Читать книгу На межі самотності - Бенедикт Вельс - Страница 5

За цим настала похмура незбагненність, важкий туман, з якого проступають лише короткі поодинокі спогади. Як я стою у своїй кімнаті в Мюнхені і дивлюся у вікно на двір з гойдалкою і халабудою на дереві, спостерігаю, як ранкове світло пробирається між гілок. Останній день у нашій наголо прибраній квартирі; я чую, як Марті гука:

– Жулю, ти йдеш?

Я неохоче відвертаюся від вікна. Не можу позбутися думки, що більше ніколи не подивлюсь крізь нього на рідний двір, проте нічого не відчуваю, не відчуваю навіть, що дитинство лишилось позаду.

Потім перша ніч в інтернаті. Ми прибули запізно, і мене одразу ж відділяють від брата й сестри. Стискаючи в руці валізу, я просуваюсь голим коридором. Від лінолеумної підлоги відгонить оцтом. Поруч іде вихователь. Він рухається занадто швидко, я трохи відстаю. Нарешті зупиняємось перед одними дверима. За ними – кімната з трьома ліжками. Двоє з них уже зайняті. Діти сонно кліпають очима. Щоб не спантеличувати їх ще більше, вимикаю світло й роздягаюся в темряві. Ховаю прихоплену з дому м’яку іграшку під подушкою. Вмостившись у новому ліжкові, думаю про батьків і Марті з Ліз, котрі немовби зовсім поруч, та водночас безкінечно далеко, але я не плачу, не плачу ні секунди.

Ще згадую один зимовий день декілька тижнів по тому. Поривчастий вітер лютує над засніженим пагорбкуватим полем. Я застібаю куртку, прикриваю обличчя рукою й пробираюсь далі. З носа тече, черевики приминають свіжий сніг, і він рипить на кожному кроці. Від холоду болить у легенях. Через годину я опускаюся на зледенілу лавочку і дивлюся вниз на рівнину. Вона виглядає онімілою й чужою. Я уявляю, як стрибаю вниз і майже долітаю до блискучої снігової поверхні, як вітер раптом підіймає мене в повітря, забиваючи дух. Я швидко набираю висоту, злітаю вгору, пришвидшуюсь, вітер свище повз вуха, і я, розкинувши руки, лину за обрій, геть звідси. Знову дивлюся на інтернат, майже непомітний вдалині, і уявляю, чим вони там займаються без мене. Катаються на санках чи говорять про дівчат, по-дурному вихваляються і задираються один до одного, іноді передаючи куті меду, хоча ці сварки забуваються майже за мить. Поступово у щораз густіших сутінках засвічуються перші вогники, і я думаю про колишнє, зненацька перекреслене випадком життя в Мюнхені, та ця туга за домівкою тепер не більш ніж збілілий рубець на місці колишньої рани.

Коли я доходжу назад до інтернату, помічаю, що небо вже по-нічному чорне. Я відчиняю двері головного входу. З їдальні до мене долинають веселі голоси, повітря наповнене змішаним запахом їжі, поту й дезодоранту. Пронизане таємними очікуваннями, сміхом і затамованим страхом. Я йду по коридору і бачу незнайомого хлопця, що рухається мені назустріч. Він розглядає мене, новачка, з недовірою. Я інстинктивно випростуюся, щоб здаватися старшим, і намагаюсь не зробити якогось зайвого руху. Юнак мовчки проходить повз.

Діставшись власної кімнати, сідаю на ліжко і струшую з волосся сніг. Просто-на-просто перебуваю тут, привид, крихітна істота, одинадцятирічний хлопчак. Нерухомо сиджу в пустій кімнаті, поки всі інші роправляються з вечерею. Пізніше на мене чекає покарання за запізнення. Я сиджу, втупившись у темряву за вікном.

* * *

Школа-інтернат, куди нас з братом і сестрою влаштували після смерті батьків, була аж ніяк не елітарним закладом з тенісними кортами, хокейними полями і гончарними майстернями, як ми малювали у своїй уяві, а простим державним інтернатом, розташованим у сільській місцевості. Дві сірі будівлі та їдальня стоять на ділянці місцевої гімназії. Вранці ми разом з сільськими дітьми йшли до школи, а по обіді та ввечері проводили час у власних кімнатах, на озері або на футбольному полі. До цього казармового життя швидко звикаєш, проте воно і через роки не перестає гнітити; коли місцеві однокласники після уроків повертаються додому, до своїх сімей, а ти лишаєшся на території інтернату, відчуваєш себе нібито неповноцінним. Спартанські кімнати доводилося ділити з чужаками, котрі подекуди ставали друзями. А за рік знову доводилось переселятися. Важко вмістити все життя в такі вузькі часово-просторові рамки; сварки спалахували повсякчас, а ночі нерідко минали в розмовах. Про дійсно важливі речі говорили вряди-годи і ніколи не продовжували ці розмови вдень, куди частіше обговорювали вчителів або дівчат: «Бачив? За обідом вона знову на мене подивилася» або «Тобто як ти її не знаєш? Дідько, Моро, вона найгарніша в усій школі».

Багато хто з мешканців інтернату потрапив сюди через неприйнятну поведінку вдома, погану успішність у школі або вживання наркотиків. Час від часу сюди заносило і справжніх малолітніх злочинців, оскільки інтернат як державна установа був зобов’язаний приймати майже кожного. Сільська молодь розгублено спостерігала, як психи з міста вриваються в їхню ідилію. «Ти теж з притулку?» – питали вони, причому «притулок» для них скоріше був синонімом до божевільні, ніж до школи-інтернату. В їдальні ми похапцем ковтали все, що нам діставалось. Їжі ніколи не було забагато, а нас сповнював голод, вгамувати який можна було хіба частково. Зате чутками, що пронизували інтернат фоновим шумом, тут наїдалися донесхочу. Все ретельно фіксувалося: хто з ким говорив, хто з ким подружився, за ким останнім часом зітхають дівчата. Не кожна зміна сприймалася схвально. Бувало, новісінькі й недешеві шмотки, гордо вдягнені напоказ, наступного дня назавжди зникали в глибині шафи, не знайшовши відгуку в інших. Деякі вихованці під час канікул намагалися змінити імідж і, приїжджаючи назад, здавалися впевненішими у собі, проте за декілька днів зазвичай поверталися до свого попереднього Я. Тут ти був і залишався тим, ким тебе вважали інші.

Якщо в доінтернатівські роки я завжди відчував упевненість у власних силах, то тепер траплялися хвилини, коли я помічав, як приглушене вечірнє світло проникало в наповнений темрявою коридор або дерева в сутінках вкривали землю примарними тінями, і тоді в мене в середині раптом щось немов стискалося. Усвідомлення того, що я перебуваю на планеті, яка з неймовірною швидкістю рухається крізь космічний простір, лякало мене не менше, ніж нова, моторошна думка про неминучість смерті. Мої страхи нагадували тріщину, що ширшала з кожним днем. Я почав боятися темряви, смерті, вічності. Ці роздуми затьмарювали мій світ, і чим частіше я в них поринав, тим більше віддалявся від зазвичай веселих і безтурботних однокласників. Я був сам. Доки не зустрів Альву.

* * *

Першого дня у новій школі я пожартував під час уроку. Мій попередній клас звик до таких витівок з мого боку і навіть чекав на них, проте тут, ще не діставшись до суті жарту, я зрозумів: сміятися ніхто не буде. Я дивився в незнайомі обличчя однокласників і відчував, як моя самовпевненість поступово випаровується. Цей невдалий жарт визначив мою роль у новій школі. Я був дивакуватим новеньким, котрий вдягав на себе що доведеться і від хвилювання перекручував слова. «Бешкозтовний» замість «безкоштовний» і так далі. Щоб не ставати посміховиськом однокласників, я вважав за краще не говорити зовсім і тому самотньо сидів за останньою партою. Поки через тиждень до мене не підсіла дівчинка.

Альва мала мідно-руде волосся та окуляри з роговою оправою. На перший погляд вона здавалась тендітним і соромливим сільським дівчам, що кольоровими олівцями старанно переписувало приклади з дошки у свій зошит. Та було в ній і дещо інше. У деякі дні Альва, як мені здавалося, свідомо уникала інших дітей, весь час похмуро дивилась у вікно й думками перебувала десь-інде. Я не знав, чому вона вирішила сидіти поруч зі мною. За весь час ми не перекинулися й словом. Її подружки хихотіли, поглядаючи в наш бік, і за два тижні я знов сидів одинцем. Альва відсіла так само раптово, як до цього з’явилася за моєю партою.

Потому я часто поглядав на неї під час занять. А коли її викликали до дошки, спостерігав, як вона, намагаючись приховати невпевненість, зчіпляла долоні за спиною. Я прислухався до її м’якого голосу, задивлявся на руде волосся, окуляри, світлу шкіру й симпатичне бліде обличчя. Найбільше мені подобались її передні зуби. Один з них злегка стирчав убік. Говорячи, Альва намагалася не відкривати рота надто широко, щоб це не впадало у вічі, а коли сміялася, прикривалася рукою. Та іноді, всміхаючись, вона забувала про свій кривуватий зуб, і тоді він показувався з-під губи; такі миті я особливо любив. Весь зміст мого життя на той момент складався з несміливих поглядів у бік Альви, а коли вона нарешті оберталась і дивилася на мене, я знічено відводив погляд і відчував себе щасливим.

Декілька місяців по тому дещо сталося. День був по-літньому жарким, і на останньому уроці нам дозволили подивитися фільм, екранізацію однієї з книжок Еріха Кестнера. Посеред фільму Альва розплакалася. Вона сиділа за своєю партою, зіщулившись, з дрижачими плечима, не в змозі стримати голосного схлипування. Інші школярі розгублено дивились в її бік. Вчителька поспішно зупинила фільм, на сцені, що відбувалася в літньому таборі, й підійшла до Альви. Коли вони вдвох виходили з класу, я на мить побачив Альвине почервоніле від ридань обличчя. Думаю, ми всі були налякані цим випадком, але потому майже не говорили про нього. Лиш один з однокласників зауважив, що батько Альви ніколи не з’являється на батьківських зборах, та і взагалі якийсь дивний. Важко було сказати, чи було це якось пов’язане з дивною реакцією Альви. Я часто думав про сказане щодо батька, але ніколи не намагався заговорити з Альвою на цю тему. Що б не було причиною її страждань – вона старанно заховувала їх у собі.

Декілька днів по тому я самотньо плентався зі школи до інтернату.

– Жулю, зачекай, – промовила Альва, вчепившись у мою сорочку, і не відпускала її, доки я не обернувся, а потім пішла поруч зі мною.

– Що зараз робитимеш? – спитала вона, коли ми зупинилися перед дверима інтернату і стали нерішуче переминатися з ноги на ногу. Вона завжди розмовляла дуже тихо; аби щось почути – доводилось нахилятися до її обличчя. Альва не була вихованкою інтернату і жила з батьками, проте мені здавалося, що після уроків вона не надто охоче поверталась додому.

Я розглядав затягнуте хмарами небо.

– Не знаю… Слухатиму музику, мабуть.

Вона зашарілася, і далі дивлячись повз мене.

– Хочеш зайти послухати зі мною? – спитав я. Альва кивнула.

На щастя, моїх сусідів не було в кімнаті. Я полегшено зітхнув. Від матері я успадкував її програвач і збірку платівок, майже сотню альбомів: Марвін Ґей, Ерта Кітт, «Fleetwood Mac», Джон Колтрейн…

Я поставив «Pink Moon» Ніка Дрейка, один з найулюбленіших маминих альбомів. Раніше я майже не цікавився музикою, але тепер кожна мить, коли голка з характерним звуком лягала на вініл, належала до маленьких радощів мого життя.

Альва виглядала надзвичайно зосередженою і з нерухомим обличчям вслухалася в музику.

– Мені дуже подобається, – мовила вона.

Замість того щоб сісти на стілець, як я очікував, вона чомусь вмостилася зверху на моєму письмовому столі і, діставши з рюкзака книжку, почала мовчки читати, ніби була у себе вдома. Мені подобалося, що вона відчуває себе так розслаблено поруч зі мною. Надвечірнє сонце пробивалося крізь хмари, заливаючи кімнату коньячно-теплим світлом.

– Що ти читаєш? – спитав я за деякий час. – Гарна книга?

– Угу, – кивнула Альва і показала обкладинку: «Убити пересмішника», Гарпер Лі.

На той час Альві, як і мені, було одинадцять. Я знову спостерігав, як вона поринає в текст. Погляд бігав рядками, зліва направо і назад, не зупиняючись ні на мить.

Нарешті Альва згорнула книжку і почала вивчати мої речі. Дивна істота, що незбагненним чином опинилася в моїй кімнаті і тепер з цікавістю роздивлялась комікси про Людину-павука і розкладені поруч з ними на полиці фотоапарати. Спочатку вона взяла в руки «Мамію», потім почала перебирати новіші моделі, якими батько часто користався останніми роками. Вона повільно торкалася до кожної камери, ніби хотіла переконатися, що вони справжні.

– Ніколи не бачила, щоб ти фотографував.

Я знизав плечима. Альва взяла сімейну світлину, з якої дивилися мої батьки.

– Твої батьки померли.

Це ствердження вибило мене з колії, здається, я навіть вимкнув музику. З першого дня в інтернаті я ще нікому про це не розповідав.

– Чому ти так вирішила?

– Я спитала у виховательки.

– Чому?

Альва нічого не відповіла.

– Так, вони загинули півроку тому.

Кожне слово доводилось виштовхувати з себе з таким зусиллям, ніби я раз по раз вганяв лопату в мерзлу землю.

Альва кивнула і ще довго не відводила погляду, незвично довго; ніколи не забуду, як у ту хвилину ми немовби зазирнули у внутрішній світ одне одного. На мить я побачив біль, що ховався за її словами й жестами, а вона могла здогадатися, що коїться глибоко в мені. Та далі цього не зайшло. Ми зупинились на порозі одне одного, не наважуючись ставити питань.

* * *

Майже три роки по тому, наприкінці тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого, ми з Альвою були найкращими друзями. Ми декілька разів на тиждень збиралися, щоб разом послухати музику. Час від часу вона розказувала мені про себе, наприклад, що вона захоплюється спортсменами, що її батьки лікарі, що після школи вона хоче з’їздити до Росії, країни її улюблених письменників. Але ми ніколи не розмовляли про те, що було для нас по-справжньому важливим чи про те, чому Альва розплакалась тоді посеред фільму.

Нам невдовзі мало виповнитися по чотирнадцять, і наш восьмий клас мов невидимою прірвою поділився на дві частини. По один бік прірви були Альва та інші однокласники, що виглядали на кілька років старше за мене, з більш низькими, зміцнілими голосами. По другий бік опинилися підлітки з дещо сповільненим розвитком, недолугі аутсайдери на кшталт мене. За останні роки мій зріст майже не змінився, і якщо в дитинстві я ще проявляв якісь ознаки таланту, то ця фаза мого отроцтва минала в постійному байдикуванні. Я завжди любив поринати у мрії, та раніше існувала й інша, дика, невгамовна, сторона. Тепер ця сторона безслідно зникла. Я все більше заглиблювався у свої думки і час від часу ненавидів себе за те, яким став.

Одного осіннього вечора я вирішив навідатися до брата. Третій поверх західного крила – небезпечна територія для молодших, ще не зовсім змужнілих вихованців, як-от я. На цьому поверсі, де мешкали шістнадцяти- й сімнадцятилітні хлопці, панувала особлива атмосфера неспокою, сповнена моментами, коли суміш надмірної енергії та інтернатівської нудьги разом накривала того чи того вихованця, змушуючи їх влаштовувати бійки та горлати одне на одного. Я спостерігав, як деякі дорослі юнаки нервово ходили коридором, у той час як інші, розчахнувши двері настіж, сиділи у своїй кімнаті і тупилися в стіну, немовби щось замишляючи. Деякі з них дивилися на мене з відкритою неприязню, мов хижаки, на чию територію проник чужинець. Якщо я й перебільшую, то хіба трішки.

Кімната мого брата в кінці коридору. На відміну від нас із Ліз, Марті майже не страждав від інтернатівського життя; в принципі, для нього мало що змінилось. Він нагадував мураху, яка, переживши ядерну війну, спокійно повзла своїм звичним шляхом. Метр дев’яносто, все такий же худий і незграбний, заплетене в кіску довге волосся. Як Вуді Аллен, котрого змусили ще раз пережити пубертат: тепер брат носив тільки чорні речі, а поверх них незмінний шкіряний плащ, цілий день вів високоінтелектуальні розмови, сповнені незрозумілими більшості з нас алюзіями та ремінісценціями. Тонкий пташиний ніс і окуляри робили його схожим на екзистенціальне опудало. Дівчатам він, як і раніше, не подобався, зате в шістнадцять зміг стати ватажком компанії всіляких аутсайдерів та диваків. Ватага Марті складалася з усіх без винятку іноземців, різних ботанів усілякого штибу і зарозумілих інтелектуалів, а також багаторічного співмешканця Марті Тоні Бреннера, єдиного австрійця в усій школі, якому в центрі інтернатської системи координат не знайшлося місця лише через його сильний віденський акцент.

Я майже дійшов до кімнати Марті, коли дорогу мені перегородили двоє здоровил. Один з них був худим, з усіяною прищами шкірою, хрипким сміхом і цупким волоссям, що стирчало догори – викапана гієна, – а про другого пам’ятаю хіба, що той був кремезним.

– Гей, Моро! – вигукнув худий, вчепившись у мене. – Не так швидко.

На обличчях обох застигла самовдоволена посмішка. Жалюгідні клоуни, подумав я, за кого вони себе мають? Це просто смішно. На мить у мені спалахнув гнів, як раніше, коли я за будь-якої нагоди ліз у бійку. Проте ця лють одразу ж змінилась усвідомленням власної нікчемності. Кому я тут міг щось довести? Зі своїм по-дитячому дзвінким голосом. Посміховисько та й годі.

Я почав голосно гукати брата, до кімнати якого зоставалося всього кілька кроків. Проте він не озивався. Я і далі кричав: «Марті, поможи! Будь ласка!» Знову й знову. Та двері брата залишалися зачиненими.

Хлопці, що тепер тримали мене з обох боків, знов недобре усміхнулися, а потім потягли мене в душову. По дорозі до них доєдналося ще декілька вихованців, і мене під реготання і веселі вигуки вже вп’ятьох понесли коридором. Я дриґався і намагався вирватись, та марно. Мене в одежі поставили під душ, увімкнули воду й тримали там, доки я не змок до нитки. Пахло дешевим шампунем і пліснявою. Я заплющив очі, у вухах стояв хлопчачий сміх. Потім хтось сказав, було б прикольно роздягти мене і заштовхнути на поверх до дівчат. Під схвальні вигуки в мене знову вчепились.

– Я вас ненавиджу! – Я закусив губи, намагаючись не заплакати.

– Годі цього лайна!

На порозі з’явився юнак із солом’яним волоссям: Тоні, сусід мого брата. Серце тьохнуло в грудях. Тоні був талановитим лижником, не дуже високим, але м’язистим – результат довгих годин, проведених у тренажерці. Тоні підійшов до сухореброго, що нагадував гієну, і з такою силою жбурнув його до протилежної стіни, що інші відскочили вбік.

Потім Тоні підійшов до мене.

– Ти як, в порядку?

Я все ще тремтів, бо вода в душі була збіса холодною. Тоні поклав руку мені на плече і повів до братової кімнати. Він трохи накульгував, наслідки вже другої операції на коліні. Наразі було незрозуміло, що станеться з його лижною кар’єрою.

– Ну що, вона вже відповіла на листа? – раптом усміхнувся Тоні.

Він намагався мене підбадьорити. Як і багато інших Тоні був по вуха закоханий у мою сестру. Декілька місяців тому він попросив мене передати Ліз любовного листа, на який вона так і не відповіла. Відтоді Тоні час від часу жартома питав мене, чи прочитала вже вона його зізнання. У кімнаті брата з мене і далі текло. Марті, який останніми роками все більше часу проводив у компанії комп’ютера, нарешті відірвав погляд від монітора.

– Що з тобою сталося?

Я нічого не відповів і став дивитись у вікно: в сусідніх будівлях уже ввімкнули світло, на горизонті темною смужкою тягнувся ліс. Марті знову застукав по клавіатурі свого не нового, придбаного з рук «Коммодора»[10], та за вдаваною зайнятістю ховались докори сумління.

– Ти мені не допоміг, – промовив я. – Я гукав тебе.

– Я не чув.

– Чув, я був у тебе під дверима.

– Я справді нічого не чув, Жулю.

Я метнув на брата розлючений погляд.

– Тобі досить було всього відчинити двері, і вони б від мене відчепилися. Просто вийти з кімнати і все.

Та Марті вперто відмовлявся визнати свою провину.

Нарешті я сказав:

– Зізнайся хоча би, що чув. Зізнайся, і я тебе пробачу.

Минуло кілька секунд, але Марті мовчав і далі. Я вийшов з кімнати. Потому, думаючи про брата в інтернатівські роки, я завжди бачив перед собою зачинені двері.

* * *

Ми йшли до озера, я хотів дещо показати Альві. День був морозним і сірим. Я вперше за останні роки взяв з собою один з батьківських фотоапаратів. По-зимовому накушканий, в теплій куртці й шапці, закутаний шарфом, я помітив, як легко вдягнена Альва. Тонкі джинси та запраний светрик. Наче безпритульна дитина, що вирвалась від сектантів. Вона напевно мерзла, проте нічим це не виказувала.

Коли ми дійшли до вкритого льодом озера, вже починало сутеніти. Дехто з вихованців інтернату катався на ковзанах.

– Йди сюди.

Я повів Альву далі, вбік від інших. Тепер їхніх голосів майже не було чути, навколо нас із Альвою виднілась лише крига.

Альва скрикнула, помітивши лисицю. Її замерзлий писок виднівся крізь лід, частина тулуба виступала над поверхнею, а скуйовджена шерсть виблискувала кристалами снігу. Вона неначе завмерла в русі.

– Яка страшна смерть! – Дихання Альви парувало на морозі. – Навіщо ти мені таке показуєш?

Я провів рукавицею по льоду, змітаючи сніг, щоб краще роздивитися мертві очі тварини.

– Колись я бачив, як потонув собака. Але це інше. Я думав, тобі буде цікаво. Вона виглядає такою спокійною, такою вічною.

– Як на мене, це жахливо, – промовила Альва, відвертаючись.

– Зараз це здається тобі жахливим, але, я закладаюся, ти і через двадцять років згадуватимеш цю замерзлу лисицю. – Я не міг втриматися від сміху. – Навіть на смертному одрі ти думатимеш про неї.

– Не будь дурнем, Жулю.

Я зробив декілька знімків, і ми пішли назад до села. Останні рештки фарб зібрались над горизонтом, а потім поблякли й довколишній пейзаж сховався в темряві. Ставало все холодніше, я стиснув долоні в кулаки і запроторив їх до кишень. Урешті-решт ми дістались до кафе.

Опинившись усередині, Альва почала розтирати руки. Останнім часом вона почала фарбувати нігті, і тепер я непевно роздивлявся яскраво-червоний лак, що вкривав їх і кричав про бажання протесту і змін.

Ми пили гарячий шоколад і говорили про мою сестру, котрій знов дісталося за те, що вона вночі таємно чкурнула з інтернату.

– Чув, вона може вилетіти, – сказав я. – Вона ставиться до цього надто несерйозно.

– Мені подобається твоя сестра, – відповіла Альва. Вони з Ліз один раз мимохіть перетнулися в моїй кімнаті. – Вона здається мені дуже симпатичною. Я б хотіла мати таку гарну старшу сестру.

Я не знав, що на це відповісти. А потім побачив, як ота гієна, що познущалася з мене, проходить повз наше вікно. Я зі злістю подивився йому вслід. Альва спостерігала за мною дивним поглядом, від якого мені одразу стало не по собі. Колись я необачно розповів їй про той принизливий випадок у душовій і тепер побоювався, що вона вважає мене тюхтієм.

– Треба було врізати йому як слід, – зі вдаваною невимушеністю промовив я і відпив ще трохи какао. – Раніше я б його просто… Не знаю, чому я тоді нічого не зробив.

Альва засміялась.

– Жулю, я рада, що ти нічого не зробив. Він же набагато здоровіший. Який у тебе хоч зріст? – спитала вона, вигнувши одну брову.

– Метр шістдесят.

– Та ну, який там метр шістдесят. Стань поруч зі мною.

Ми піднялися і стали поруч зі столом. Альва була вищою на кілька сантиметрів, і від цього мені було трохи соромно. Ми декілька секунд стояли майже впритул, я вдихав солодкуватий аромат її парфумів. Потім Альва сіла.

– До речі, в тебе шоколадні вуса, – сказала вона.

– Знаєш, що я іноді думаю? – спитав я, витираючи вологу смужку над губою, і з викликом подивився на Альву. – Все це немов насіння. Інтернат, школа, те, що трапилось з моїми батьками. Це все ніби посіяно у мені, але до жнив ще далеко, і я не знаю, що з того всього виросте. Лише коли стану дорослим, то побачу, що вродило. Але тоді буде запізно.

Я чекав на Альвину реакцію. На моє здивування вона усміхнулася.

Спочатку я не зрозумів. Але потім обернувся і побачив високого старшокласника; йому достоту було не менше шістнадцяти. Він наблизився до нас, сяючи самовпевненою голлівудською посмішкою. Альва дивилась на нього так, як жодного разу не дивилась на мене, і доки юнак балакав з нею, мене проймало спустошливе відчуття власної неповноцінності, відлуння якого озивалось ще декілька років.

* * *

Перед їдальнею я помітив сестру. Вона, мов королева, сиділа на лавці в оточенні шкільного почту і курила. Ліз на той час уже виповнилося сімнадцять. На ній була оливково-зелена парка з відлогою і кеди, світле волосся спадало на обличчя. Як для дівчини вона була на диво високою, метр вісімдесят, не менше, проте й досі пересувалась радше бігом, ніж спокійною ходою, часто плутала захоплення з прихильністю і робила все, що їй заманеться. До чоловічих тіл Ліз ставилася з грайливою цікавістю; якщо хтось їй подобався, вона не задумувалась про наслідки, а просто брала те, чого їй хотілося. На канікулах вона нерідко завіювалась кудись із дорослими знайомими і не без гордощів розказувала, що її вже двічі затримувала поліція.

Зараз Ліз описувала якусь дискотеку в Мюнхені, а інші школярі слухали, затамувавши подих. У цю хвилину до неї підійшов молодий учитель-практикант.

– Ліз, поквапся, будь ласка. Ти вже повинна бути в класі.

– Зараз, тільки докурю, – відповіла сестра. – І я не розумію, якого біса я знову повинна залишатись тут після уроків.

Ліз мала глибокий голос, який немовби надавав її словам додаткової ваги. При цьому вона все ще розмовляла голосніше, ніж потрібно, ніби актриса на сцені. У певному сенсі вона нею і була.

Тепер вона почала сперечатися з практикантом на очах у інших школярів і щоразу відповідала все сердитіше та голосніше.

– Я не збираюся робити це гівно, навіть не сподівайся. – Ліз тикала всім практикантам. – Крім того, я погано почуваюсь… – додала вона, не випускаючи цигарки з рота. – Мені зле.

Останній коментар був настільки безглуздим, що Ліз сама не змогла втриматись від сміху.

– Ну добре, – сказала вона, затягнувшись іще раз, й зітхнула. – Я буду за п’ять хвилин.

– За три, – сказав молодий практикант.

– За п’ять, – повторила Ліз з такою чарівливою і водночас нахабною посмішкою, що практикантові довелося відвести погляд.

Це було незадовго до різдвяних канікул. Двері кожного поверху були прикрашені барвистим вінком, а на вечерю крім звичайних страв давали печиво, мандарини, горіхи та пунш. Інтернат охопила атмосфера спільного святкового передчуття, проте мене канікули не дуже тішили. На території інтернату не було батьків, і це якось об’єднувало мене з іншими. Та кожного разу, коли я їхав у гості до нашої мюнхенської тітки, в той час як інші повертались до батьків, мене проймав біль.

Тітка, котра недавно розміняла шостий десяток, була дуже доброю і ласкавою жінкою, щовечора з келихом вина в руці та кросвордом на колінах. Втрата молодшої сестри притлумила її веселу вдачу, за останні роки вона помітно погладшала і мала вигляд людини, що спостерігає за грою, не в змозі зрозуміти її правил. І все ж нашій тітці завше вдавалося знайти для нас підбадьорливу усмішку, коли ми її потребували. Вона водила нас у боулінг і в кіно, розказувала історії про наших батьків і, здається, була єдиною, хто розумів складну натуру Марті. Уночі вони вдвох часто сиділи на кухні, пили чай і балакали. У присутності тітки голос брата втрачав звичний відтінок зарозумілості, а іноді, розповідаючи про невдачі з дівчатами, він навіть дозволяв їй себе обійняти.

На різдвяних канікулах ми зробили з тітчиної вітальні матрацовий табір. Ліз, котра завжди лишала свої речі лежати жужмом. І Марті, котрий завжди складав одяг рівними прямокутниками, а покривало на своєму ліжкові розгладжував так, що майже ніхто не наважувався на нього сісти. Те, що ми з братом і сестрою знову разом, було дивним. В інтернаті ми майже не спілкувалися, він був немов розділений на безліч паралельних світів; сидіти за різними столами було неначе жити в різних країнах. Але тепер ми втрьох лежали перед телевізором і дивилися документальний фільм про єгипетського фараона Рамзеса II. Рамзес, якщо вірити фільму, був переконаний у власній могутності, що супроводжувала його ще до народження, в материнському лоні, і називав це «мати силу в яйці». Ми з Марті та Ліз одразу підхопили цю фразу. «Ну що, є сила в яйці?» – питали ми одне одного й реготали. А як комусь щось не вдавалось, то казали: «Ну от, що вдієш, видно, сили в яйці забракло».

Вранці на Різдво, шукаючи свічки, я зазирнув у комірку і побачив там сестру.

– З Різдвом, малий, – промовила вона, похапцем зачиняючи за мною двері, обійняла мене й далі крутила косяк.

Я, остовпівши, спостерігав, як вона, напівзаплющивши очі, облизує цигарковий папір.

– Між іншим, що у тебе з Альвою? – Ліз затягнулася і почала повільно випускати маленькі кружальця диму. – Мені здається, вона тобі підходить.

– Нічого, ми просто друзі.

Сестра з розумінням кивнула, а потім штовхнула мене ліктем.

– Ти взагалі хоч раз цілувався з дівчиною?

– Ні, жодного разу після того, як… Пригадуєш?

Ліз похитала головою. Вона, мені здається, завжди жила тільки теперішнім і швидко забувала все, що, на її думку, не було важливим, а от я любив гортати минуле і розмірковувати, намагаючись якось упорядкувати пережите.

– Не дивно, що в тебе немає дівчини, – сказала Ліз, прискіпливо роздивляючись мій одяг. Речі я купляв разом з тіткою у «Woolworth». – Ти виглядаєш мов жалюгідний восьмирічний шмаркач. Треба якось разом сходити вибрати тобі щось людське.

– Думаєш, мені слід стати крутішим?

Ліз замислено подивилась на мене.

– Послухай. Я зараз скажу тобі дещо важливе, тож постарайся запам’ятати.

Я нетерпляче чекав, доки Ліз продовжить, і чомусь заздалегідь вірив кожному її слову.

– Ти не крутий, – нарешті сказала вона, – і, на жаль, – така вже правда – ніколи не станеш крутим. Тому краще і не намагайся. Але ти можеш хоча б виглядати крутіше.

Я кивнув.

– Правда, що ти скоро вилетиш зі школи?

– Що? – спитала Ліз, задерши підборіддя. – Хто це таке розказує?

– Не знаю, просто чув. Що буде, якщо тебе впіймають з наркотиками? Не з гашем, а з… іншими.

– Не впіймають. Я маю силу в яйці.

Я чекав, що вона додасть «Тим більше, що я їх не вживаю», проте сподіватися, що вона вчинить мені таку ласку, було щонайменш наївно.

– Знаєш… – Напружена посмішка. – За останні тижні багато чого сталось. Іноді я думаю, що я й справді просто… – Ліз зупинилась, намагаючись відшукати потрібні слова.

– Що ти думаєш? Що сталося?

Очевидно, сестру насмішило те, як я витріщився на неї, і вона лиш похитала головою.

– Нічого, малий. Забудь. Я не збираюсь вилітати зі школи, окей? – підморгнула вона. – Скоріше завалю екзамени.

Потім ми разом з тіткою прикрашали вітальню, з радіо лунали французькі пісні, і на мить все стало як раніше, не вистачало тільки двох людей. Як раніше, от тільки як раніше бути більше не могло.

* * *

Увечері дійшло до неочікуваної сварки. Цього року Ліз уперше не стала дарувати нам власних малюнків, зате погодилася акомпанувати нам на гітарі. В інтернаті я часто бачив, як вона зосереджено перебирає струни, вмостившись на сходах, лавочці, а то й просто посеред бігової доріжки. Але Ліз, незважаючи на гарний голос, відмовлялася заспівати «Moon River», яку раніше виконувала наша матір.

– Я краще помру, ніж стану співати цю срану пісню, – сказала вона, уважно роздивляючись власні нігті. – Вона мене завжди бісила.

– Вона тобі подобалась, – тихо сказав Марті. – Ми всі любили цю пісню.

Після вечері ми стали грати в «Барикади». Майже до кінця гри здавалося, що перемога однозначно буде за Марті, але зрештою ми з Ліз об’єдналися і з усіх боків заблокували його білими каменями. Марті завив від злості і почав лаятися, особливо коли Ліз таки виграла і стала верещати від радості.

Прибираючи гру зі столу, сестра опустила один з білих каменів собі в кишеню.

– На щастя, – прошепотіла вона мені.

Як на мене, це була найліпша мить того вечора. Атмосфера залишалась мирною, доки тітка не почала розпитувати нас про інтернат.

Я відмовчувався, Марті, як завше, скаржився на все на світі (в той час він був здатен затіяти суперечку навіть у порожній кімнаті), а Ліз із провокативною відвертістю розповідала про поїздки на озеро, вечірки і хлопців. Вона з насолодою описувала всі хиби вчителів і недолугість залицяльників, щоразу вибухаючи сміхом від власних брудних жартів.

– Ліз, чому тобі завжди треба хизуватися такими історійками? – скривившись запитав Марті. – Я не хотів тебе перебивати, але це дратує.

Типове висловлювання мого брата. Він завжди казав щось на кшталт «Мені не хочеться…», перед тим як зробити те, що буцімто не хотів.

– Ти просто злишся, бо в тебе досі немає дівчини, – відмахнулась Ліз. – Знаєш, як в інтернаті кажуть на твою кімнату? Камера-дрочильня.

– Як? – перепитала тітка.

– Ліз, стули пельку, – промовив Марті, мнучи в руках комір свого шкіряного пальта.

Це пальто завжди було на ньому, незалежно від температури в приміщенні. Лице Марті мало колір пожовклого газетного паперу, до засмальцьованого довгого волосся віднедавна додалася цапина борідка. Плюгавий посіпака з Філлі, котрий щомиті ладен вчинити збройний напад на місцевий супермаркет лише для того, щоб за хвилину вибігти звідти з п’ятьма доларами і пакетом молока в руці.

– Краще б переймалася тим, що в школі кажуть про тебе, – додав він.

– А що про мене кажуть? – запитала Ліз.

– Та так, нічого, – сказав брат, зрозумівши, що бовкнув зайве.

Ліз пильно подивилася на нього, потім перевела погляд на мене.

– Ти знаєш, про що він?

Я мовчав. Звісно, я знав, що мав на увазі Марті. Останні чутки про сестру докотились і до моїх вух. Я вважав, що то брехня, пусті балачки розчарованих кавалерів та дівчат, що вмирають від заздрощів. Проте що я насправді міг знати про Ліз?

– Що говорять у школі? – спитала тепер уже тітка.

– Що вона… шльондра, – нарешті промовив Марті, сам шокований нищівною силою своїх слів. Я бачив, що він не хоче продовжувати і водночас немовби відчуває внутрішню потребу доказати до кінця. – Що вона спить з чоловіками за наркоту. Кажуть навіть, що вона від одного з них завагітніла.

У вухах задзвеніло. Ліз з усієї сили пожбурила ложку об тарілку для десерту, вискочила з-за столу й вибігла з кімнати. За кілька секунд ми почули, як гримнули вхідні двері. Я кинувся до вікна й побачив, як сестра швидким кроком зникає у темряві.

Наступного ранку вона таки повернулася, але декілька тижнів по тому кинула школу і на кілька років зникла з мого життя. Вона розповідала однокласницям, що випускні іспити їй ні до чого, оскільки вона мріє подорожувати. Мусить об’їздити весь світ. Потому я ще довго питав себе: чому? Щодня очікував звістки від Ліз, листа, в якому б вона все пояснила, поштівки, дзвінка… Неначе вижилий пасажир затонулого корабля, що невтомно крутить ручки радіоприймача, сподіваючись почути чийсь голос. Та протягом років до мене долинав тільки шум.