Читать книгу Фундація та Земля - Айзек Азимов, Тиффани Джексон - Страница 5

1

Увійшовши до їхньої кімнати, Блісс запитала:

– Тревіз казав тобі, що ми от-от стрибнемо крізь гіперпростір?

Пелорат, який зігнувся над оглядовим диском, підвів погляд.

– Власне, він щойно зазирав і сказав мені: «За пів години».

– Пеле, мені ця думка не до вподоби. Я ніколи не любила стрибки. Від цього дивне відчуття, наче вивертає зсередини.

Пелорат здавався трохи здивованим.

– Не знав, що ти космічна мандрівниця, люба Блісс.

– Не зовсім так, і не тільки тому, що я – складник глобального організму. Сама Гея зазвичай не подорожує регулярно. За самою моєю/нашою/Геїною природою я/ми/Гея не досліджуємо, не торгуємо та не літаємо для розваги. Та все ж необхідно мати когось на пунктах підльоту…

– Як коли нам пощастило зустріти тебе.

– Так, Пеле. – Блісс ніжно йому всміхнулася. – Подеколи необхідно відвідати з різних причин – зазвичай інкогніто – Сейшелл та інші зоряні регіони. Але інкогніто чи ні, це завжди означає стрибок, і, звісно, коли будь-яка частина Геї стрибає, це відчуває вся Гея.

– Це недобре.

– Могло бути й гірше. Значна частина Геї стрибок не переживає, тож ефект суттєво пом’якшено. Утім я, здається, відчуваю його набагато гостріше за решту Геї. Як я намагаюся пояснити Тревізові, хоча все на Геї є Геєю, окремі складники не однакові. У нас є відмінності, і мені з якихось причин властива особлива чутливість до стрибка.

– Чекай-но! – раптом згадав Пелорат. – Тревіз якось мені пояснював. Найгірші відчуття бувають на звичайних зорельотах. На них під час входження в гіперпростір полишаєш галактичне гравітаційне поле, а тоді, повертаючись до звичайного простору, знову входиш у нього. Відчуття, про яке ти кажеш, спричинюють вихід і повернення. Але «Далека зірка» – гравітаційний корабель. Він не залежить від гравітаційного поля, тож етапів виходу й повернення немає. Ми нічого не відчуємо. Можу тебе в цьому запевнити, люба, з особистого досвіду.

– Але це прекрасно! Шкода, що я не подумала обговорити це раніше. Це звільнило б мене від побоювань.

– Є й ще одна перевага, – продовжив Пелорат, відчувши, як надихається незвичною роллю тлумача астронавтичних питань. – Щоб стрибнути, звичайному кораблю у звичайному просторі потрібно відійти на доволі велику відстань від масивних тіл, таких як зірки. Що ближче до зірки, то сильніше гравітаційне поле й виразніші відчуття від стрибка. А що сильніше гравітаційне поле, то складніші рівняння треба розв’язати, щоб безпечно стрибнути й опинитися в бажаній точці звичайного простору. Проте в гравітаційному кораблі про відчуття стрибка можна забути. До того ж комп’ютер цього корабля набагато розвинутіший за звичайні, і він здатен незвично майстерно та швидко поратися зі складними рівняннями. Завдяки цьому не треба летіти від зірки пару тижнів, досягаючи безпечної та зручної відстані для стрибка; «Далекій зірці» достатньо двох чи трьох днів – передусім тому, що ми не підвладні гравітаційному полю, а отже, й інерційному впливу (визнаю, я цього не розумію, але так каже Тревіз), і можемо прискорюватися значно хутчіше за звичайний корабель.

– Це добре, і, до честі Трева, він вміє керувати цим незвичним кораблем.

– Прошу, Блісс, – легко спохмурнів Пелорат. – Кажи «Тревіз».

– Кажу, кажу. Але поки його немає, трохи розслабляюся.

– Не треба. Не варто навіть трохи заохочувати цю звичку, люба. Він до цього дуже чутливий.

– Не до цього. Він чутливий до мене. Я йому не подобаюся.

– Це не так, – щиро запевнив Пелорат. – Я говорив із ним про тебе. Ну ж бо, не треба супитися. Я був надзвичайно тактовний, люба дівчинко. Тревіз запевнив мене, що не відчуває до тебе неприязні. Він підозріливо ставиться до Геї, і його не тішить, що він мусив обрати її майбутнім людства. Ми маємо поставитися до цього з розумінням. Це мине, коли він поступово збагне переваги Геї.

– Сподіваюся, але річ не лише в Геї. Що б він не сказав тобі, Пеле, – не забувай, що ти його друг і він не хоче тебе кривдити, – йому не подобаюся особисто я.

– Ні, Блісс. Такого просто не може бути.

– Пеле, не всі мусять любити мене просто тому, що любиш ти. Дозволь пояснити. Трев – гаразд, Тревіз – вважає мене роботом.

Зазвичай незворушні риси Пелората набули приголомшеного виразу.

– Та годі, він не може вважати тебе штучною людською істотою.

– Що в цьому дивного? Гею заселяли за допомогою роботів. Це відомий факт.

– Роботи можуть допомагати, як це роблять машини, але заселили Гею люди – люди із Землі. Так вважає Тревіз. Я це знаю.

– Про Землю в пам’яті Геї нічого немає, як я казала тобі й Тревізу. Але в наших найдавніших спогадах, навіть після тих трьох тисяч років, яких немає в колективній свідомості, є роботи, які працювали над завершенням перетворення Геї на придатний до життя світ. Також у ті часи ми формували Гею як єдиний планетарний розум – на це знадобилося багато часу, Пеле, любий, і це ще одна причина, чому наші найперші спогади тьмяні, й, можливо, річ була не в тім, що їх стерла Земля, як думає Тревіз…

– Так, Блісс, – нетерпляче мовив Пелорат, – але що з роботами?

– Що ж, поки ми творили Гею, роботи покинули її. Ми не хотіли Геї з роботами, бо й донині переконані, що роботичний складник у довготривалій перспективі буде шкідливий для людського суспільства, ізольованого чи планетарного за природою. Я не знаю, як ми дійшли цього висновку, але, можливо, він базується на подіях особливо давнього періоду галактичної історії, тож пам’ять Геї туди не сягає.

– Якщо роботи її покинули…

– Так, але що як дехто з них лишився? Що як я одна з них? Можливо, мені п’ятнадцять тисяч років. Тревіз це підозрює.

Пелорат повільно похитав головою.

– Але ти не робот.

– Ти точно в цьому впевнений?

– Звісно, впевнений. Ти не робот.

– Звідки ти знаєш?

– Блісс, я знаю. У тобі нічого штучного. Краще за мене цього ніхто не може знати.

– Хіба я не можу бути настільки вигадливо збудована, що в усіх аспектах, від найбільшого до найменшого, мене не відрізнити від справжньої? Якби це було так, як би ти побачив різницю між мною і людиною?

– Не думаю, що можливо створити щось настільки хитромудре, – мовив Пелорат.

– Але що якби це було можливо, попри те що ти думаєш?

– Я просто в це не вірю.

– Тоді розгляньмо це як гіпотетичний випадок. Якби я була роботом, якого не відрізнити від людини, як би ти почувався?

– Ну, я… я…

– Якщо конкретно. Як би ти поставився до того, щоб кохатися з роботом?

Раптом Пелорат клацнув великим та середнім пальцем правої руки:

– Знаєш, є легенди про те, як жінки закохувались у штучних чоловіків, і навпаки. Я завжди вважав, що це певна алегорія, та ніколи не думав, що їх можна сприймати буквально. Звісно, ми з Ґоланом навіть ніколи не чули слова «робот» до посадки на Сейшеллі, але тепер, коли я про це думаю, ті штучні чоловіки та жінки мусили бути роботами. Вочевидь, такі роботи справді існували на початку історії. Це означає, що легенди треба переосмислити…

Він замислено замовк, і Блісс, почекавши хвильку, гучно ляснула в долоні. Пелорат підстрибнув.

– Пеле, любий. Своєю міфографією ти уникаєш питання. Питання ось яке: як би ти поставився до того, щоб кохатися з роботом?

Пелорат зніяковіло подивився на неї:

– Якого справді не відрізнити від людини?

– Так.

– Тоді мені здається, що робот, якого ніяк не відрізнити від людини, і є людиною. Якби ти була таким роботом, для мене ти була б людиною.

– Саме це я й хотіла від тебе почути, Пеле.

Пелорат вичекав, тоді запитав:

– Що ж, люба, тепер, коли ти почула це від мене, хіба не час сказати мені, що ти справжня людина й мені не треба сушити голову над гіпотетичними ситуаціями?

– Ні, цього я не скажу. Ти визначив справжню людину як об’єкт, що має всі ознаки справжньої людини. Якщо тебе влаштовує наявність у мене цих ознак, тоді розмову закінчено. У нас є робоче визначення, й іншого не потрібно. Усе ж таки звідки мені знати, що ти не робот, якого не відрізнити від людини?

– Бо я кажу тобі, що це не так.

– Ага, однак, якби ти був роботом, якого не відрізнити від людини, тобі могли б прописати здатність стверджувати, що ти справжня людина, та навіть самому в це вірити… Робоче визначення – все, що в нас є і може бути.

Вона обвила руками шию Пелората й поцілувала його. Поцілунок ставав дедалі пристраснішим і тривав, аж доки Пелорат не зумів трохи приглушено вичавити:

– Але ж ми пообіцяли не бентежити Тревіза й не перетворювати корабель на гніздечко для молодят.

– Давай віддамося почуттям, – стала вмовляти його Блісс, – і не лишимо собі часу думати про обіцянки.

– Але я не можу так вчинити, люба, – стурбовано мовив Пелорат. – Знаю, це мусить дратувати тебе, Блісс, але я постійно думаю і за характером не схильний віддаватися емоціям. Це вироблена за роки звичка, і, напевно, іншим вона дуже не до вподоби. Я ніколи не жив із жінкою, яка рано чи пізно не починала цьому противитися. Моя перша дружина… Хоча, гадаю, обговорювати це буде недоречно…

– Так, доволі недоречно, але не смертельно. Ти теж не перший мій коханець.

– Ох! – мовив Пелорат радше розгублено, а тоді, зауваживши легку усмішку Блісс, додав: – Тобто, звісно ж. Я й не очікував, що міг би… Словом, моїй першій дружині це не подобалося.

– Але мені подобається. Мені твої нескінченні поринання в думки здаються привабливими.

– У це я не вірю, але мені спало на думку ще дещо. Робот чи людина – немає значення. У цьому ми погоджуємося. Однак я ізолят, і тобі це відомо. Я не частина Геї, і коли ми усамітнюємося, ти ділишся емоціями за межами Геї, навіть якщо дозволяєш мені ненадовго взяти в цьому участь, утім це мають бути не настільки потужні емоції, які ти переживала б, якби Гея кохалася з Геєю.

– Кохання з тобою, Пеле, дарує свою втіху, – сказала Блісс. – Далі я не зазираю.

– Але питання не лише в тому, що ти кохаєш мене. Ти – не лише ти. Що як Гея вважатиме це збоченням?

– Якщо вважатиме, я знатиму, бо я і є Гея. А оскільки я насолоджуюся тобою, то й Гея теж. Коли ми кохаємося, вся Гея так чи інак розділяє ці відчуття. Коли я кажу, що кохаю тебе, це означає, що Гея кохає тебе, хоча лише тому складнику, яким я є, відведено безпосередню роль. Здається, тебе це бентежить.

– Те, що я ізолят, Блісс. Я цього достоту не розумію.

– Завжди можна провести аналогію з тілом ізолята. Коли ти насвистуєш мелодію, насвистувати її хоче все твоє тіло, ти як організм, але безпосереднє завдання доручено твоїм губам, язику та легеням. Твій великий палець на правій нозі не робить нічого.

– Він може підстукувати мелодії.

– Але це не обов’язково для насвистування. Підстукування великим пальцем – не сама дія, а реакція на неї, і справді, всі частини Геї можуть у якийсь спосіб реагувати на мою емоцію, як я реагую на їхню.

– Припускаю, соромитися через це немає сенсу.

– Ніякого.

– Але це дає мені химерне відчуття відповідальності. Коли я намагаюся зробити тебе щасливою, то розумію, що мушу намагатися зробити щасливим кожен організм на Геї.

– Кожен атом – і ти робиш. Ти докладаєшся до почуття спільної радості, яким я коротко з тобою ділюся. Гадаю, твій внесок надто малий, щоб його було легко вирахувати, але він є, і це знання мусить посилювати твою радість.

– Хотів би я бути впевненим, що Ґолан достатньо заклопотаний маневруванням у гіперпросторі, щоб деякий час лишатися в кабіні пілота, – промовив Пелорат.

– Прагнеш медового місяця, так?

– Так.

– Тоді знайди папірець, напиши на ньому «Гніздечко молодят», прикріпи зовні на дверях, і якщо він захоче увійти – це його проблема.

Так Пелорат і вчинив, і саме під час подальших приємних дій «Далека зірка» зробила стрибок. Ані Пелорат, ані Блісс цього не помітили, та й не змогли б, навіть якби звертали увагу.

2

Минуло лише кілька місяців, відколи Пелорат познайомився з Тревізом і вперше полишив Термінус. До того за понад пів століття (за галактичним стандартом) свого життя він жодного разу не покидав поверхні планети.

Як науковець сам собі уявляв, за ці місяці він став стріляним горобцем. Пелорат побачив три планети з космосу: сам Термінус, Сейшелл і Гею. А тепер споглядав на екрані четверту, хоч і через підконтрольний комп’ютеру телескопічний пристрій. Четвертою планетою був Компореллон.

І знову, вчетверте, Пелорат був дещо розчарований. Він чомусь і досі думав, ніби дивитися на населений світ із космосу означало бачити контури його континентів, оточених морем; або ж, якщо світ був сухим, обриси озер із навколишнім суходолом.

Але це було не так.

Якщо світ заселений, у ньому є атмосфера, а також гідросфера. А якщо там є повітря і вода, то бували хмари; а якщо були хмари, вони затуляли краєвид. Тож Пелорат знову збагнув, що дивиться на білі закрути з де-не-де помітними проблисками блідо-блакитного чи іржаво-брунатного.

Він похмуро замислився, чи можна визначити світ, якщо вивести на екран його зображення з висоти, скажімо, трьохсот тисяч кілометрів. Як відрізнити один хмарний закрут від іншого?

Блісс трохи занепокоєно зиркнула на Пелората.

– У чому річ, Пеле? Ти начебто не радий.

– Мені здається, що всі планети з космосу однакові.

– І що з того, Янове? – спитав Тревіз. – Усі берегові лінії на горизонті Термінуса теж однакові, якщо не знати, що шукати – конкретну гірську вершину чи конкретний прибережний острівець цікавої форми.

– Насмілюся спитати, – з помітним невдоволенням зазначив Пелорат, – що можна відшукати в масі рухливих хмар? Навіть якщо спробувати, перш ніж ви визначитесь, ці хмари вже попливуть на нічний бік планети.

– Придивіться уважніше, Янове. Якщо ви простежите за формою хмар, то помітите, що вони зазвичай складаються у візерунок, який оплітає планету і рухається навколо центру. Цей центр приблизно розташований на одному з полюсів.

– Котрому? – поцікавилася Блісс.

– Оскільки відносно нас планета обертається за годинниковою стрілкою, ми за визначенням дивимося на південний полюс. А оскільки центр мусить бути десь за п’ятнадцять градусів від термінатора – межі світла та тіні, – а планетарна вісь нахилена під двадцять одним градусом до перпендикуляра площини обертання, зараз середина весни чи середина літа, залежно від того, рухається полюс від термінатора чи до нього. Якщо попрошу, комп’ютер може обрахувати орбіту і якнайшвидше мені її повідомити. Столиця на північному боці екватора, тож зараз там середина осені чи зими.

– Ви здатні все це визначити? – спохмурнів Пелорат. Він вдивлявся у хмарний шар – неначе думав, що той може чи мусить до нього заговорити, але, звісно, це було не так.

– І не лише це, – продовжив Тревіз, – але якщо ви глянете на полярні регіони, то помітите, що в шарі хмар начебто немає просвітів, коли вони відходять від полюсів. Насправді просвіти є, але крізь них ви бачите кригу, тож це біле на білому.

– Ага, – озвався Пелорат. – Гадаю, на полюсах це очікувано.

– На населених планетах – безперечно. Безживні планети можуть не мати повітря чи води або ж мати явні ознаки того, що хмари чи лід утворені не з води. На цій планеті таких ознак немає, тож ми знаємо, що дивимося на водяні хмари та водяний лід. Наступне, що ми помічаємо, це ділянку неторканого білого з денного боку термінатора, і досвідчене око одразу бачить, що вона більша за середню. Крім цього, можна зауважити такий собі помаранчевий відблиск світла, доволі тьмяний, і це означає, що сонце Компореллона відчутно холодніше за сонце Термінуса. Хоча Компореллон розташований ближче до свого сонця, ніж Термінус до свого, та все ж не достатньо близько, щоб компенсувати нижчу температуру. Отже, Компореллон – дуже-дуже холодний населений світ.

– Ви читаєте це як книгу, старий друже, – із захватом озвався Пелорат.

– Не дивуйтеся надто сильно, – лагідно всміхнувся Тревіз. – Комп’ютер надав мені потрібну статистику, а також дані про середню температуру – доволі низьку. Неважко зробити висновки щодо чогось уже відомого. Власне, Компореллон перебуває на межі льодовикового періоду і переживав би його, якби розташування континентів краще годилося для цього стану.

– Мені не подобається холодний світ. – Блісс прикусила нижню губу.

– У нас є теплий одяг, – сказав Тревіз.

– Неважливо. Люди насправді не пристосовані до холодної погоди. У нас немає ні товстого хутра чи пір’я, ні достатньої кількості підшкірного жиру. Якщо у світі є холодна погода, це свідчить про певне недбале ставлення до добробуту його частин.

– Гея – рівномірно теплий світ?

– Так, більша її частина. На ній є холодні зони для пристосованих до холоду рослин та тварин і деякі спекотні зони для пристосованих до спеки, але здебільшого Гея рівномірно тепла, і там ніколи не буває некомфортно спекотно чи холодно для тих, хто звик до помірних температур, зокрема, звісно, і людей.

– Людей, авжеж. Усі частини Геї в цьому сенсі живі та рівні, однак деякі, як-от люди, очевидно рівніші за інших.

– Облиште дурний сарказм, – мовила Блісс без натяку на ущипливість. – Рівень та інтенсивність свідомості мають значення. Людина – корисніша частинка Геї, ніж камінь тієї ж ваги, тож властивості та функції Геї як цілого цілком обґрунтовано найсприятливіші саме для людини – хоча й не настільки, як у ваших світах ізолятів. Крім цього, часом вони сприяють й іншим частинам, коли Гея цього потребує. На тривалий час пріорітет можуть мати навіть кам’яні надра. Ті теж вимагають уваги, бо за її браком можуть постраждати всі частини Геї. Ми ж не хочемо зайвого виверження вулкана, правда?

– Ні, – відповів Тревіз. – Зайвого – ні.

– Ви не дуже вражені, правда?

– Слухайте, у нас є світи, холодніші за середньостатистичні, і є тепліші; є світи, переважно вкриті тропічними лісами, і світи величезних саван. Немає двох схожих світів, і кожен із них слугує домівкою тим, хто до нього звик. Я звичний до відносно м’якої погоди Термінуса – ми, власне, приборкали її майже до рівня помірності Геї, але мені подобається хоча б тимчасово вириватись куди-інде. Чого немає в Геї, Блісс, але є в нас, так це різноманіття. Якщо Гея розшириться до Галаксії, чи змусять кожен світ Галактики стати помірним? Одноманітність буде нестерпна.

– Якщо це так, і різноманіття здаватиметься бажаним, різноманіття буде підтримано.

– Наче, так би мовити, дарунок від центрального комітету? – сухо спитав Тревіз. – У межах прийнятного для них, звісна річ? Я б усе ж таки лишив це природі.

– Але ви не лишили це природі. Усі населені світи Галактики видозмінювали. Кожен із них на початку перебував у некомфортному для людства природному стані, і кожен з них перетворювали, доки вони не ставали настільки помірними, наскільки це було можливо. Якщо цей світ холодний, я певна, це тому, що його мешканці не могли відігріти його більше без непомірних витрат. І навіть так можна бути впевненими, що території, які вони безпосередньо населяють, штучно доведено до м’якого клімату. Тож облиште цю надмірну праведність про «лишити це природі».

– Припускаю, ви говорите від імені Геї.

– Я завжди говорю від імені Геї. Я і є Гея.

– Тоді, якщо Гея настільки впевнена у власній вищості, навіщо вам потрібне моє рішення? Чому ви не почали без мене?

Блісс помовчала, ніби збираючись із думками, і відповіла:

– Тому що надмірна віра в себе нерозважлива. Природно, що ми бачимо власні позитивні риси краще за недоліки. Ми прагнемо чинити правильно – не на нашу думку, а об’єктивно, якщо об’єктивна рація взагалі існує. Ваш підхід здається нам максимально наближеним до об’єктивної правильності, тож ми йдемо за вами.

– Ага, я аж такий об’єктивний, – із жалем сказав Тревіз, – що навіть не розумію власного рішення та шукаю йому виправдання.

– Ви його знайдете.

– Сподіваюся.

– Власне, старий друже, – втрутився Пелорат, – мені здається, що в цій останній суперечці доволі легко взяла гору Блісс. Чому ви не визнаєте, що її аргументи виправдовують ваше рішення зробити Гею майбутнім трендом для людства?

– Бо я не чув цих аргументів, коли ухвалював рішення, – відрізав Тревіз. – Я не знав усіх цих подробиць про Гею. На мене вплинуло щось інше, принаймні підсвідомо; щось, не залежне від даних про Гею, але точно ґрунтовніше. І саме це я щосили намагаюся збагнути.

– Не сердіться, Ґолане. – Пелорат примирливо підняв руку.

– Я не серджуся. Я просто під нестерпним тиском. Не хочу бути центром уваги Галактики.

– Я вас у цьому не звинувачую, Тревізе, – мовила Блісс, – і мені справді шкода, що ваша суть поставила вас у таке становище. Коли ми сідатимемо на Компореллон?

– Через три дні й лише після того, як зупинимось на одній із пропускних станцій на орбіті над ним.

– Із цим не має виникнути проблем, правда? – спитав Пелорат.

Тревіз знизав плечима.

– Залежить від кількості кораблів, які наближаються до світу, кількості наявних пропускних станцій, і передусім від конкретних правил. Там можуть і відмовити в допуску. Ці правила час від часу змінюються.

– Що значить «відмовити в допуску»? – обурився Пелорат. – Як вони можуть відмовити в допуску громадянам Фундації? Хіба Компореллон не належить до володінь Фундації?

– Що ж, і так, і ні. Тут є чутливе питання букви закону, і я не впевнений, як її тлумачить Компореллон. Гадаю, є шанс, що нам відмовлять у доступі, але не думаю, що значний.

– А що ми робитимемо, якщо відмовлять?

– Я не певен, – сказав Тревіз. – Зачекаймо й подивімося, що станеться, перш ніж мучитися складанням запасних планів.

3

Тепер вони достатньо наблизилися до Компореллона, щоб він поставав масивною сферою навіть без телескопічного збільшення. Однак, якщо все-таки збільшити додатково, можна було роздивитися пропускні станції. Вони випиналися над планетою вище за більшість орбітальних споруд і були добре освітлені.

Оскільки «Далека зірка» наближалася з боку південного полюса планети, половина сфери була постійно залита сонцем. Звісно, пропускні станції на нічному боці видавалися яскравішими спалахами світла. Розмістили їх дугою й із рівними проміжками. Шість із них було видно (плюс, безперечно, шість на денному боці), і всі вони кружляли над планетою з однаковою і рівномірною швидкістю.

Відчуваючи деякий трепет від цього видива, Пелорат спитав:

– Ближче до планети є інші джерела світла. Що це?

– Я не знаю планету досконально, тож не можу сказати, – відповів Тревіз. – Це можуть бути орбітальні фабрики, лабораторії чи обсерваторії, або навіть населені пункти. Деякі планети воліють затемняти ззовні всі орбітальні об’єкти, крім пропускних станцій. Термінус, наприклад. Компореллон, вочевидь, ліберальніший.

– На яку саме станцію ми прямуємо, Ґолане?

– Залежить від них. Я надіслав запит на посадку на Компореллон, і зрештою ми отримаємо вказівки щодо того, на яку пропускну станцію летіти та коли. Багато залежить від того, скільки новоприбулих кораблів намагаються наразі ввійти. Якщо біля кожної станції вишикувався з десяток кораблів, у нас немає вибору, крім як потерпіти.

– Я була на гіперпросторових відстанях від Геї лише двічі, – зауважила Блісс, – і обидва рази то було на чи біля Сейшелла. Я ніколи не залітала аж так далеко.

– Це має значення? – уважно зиркнув на неї Тревіз. – Ви ж досі Гея, чи не так?

Якусь мить Блісс здавалася роздратованою, але тоді майже присоромлено хихотнула.

– Мушу визнати, Тревізе, цього разу ви мене підловили. У слова «Гея» подвійне значення. Воно може означати фізичну планету як твердий сферичний об’єкт у космосі, але також живий об’єкт, частиною якого є ця сфера. Строго кажучи, ми мусимо використовувати для цих двох різних понять два різних слова, але геянці завжди розуміють із контексту, про яке йдеться. Визнаю, ізолята це може часом заплутувати.

– Що ж, тоді, якщо ви визнаєте, що перебуваєте в багатьох тисячах парсеків від Геї як сфери, чи досі ви є частиною Геї як організму?

– Я досі Гея.

– Жодного послаблення?

– Загалом ні. Певна, я вже казала, що лишатися Геєю через гіперпростір дещо складніше, але я лишаюся.

– Чи не спадало вам на думку, що Гею можна вважати галактичним кракеном – легендарним монстром із мацаками, які сягають скрізь? Вам достатньо поселити кількох геянців у кожному населеному світі – і, фактично, отримаєте Галаксію. Власне, ви могли вже це зробити. Де розкидано ваших геянців? Припускаю, один чи два є на Термінусі й один чи два на Тренторі. Де ще?

Блісс було помітно незатишно.

– Я сказала, що не брехатиму вам, Тревізе, але це не означає, що я почуваюся зобов’язаною розкривати вам всю правду. Дечого вам немає потреби знати, зокрема осіб і місць перебування окремих частин Геї.

– Чи є потреба мені знати причину існування цих мацаків, Блісс, навіть якщо я не знаю, де вони?

– На думку Геї, немає.

– Але, припускаю, я можу вгадати. Ви вірите, що є хранителями Галактики.

– Ми прагнемо мати стабільну та безпечну Галактику, мирну та квітучу. План Селдона, принаймні за початковим задумом Гарі Селдона, передбачає встановлення Другої Галактичної Імперії, стабільнішої та дієвішої за Першу. План, який постійно видозмінювала та покращувала Друга Фундація, поки що працював добре.

– Але Гея не хоче Другої Галактичної Імперії у звичному сенсі, чи не так? Ви прагнете Галаксії – живої Галаксії.

– Оскільки ви це дозволили, ми сподіваємося з часом отримати Галаксію. Якби рішення було не на нашу користь, ми боролися б за Другу Імперію Селдона й зробили б її якомога безпечнішою.

– Але що не так із… – Тревіз вловив тихий звук, схожий на свердлення. – Комп’ютер подає мені сигнал. Гадаю, він отримує вказівки щодо пропускної станції. Я повернуся.

Він зайшов у кабіну пілота, поклав долоні на розмітку на поверхні столу та виявив, що це справді були вказівки щодо конкретної пропускної станції, до якої йому треба було прямувати, – координати відносно лінії від центра Компореллона до його північного полюса, встановлений маршрут наближення.

Тревіз просигналив, що згоден, і на хвильку присів.

План Селдона! Він давно про нього не думав. Перша Галактична Імперія пала, а Фундація п’ятсот років розросталася, спершу конкуруючи з Імперією, а потім на її руїнах – усе згідно з Планом.

Потім було вторгнення Мула, що деякий час загрожував розтрощити План на друзки, однак Фундація втрималася – можливо, з допомогою завжди прихованої Другої Фундації, а можливо, і ще краще прихованої Геї.

Тепер Плану загрожувало дещо значно серйозніше, ніж Мул. Від відновлення імперії його буде переспрямовано до чогось, геть не схожого на будь-що в історії – Галаксії. І Тревіз сам на це погодився.

Але чому? Невже в Плані була хиба? Ґрунтовна хиба?

Якусь минущу мить Тревізові здавалося, що ця хиба справді існувала, і що він знав, у чому вона полягала, знав це, коли ухвалював своє рішення, – але знання, якщо то було воно, щезло так само швидко, як і з’явилося, і він лишився ні з чим.

Можливо, йому просто здалося – і тоді, коли він вирішував, і зараз. Усе ж таки він нічого не знав про План поза основними, побудованими на психоісторії припущеннями. Подробиць він не мав і точно анітрохи не розумівся на математичних обчисленнях.

Він заплющив очі й замислився…

Нічого.

Можливо, допоможе додаткова потужність від комп’ютера? Він поклав долоні на поверхню столу та відчув тепло обійм долонь. Заплющив очі і знову замислився…

Усе одно нічого.

4

Компореллонець, який ступив на борт корабля, мав голографічне посвідчення особи. На ньому досконало чітко було зображено його округле й трохи заросле бородою обличчя, а нижче зазначено ім’я: А. Кендрей.

То був коротун з однаково округлими лицем і тілом; він мав свіжий, доброзичливий вигляд і манери й задивлявся на корабель із помітним зачудуванням.

– Як ви так швидко спустилися? – спитав він. – Ми очікували вас тільки через дві години.

– Це корабель нової моделі, – з ухильною ввічливістю відповів Тревіз.

Однак Кендрей був не таким юним і невинним, яким здавався. Він зайшов у кабіну пілота й одразу констатував:

– Гравітаційний?

Тревіз не бачив сенсу заперечувати щось настільки очевидне, тож безвиразно мовив:

– Так.

– Дуже цікаво. Про них чуєш, але чомусь ніколи не бачиш. Двигуни в корпусі?

– Саме так.

– Комп’ютерні мікросхеми теж? – Кендрей перевів погляд на комп’ютер.

– Так. Принаймні так мені казали. Я не перевіряв.

– Що ж. Мені потрібна інформація про корабель: номер двигуна, місце виготовлення, ідентифікаційний номер, уся начинка. Я певен, це все є в комп’ютері, тож він може видати потрібні мені офіційні дані за пів секунди.

Це забрало не набагато довше. Кендрей знову роззирнувся:

– Ви утрьох – це всі люди на борту?

– Саме так.

– Живі тварини? Рослини? Стан здоров’я?

– Ні, ні, і добрий, – рішуче відповів Тревіз.

– Гм, – озвався Кендрей, роблячи нотатки. – Чи не могли б ви покласти сюди долоню? Стандартна перевірка. Праву, будь ласка.

Тревіз несхвально зиркнув на пристрій. Його використовували дедалі повсюдніше й швидко вдосконалювали. Нерозвиненість світу можна було визначити з одного погляду за нерозвиненістю тамтешнього мікродетектора, однак навіть на найвідсталіших планетах він був. Його почали використовувати після остаточного розпаду Імперії, коли кожен колишній фрагмент цілого прагнув захиститися від хвороб і чужорідних мікроорганізмів усіх інших фрагментів.

– Що це? – тихо поцікавилася Блісс, витягнувши шию, щоб розгледіти пристрій спершу з одного боку, а тоді з іншого.

– Гадаю, це називається мікродетектор, – відповів Пелорат.

– Нічого таємничого, – додав Тревіз. – Це пристрій, який автоматично перевіряє частину твого тіла, всередині та зовні, на предмет будь-яких мікроорганізмів, здатних переносити хворобу.

– Також він класифікує мікроорганізми, – пояснив Кендрей, у чиєму голосі більш ніж явно чулася гордість. – Його розробили просто тут, на Компореллоні. І якщо ви не проти, я досі чекаю вашу праву руку.

Тревіз устромив свою правицю в пристрій і спостерігав, як рядами горизонтальних ліній протанцювали низки маленьких червоних позначок. Кендрей торкнувся контактного сенсора, і мікродетектор негайно видав кольорову факсимільну копію.

– Будьте ласкаві підписати, сер.

Тревіз послухався.

– Наскільки все погано? – спитав він. – Мені ж не загрожує серйозна небезпека, правда?

– Я не медик, – сказав Кендрей, – тож не можу сказати подробиць, але він не показує жодних ознак, які вимагають не пускати вас чи помістити в карантин. Це все, що мене цікавить.

– Оце мені пощастило, – сухо озвався Тревіз і трусонув рукою, позбуваючись залишків легкого поколювання.

– Ви, сер, – провадив далі Кендрей, і Пелорат дещо непевно встромив руку, а тоді підписав факсиміле.

– І ви, мем?

За кілька секунд Кендрей втупився у результат.

– Нічого схожого раніше не бачив. – Він благоговійно підвів погляд на Блісс. – Негативний. Повністю.

– Як чудово. – Блісс чарівно всміхнулася.

– Так, мем. Я вам заздрю. – Він знову глянув на перше факсиміле та мовив: – Ваші документи, містере Тревіз.

Тревіз надав їх. Зиркнувши, Кендрей знову здивовано підняв очі:

– Депутат законодавчого органу Термінуса?

– Саме так.

– Високопоставлений чиновник Фундації?

– Так точно, – незворушно підтвердив Тревіз. – Тож покінчімо із цим якомога швидше, гаразд?

– Ви капітан корабля?

– Так.

– Мета відвідин?

– Безпека Фундації, і це вся відповідь, яку я вам надам. Ви розумієте?

– Так, сер. Скільки ви маєте намір тут пробути?

– Не знаю. Можливо, тиждень.

– Дуже добре, сер. А цей джентльмен?

– Це доктор Янов Пелорат. У вас тут є його підпис, і я за нього ручаюся. Він науковець із Термінуса і мій асистент у справі моїх відвідин.

– Розумію, сер, але я мушу побачити його документи. Боюся, правило є правило. Сподіваюся, ви зрозумієте, сер.

Пелорат вручив свої документи. Кендрей кивнув:

– А ви, міс?

– Немає потреби тривожити пані, – тихо мовив Тревіз. – За неї я теж ручаюся.

– Так, сер. Але мені потрібне посвідчення.

– Боюся, у мене немає ніяких документів, сер, – сказала Блісс.

– Перепрошую? – спохмурнів Кендрей.

– Юна пані нічого із собою не взяла, – пояснив Тревіз. – Недбалість. Усе абсолютно як слід. Я беру на себе повну відповідальність.

– Хотів би я вам це дозволити, але не маю права. Відповідаю за це я. За нинішніх обставин це не дуже й важливо. Отримати дублікати навряд буде проблема. Юна пані, припускаю, з Термінуса?

– Ні.

– Тоді звідкись із території Фундації?

– Власне, ні.

Кендрей із цікавістю глянув на Блісс, тоді знову на Тревіза.

– Це ускладнює справу, депутате. На те, щоб отримати дублікат зі світу за межами Фундації, може знадобитися додатковий час. Оскільки ви не громадянка Фундації, міс Блісс, мені потрібна назва світу, де ви народилися, та світу, громадянкою якого ви є. Потім вам доведеться зачекати надходження дублікатів.

– Послухайте, містере Кендрей, я не бачу причин для затримки. Я високопоставлений чиновник уряду Фундації та прибув сюди з надзвичайно важливою місією. Мене не мусить затримувати банальна перевірка документів.

– Це не мені вирішувати, депутате. Якби все залежало від мене, я пропустив би вас на Компореллон просто зараз, однак кожну мою дію визначає товста інструкція. Я мушу її дотримуватися, або її використають проти мене. Звісно, припускаю, на вас чекає якась особа з компореллонського уряду. Якщо ви скажете мені, хто це, я зв’яжуся з ним, і якщо він накаже мені вас пропустити, то так і буде.

Тревіз повагався мить.

– Це буде нерозсудливо, містере Кендрей. Чи можу я поговорити з вашим безпосереднім начальником?

– Звісно, можете, але отак одразу з ним побачитися не вдасться…

– Я певен, він одразу ж прийде, коли зрозуміє, що говоритиме із чиновником Фундації…

– Власне, – мовив Кендрей, – якщо між нами, це тільки все ускладнить. Вам відомо, що ми не входимо до метропольної території Фундації. Ми – приєднана держава, і ставимося до цього серйозно. Люди не хочуть, щоб їх уважали маріонетками Фундації – я лише вживаю популярний вислів, ви ж розумієте, – і натомість щосили демонструють незалежність. Мій начальник цілком може розраховувати на бонуси, якщо не дозволить надати особливу послугу чиновнику Фундації.

Обличчя Тревіза спохмурніло.

– І ви теж?

– Я не втручаюсь у політику, сер, – похитав головою Кендрей. – Мені ніхто й ні за що бонусів не дає. Я просто радий, коли мені дають зарплату. Привілеїв я не отримую, а от догану – можу, і то доволі легко. Мені шкода, але це так.

– Ви знаєте, що з моєю посадою я можу про вас подбати.

– Ні, сер. Перепрошую, якщо це звучить безцеремонно, але не думаю, що можете. І мені соромно казати це, сер, але прошу, не пропонуйте мені нічого цінного. Із чиновників, які приймають такі речі, роблять показові приклади для інших, і нині таке доволі вміло виявляють.

– Я не мав наміру вас підкуповувати. Я думаю лише про те, що може зробити з вами мер Термінуса, якщо ви завадите моїй місії.

– Депутате, я буду в повній безпеці, доки зможу сховатися за інструкцією. Якщо члени Президії Компореллона отримають якусь догану від Фундації, це їхня проблема, а не моя. Але якщо це допоможе, сер, я можу пропустити вас із доктором Пелоратом на вашому кораблі. Якщо ви залишите міс Блісс тут, на станції, ми затримаємо її на деякий час і відішлемо вниз, на поверхню, щойно надійдуть дублікати її документів. Якщо з якоїсь причини її документи будуть недоступні, ми відішлемо пані назад до її світу комерційним рейсом. Але боюся, в такому разі комусь доведеться оплатити її переліт.

Тревіз помітив вираз обличчя Пелората після цих слів і мовив:

– Містере Кендрей, я можу поговорити з вами сам на сам у кабіні пілота?

– Що ж, гаразд, але я не можу довго затримуватися на борту, бо до мене виникнуть запитання.

– Це не забере багато часу.

У кабіні пілота Тревіз демонстративно щільно зачинив двері, тоді тихо сказав:

– Я багато де бував, містере Кендрей, однак ніде так сильно не наголошували на незначних нюансах міграційних правил, а надто для громадян і чиновників Фундації.

– Але дівчина не з Фундації.

– Все одно.

– Ці речі циклічні. У нас були скандали, і зараз усе непросто. Якщо ви повернетеся наступного року, цілком імовірно, що у вас не виникне ніяких труднощів, але просто зараз я нічого не можу вдіяти.

– Спробуйте, містере Кендрей, – голос Тревіза пом’якшився. – Я віддамся на вашу милість і попрошу вас як чоловік чоловіка. Ми з Пелоратом уже давно виконуємо цю місію. Він і я. Лише він і я. Ми з ним добрі друзі, але це дещо самотньо, якщо ви мене розумієте. Деякий час тому Пелорат зустрів цю панянку. Мені не треба розповідати вам, що сталося, але ми вирішили взяти її з собою. Час від часу вона йде на користь нашому здоров’ю. Але річ у тім, що в Пелората є стосунки вдома на Термінусі. Мене ніщо не стримує, ви розумієте, але Пелорат – старший чоловік, а в цьому віці вони відчувають деякий… розпач. Їм треба повернути юність чи щось таке. Він не може відмовитися від дівчини. Водночас, якщо її хоч раз згадати офіційно, старого Пелората на Термінусі після повернення чекатиме купа неприємностей. Зрозумійте, у цьому ніякої шкоди. Міс Блісс, як вона себе називає – хороше ім’я, зважаючи на її професію, – не дуже кмітлива мала; цього ми від неї й не очікуємо. Чи варто взагалі її згадувати? Хіба ви не можете зазначити на цьому кораблі лише мене з Пелоратом? Лише нас тут і було зазначено, коли ми відлетіли з Термінуса. Про жінку необов’язково повідомляти офіційно. Все ж таки вона не має жодних хвороб, ви самі це зазначили.

– Я насправді не хочу завдавати вам незручностей, – скривився Кендрей. – Я розумію ситуацію і, повірте, співчуваю. Слухайте, якщо ви думаєте, що кількамісячні зміни на цій станції дуже тішать, подумайте ще раз. І персонал тут не змішаної статі, тільки не на Компореллоні. – Він похитав головою. – І в мене теж є дружина, тож я розумію. Але слухайте, навіть якщо я вас пропущу, щойно стане відомо, що, гм, пані не має документів, вона опиниться у в’язниці, а у вас із містером Пелоратом будуть проблеми, про які дізнаються на Термінусі. А я сам точно вилечу з роботи.

– Містере Кендрей, повірте мені. Щойно я опинюсь на Компореллоні, то буду в безпеці. Я зможу поговорити про свою місію з деякими потрібними людьми, і після цього жодних проблем не виникне. Я повністю відповідаю за те, що тут відбуватиметься, навіть якщо про це стане відомо – у чому я сумніваюся. Ба більше, я порекомендую підвищити вас, і це станеться, бо я особисто простежу, щоб Термінус не зглянувся ні над ким, хто вагатиметься. І ми зможемо дати Пелоратові спокій.

Кендрей повагався, тоді сказав:

– Гаразд. Я вас пропущу, але попереджаю: із цієї хвилини я починаю обдумувати спосіб врятувати свою дупу, якщо це спливе. Я не збираюся робити нічого, щоб урятувати ваші. Ба більше, я знаю, як це працює на Компореллоні, а ви ні, і Компореллон не найлегший світ для тих, хто порушує правила.

– Дякую, містере Кендрей, – сказав Тревіз. – Запевняю вас, проблем не виникне.