Читать книгу На межі самотності - Бенедикт Вельс - Страница 6

Я чекав на парковці інтернату, спостерігаючи, як залишені літаками смуги світяться у зашарілому над обрієм небі. Поєднуючи такі дивовижні явища природи з власними меланхолійними спогадами й відчуттями, я часто відчував, як щось мовби ниє в ділянці сонячного сплетіння. Мені було дев’ятнадцять, і до випускних іспитів лишалося зовсім трохи. Майбутнє простиралося переді мною, я був охоплений оманливим піднесенням юнака, котрий за своє коротке життя ще не встиг зробити жодної великої помилки.

За чверть години червоний «фіат» нарешті під’їхав до парковки. Я сів на переднє сидіння і поцілував Альву в щоку.

– Як завжди запізнилась.

– Люблю, коли тобі доводиться чекати.

Альва витиснула зчеплення і стала шпарко набирати швидкість.

– Як було вдома? – поцікавилась вона. – З’явилися дівчата, про яких я маю знати?

– Ну, я не звик довго сумувати, як ти знаєш…

– Жулю, це якраз те, до чого ти найкраще звик.

Альва не переставала насідати. Особливо її цікавила одна з наших однокласниць, ім’я котрої я не буду називати.

– Що у вас із нею? Ви бачились на канікулах?

– Підсудний має право зберігати мовчання.

– Та кажи вже! Що у вас було?

Я зітхнув.

– Ми не бачились.

– Отакої, месьє Моро! По правді, я очікувала від вас більшого.

– Дуже смішно. І взагалі, я сумніваюсь, що вона від мене чогось хоче.

– Ти усвідомлюєш, як гарно виглядаєш? Звісно, хоче, – сказала Альва і широко всміхнулася. Вона любила мене підбадьорювати і весь час намагалася звести з якимись дівчатами.

Тут потрібно зауважити, що за останні кілька років я добряче підбільшав. Волосся в мене було таке ж чорне й густе, як у батька, так само як і борода, що я її голив хіба час від часу. Я сам дивувався тому, яким дорослим тепер здавався і яким проникливим та різким став мій погляд.

У старших класах у мене було двоє короткотривалих стосунків, та не можу сказати, що вони для мене щось значили. Набагато більше мене в тому віці цікавила фотографія. Я вивчив усе про хімічні реакції, необхідні для експонування негативів, і випросив дозволу використовувати одне з порожніх підвальних приміщень інтернату як фотолабораторію.

Мені подобалося бути на природі, я нерідко міг годинами сидіти на березі озера або блукати лугами чи лісом з батьковою камерою в руках, а потім, пізно ввечері, нести додому зафіксовану на плівці здобич. Крізь об’єктив «Мамії» все виглядало живішим, кора дерев ставала їхнім обличчям, структура води набувала змісту, і люди раптом теж здавались іншими; іноді я міг побачити те, що ховається в їхніх очах, лише крізь видошукач.

– Усе, я більше не хочу чути цих дурних відмовок, – заявила Альва. – Ти не можеш і далі бути таким сором’язливим. У тебе лишилося всього декілька тижнів. Невже ти хочеш випуститися зі школи з думкою, що в тебе з нею так нічого й не було? – по-змовницьки додала вона.

Я мовчки дивився в вікно. Краєвид поступово вкривався сутінками, немовби його проґрунтовували перед тим, як нанести перші фарби ночі.

За деякий час Альва штовхнула мене в бік.

– Про що ти думаєш, коли так дивишся?

– Як саме?

Альва майстерно зобразила по-дурнуватому мрійливий погляд.

– Про що ти думаєш? – знову спитала вона, та я нічого не відповів.

Відколи я став вихованцем інтернату, ми з Альвою бачились мало не щодня. Вона ніби замінила мені сім’ю і стала набагато ближчою людиною, ніж брат, сестра чи тітка. Та за останні кілька років Альва змінилася. Подекуди мені все ще вдавалося виманити з неї щирий, вільний сміх, і моменти, коли ми, слухаючи разом музику, обмінювалися поглядами і достеменно знали, про що думає інший, теж не зникли. Та поруч з цим тепер існувала й інша, друга Альва. Альва, що все частіше віддалялася від мене і, сповнена якоїсь внутрішньої люті, смалила на лавочці та казала щось на кшталт того, що краще б їй було не народжуватися.

Зі своїм рудим волоссям та ніжною блідою шкірою Альва ніколи не лишалась без прихильників, та перший хлопець з’явився в неї незадовго до сімнадцятиріччя. За цим було ще двоє чи троє непевних романів зі старшокласниками, що закінчилися, не встигши розпочатись. Але якщо Ліз, на мою думку, просто любила секс і могла побачити щось особливе в кожному, то Альва начебто використовувала своє тіло як зброю проти себе. Щойно хтось із хлопців показував їй власні почуття, вона спішно його відштовхувала. Наче щось у ній розбилось за друзки, що гострими краями ранили всіх, хто насмілився підійти надто близько.

У сімнадцять вона стала все більше уникати чоловіків. Здавалося, будь-яка, навіть найменша, форма близькості викликає у неї відразу. По школі поповзли чутки, що Альву більше приваблюють жінки. Чи що вона попросту дивна. Альві було все одно. Вона мов одержима сиділа за підручниками й філософськими книжками; якщо не Сартр, то К’єркеґор. Правда, недавно в неї таки з’явився новий хлопець, але ми ніколи про це не розмовляли.

Того вечора ми збиралися зайти до кнайпи. По дорозі Альва зупинилась біля таксофона, щоб зателефонувати матері.

– З Жулем, – донеслось до мене. – Ні, ти його не знаєш, то був інший, – голос Альви лунав усе гучніше. – Повернусь тоді, як мені буде треба, – зрештою прокричала вона і кинула слухавку.

Мати Альви з недоброю пильністю пантрувала за кожним кроком доньки, і Альва час від часу погрожувала, що після випускних екзаменів зникне з дому й більше ніколи не повернеться. Що саме між ними сталося, я не знав. Альва ніколи не підпускала мене до своєї сім’ї й залишала всі мої питання про її батьків без відповіді. Мені декілька разів доводилось заходити по неї додому, проте вона щоразу чекала мене перед будинком.

– Усе гаразд? – спитав я, коли Альва сіла в машину.

Вона кивнула і завела мотор, але я бачив, що її думки все ще вирують навколо обірваної розмови. Навіть очі Альви здавалися темнішими. Вона взагалі була прихильницею стрімкої їзди, а зараз просто мчала, вписуючись у кожний поворот на повній швидкості. Альва опустила скло, і вітер почав тріпати її волосся. Це був один з тих моментів, коли я усвідомлював, що вона – не знаю, як сказати це інакше – могла стати небезпечною для мене. Альва вже декілька місяців гралася зі мною в цю гру. Вона чудово знала, що мені ставало страшно, коли вона так розганялася, і разом з тим розуміла, що я не хотів їй у цьому зізнаватися, тому все швидше влітала в кожний новий поворот. Здається, їй подобалося спостерігати, як я з упертим мовчанням неспокійно кручуся на своєму сидінні. Щоразу Альва намагалася зайти в цій грі трошки далі. Того вечора, зрозумівши, що вона не збирається зупинятися і готова дійти до крайнощів, я здався.

– Їдь трохи повільніше, – мовив я, коли вона знову, не збираючись скидаючи швидкості, приготувалась завертати.

– Тобі страшно?

– Так, дідько б його побрав. Їдь повільніше, будь ласка.

Альва одразу ж скинула газ і повернулася до мене з переможною і водночас майже зловісною посмішкою.

Вона припаркувала червоний «фіат» перед обшарпаною сільською кнайпою, що називалася «Джек-пот». Тут зазвичай збирались місцеві старшокласники. З музичного автомата лунав переважно допотопний рок, та й стіл для більярду знав кращі часи. У глибині, поруч з мішенню для дартсу, стояло кілька ігрових автоматів, що якоюсь чарівною силою збирали навколо себе всі змарновані життя району.

Перед тим як зайти до кнайпи, ми вирішили ще трохи посидіти в машині. Альва прикрутила радіо і відкрила банку пива. Потім уважно, промовисто подивилась на мене.

– Відкрий бардачок.

Там ховався обмотаний строкатим папером згорток прямокутної форми.

– Мені?

Альва кивнула, і я розгорнув його. Альбом на згадку з нашими давніми фотографіями, кожна підписана маленьким жартівливим віршиком. Не знаю, скільки годин їй довелося над ним просидіти.

Я був по-справжньому зворушений, мені забракло слів.

– Чому ти це робиш?

– Та просто хотіла тебе порадувати, – якось ніби між іншим відповіла вона.

Я роздивлявся знімки: ми на озері, разом на концертах і фестивалях, на одному з вуличних свят у Мюнхені, у моїй кімнаті. Я обійняв Альву, котра, помітивши, як я зрадів, зашарілась.

Потім вона почала говорити про «Серце – самотній мисливець» Карсон Маккалерс. Альва часто про неї згадувала. Це була її улюблена книжка.

– Ти повинен нарешті її прочитати, – сказала вона.

– Так, знаю, я збираюся.

– Будь ласка, Жулю. Я хочу знати, що ти про неї думаєш. Одне те, як герої самотньо блукають нічними вулицями, сповнені неспокою. В кінці всі вони опиняються в цьому кафе, єдиному, що не зачиняється вночі, – Альва завжди розпалювалася, говорячи про книжки. – Мені б теж хотілося бути таким літературним персонажем. Героїнею, що самотньо блукає темним містом, щоб за північ забрести у кафе.

Голос Альви був тихим, але очі іскрилися, і це мені страшенно подобалось.

Я розповідав їй про свої канікули в Мюнхені і про те, як відвідав наш колишній будинок.

– Після ремонту там усе нове. Навіть гойдалка і дерево з халабудою зникли. На їхньому місці тепер ростуть квіти. Все виглядає таким інакшим, таким чужим. Коли я був там, то відчував себе так, наче за мною хтось спостерігає, мов крадій, що таємно пробрався в будинок.

На відміну від мене Альва майже не розказувала про своє дитинство. Лише раз вона зізналася, що дитиною в особливо радісні дні, проведені з сім’єю, також відчувала біль від того, що ця мить щастя закінчиться. І чим більше я думав про це коротке зауваження, тим більше впізнавав у ньому самого себе.

З дверей «Джек-пота» вийшли двоє однокласників.

– Будеш?

Я ще не знав, що відповім, але мені чомусь здалось важливим випростати спину. Потім я помітив, що вона крутить косяк. До цього я ще ніколи не бачив Альву з якимись наркотиками.

– Звісно, буду, – сказав я. – Звідки це в тебе?

– Я маю власний наркокартель, хіба я не розповідала?

– Власний картель? Мабуть, тобі для цього довелося пришити пару конкурентів.

– А як же інакше, – відповіла вона, кинувши в мій бік переконливо похмурий погляд.

Насправді Альва майже не бавилась наркотиками. Коли косяк був готовий, вона зробила одну затяжку і передала його мені.

– Ти повинен глибоко вдихнути і затримати дим всередині.

Я кивнув, та за першої спроби закашлявся. Потім справа пішла краще, і за деякий час я відчув ефект. У голові гуло. Я відкинувся на спинку сидіння і знову почав думати про квартиру, яку залишив у дитинстві. Сам лякаючись того, я зрозумів, що не можу згадати її в деталях; не міг згадати навіть, як виглядали окремі кімнати. Де на кухні висів годинник? Якими картинками я востаннє прикрасив свою стіну?

Доки я розмірковував над цим, зі спогадів виринуло таксі, що завертало за ріг в тьмяному світлі нічних ліхтарів. Ця сцена повторювалася знов і знов. Я хотів щось гукнути навздогін, але таксі вже зникло. Я знав, що цей спогад якимось чином важливий, та разом з тим він був якимось неповним, недоконаним, ніби фотографія, що ще лежить у ванночці для проявлення.

– Що таке? – запитала Альва.

– Нічого, а що?

– Ти тремтиш.

Тепер я теж помітив, як дрижу, і кілька разів глибоко вдихнув та видихнув. Тремтіння поступово минуло, а спогад про таксі знову побляк і розчинився в пам’яті.

– Що там, до речі, твої брат з сестрою? – спитала Альва. – Як часто ви бачитеся?

Я глибоко затягнувся й задумався, чи варто розказувати їй про відстороненість, що тепер панувала між нами, та зрештою лише знизав плечима.

– Моя сестра зараз живе у Лондоні, якщо не помиляюсь. А брат у Відні.

– Значить, ти бачиш їх хіба зрідка?

– Так… ми майже взагалі не бачимося.

Альва витягла косяк з-поміж моїх пальців. На його кінці знову затлів червоний вогник. Альва зробила радіо голосніше й заплющила очі. Якийсь час вона сиділа нерухомо. А потім, не розплющуючи очей, взяла мене за руку. Нічого більше, просто взяла і тримала. Я міцніше стис її долоню. Вона зробила те саме. А потім знову відвела руку.

* * *

На вихідних Марті після довгого мовчання неочікувано завітав у гості. Оглянувши мою кімнату, він повів мене до своєї машини, купленого у попереднього власника «мерседеса». Я ніколи не міг до кінця зрозуміти, чим саме брат займався, крім того що вивчав інформатику, та, очевидно, він успішно заробляв у декількох проектах. Незадовго до цього він зі своїм колишнім сусідом Тоні та ще одним одногрупником при грошах заснував фірму, діяльність якої була пов’язана з абсолютно абстрактними для мене поняттями «мережа» та «інформація». Здавалось, гіркі інтернатівські роки загартували волю Марті; минуле, теперішнє і майбутнє стали для нього трьома сходинками, що стрімко вели вгору.

– Думаєш, твоя фірма себе виправдає? – поцікавився я.

– Усі бігтимуть до нас, – всміхнувся Марті. – Ми маємо силу в яйці.

Ми дійшли до автівки. Я зрадів, побачивши, що брат приїхав не сам, а з Тоні. Тоні був таким же спортивним, як і за шкільних часів, і жував яблуко, розслаблено спираючись на двері машини.

– Моро, Жуль, – сказав він.

– Бреннер, Антон, – сказав я.

Ми обнялися. Коли я декілька років тому приєднався до інтернатської команди легкоатлетів, ми з Тоні часто разом тренувалися в качалці, а після цього іноді йшли випити по гальбі пива. Він вчив мене різних трюків і карткових фокусів та постійно розпитував про Ліз. Пізніше, коли ще одна операція на коліні поставила хрест на його спортивній кар’єрі, Тоні заявляв, що має право компенсувати цю невдачу одруженням з Ліз.

Коли я нагадав йому про це, Тоні наморщив брови.

– Так що, вона таки нарешті відповіла на мого листа?

Утрьох ми рушили до озера. Марті захоплено передвіщав геніальне майбутнє інтернету («Це буде новий світ, Жулю, розумієш? Старий світ майже віджив своє, і скоро ми всі знову зможемо стати першопрохідцями»), а я тим часом розглядав його: рівний проділ, окуляри без оправи, плетені шкіряні туфлі. З чорного кокона аутсайдера-заучки вилупився стильний гарвардський випускник. І хоча обличчя мого брата важко було назвати симпатичним, для цього ніс був завеликий, а губи затонкі («Обличчя мов із недбалого ескізу від Семпе»[11], – якось сказала Ліз), зараз Марті виглядав куди краще, ніж за шкільних часів, і світився ентузіазмом.

– Твій брат стане першокласним менеджером, це я завжди знав, – промовив Тоні. – А я лише тримаюсь поряд.

Та деяких дивацтв Марті все ж не позбувся: якщо на нашому шляху траплялася калюжа, йому обов’язково треба було в неї вступити. В інтернаті він ніколи не відходив від своєї кімнати, не натиснувши кілька разів на дверну ручку. Іноді всього чотири, іноді дванадцять, потім знову вісім. Здавалось, Марті вибудував щось на кшталт власної логічної системи і дотримувався її з науковою точністю безумця, але я, скільки не рахував, не міг збагнути її суті.

Брат і Тоні розпитували про наш інтернат. Що я міг сказати? За дев’ять років я так призвичаївся до ролі компанійського й завжди радісного вихованця, що іноді був ладен сам повірити у справжню безтурботність інтернатівського життя. Проте я й досі відмовлявся говорити про батьків. Найбільше мені хотілось перестати бути проклятим сиротою і знову стати звичайним, як усі. Спогади про батьків я тримав міцно зв’язаними й запротореними до найглибшого кутка свідомості. Раніше я часто навідувався до їхньої могили в Мюнхені, та останнім часом майже забув туди дорогу.

– Не хочу тебе хвилювати, – сказав Марті, – та Ліз зараз зовсім кепсько. Вона недавно була в мене у Відні, і вигляд у неї був поганенький. Вона приймає забагато дурі.

– Вона й раніше чимало вживала, хіба ні?

– Я маю на увазі не будь що, а важкі наркотики. Думаю, вона тепер уже шкодує, що кинула школу.

– Чому ти так вирішив?

– Вона мала сумний вигляд, коли проводжала мене до універу. Та і просто, я знаю, вона шкодує.

Я не знав, що на це відповісти. Я декілька років зовсім нічого не чув від Ліз, останнім часом налагодився слабенький контакт. Востаннє я бачив її кілька місяців тому в Мюнхені. Коротка зустріч, як завжди.

Щоб змінити тему, брат почав розповідати про Елену, його дівчину, з якою вони познайомилися в універі. Коли я спитав, чи він її любить, Марті відмахнувся.

– Любов, – промовив він, – то лише дурне літературне поняття, Жулю. Це всього-на-всього хімічні реакції.

* * *

Я на максимально можливій швидкості долав стометрівку. Обіч на траві Альва читала навлежачки. Стертий до піску газон і бігова доріжка були в жахливому стані, і все ж спортмайданчик був у певному сенсі душею інтернату. Тут по обіді зустрічались найрізноманітніші компанії, щоб обговорити плани на вечір, почитати чи просто якось згаяти час.

Я був хорошим бігуном, рекордів, правда, не встановлював, але на місцевих змаганнях декілька раз зміг принести нашій команді перемогу. Важко дихаючи, я спинився коло Альви. В руці у неї була якась збірка кишенькового формату. Коли вона читала, щось у ній змінювалось. Обличчя втрачало напругу, губи злегка розмикалися, вона раптом здавалася недосяжною і захищеною.

Я встиг побачити два рядки вірша і прочитав їх вголос:

– Дуже обнадійливо, – промовив я. – А далі що?

Альва згорнула книжку.

– Йди пробіжи ще кружечок! – задоволено відповіла вона.

Після тренування я сходив до душу, перевдягнувся і повернувся до Альви з камерою в руках. Зробивши два-три знімки, я ліг на траву поруч з нею. Не певен, та, здається, Альва першою почала говорити про те, що пізніше обов’язково хоче мати дітей.

– Скількох? – спитав я.

– Мені б хотілося дві дівчинки. Щоб одна була дуже самостійною і завжди зі мною сперечалася, а інша навпаки – мамина донька, що завжди приходить за порадою. А ще пише вірші, яких ніхто не може зрозуміти.

– А якщо обидві будуть нестерпно розбещені або дивакуваті?

– Ну якщо трохи дивакуваті, то нічого, – усміхнулась Альва. Маленька зморшка на її чолі розгладилась. – Я хочу попередити тебе, Жулю, – раптом посерйознішала вона. – Якщо в тридцять років у мене ще не буде дітей, і в тебе теж, я б хотіла дітей від тебе. Ти будеш чудовим батьком, я певна.

– Але це значить, що нам доведеться переспати.

– Ну, я це якось переживу.

– Ти так, але хто сказав, що я готовий до такого?

– Ти б не зміг? – здивовано спитала Альва.

Розмова на мить зупинилась. Я засоромлено дивився в бік інтернатської будівлі. Розпечене на сонці цементне покриття парковки виблискувало, наче скло.

– Ні, це гарна ідея, – нарешті озвався я. – Мені б не хотілося бути старим батьком. Тридцять – це якраз максимум. Якщо треба, я б допоміг тобі завагітніти.

– А що, коли в тридцять ми більше не будемо спілкуватись?

– Такого точно не станеться.

Альва довго дивилась на мене.

– Таке завжди може статися, – відповіла вона.

Очі Альви були по-котячому зеленими, їхній колір був не приглушено-темним, як на доларових банкнотах, а по-справжньому яскравим, і захопливо контрастував з рудим волоссям. Та в погляді Альви було щось відсторонене, майже холодне. Такий погляд пасував не дев’ятнадцятирічній дівчині, а вже немолодій і збайдужілій жінці. Коли Альва промовила «Таке завжди може статися», в її погляді щось змінилося, весь звичний холод раптом зник з очей.

Крапля впала на руку Альви, і ми задерли голови. Важкі хмари зненацька заступили сонце, а за ними пролунав такий же неочікуваний грім. За мить на нас уже лило.

Зібравши речі, ми втекли від дощу в мою кімнату. Альва знайшла джин, який за останнім разом привіз із собою Тоні. Ми почали його, а потім Альва доливала ще і ще; пляшка поступово порожніла. Сп’янівши, я відчув себе окриленим, Альва ж чомусь лишалася скутою.

– Він порвав зі мною, – зненацька сказала вона.

Її хлопцеві було вже добре за двадцять. Торгівець автівками з міста, мені він здавався несимпатичним і обмеженим.

– Та я, мабуть, паскудно з ним поводилася, – похитала головою Альва. – Я заслужила.

– Ні, не заслужила. Просто цей ідіот був тобі не пара.

– Повір, я заслужила. Він правильно зробив, що мене кинув. Жулю, ти завжди бачиш у мені ту, ким я не є, – майже глузливо додала вона.

– Ні, навпаки. Це ти не бачиш, ким ти є.

Знизавши плечима, Альва осушила свою склянку й одразу ж наповнила її знову. Вона вже почала похитуватись. «Дякую, Тоні, – думав я. – Не знаю, нащо ти привіз мені цей джин, та я тобі дуже вдячний».

Я пригадав, як Альва взяла мене за руку, коли ми сиділи в її «фіаті».

– Пам’ятаєш, як ти підсіла до мене у п’ятому класі?

– Чому ти про це згадав?

– Та просто… Чому ти це зробила?

– Ти був новеньким і дивно вдягався, червоні й сині шкарпетки, та і все інше, воно просто не пасувало одне до одного. А ще ти виглядав таким сумним і покинутим, і всі з тебе кепкували.

– Справді? Я взагалі цього не помічав.

– Вони ще постійно сміялися, бо ти плутав слова. «Молозирка», це я й досі пам’ятаю. Або «говсім злухий» замість «зовсім глухий». – Розповідаючи, Альва взяла в руки жилет-обтяжувач, у якому я завжди бігав спринт, і почала його уважно роздивлятися. – Тому я підсіла до тебе, щоб ти не почувався таким самотнім. Але потім всі почали мене дражнити і казати, що я в тебе вклепалася, тому я відсіла.

– Слабачка.

– Так і є.

Ми довго дивилися одне на одного.

– Альво, ти п’яна, – сказав я.

– Ні, Жулю, це ти п’яний. Відколи це ти почав пити джин?

– Завжди пив, скільки себе пам’ятаю. По пляшці кожен день перед уроками. – Я підійшов до Альви і забрав жилета з її рук. – Ти багато чого про мене не знаєш.

– Справді? Наприклад? – спитала вона, пильно дивлячись мені у вічі.

У кімнаті запанувала тиша. Чим довше я мовчав, тим серйознішим почало здаватись її питання. Я спробував засміятися, але сміх вийшов куцим і штучним.

Оскільки Альва не спішила рятувати розмову, я, керуючись якимсь внутрішнім чуттям, поставив платівку. «Via Con Me» Паоло Конте, пісню, яку мати порадила мені незадовго до смерті.

Я спостерігав за Альвою. Мокре волосся все ще звисало їй на обличчя, а сукня облипала тіло. Альва постійно поправляла її, прикриваючи голі ноги. В цю мить я почав рухатися під музику. Коліна по-зрадницьки тремтіли.

– Ти й справді добре танцюєш, – промовила Альва. В її голосі чулося здивування.

Нічого не відповідаючи, я жестом запросив її на танець. Вона відмахнулася. Я простягнув руку.

– Давай… – промовив я. – На одну пісню… Давай!

Я почав вдавати темпераментного італійця і театрально ворушити губами, повторюючи текст пісні.

Альва коротко засміялася. Але потім її обличчя стало похмурим, неначе подумки вона була десь-інде. Її тіло раптом немовби втратило поставу, і вона похитала головою. Від розчарування мені забило дух. Стуливши губи, я й далі танцював сам, відчайдушний дурило. Та врешті я вимкнув музику, а невдовзі по тому Альва зібрала свої речі й пішла.

* * *

Канікули, що припадали на Трійцю, в тисяча дев’ятсот дев’яносто другому минали без пригод, поки одного дня я не побачив, як тітка стоїть посеред кухні з відсутнім поглядом і дивним блиском в очах. Я злякано зауважив, як сильно вона постаріла. А потім зрозумів. Це був мамин день народження. Мені стало соромно, що я зовсім про нього забув. І все ж лише ввічливість змусила мене погодитись сісти разом з тіткою на диван і переглядати сімейні фотографії.

Я дивився на матір. На одній світлині вона була ще зовсім дитиною, на іншій підлітком, потім молодою дівчиною зі стильною короткою стрижкою і в міні-спідниці, посеред групи студентів. Її захоплений погляд був спрямований на симпатичного молодого чоловіка, що стояв поруч. Біла сорочка, коротка краватка, закочені рукави, затиснута в кутику рота люлька. Очі його горіли. Він щось розказував іншим.

– Твій батько вмів приковувати до себе, з його розумом… – промовила тітка. – Йому ніколи не набридало дискутувати, він міг сперечатися з будь-ким годинами.

На наступному знімкові я побачив французьку бабусю. Уже тоді в неї навколо рота залягла ця жорстка зморшка. На цій же світлині був і маленький Марті зі своєю мурашиною колонією. Поруч Ліз в образі принцеси, з рожевим бантом у волоссі, а на задньому плані я, дивлюся на них, роззявивши рота. На іншому фото мені дев’ять і я стою на кухні, зосереджено схилившись над каструлею. Я немовби знову відчув знайомі пахощі домашньої їжі. Я вже багато років нічого не готував, але хіба в дитинстві мені не подобалося куховарити? А може, мені лише здається, через цю світлину. Я почав заглиблюватися в пам’ять, спогади ставали все чіткішими…

На наступному знімку я демонстрував свою колишню самовпевнену посмішку, стоячи перед шведською стінкою в оточенні інших хлопчаків та дівчат.

– Тобі завжди хотілося бути в центрі уваги, – промовила тітка. – Такий був розбіяка. Якщо було не по-твоєму, враз зчиняв сварку. І страху не мав ні перед чим.

Мені здавалося, ніби вона говорить про когось іншого.

– Справді? – спитав я.

– Ти був особливою дитиною. Марті завжди був розумником, Ліз модницею, але ти, ти був якимось особливим, чуйнішим, ніж інші діти. – Тітка всміхнулась. – Хоч і лопотів невпинно.

Нарешті ми дійшли до фото, на якому мати замріяно спостерігала, як я пишу щось у своєму червоному блокноті. Тітка перестала гортати альбом і прикипіла поглядом до світлини.

– Вона так тебе любила. Ти був її золотцем.

Я дивився на знімок матері. У дитинстві вона називала мене равликом, тому що на природі я часто завмирав, намагаючись увібрати в себе всі враження від довкілля, мов равлик, що висунув ріжки. Коли я не знав, як вчинити, то завжди йшов за порадою до неї. Вона була моїм компасом. Я вдивлявся в її погляд, рідне обличчя, руку, що лежала на моєму плечі, і здивовано помітив, що на очі навертаються сльози.

– Це просто… – почав я. Тітка не дала мені договорити та обійняла, прихиливши мою голову до свого плеча. Відчувши її теплі обійми, я більше не міг стримуватися й заплакав так, як не плакав уже багато років.