Читать книгу Фундація та Земля - Айзек Азимов, Тиффани Джексон - Страница 6

1

Їх пропустили. Станція позаду зіщулилася до дедалі тьмянішої зорі, і вже за пару годин вони проходили хмарний шар.

Гравітаційному кораблеві не треба було торувати шлях довгим зниженням по спіралі, але й надто швидко нестися вниз він не міг. Незалежність від гравітації не означала незалежності від опору повітря. Корабель міг знижуватися по прямій, однак це все одно треба було робити обережно й не надто швидко.

– Куди саме ми потрапимо? – спитав зі збентеженим виглядом Пелорат. – Я не відрізняю у хмарах одного місця від іншого, старий друже.

– Я так само, – відповів Тревіз, – але в нас є офіційна голографічна мапа Компореллона, що передає форму суші та перебільшений рельєф і земельних висот, і океанічних глибин – а ще політичний розподіл. Мапа в комп’ютері, і цього достатньо. Він порівняє справжній вигляд суші й води з мапою, у такий спосіб правильно зорієнтувавши корабель, і тоді циклоїдним маршрутом спрямує нас до столиці.

– Якщо ми потрапимо до столиці, то одразу ж зануримось у політичний вир. Якщо цей світ виступає проти Фундації, як натякав чолов’яга на пропускній станції, ми напрошуємося на неприємності.

– З іншого боку, столиця – найпевніше, інтелектуальний центр планети, і якщо нам десь і пощастить знайти потрібну нам інформацію, то саме там. Що ж до протидії Фундації, то я сумніваюся, що вони зможуть надто відверто її демонструвати. Мер могла мене не дуже полюбляти, але навіть вона не дозволяла собі неналежного ставлення до депутата. Гарла Бранно не мала бажання створювати прецедент.

Блісс вийшла з туалету з досі вологими після миття руками. Не виказуючи ані дрібки занепокоєння, поправила одяг та мовила:

– До речі, сподіваюся, випорожнення ретельно переробляються.

– А як інакше? – відповів Тревіз. – На скільки, думаєте, нам вистачить запасу води, якщо ми не перероблятимемо випорожнення? На чому, гадаєте, ростуть ці ретельно ароматизовані дріжджі, які ми їмо, щоб додати пряного смаку нашим замороженим продуктам? Сподіваюся, це не зіпсує вам апетит, моя практична Блісс.

– А хіба мусить? Звідки, гадаєте, походить їжа та вода на Геї, чи на цій планеті, чи на Термінусі?

– На Геї випорожнення, звісно, так само живі, як і ви.

– Не живі. Свідомі. Є різниця. Звісно, рівень їхньої свідомості дуже низький.

Тревіз зневажливо засопів, але не намагався відповідати.

– Піду до кабіни пілота, складу компанію комп’ютеру, – сказав він. – Хоча не те щоб вона йому була потрібна.

– Чи можемо ми прийти й допомогти вам складати йому компанію? – спитав Пелорат. – Я досі ніяк не звикну, що він може самотужки нас посадити, а також бачити інші кораблі, чи бурі, чи… що ще?

Тревіз широко всміхнувся.

– Звикайте, будь ласка. Цей корабель у набагато більшій безпеці під управлінням комп’ютера, ніж коли-небудь буде під моїм. Але, звісно, приходьте. Вам буде корисно бачити, що відбувається.

Вони летіли освітленим боком планети, бо, як пояснив Тревіз, мапу з комп’ютера легше буде порівняти з реальністю при світлі, ніж у темряві.

– Це ж очевидно, – зауважив Пелорат.

– Аж ніяк. Комп’ютер так само швидко робитиме висновки за інфрачервоним світлом, яке поверхня випромінює навіть у темряві. Проте довші інфрачервоні хвилі не дадуть комп’ютерові тієї ж деталізації, що й видиме світло. Інакше кажучи, комп’ютер не настільки добре та точно бачить в інфрачервоному спектрі, а там, де в цьому немає необхідності, я хочу якнайменше ускладнювати йому завдання.

– Що як столиця на темному боці?

– Шанси п’ятдесят на п’ятдесят, але якщо це так, то щойно порівняємо мапу з її околицями в денному світлі, зможемо доволі безпомильно прослизнути до столиці навіть у темряві. І задовго до того, як до неї наблизимось, вловлюватимемо зустрічні мікрохвильові промені та отримуватимемо повідомлення, які спрямують нас до найзручнішого космопорту. Немає причин хвилюватися.

– Ви впевнені? – спитала Блісс. – Ви везете мене вниз без документів та світу народження, який місцеві люди визнають, – а я будь-що маю намір не згадувати в їхній присутності Гею. То що нам робити, якщо на поверхні в мене попросять ці папери?

– Це малоймовірно. Усі вважатимуть, що про це подбали на пропускній станції.

– Але що як спитають?

– От коли це станеться, тоді й будемо розбиратися. А тим часом не створюймо проблем із нічого.

– Доки ми розберемося, може бути надто пізно.

– Я скористаюся своєю винахідливістю, щоб надто пізно не було.

– До слова про винахідливість, як ви провели нас через пропускну станцію?

Тревіз глянув на Блісс і дозволив губам повільно розтягнутися в усмішці, з якою він скидався на бешкетного підлітка.

– Усього лише мізками.

– Що ви зробили, старий? – поцікавився Пелорат.

– Просто треба було дібрати належний аргумент. Я спробував погрози та ледь помітний натяк на підкуп. Звертався до його логіки та вірності Фундації. Ніщо не допомагало, тож я вдався до крайнього варіанта. Сказав, що ви, Пелорате, зраджуєте дружині.

– Дружині? Але ж, мій любий друже, у мене наразі немає дружини.

– Знаю, але він цього не знав.

– Припускаю, – мовила Блісс, – під «дружиною» ви маєте на увазі жінку, яка є постійною супутницею конкретного чоловіка.

– Трохи більше, Блісс. Законну супутницю, яка має відповідні права.

– Блісс, у мене немає дружини, – знервовано запевнив Пелорат. – Подеколи в минулому вона у мене була, але тривалий час уже ні. Якщо ти забажаєш пройти через законний ритуал…

– Ох, Пеле, – відмахнулася правою рукою Блісс, – навіщо мені цього хотіти? У мене незліченні супутники, настільки ж мені близькі, наскільки одна твоя рука близька до іншої. Лише ізоляти почуваються так відчужено, що їм доводиться за допомогою штучних звичаїв впроваджувати слабкий замінник справжніх стосунків.

– Але я і є ізолят, люба Блісс.

– Невдовзі ти будеш меншим ізолятом, Пеле. Можливо, ніколи повністю Геєю, але вже й не цілковитим ізолятом, і в тебе буде безліч супутників.

– Я хочу лише тебе, Блісс.

– Це тому, що ти нічого про це не знаєш. Ти збагнеш.

Протягом цієї розмови Тревіз із сутужним терпінням на обличчі вдивлявся в екран. Хмарний шар наблизився, і на якусь мить усе оповив сірий туман.

Мікрохвильове зображення, подумав він, – і комп’ютер одразу перемкнувся на виявлення радіолокаційних відображень. Хмари щезли, поступившись місцем поверхні Компореллона в штучних кольорах, із трохи розмитими та нестійкими межами між секторами різного складу.

– Це так відтепер усе буде виглядати? – дещо зачудовано спитала Блісс.

– Лише поки ми проходимо хмари. Тоді знову повернемося на сонячне світло. – Поки він говорив, світло й нормальна видимість повернулися.

– Зрозуміло. – Блісс обернулась до нього. – Але чого я не розумію, то це чому чиновникові на пропускній станції було важливо, зраджує Пел дружині чи ні.

– Я сказав, що якщо той тип, Кендрей, вас затримає, новини дійдуть до Термінуса, а отже, й до дружини Пелората. Тоді в Пелората будуть проблеми. Я не конкретизував, які саме, але намагався створити враження, ніби серйозні. Між чоловіками є таке собі братерство, – тепер Тревіз широко усміхався, – і один не виказуватиме іншого. Навіть допоможе, якщо попросять. Гадаю, мотивація така: наступного разу допомога може знадобитися тому, хто допоміг. Припускаю також, – додав він, – що схоже сестринство є серед жінок, але жінкою я ніколи не був, тож не мав можливості зблизька його спостерігати.

Обличчя Блісс нагадувало вродливу грозову хмару.

– Це жарт? – вимогливо спитала вона.

– Ні, я серйозно. Я не кажу, що цей Кендрей пропустив нас, лише щоб допомогти Янову уникнути гніву дружини. Чоловіче братерство могло просто додати вирішальний поштовх до моїх аргументів.

– Але це жахливо. Суспільство утримують і зв’язують докупи правила. Хіба це настільки легко – нехтувати правилами з банальних причин?

– Ну, – одразу почав захищатися Тревіз, – деякі правила самі собою є банальними. Мало які світи дуже прискіпливі щодо перетину меж свого простору в час миру та комерційного розквіту, які ми зараз маємо завдяки Фундації. З якихось причин Компореллон вибивається із загалу – напевно, якісь неочевидні внутрішньополітичні пертурбації. Чому ми маємо через це страждати?

– Це не стосується справи. Якщо ми будемо дотримуватися лише тих правил, які вважатимемо справедливими і обґрунтованими, жодне не протримається довго, бо не існує правила, яке хтось не вважав би несправедливим та необґрунтованим. А якщо ми прагнемо переслідувати власний зиск, як ми його бачимо, то завжди знайдемо причину вірити, що якесь правило, яке нам заважає, несправедливе й необґрунтоване. І тоді те, що почнеться з хитрої витівки, закінчиться анархією та катастрофою навіть для хитрого витівника, оскільки він також не переживе розпаду суспільства.

– Суспільство не розпадеться аж так легко. Ви говорите як Гея, а Гея ніяк не зможе зрозуміти спільноти вільних особистостей. Обґрунтовано та справедливо встановлені правила легко можуть втратити доцільність за зміни обставин, однак лишаться чинні за інерцією. І тоді не лише правильно, а й корисно порушувати ці правила, сповіщаючи в такий спосіб, що вони більше не потрібні, або й справді шкідливі.

– Тоді кожен злодій та вбивця може стверджувати, що служить людству.

– Ви вдаєтеся до крайнощів. У надорганізмі Геї панує автоматичний консенсус щодо суспільних правил, і нікому не спадає на думку їх порушувати. Так само можна сказати, що Гея втрачає рухливість і кам’яніє. У вільній спільноті, безперечно, є елемент безладу, але це ціна, яку потрібно платити за здатність спричинювати зміни та новації. Загалом ця ціна обґрунтована.

– Ви дуже помиляєтесь, якщо думаєте, що Гея втрачає рухливість і кам’яніє. – Голос Блісс підвищився на тон. – Ми постійно переосмислюємо наші вчинки, наші звички, наші погляди. Ми не тримаємося за них за інерцією і без причини. Гея вчиться з досвіду та роздумів і змінюється, коли це необхідно.

– Навіть якщо це так, переосмислення та навчання мусять бути повільними, бо на Геї немає нічого, крім Геї. Тут, на свободі, навіть коли майже всі погоджуються, рано чи пізно з’являються кілька незгодних, і в деяких випадках ці кілька можуть мати рацію. А якщо вони достатньо кмітливі, достатньо завзяті, мають достатньо рації, то зрештою переможуть і стануть героями для майбутніх епох – як-от Гарі Селдон, який удосконалив психоісторію, протиставив власні думки цілій Галактичній Імперії та переміг.

– Він перемагав лише поки що, Тревізе. Друга Імперія, яку він планував, не постане. Замість неї буде Галаксія.

– Та невже? – похмуро озвався Тревіз.

– Це було ваше рішення, і скільки б ви не сперечалися зі мною, відстоюючи ізолятів та їхню свободу бути дурними злочинцями, щось у прихованих глибинах вашої свідомості змусило вас погодитися зі мною/нами/Геєю, коли ви робили вибір.

– Те, що в прихованих глибинах моєї свідомості, я й шукаю, – ще похмуріше констатував Тревіз. – Починаючи звідти, – додав, вказуючи на екран, де до виднокраю розкинулося величне місто – скупчення низьких будівель на рівнині з рідкими хвильками пагорбів, в оточенні брунатних від легкого морозу полів.

– Шкода, – похитав головою Пелорат. – Я збирався спостерігати за наближенням, але захопився, слухаючи суперечку.

– Не зважайте, Янове. Зможете подивитися, коли відлітатимемо. Обіцяю тоді тримати рота на замку, якщо зможете переконати Блісс тримати під контролем власний.

І «Далека зірка» випустила мікрохвильовий промінь на місце посадки в космопорту.

2

Кендрей повернувся на пропускну станцію й похмуро спостерігав за прольотом «Далекої зірки». Його зміна добігла кінця, і він був помітно пригнічений.

Компореллонець якраз сідав за завершальну трапезу того дня, коли поруч усівся один із його товаришів – довготелесий чолов’яга із широко посадженими очима, тонким білявим волоссям і такими світлими бровами, що здавалося, нібито він узагалі їх не мав.

– Що таке, Кене? – спитав він.

Кендрей скривив губи.

– Щойно пройшов гравітаційний корабель, Ґатісе.

– Той дивний на вигляд, з нульовою радіоактивністю?

– Тому й не радіоактивний. Без пального. Гравітаційний.

– Той, за яким нам наказали спостерігати, так? – кивнув Ґатіс.

– Ага.

– І він дістався тобі. Ото пощастило.

– Не дуже й пощастило. На ньому була жінка без посвідчення особи, і я про неї не доповів.

– Що? Слухай, мені не кажи. Не хочу про це знати. Більше жодного слова. Ти хоч мені й товариш, але я не хочу ставати співучасником.

– Я за це не переживаю. Не дуже. Я мусив відіслати його вниз. Їм потрібен такий гравітаційний – чи будь-який гравітаційний, ти ж знаєш.

– Авжеж, але ти міг би принаймні доповісти про жінку.

– Не хотілося. Вона не одружена. Її просто підібрали для… для використання.

– Скільки чоловіків на борту?

– Двоє.

– І вони просто підібрали її для… для цього. Вони, напевно, з Термінуса.

– Саме так.

– На Термінусі на все начхати.

– Авжеж.

– Огидно. І їм це зійде з рук.

– Один із них був одружений і не хотів, щоб його дружина знала. Якби я доповів, дружина б дізналася.

– Хіба вона не на Термінусі?

– Так, але все одно дізналася б.

– Так йому й треба, щоб дружина про це знала.

– Згоден, але я за це не відповідатиму.

– Тебе приб’ють за те, що не доповів. Не хотіти створювати хлопцю проблеми – це не виправдання.

– А ти б доповів про нього?

– Гадаю, мені б довелося.

– Ні. Уряду потрібен цей корабель. Якби я наполіг на тому, щоб доповісти про жінку, чоловіки на кораблі передумали б сідати та вирушили б на якусь іншу планету. Уряду цього не хотілося б.

– Але чи повірять вони тобі?

– Гадаю, так. І ця жінка дуже приваблива. Уяви собі таку жінку, готову летіти з двома чоловіками, та одружених чоловіків, достатньо зухвалих, щоб цим скористатися. Знаєш, це спокусливо.

– Навряд би ти хотів, щоб твоя дружина дізналася, що ти таке кажеш, та навіть думаєш.

– І хто їй скаже? Ти? – виклично мовив Кендрей.

– Та ну, сам розумієш, що ні. – Обурення Ґатіса швидко вщухло, і він додав: – Знаєш, те, що ти пропустив цих хлопців, їм ніяк не на користь.

– Знаю.

– Унизу про це скоро дізнаються, і навіть якщо тобі це зійде з рук, то їм – ні.

– Знаю, але мені їх шкода. Які проблеми не створила б їм жінка, це ніщо порівняно з тими, які створить корабель. Капітан дещо зауважив…

Кендрей замовк, і Ґатіс пожадливо перепитав:

– Наприклад?

– Неважливо. Якщо це випливе, дістанеться мені.

– Я цього не повторюватиму.

– І я теж. Але мені шкода цих двох чоловіків із Термінуса.

3

Для будь-кого, хто бував у космосі та спостерігав його незмінність, справжній захват від космічного польоту починається під час посадки на нову планету. Земля мчить під тобою назад, поки ти мигцем зауважуєш суходіл і воду, геометричні площі й лінії, що можуть бути полями та дорогами. Виявляєш зелень рослинності, сірість бетону, брунатність голої землі, білизну снігу. Найбільше захоплюють населені конгломерати – міста, яким у кожному світі властива своя особлива геометрія та архітектурні різновиди.

На звичайному кораблі то був би захват від доторку до поверхні та ковзання посадковою смугою. Для «Далекої зірки» все було інакше. Вона пропливла крізь атмосферу, сповільнилася, майстерно врівноважуючи опір повітря та силу тяжіння, і нарешті зупинилася над космопортом. Було вітряно, і це створювало додаткові труднощі. «Далека зірка», не реагуючи на потяг гравітації, мала не тільки аномально малу вагу, а й масу. Якби маса занадто наближалася до нуля, вітер би швидко її здув. Тож треба було посилювати гравітаційну чутливість та обережно застосовувати реактивний рух, щоб протистояти не лише силі тяжіння планети, а й поштовхам вітру, і то в такий спосіб, щоб добре пристосовуватися до змін у його силі. Без комп’ютера належного рівня це взагалі неможливо було б зробити як слід.

Корабель опускався дедалі нижче, із неминучими невеликими зсувами в тому чи іншому напрямку, доки нарешті не розташувався на розміченій ділянці, яка позначала призначене йому в космопорту місце.

Коли «Далека зірка» опустилася на нього, небо було блідо-блакитне впереміш із матово-білим. Поривчастий вітер віяв навіть на поверхні планети, і хоч він більше не загрожував навігації, але ніс із собою прохолоду, від якої Тревіз здригнувся. Він одразу ж збагнув, що їхній запас одягу абсолютно не пасував до компореллонської погоди.

Пелорат, зі свого боку, вдоволено роззирнувся й потужно видихнув із полегшенням крізь ніс, насолоджучись жалючою холоднечею, – принаймні поки що. Він навіть навмисне розстібнув пальто, щоб вітер штовхнув його в груди. Науковець знав, що невдовзі доведеться знову застібнутися та намотати шарфа, але поки що хотів відчути наявність атмосфери, якої бракувало на борту.

Блісс теж щільно загорнулась у пальто й руками в рукавичках смикнула донизу шапку, прикриваючи вуха. Обличчя її скривилось від жалю, і вона, здавалося, готова була розплакатися.

– Цей світ лихий, – пробурмотіла вона. – Він нас ненавидить і жахливо до нас ставиться.

– Аж ніяк, люба Блісс, – запевнив Пелорат. – Я певен, мешканцям цей світ подобається, а вони… гм, подобаються йому, якщо забажаєш. Уже скоро ми зайдемо в приміщення, і там буде тепло.

Спохопившись, він відгорнув один бік пальто і закутав її, а Блісс притислася до його грудей.

Тревіз щосили не зважав на температуру. Він отримав у чиновника космопорту магнітну картку й перевірив її на кишеньковому комп’ютері, щоб упевнитись, що та повідомляла необхідні подробиці – номер ряду та місця, назву та номер двигуна корабля й таке інше. Ще раз переконався, що корабель надійно закріплено, а потім придбав найбільше з можливих страхувань у разі нещасного випадку (насправді даремно, адже «Далека зірка» мусила бути невразлива для компореллонських технологій, та навіть якби це було не так, корабель був безцінний).

Тревіз відшукав стоянку таксі саме там, де вона й мусила бути. (Частина об’єктів у космопортах мала стандартизовані місце розташування, вигляд і спосіб використання. Мусила їх мати, зважаючи на мультисвітову природу клієнтури). Він викликав таксі, зазначивши пункт призначення просто як «Місто».

До них прилинув транспорт на діамагнітних лижах, трохи розхитуючись під поривами вітру та тремтячи від вібрації не надто безшумного двигуна. Воно було темно-сіре, з білим логотипом на задніх дверцятах. Таксист був одягнений у темне пальто та білу хутряну шапку.

– Здається, антураж у цієї планети чорно-білий, – збагнув Пелорат.

– Можливо, у самому місті він жвавіший, – припустив Тревіз.

Водій заговорив у маленький мікрофон, імовірно, щоб не відчиняти віконце.

– До міста, народ?

У його галактичному діалекті чулася ніжна й доволі приємна наспівність, і його було неважко зрозуміти – що завжди полегшення в новому світі.

– Саме так, – відповів Тревіз, і задні дверцята ковзнули, відчиняючись.

Блісс забралася всередину, за нею Пелорат, а тоді й Тревіз. Дверцята зачинилися, і знизу заструменіло тепле повітря.

Блісс потерла руки і повільно видихнула з полегшенням.

Таксі повільно рушило, і водій запитав:

– Цей корабель, на якому ви прибули, він гравітаційний, правда?

– Ви бачили, як він спустився, – сухо озвався Тревіз, – досі сумніваєтесь?

– То він із Термінуса?

– А ви знаєте якийсь інший світ, що може такий збудувати?

Здавалось, водій це проковтнув. Таксі набрало швидкість. Тоді водій перепитав:

– Ви завжди відповідаєте запитанням на запитання?

– Чому б і ні? – не втримався Тревіз.

– У такому разі як би ви мені відповіли, якби я спитав, чи не звати вас Ґолан Тревіз?

– Я відповів би: а чому ви цікавитесь?

Таксі зупинилось на краю космопорту, і водій сказав:

– Просто цікаво! Спитаю ще раз: ви Ґолан Тревіз?

– А яке вам діло? – голос Тревіза став напруженим і ворожим.

– Друже мій, – повідомив водій, – ми не поїдемо, доки ви не відповісте на запитання. І якщо ви чітко не відповісте «так» чи «ні» протягом наступних пари секунд, я вимкну опалення в пасажирському відділенні й ми чекатимемо далі. Ви Ґолан Тревіз, депутат із Термінуса? Якщо ваша відповідь заперечна, вам доведеться показати мені документи.

– Так, я Ґолан Тревіз, і, як депутат Фундації, я очікую шанобливого ставлення відповідно до моєї посади. Якщо вам це не вдасться, у вас будуть неприємності, друже. Що тепер?

– Тепер можемо продовжити трохи невимушеніше. – Таксі знову рушило. – Я ретельно добираю пасажирів і очікував підібрати лише двох чоловіків. Жінка виявилася несподіванкою, і я міг помилитися. Тож якщо ви – це ви, то можете самі пояснити присутність жінки, коли дістанемося місця призначення.

– Ви не знаєте місця мого призначення.

– Узагалі-то знаю. Ви прямуєте до Міністерства транспорту.

– Я туди не збирався.

– Це анітрохи не важливо, депутате. Якби я був таксистом, то відвіз би вас, куди ви хочете. Оскільки я не таксист, то відвезу вас, куди сам захочу.

– Перепрошую, – нахилився вперед Пелорат, – але ж ви точно таксист. Ви кермуєте таксі.

– Будь-хто може кермувати таксі. Не в усіх для цього є ліцензія. І не кожна машина, схожа на таксі, є таксі.

– Годі цих ігор, – сказав Тревіз. – Хто ви й що ви робите? Пам’ятайте, що вам доведеться відповідати за це перед Фундацією.

– Не мені, – мовив водій. – Можливо, моєму начальству. Я – агент Служби безпеки Компореллона. Мені наказано ставитися до вас із гідною вашої посади пошаною, але ви мусите поїхати туди, куди я вас відвезу. І будьте дуже обережні з реакцією, бо цю машину оснащено зброєю і мені наказано захищатися в разі нападу.

4

Набравши крейсерської швидкості, машина рухалася абсолютно гладенько та тихо, а Тревіз мовчки застигнув у салоні. Навіть не дивлячись, він знав, що Пелорат постійно зиркає на нього з невпевненим виразом: мовляв, «що нам робити, прошу, скажіть».

Швидкий погляд повідомив йому, що Блісс сидить спокійно, вочевидь, незворушена. Авжеж, у ній цілий світ. У її шкірі було загорнуто всю Гею, хай би й розташовану на галактичних відстанях. У неї були ресурси, до яких можна було звернутися за крайньої потреби.

Але що все ж таки сталося?

Ясна річ, чиновник із пропускної станції, згідно із заведеним порядком, доповів униз – не згадуючи Блісс, – і це привернуло увагу служби безпеки та, як не дивно, Міністерства транспорту. Чому?

Зараз були мирні часи, і Тревізові невідомо було про якусь особливу напругу у відносинах Компореллона та Фундації. Він сам був важливим чиновником Фундації…

Стривай-но, він сказав чиновнику із пропускної станції – Кендрею, так його звали, – що в нього важливі справи з урядом Компореллона. Він наголошував на цьому, намагаючись отримати пропуск. Кендрей, напевно, доповів і про це, що збурило всякого роду цікавість.

Такого він не очікував, а точно мав би.

То що тоді з його гаданим даром мати рацію? Чи почав депутат уже вірити в те, що він – чорна скринька, як вважала Гея – чи казала, що вважала? Чи не завела його в халепу надмірна самовпевненість, яка зросла на забобонах?

Як він узагалі міг вплутатися в це божевілля? Чи ж він завжди в житті мав рацію? Знав, якою буде завтрашня погода? Чи вигравав великі суми в азартні ігри? Ні, ні та ні.

Тоді, може, він мав рацію лише у великих, основоположних питаннях? Як знати?

Забудь! Одне тільки те, що він повідомив, нібито має важливі державні справи… Ні, він казав про «безпеку Фундації»…

Що ж, тоді сам той факт, що він прибув із питань безпеки Фундації, зробив це таємно й без сповіщення, точно привернув би їхню увагу. Гаразд, але ж доки б вони дізналися, у чому справа, то точно діяли б із максимальною обачністю. Були б церемонні, ставилися б до нього як до високопосадовця. Його не викрадали б і не вдавалися б до погроз.

Утім саме це вони й вчинили. Чому? Що змушувало їх почуватися настільки сильними й могутніми, щоб так обійтися з депутатом Термінуса?

Чи могла це бути Земля? Чи та сама сила, що успішно приховувала першосвіт навіть від величних менталістів Другої Фундації, тепер взялася зірвати його пошуки Землі на першому ж етапі? Чи була Земля всезнавчою? Усемогутньою?

Тревіз похитав головою. Так і до параної недалеко. Невже він буде в усьому звинувачувати Землю? Чи справді кожен дивак, кожен закрут на шляху, кожна перипетія мусили бути результатом таємних махінацій Землі? Щойно він почне так думати, то зазнає поразки.

Цієї миті він відчув, що машина вповільнюється, і рвучко повернувся до реальності.

Йому спало на думку, що він ані на мить не звернув уваги на місто, яке вони проминали. Тепер він трохи шалено роззирнувся. Скрізь стояли приземкуваті будівлі, але це була холодна планета – переважна частина споруд, мабуть, ховалася під землею.

Тревіз не побачив ані натяку на колір, і це, на його думку, суперечило людській природі.

Де-не-де він зауважував добре закутаних людей, але, як і будівлі, люди мусили здебільшого ховатися під землею.

Таксі зупинилось перед низькою й широкою спорудою, розташованою в заглибині, дна якої Тревіз не бачив. Минув деякий час, а машина стояла, і водій так само не рухався. Його висока біла шапка майже торкалась даху авто.

Тревіз на мить замислився, як водієві вдавалося забиратися та вибиратися з машини, не збиваючи шапку з голови, а тоді голосом, у якому бринів контрольований гнів, що його мусили б очікувати від бундючного та невдоволеного ставленням до себе чиновника, мовив:

– То як, водію, що далі?

Компореллонську версію мерехтливої перегородки, яка відділяла водія від пасажирів, не можна було назвати примітивною. Вона пропускала звукові хвилі, утім Тревіз був майже впевнений, що матеріальні предмети – ні.

– Хтось вийде вас забрати, – відповів водій. – Просто влаштовуйтесь зручніше й не переймайтеся.

Щойно він це сказав, із заглибини, у якій розташовувалася будівля, повільно й плавно здійнялися три голови. За ними з’явилася решта тіл. Вочевидь, новоприбулі піднімались на аналозі ескалатора, однак зі свого місця Тревіз не міг детальніше роздивитися пристрій.

Коли трійця наблизилася, пасажирські дверцята таксі відчинилися, впустивши потік холодного повітря.

Тревіз вийшов назовні, застібнувши пальто на шиї. Двоє супутників вийшли за ним – Блісс із помітним небажанням.

Троє компореллонців здавалися безформними в роздутих вдяганках – напевно, з електричним обігрівом. У Тревіза це викликало презирство. На Термінусі від такого одягу було мало користі, а єдиного разу, коли він позичив пальто з підігрівом узимку на сусідньому Анакреоні, то виявив, що теплішає в ньому дуже поступово, тож поки усвідомив, що йому спекотно, вже незатишно упрів.

Коли компореллонці наблизилися, Тревіз із виразним обуренням зауважив, що вони озброєні. Вони й не намагалися цього приховувати, радше навпаки. У кожного до зовнішньої вдяганки було прикріплено бластер у кобурі.

Один з компореллонців виступив віч-на віч до Тревіза.

– Перепрошую, депутате, – неприязно мовив він і грубим рухом розчахнув його пальто. Виставив руки, які швидко зарухалися вгору та вниз Тревізовими боками, спиною, грудьми та стегнами. Пальто витрусили і обнишпорили. Тревіз був надто збентежений і приголомшений, щоб усвідомити, що його хутко й ретельно обшукали, поки все не скінчилося.

Пелорат з опущеним підборіддям та викривленим ротом терпів таке саме приниження від рук другого компореллонця.

Третій наближався до Блісс, яка не хотіла, щоб її торкалися. Але вона принаймні знала, чого очікувати, бо зірвала із себе пальто і якусь мить стояла в легкому одязі, відкрита посвисту вітру. Крижаним, як і вітер, голосом мовила:

– Ви бачите, що я не озброєна.

І справді, всі бачили. Компореллонець протрусив пальто, ніби за вагою здатен був визначити, чи є всередині зброя – може, і здатен був, – та відступив.

Блісс знову вдягнула пальто, загорнувшись у нього, і на мить Тревіз замилувався її жестом. Він знав, як вона ставиться до холоду, однак дівчина не дозволила тілу жодного разу здригнутися, поки стояла там у тонкій блузі та широких штанах. (Тоді він замислився, чи не здатна вона за крайньої потреби отримати тепло від решти Геї).

Один із компореллонців зробив знак рукою, і троє чужинців рушили за ним. Інші двоє місцевих ішли позаду. Один чи двійко пішоходів на вулиці навіть не глянули на те, що відбувалося. Вони або надто звикли до цієї картини, або ж, що ймовірніше, були заклопотані думками про те, щоб якнайшвидше дістатися якогось приміщення.

Тепер Тревіз побачив, що компореллонці піднялися рухомим похилим виїздом. Зараз вони спускалися ним ушістьох, проминувши шлюз майже такої самої складної конструкції, як і на космічному кораблі, – безперечно, щоб утримувати всередині тепло замість повітря.

А тоді одразу опинились у величезній будівлі.