Читать книгу На межі самотності - Бенедикт Вельс - Страница 2

Я давно вже знаю смерть, але тепер і вона мене знає.

Обережно розплющую очі, кліпаю кілька разів. Темрява поступово відступає. Голі стіни, підсвічені то червоними, то зеленими спалахами компактних апаратів і вузькою смужкою світла, що проникає сюди крізь напівпрочинені двері. Нічна лікарняна тиша.

Мені здається, ніби я прокинувся після довгого-довгого сну. Тупий теплий біль охопив праву ногу, живіт і груди. В голові гуде. Спочатку тихо, ледь помітно, але з кожною хвилиною відчутніше. Поступово до мене доходить, що трапилося.

Я вижив.

У пам’яті спливають образи. Як я на мотоциклі виїжджаю з міста, пришвидшуюсь, переді мною поворот. Колеса відриваються від ґрунтівки, я бачу, що лечу прямо в дерево, марно намагаюся вивернути вбік, заплющую очі…

Що мене врятувало?

Я скошую очі, намагаючись побачити, що там внизу. Шию знерухомлює медичний комір, права нога теж зафіксована, здається, в гіпс, на ключиці бандаж. Перед аварією я був у гарній формі, у прекрасній формі, якщо враховувати вік. Можливо, це мені й допомогло.

Перед аварією… Щось іще, дещо інше було перед нею… Але згадувати про це не хочеться. Натомість я думаю про день, коли навчив дітей кидати пласкі камінці по поверхні води. Згадую, як рухаються руки брата, коли він сперечається зі мною. Подорож до Італії, ранній ранок, ми з дружиною прогулюємося вздовж бухти на узбережжі Амальфі[1], світає, море тихо шумить, накочуючись на скелі…

Я знову провалююся в сон. Сниться, що ми стоїмо на балконі. Вона пильно дивиться мені в очі, так ніби бачить мене наскрізь. Поводить підборіддям у бік двору, де наші діти граються з сусідським хлопчаком. Поки дочка відважно дряпається на стіну, син, мовчки спостерігаючи, стоїть унизу.

– Це в нього від тебе, – каже дружина.

Я чую, як вона сміється, і хапаю її за руку…

Щось запікало, і медбрат взявся міняти крапельницю. Навколо все ще глибока ніч. На стіні висить календар з написом «Вересень 2014». Я намагаюся підвестися.

– Який сьогодні день?

Голос звучить дивно, мов чужий.

– Середа, – відповідає медбрат. – Ви дві доби пробули в комі.

Таке враження, ніби він говорить не про мене, а про когось іншого.

– Як ви себе почуваєте?

Я знову опускаюсь на подушку.

– У голові трохи паморочиться.

– Це цілком нормально.

– Коли я зможу побачити дітей?

– Я повідомлю вашу сім’ю вранці.

Медбрат іде до дверей, нараз зупиняється.

– Як буде щось потрібно, натисніть кнопку виклику. Головний лікар за хвильку загляне, щоб перевірити ваш стан.

Я нічого не відповів, і він вийшов.

Завдяки чому життя складається так, як складається?

У тиші я немовби чую кожну свою думку, і сон зненацька відступає. Я починаю один за одним пригадувати окремі життєві етапи. Нібито забуті обличчя знову виринають у пам’яті. Я бачу себе то підлітком на інтернатському спортмайданчику, то в червоному світлі моєї фотолабораторії в Гамбурзі. Спогади розпливчасті, але протягом наступних годин стають все чіткішими. Мої думки блукають у минулому, проникають углиб пам’яті та врешті-решт сягають катастрофи, що затьмарила моє дитинство.