідомості та мисленнєвої здатності, які постали перед перспективою стати багатоклітинним організмом. Хіба одноклітинні не оплакуватимуть втрату індивідуальності, не обурюватимуться прийдешнім насильницьким вбудовуванням своєї особистості в загальний організм? І хіба вони не помилятимуться? Хіба може окрема клітина взагалі уявити могутність людського мозку?

Тревіз рвучко захитав головою.

– Ні, Янове, це хибна аналогія. Одноклітинні організми не мають свідомості чи будь-якої мисленнєвої здатності, або ж мають, але таку нікчемну, що її можна вважати нульовою. Для них поєднати й утратити свідомість – це втратити щось, чого в них насправді ніколи не було. А от людина все ж таки свідома і має здатність до мислення. Саме їй загрожує втратити це, втратити справжній незалежний інтелект, тож аналогія не годиться.

На мить між ними запала тиша, майже гнітюча; нарешті Пелорат, намагаючись спрямувати розмову в інше річище, поцікавився:

– Чому ви так уважно дивитесь на екран?

– Звичка, – криво всміхнувся Тревіз. – Комп’ютер каже мені, що геянські кораблі за мною вслід не прямують і сейшеллський флот мене не зустрічає. Та все ж я стривожено видивляюся їх, і мене заспокоює саме те, що я нічого не бачу, хоча сенсори комп’ютера в сотні разів здібніші та проникливіші за мої очі. Ба більше, комп’ютер здатен дуже тонко відчувати деякі властивості космосу, властивості, які мої органи чуттів не здатні сприйняти за жодних умов. Знаючи це все, я однаково видивляюся.

– Ґолане, якщо ми справді друзі…

– Обіцяю, що не робитиму нічого, що засмутить Блісс. Принаймні нічого зумисного.

– Я вже про інше. Ви приховуєте від мене ваш пункт призначення, ніби не довіряєте мені. Куди ми летимо? Ви вважаєте, що знаєте, де Земля?

Тревіз глянув угору, піднявши брови:

– Вибачте. Я тримав це в таємниці, чи не так?

– Так, але чому?

– Справді, чому? Мені цікаво, друже, чи справа тут не в Блісс.

– У Блісс? Ви просто не хочете, щоб вона знала? Друже, їй можна повністю довіряти.

– Річ не в тім. Який сенс їй не довіряти? Підозрюю, вона може вирвати будь-яку таємницю в мене з голови, якщо захоче. Гадаю, причина більш дитяча. Мені здається, що ви приділяєте увагу лише їй, а мене неначе більше не існує.

Пелорат здавався нажаханим.

– Але, Ґолане, це не так.

– Знаю, але я намагаюся аналізувати власні почуття. Ви щойно прийшли до мене з острахом за нашу дружбу, і, думаючи про це, я відчуваю, що маю такі самі страхи. Я відверто не зізнавався собі в цьому, але гадаю, що почуваюся відрізаним від вас через Блісс. Можливо, мені хочеться «зрівняти рахунок», роздратовано приховуючи дещо від вас. Гадаю, це по-дитячому.

– Ґолане!

– Я ж сказав, що це по-дитячому, правда? Але хто час від часу не буває дитиною? Утім ми з вами друзі. Ми зійшлися на цьому, а отже, я більше не гратиму в ігри. Ми летимо на Компореллон.

– Компореллон? – перепитав Пелорат, якусь мить не пригадуючи.

– Ви точно маєте пам’ятати мого друга-зрадника, Манна Лі Компора. Ми втрьох зустрічалися на Сейшеллі.

Обличчя Пелората помітно посвітлішало:

– Авжеж, пам’ятаю. Його пращури були з Компореллона.

– Якщо були. Не обов’язково вірити в усе, що казав Компор. Однак Компореллон – відомий світ, а Компор стверджував, що його мешканці знали про Землю. Що ж, то ми вирушимо туди й перевіримо. Може, це ні до чого не приведе, але це єдина вихідна точка, яка в нас є.

Пелорат із невпевненим виглядом прочистив горло.

– Ох, любий друже, ви впевнені?

– Тут нема в чому бути впевненим чи невпевненим. Це єдиний можливий напрямок, і який би він не був ненадійний, у нас немає вибору, крім як іти за ним.

– Так, але якщо ми робимо це на підставі слів Компора, то, можливо, варто обдумати все, що він нам розповів. Я ніби пригадую, що він вкрай рішуче запевняв, наче на Землі немає життя – що її поверхня радіоактивна й повністю безживна. І якщо це так, ми летимо на Компореллон дарма.

4

Вони втрьох обідали в їдальні, займаючи майже весь її простір.

– Дуже смачно, – констатував із чималим задоволенням Пелорат. – Це з наших початкових запасів із Термінуса?

– Ні, зовсім ні, – відповів Тревіз. – Ті давно скінчилися. Це частина запасів, які ми придбали на Сейшеллі, перш ніж вирушити на Гею. Незвично, правда? Якісь морепродукти, але доволі хрумкі. А щодо цього, я припускав, купуючи, що це капуста, але на смак геть не схоже.

Блісс слухала, але мовчала. Вона обережно длубалася в тарілці.

– Люба, тобі треба поїсти, – лагідно сказав їй Пелорат.

– Знаю, Пеле, і я їм.

– У нас є геянська їжа, Блісс, – повідомив Тревіз із дещицею не до кінця прихованої нетерплячості.

– Знаю, але я б воліла її зберегти. Ми не знаємо, скільки пробудемо в космосі, і я мушу про всякий випадок привчитися до їжі ізолятів.

– Все так погано? Чи Гея мусить їсти тільки Гею?

Блісс зітхнула.

– Власне, у нас є така приказка: «Коли Гея їсть Гею, ніщо не втрачається й не набувається». Це не більше ніж переміщення свідомості харчовим ланцюжком вгору та вниз. Усе, що я їм на Геї, і є Геєю, і навіть після того, як ця їжа бере участь в обміні речовин і стає мною, це досі Гея. Насправді завдяки цьому процесові дещо з того, що я їм, дістає шанс долучитися до інтенсивнішої свідомості, хоч решта їжі, звісно, перетворюється на відходи й опускається вниз у ланцюжку. – Вона рішуче поклала до рота шматок їжі, якусь мить активно пожувала, ковтнула й продовжила: – Це відображення величезного колообігу. Рослини ростуть і стають їжею для тварин. Тварини їдять і теж стають їжею. Будь-який померлий організм поглинають клітини плісняви, бактерії розпаду абощо – і це досі Гея. У цьому величезному колообігу бере участь навіть неорганічна матерія, і все в ньому отримує шанс час від часу долучатися до свідомості високого рівня.

– Усе це можна сказати про будь-який світ, – заперечив Тревіз. – Будь-який атом у мені має довгу історію, під час якої він міг побути частиною багатьох живих істот, чи частиною моря, чи грудки вугілля, чи каменю, чи частинкою вітру, який на нас дме.

– Але на Геї всі атоми також постійно є частиною вищої планетарної свідомості, про яку ви нічого не знаєте.

– Ну то що тоді станеться із цими овочами із Сейшелла, які ви їсте? Вони стануть частиною Геї?

– Стануть – доволі повільно. А всі відходи, які виведе моє тіло, так само повільно перестануть бути її частиною. Усе ж таки тому, що мене полишає, бракуватиме зв’язку з Геєю. Йому бракуватиме навіть менш безпосереднього гіперпросторового зв’язку, який я можу підтримувати завдяки високому рівню інтенсивності свідомості. Саме цей гіперпросторовий зв’язок допомагає негеянській їжі стати геянською – повільно, – коли я її з’їм.

– А як щодо геянської їжі в наших сховищах? Чи стане вона повільно негеянською? Якщо так, краще вам її з’їсти, поки можете.

– Про це немає потреби турбуватися. Наші геянські запаси дібрано так, що вони ще довго лишатимуться частиною Геї.

– Але що станеться, якщо ми вживатимемо геянську їжу? – раптово озвався Пелорат. – Як на те пішло, що траплялося з нами, коли ми вживали геянську їжу на самій Геї? Ми самі будемо повільно перетворюватися на Гею?

Блісс хитнула головою, і обличчям її майнув химерно стривожений вираз.

– Ні, те, що ви з’їли, для нас втрачене. Принаймні втрачено ті частини, що взяли участь в обміні речовин та потрапили у ваші тканини. Відходи ж лишилися Геєю або дуже повільно нею стали, тож зрештою баланс було збережено, але численні атоми внаслідок ваших відвідин припинили бути Геєю.

– Чому це? – поцікавився Тревіз.

– Тому що ви не змогли б витримати перетворення, навіть часткового. Ви були нашими гостями, які увійшли до нашого світу мимохіть, так би мовити, і ми мусили захистити вас від небезпеки, навіть ціною крихітних часточок Геї. Ми добровільно заплатили цю ціну, але без утіхи.

– Нам шкода за це, – мовив Тревіз, – але ви впевнені, що негеянська їжа чи деякі її різновиди, своєю чергою, не нашкодять вам?

– Ні. Те, що їстівне для вас, буде їстівним і для мене. Я просто матиму додаткову проблему з обміном речовин і перетворенням такої їжі на Гею, і на власні тканини теж. Це створює психологічний бар’єр, який сильно псує моє задоволення від їжі та змушує їсти повільно, але невдовзі я це подолаю.

– А як щодо інфекції? – з тривогою вигукнув Пелорат. – Не розумію, чому не подумав про це раніше. Блісс! У будь-якому світі, який ми відвідаємо, імовірно, будуть мікроорганізми, від яких у тебе немає захисту, і ти помреш від якоїсь простої інфекційної хвороби. Тревізе, ми мусимо повернутися.

– Пеле, любий, не панікуй, – усміхнулася Блісс. – Мікроорганізми також асимілюються з Геєю, потрапляючи в моє тіло з їжею чи в будь-який інший спосіб. Якщо здаватиметься, що вони завдають шкоди, то асимілюватимуться швидше, а щойно стануть частиною Геї, то шкоди вже не завдадуть.

Обід добіг кінця, і Пелорат ковтнув своєї суміші фруктових соків, підігрітої зі спеціями.

– Любі мої, – сказав він, облизнувши губи, – гадаю, саме час знову змінити тему. Мені здається, що єдиним моїм заняттям на борту є змінювання теми. Чому б це?

– Бо ми з Блісс можемо дискутувати до смерті, – похмуро відповів Тревіз. – Від вас, Янове, залежить порятунок нашої психіки. Яку тему ви хочете натомість обговорити, друже?

– Я продивився свої довідкові матеріали про Компореллон. Весь сектор, до якого він належить, рясніє давніми легендами. Вони датують заселення давнім минулим, першим тисячоліттям гіперпросторових подорожей. На Компореллоні навіть оповідають про легендарного засновника на ім’я Бенбаллі, хоч і мовчать про те, звідки він прибув. Кажуть, що спочатку їхня планета називалася Світом Бенбаллі.

– І скільки, на вашу думку, в цьому правди, Янове?

– Можливо, зернинка, але зернинка може виявитися ядром.

– Я ніколи не чув про якогось Бенбаллі. А ви?

– Ні, не чув, але вам відомо, що наприкінці епохи Імперії доімперську історію навмисне замовчували. У бентежні останні кілька століть імператори прагнули придушити місцевий патріотизм, адже дуже виправдано вважали його вплив руйнівним. Тож майже в кожному секторі Галактики справжній відлік історії, з усіма архівами та точною хронологією, розпочинали аж тоді, коли вплив Трентора там ставав відчутним, і цей самий сектор перетворювався на союзника Імперії чи був нею захоплений.

– Не думав, що історію так легко викорінити.

– Багато в чому й не легко, але цілеспрямований і могутній уряд може значно послабити її позиції. Ослаблена рання історія починає покладатися на розрізнений матеріал і зазвичай вироджується до казок. Ці казки неминуче обростатимуть перебільшеннями й змальовуватимуть сектор старшим і могутнішим, ніж він, найімовірніше, колись був насправді. І якою б сміховинною чи очевидно неможливою не була конкретна легенда, віра в неї поміж місцевих стає ознакою патріотизму. Я можу показати вам казки з усіх куточків Галактики – у них оповідають, ніби колонізування їхнього сектора розпочали вихідці із самої Землі, хоча батьківську планету вони так називають не завжди.

– Як іще вони її називають?

– По-різному. Іноді – Єдиною, а іноді – Найстарішою. Або часом – Місячним світом, і деякі надійні джерела кажуть, що це посилання на її величезний супутник. Щоправда, інші джерела стверджують, що справжня назва – Втрачений світ, а слово «місячний» – це метафора, яка означає «знівечений», «втрачений» чи «покинутий».

– Янове, зупиніться, – лагідно мовив Тревіз. – Ви можете вічно говорити про ваші надійні джерела та їхніх опонентів. Кажете, що ці легенди є скрізь?

– О так, мій любий друже. Майже. Вам варто лише продивитися їх, щоб отримати уявлення про людську звичку починати з якогось зернятка правди й нашаровувати на нього раз за разом відверту брехню – просто як устриці з Рампори, що роблять перлини з піщинки. Якось я натрапив саме на цю метафору, коли…

– Янове! Зупиніться знову! Скажіть, щось у легендах Компореллона відрізняє їх від інших?

– Ох! – Якусь мить Пелорат безтямно витріщався на Тревіза. – Відрізняє? Що ж, вони стверджують, що Земля від них відносно недалеко, і це незвично. Більшість світів, які говорять про Землю, як би вони її не називали, зазвичай не певні щодо її розташування; вона страх як далеко або ж у якійсь небувалії.

– Так, як-от дехто на Сейшеллі казав нам, що Гея розташована в гіперпросторі.

Блісс засміялася. Тревіз кинув на неї швидкий погляд:

– Це правда. Так нам сказали.

– Не сумніваюся, – сказала вона. – Це просто дивно. Звісно, нам вигідно, щоб вони в це вірили. Зараз ми просто хочемо, щоб нам дали спокій, а де можна бути в більшій безпеці та під надійнішим захистом, ніж у гіперпросторі? Якщо люди вірять, що ми там, то хай так і буде, навіть якщо це неправда.

– Так, – сухо мовив Тревіз, – водночас щось змушує людей вірити, що Землі не існує, чи що вона далеко, чи що вона вкрита радіацією.

– Крім компореллонців, – додав Пелорат, – які вірять, що вона відносно близько до них.

– Але все одно вважають її радіоактивною. Так чи інак, усі народи з легендами про Землю переконані, що вона недосяжна.

– Десь так, – погодився Пелорат.

– Багато хто на Сейшеллі вірив, що Гея недалеко, – вів далі Тревіз, – дехто навіть правильно визначив її зірку, проте всі вважали, що досягнути її неможливо. Деякі компореллонці могли бути певні, що Земля радіоактивна й мертва, але все одно визначити її зірку. Тоді ми дістанемось цієї планети, якою б недосяжною вони її не вважали. Саме так ми вчинили з Геєю.

– Гея хотіла прийняти вас, Тревізе, – зауважила Блісс. – Ви були безпорадні, коли ми вас захопили, але ми не бажали вам шкоди. Що як Земля теж могутня, але не доброзичлива? Що тоді?

– У будь-якому разі я мушу спробувати – і пристати на наслідки. Утім це моє завдання. Щойно я визначу розташування Землі та попрямую до неї, ви зможете полетіти геть. Я висаджу вас у найближчому світі Фундації чи відвезу назад на Гею, якщо наполягатимете, а тоді вирушу на Землю сам.

– Любий друже, – з помітною тривогою мовив Пелорат, – не кажіть такого. Я б і не подумав вас кидати.

– А я – кидати Пела, – вторувала Блісс, потягнувшись і торкнувшись щоки Пелората.

– Що ж, гаразд. Уже скоро ми будемо готові стрибнути на Компореллон, а після цього, сподіваймося, і до Землі.