Читать книгу На межі самотності - Бенедикт Вельс - Страница 4

Три з половиною роки по тому, у грудні тисяча дев’ятсот вісімдесят третього: останнє Різдво з батьками. По обіді, ближче до вечора, я стояв біля вікна у своїй дитячій кімнаті, поки інші прикрашали вітальню. Як і кожного року, я знав: мене покличуть, коли все буде готово. Але скільки ще чекати? Я чув невдоволене бурчання брата, примирливий сміх матері. Чув, як сестра з батьком сперечаються, яку скатертину вибрати. Щоб розважитися, я став дивитися у вікно на наш двір з по-зимовому голими деревами, гойдалкою і зведеною між гілками одного з дерев халабудою. За останні роки багато що змінилось, але не цей двір, котрий мені так подобався.

У двері постукали. У кімнату зайшов батько. Він був у синьому кашеміровому светрі та пожовував мундштук своєї люльки. Тоді йому було вже під сорок. Чорне волосся над лобом порідшало, юнацька усмішка зникла. Що з ним трапилось? У згорбленій постаті, що застигла переді мною, було важко розпізнати самовпевненого оптиміста, яким він здавався декілька років тому.

Тепер він і мама рідко робили щось удвох, куди частіше батько на години зникав з дому зі своїм фотоапаратом. Але своїх знімків він нам ніколи не показував, і, навіть граючись з друзями, я спиною відчував його неспокійний погляд. У батькових очах світ був місцем постійної небезпеки. Загроза існувала повсякчас. Наприклад, коли мати була за кермом («Куди ти так женешся, Лєно, хочеш, щоб ми розбилися на смерть?»). Або коли я щорік перебігав ту річку під Бердіяком по стовбуру зваленого дерева («Жулю, я прошу тебе, мені справді несила на це дивитися. Якщо ти впадеш, то зламаєш шию!»). Чи коли Ліз збиралася з подругами на концерт («Я забороняю тобі туди йти! Хтозна, що за типи там ошиваються!»). Думаю, якби батькові дали написати порадник, він би назвав його «Краще не треба».

Лише ганяючи з друзями у футбол на галявині посеред парку, батько трохи розслаблявся, і тоді я захоплено спостерігав, з якою легкістю він вів м’яча через усе поле, вправно обводячи одного суперника за іншим. В юності він грав у якійсь французькій любительській команді та досі чудово орієнтувався у просторі грального майданчика, безпомилково вгадував паси супротивників, першим помічав дірки в обороні, завжди виринаючи там у слушний момент. Одне слово, він був єдиним, хто знався на цій грі.

Батько підійшов і став перед вікном поруч зі мною. Він пахнув тютюном і своїм гіркувато-дерев’янистим, з нотками моху, лосьйоном після гоління.

– Радієш святу, Жулю?

Я мовчки кивнув, і він поплескав мене по плечу. Раніше, коли батько повертався з роботи, ми часто прогулювалися по Швабінґу[4]. Тут ще можна було побачити старі кнайпи, розташовані на розі, маленькі кав’ярні з високими столиками, вкриті брудом жовті телефонні будки і крамнички, набиті всякою всячиною: тут можна було купити і шоколад, і вовняні панчохи і – моє улюблене – сертифікат про володіння земельною ділянкою на Місяці. Район здавався непомірно розрослим селом, де час рухався сповільненим темпом. Іноді ми заходили в парк по морозиво, і батько розказував, як юнаком півроку пропрацював у порту Саутгемптона[5], щоб заробити гроші на навчання і заодно підучити англійську, або про витівки його брата Еріка, коли вони були дітьми. Такі історії я любив найбільше.

Але найчіткіше в пам’яті закарбувалася порада, яку я почув від батька під час останньої прогулянки. Спочатку я не зовсім розумів, що саме він мав на увазі, проте роки по тому ці його слова стала для мене свого роду заповітом.

– Найважливіше, Жулю, знайти справжнього друга, – сказав він того дня і, помітивши, що я зиркнув на нього розгублено, пильно подивився мені у вічі. – Справжній друг – це той, хто завжди з тобою, вірний супутник на все життя. Ти повинен його знайти, бо це важливіше за усе, навіть за кохання. Тому що кохання минає. Ти мене слухаєш?

Відчувши на плечі батькову руку, я відкинув палицю, якою саме грався, подалі і спитав:

– Хто твій справжній друг?

Батько лише похитав головою.

– Я втратив його, – відповів він за мить, не виймаючи люльки з рота. – Хіба це не дивно? Попросту втратив.

Я не знав, що на це відповісти, проте вже тоді здогадувався, що ці дружні слова – плід власного розчарування. Однак я їх запам’ятав. Краще б не запам’ятовував.

– Чув, тобі дістанеться неабиякий подарунок, – сказав батько французькою, виходячи з кімнати.

– Справді? Який?

– Потерпи ще кілька хвилин, – усміхнувся він.

Легко сказати «потерпи». З-за дверей вже лунала фортепіанна музика – «Тиха ніч» і «A la venue de Noёl». За мить у коридорі нарешті почулось тупотіння, і Марті з Ліз, розчахнувши двері, опинились на порозі.

– Усе, виходь!

Ялинка у вітальні майже торкалась вершечком стелі і була прикрашена яскравими кульками, дерев’яними фігурками і свічками, а під нею купою лежали подарунки. Пахло воском і хвоєю. Посеред столу виднілася велика печена індичка, а поруч – картопляний ґратен, рагу з ягняти, ростбіф, брусничний джем, прикрашений масляним кремом торт і листкові тістечка. На Різдво їжі завжди було забагато. Те, що залишалося, ми доїдали наступного дня як холодні закуски, і мені це страшенно подобалося.

Після вечері ми співали різдвяних пісень, а потім, перед урочистим розпаковуванням подарунків, залишався останній ритуал: мама грала на гітарі «Moon River»[6]. Вона завжди насолоджувалась тою миттю і змушувала нас вмовляти її взяти гітару до рук.

– Ви й справді хочете ще раз почути цю пісню?

– Так! – кричали ми в один голос.

– Не знаю, мені здається, це ви з ввічливості.

– Ні, ми справді хочемо послухати! – кричали ми ще голосніше.

– Дайте мені нову публіку, – зітхала мама. – Ця вже давно від мене втомилася.

Ми волали щосили, доки вона не погоджувалася заграти.

Наша матір все ще залишалась для нас головною в сім’ї. Коли вона була поруч, сварки Марті з Ліз ставали безглуздими суперечками, з яких сміялися всі, а шкільні невдачі й дитячі кризи – дрібними прикрощами. Вона позувала Ліз для її малюнків і дивилась разом з Марті в мікроскоп, щоби побачити результати його досліджень. Мене вона навчила куховарити і навіть розповіла мені свій таємний рецепт «торта, перед яким неможливо встояти». Він складався з липкої шоколадної маси і спричиняв миттєву залежність. І хоча матір була трошечки лінивою (класична сцена – мама лежить на дивані та посилає нас до холодильника по щось смачненьке) і потайки курила, ми всі хотіли бути схожими на неї.

Мама нарешті почала грати, і за мить кімната наповнилась її голосом.

У цю мить – кожного року – все було на своїх місцях. Ліз слухала з відкритим ротом, брат зворушено поправляв окуляри, батько прислухався з сумними очима, але завороженим обличчям. Поруч з ним сиділа тітка Гелена, старша мамина сестра, весела повна жіночка, що самотньо мешкала у своїй квартирі посеред кварталу Ґлокенбах[8] і щоразу дивувала нас щедрими подарунками. Якщо не рахувати французької бабусі, тітка була нашою єдиною ріднею, тоненькою гілочкою на родовому дереві Моро.

Коли почали розпаковувати подарунки, я першим схопився за подарунок батька. Він був великим і трохи незграбним. Я одним рухом роздер упаковку і побачив стару «Мамію». Батько очікувально поглядав на мене. Я знав цей фотоапарат, проте востаннє брав його в руки на тому святі в Бердіяку. «Мамія» була далеко не новою і подряпаною з усіх боків, лінза нагадувала величезне циклоп’яче око, а кнопки і коліщатка трохи заїдали. Я розчаровано відклав камеру і став відкривати інші подарунки.

Від матері я отримав червоний шкіряний блокнот і три книжки: «Том Сойєр» (sic!), «Маленький принц» і «Крабат». Вона все ще іноді читала мені перед сном, але частіше змушувала мене самого читати вголос і хвалила, коли я старався. Незадовго до того я вперше написав власну історію про зачарованого собаку. Мамі вона дуже сподобалась. Я взяв червоний блокнот і пізніше, коли інші розважалися настільними іграми, почав записувати туди власні думки.

* * *

Незадовго до нового року ми вперше і востаннє побачили, як батько плаче. Того дня, по обіді, я лежав на ліжку й записував нову оповідку. Це була історія бібліотеки, де книжки вночі потайки розмовляли між собою, вихвалялися своїми авторами і скаржилися, що стоять в непримітному кутку на одній з останніх полиць.

Сестра, не постукавши, зайшла в кімнату і причинила двері. На її обличчі сяяла бешкетна усмішка.

– Що таке?

Власне кажучи, я приблизно здогадувався, про що вона прийшла поговорити. Ліз на той момент було чотирнадцять, і цікавили її всього три речі: малювання, низькопробні фільми про кохання і хлопці. Тепер вона була найсимпатичнішою дівчинкою в класі: з білими кучерями, глибоким голосом і усмішкою, здатною будь-кого звести з розуму. На шкільному подвір’ї її часто можна було побачити в оточенні інших дівчат, котрим вона розказувала, з яким хлопцем де поцілувалася і як нудно чи, в ліпшому разі, посередньо це було. Добре не було ніколи, а хлопці завжди були старшими, з міста, однокласникам про поцілунок з Ліз годі було й мріяти. Іноді вони все ж намагалися добитися прихильності моєї сестри, але вона їх ігнорувала.

Ліз всілася на ліжко і штовхнула мене ліктем.

– Зрадник, ось ти хто!

Я продовжував записувати історію і слухав упіввуха.

– Чому?

– Ти цілувався з дівчинкою.

– Звідки ти знаєш? – зашарівся я.

– Моя подружка тебе бачила. Вона сказала, ви цілувались прямо перед нашими дверима і ти засунув язика їй майже в горлянку. Сказала, ви виглядали мов два лабрадори.

Ліз зареготала, відібрала в мене блокнот і стала замальовувати сторінку якимись фігурками і своїм ім’ям. Ліз, Ліз, Ліз.

Історія про поцілунок була правдою. Я вмів спілкуватися з дівчатами так, ніби то хлопці, і час від часу отримував любовні записки, нишком просунуті під партою. Життя здавалося наповненим добрими знаками, і моя самовпевненість зростала. Я був нетиповим старостою: на уроках часто розмовляв і подеколи з нахабною усмішкою задирав ноги на парту, чекаючи, доки вчитель почне сваритися. Пізніше така поведінка здавалася мені по-дурному зухвалою, але в тому віці мені подобалося задавати тон серед друзів і бути в центрі уваги. Я почав зависати зі старшими хлопцями і час від часу влаштовував бійки. Коли хтось з нової компанії невдало жартував про мене, я одразу ж кидався на нього з кулаками. Ці жарти ніколи не були по-справжньому злими, і все ж добряче зачіпали. Дехто зі старших хлопців уже випивав і покурював траву, та я поки що відмовлявся, коли мені пропонували долучитися. І, звісно, я не розказував їм, що люблю читати та вигадую власні історії. Я знав, за таке мене обов’язково засміють, тому ретельно приховував цей бік свого життя.

– Ну і як поцілунок? – спитала Ліз, жбурляючи блокнот мені на коліна.

– Не твоє діло.

– Та кажи вже. Ми завжди все один одному розказуємо, хіба ні?

– Так, але зараз мені не хочеться.

Я підвівся і пішов у батьків кабінет, де завжди стояв легкий запах пилу і старих паперів. Почувши, що сестра йде за мною, я прикинувся зосередженим і став порпатися в шухлядах письмового стола. У більшості з них не було нічого крім чохлів для окулярів, чорнильниць і пожовклих аркушів. Але діставшись до найнижчої, я натрапив на фотоапарат фірми «Leica» з чорним корпусом і сріблястим об’єктивом. Він був в оригінальній упаковці, і я ніколи не бачив, щоби батько ним щось знімав. У тій же шухляді лежав лист, написаний французькою. Почерк видався мені невідомим.

Любий Стефане, ця камера – для тебе. Нехай вона завжди нагадує тобі, ким ти є насправді, і про все, що життя не має права зламати. Будь ласка, спробуй мене зрозуміти.

Хто написав цього листа? Я поклав його назад у шухляду і почав оглядати фотоапарат, перевів затвор, покрутив кільця на об’єктиві. Пил танцював у сонячному промені, що падав від вікна.

Ліз щойно випадково побачила себе в маленькому дзеркалі і, задоволена відображенням, почала вертітися, спостерігаючи себе з різноманітних ракурсів, а потім знову повернулася до мене.

– А що, як я ще ніколи не цілувалася?

– Що?

Сестра мовчала, жуючи нижню губу.

– Ти ж тільки тим і займаєшся, що розказуєш, з ким, де і коли, – додав я, погойдуючи камерою, що звисала з моєї руки. – Весь час тільки про це й говориш.

– Мій перший поцілунок повинен бути особливим, я…

Підлога заскрипіла, і на порозі з’явився брат, якому незрозумілим чином вдавалося винюхувати всі наші домашні таємниці. З хитруватої усмішки ми здогадались, що він підслуховував.

Марті на той час було тринадцять. Заучка-одинак в окулярах з металевою оправою, худий і блідий мов крейда. Дитина, що терпіти не могла дітей, а тому постійно шукала товариства дорослих або свідомо обирала самотність. Він завжди лишався в тіні нашої сестри, котра ніколи не пропускала можливості позлити Марті, ігнорувала його в школі й сміялася з того, що в нього немає друзів. А тут мов подарунок долі до рук потрапила таємна інформація, здатна вмить зруйнувати шкільну репутацію Ліз.

– Цікаво, – промовив Марті. – То ти відшиваєш усіх зі школи, бо боїшся? Бо ти ще й досі мамина доця, що полюбляє малювати всяку дурню?

Ліз на секунду розгубилась, але швидко взяла себе в руки.

– Тільки спробуй комусь розказати…

– І що тоді? – засміявся Марті й почав імітувати звуки поцілунку.

Ліз кинулась на нього, вони вчепились одне одному в волосся, а потім стали штурхатися руками й ногами. Я спробував їх розчепити і не помітив, хто саме вибив камеру в мене з руки, лише побачив, як вона пролетіла через усю кімнату і врізалась об’єктивом… Лайно!

У кімнаті одразу запанувала тиша. Я підняв «Лейку» і подивився на розбитий об’єктив.

Ми втрьох стали радитися, що робити далі.

– Давайте просто покладемо її назад у стіл, – запропонувала Ліз. – Може, він і не помітить.

Як завжди, останнє слово залишилося за нею.

Того дня батько прийшов додому напрочуд рано. Він виглядав збудженим і одразу ж зник у своєму кабінеті.

– Йдіть сюди! – наказала нам з Марті Ліз.

Усі втрьох ми крізь шпарину спостерігали, як батько якийсь час неспокійно ходив по кімнаті, знову і знову проводячи рукою по волоссю. Потім зняв зелену слухавку дискового телефона і набрав номер.

– Це знову я, – промовив він зі своїм м’яким французьким акцентом. – Стефан. Я хотів сказати, що ви робите помилку. Ви не можете просто так…

Очевидно, співрозмовник його одразу ж перебив, і батько немовби осів.

– Але ви… Ні, це все-таки… – декілька разів намагався вклинитися він, і навіть видавив з себе благальне «будь ласка», але, по суті, так нічого і не зміг сказати.

– Ви могли хоча б натякнути, – нарешті вимовив батько. – Після дванадцяти років. Я можу…

Співрозмовник знову змусив його замовкнути. Після цього батько просто поклав слухавку і, відійшовши від телефона, на декілька секунд завмер у центрі кімнати, неначе робот, якого відімкнули від живлення. Від цього видовища ставало не по собі.

Нарешті життя знову повернулося до нього. Батько підійшов до письмового столу, і я одразу ж зрозумів, у яку шухляду він зараз загляне. Спочатку батько перечитав листа, а потім вийняв з упаковки «Лейку». Помітивши розбитий об’єктив, він здригнувся, а потім поклав фотоапарата й листа назад у стіл і підійшов до вікна. Саме тоді ми побачили, що він плаче. Ми не знали, що було причиною тих сліз: телефонна розмова, зламана «Лейка» чи важкість від усього, що звалилося на нього протягом останніх років. Ми знали лише, що не хочемо бачити, як він плаче, і тому крадькома повернулися до своїх кімнат.

* * *

Після нового року батьки повідомили нам, що на вихідні поїдуть до Монпельє. Ця спонтанна подорож, здавалось, якось була пов’язана з батьковим звільненням, проте мати сказала лише, що вони збираються відвідати друзів і не можуть взяти нас з собою, тому за нами пригляне тітка.

– Ми вже не такі малі, щоб за нами треба було приглядати, – обурилась Ліз. – Мені чотирнадцять.

– Це скоріше для двох інших молодих людей, – відповіла мама, поцілувавши її в лоб.

– Дякую, я все чув, – сказав Марті, не відриваючи погляду від своєї газети.

Ми ділили наш мюнхенський будинок зі іще дев’ятьма мешканцями. Однією з них була Марлен Якобі, молода і надзвичайно симпатична вдова, завжди вдягнена в чорне. Коли ми бачили її, вона завше була сама, і я не міг усвідомити, як можна вести настільки самотнє існування. А от Ліз, навпаки, захоплювалась нею і завжди оживала, коли ми зустрічали сусідку на сходах або посеред вулиці.

– Яка ж вона красива, – схвильовано видихала сестра, щипаючи мене за руку або штовхаючи в бік.

Ми з Марті не поділяли цього захоплення Ліз і невдовзі почали з неї кепкувати.

– Якобі щойно була тут, – сказали ми їй якось по обіді. – Ви розминулися всього на кілька секунд. Вона виглядала такою гарною, ще гарнішою, ніж зазвичай.

– Та невже, – вдавано байдуже відмахувалась Ліз. – Я не вірю жодному вашому слову.

– Дарма не віриш, вона навіть про тебе спитала, – вели ми далі. – Сказала, що хоче з тобою одружитися.

– Малолітні ідіоти, – огризнулась Ліз і примостилася на диван поруч з мамою. – Мам, – промовила вона, дивлячись на мене з хитрою посмішкою, – вгадай, хто недавно вперше поцілувався з дівчиною.

Мати одразу ж повернулася в мій бік.

– Це правда? – спитала вона, і в цьому питанні мені почулося схвалення.

Сьогодні я більше не можу згадати, про що ми говорили після цього, але пам’ятаю, як мама раптом підвелась з дивана і поставила платівку з піснею «Via Con Me» у виконанні Паоло Конте. Мати простягнула мені руку.

– Жулю, послухай, – сказала вона, коли ми вже танцювали. – Якщо захочеш підкорити якусь дівчину, потанцюй з нею під цю пісню. Після цього вона точно буде твоєю.

Мама засміялася. Лише роки по тому я усвідомив, що то був єдиний раз, коли вона говорила зі мною на рівних.

Незадовго до того, як батьки вирушили з дому, між мною та батьком відбулася невелика суперечка. Я хотів би описати нашу розмову так, як сам протягом довгого часу відтворював її в пам’яті.

Я випадково проходив повз спальню, де батько якраз пакував речі. Він виглядав напруженим.

– Добре, що ти тут. Мені треба з тобою поговорити.

Я став на порозі, прихилившись плечем до одвірка.

– Про що?

Він не одразу перейшов до справи. Почав зі звичних зауважень про старших хлопців, які йому не дуже подобалися, про те, що я опинився в «поганій компанії». Але потім усе-таки заговорив про свій різдвяний подарунок, фотокамеру.

– Вона все ще лежить у кутку. Ти жодного разу нею не фотографував, хіба ні? Ти її навіть до пуття не роздивився.

Мені раптом стало його шкода, і я присоромлено відвів погляд.

– Це справді цінна річ. У твоєму віці я б страшенно зрадів такому подарунку.

– Я не знаю, як нею користуватись. Вона така важка і стара.

Батько підвівся і підійшов ближче. Його довготелеса постать нависла наді мною.

– Це класика, розумієш? – У цю мить його обличчя набуло майже юнацького вигляду. – Вона краща за сучасні камери. Це фотоапарат з душею. Коли ми повернемось, я покажу тобі, як нею працювати, як проявляти плівку і робити світлини. Домовились?

Я невпевнено кивнув.

– У тебе чутливе око, Жулю. Я дуже зрадію, якщо ти колись почнеш фотографувати, – сказав батько, і я назавжди запам’ятав ці слова.

Що ще лишилось у мене в пам’яті від того вечора? Те, що мати на прощання поцілувала мене в лоб. Я, напевно, не менше тисячі разів згадував цей поцілунок, останні обійми, її запах та її заспокійливий голос. Згадував так часто, що зрештою втратив усяку впевненість у тому, що це відбулося насправді.

* * *

Ми з братом і сестрою всі вихідні сиділи вдома, граючи з тіткою в «Барикади»[9] (єдиною метою Ліз, як завжди, було заблокувати Марті за допомогою двох білих каменів), а ввечері я готував для усіх омлет з грибами за маминим рецептом.

В суботу ми з Ліз ходили в кіно, і коли батько зателефонував, вдома був лише Марті. Вони з мамою чомусь захотіли зостатися ще на день-два і винайняли автівку, щоб з’їздити в Бердіяк.

Я не мав нічого проти такого плану і радів у передчутті маленьких подарунків і сиру, котрі батьки повинні були привезти з півдня Франції.

А потім настало восьме січня, неділя. Усі наступні роки я часто намагався переконати себе в тому, що в той день у мене було якесь неясне передчуття, але це, мабуть, нісенітниця. Ближче до вечора пролунав телефонний дзвінок. Коли тітка підняла слухавку, я одразу ж відчув, як змінилась атмосфера в кімнаті, і мені захотілось сісти. Марті теж раптово завмер на місці. Усе інше я забув. Не знаю, що я робив уранці, що робив після цього дзвінка, чому сестри тоді не було вдома…

Від того дня лишився один-єдиний спогад, значення якого відкрилося мені набагато пізніше.

По обіді я забіг до вітальні весь немов наелектризований. Ліз малювала щось коміксове, брат сидів поруч і виводив своїм нерозбірливим мишачим почерком листа Ґуннарові Нордалю. Так звали його норвезького друга з листування. Ми з Ліз завжди казали, що Ґуннара не існує, що Марті його всього-на-всього вигадав.

Я став перед братом у типову боксерську стійку. Тоді я захоплювався Мохаммедом Алі і вважав, що чудово його копіюю. Найбільше мені подобалося імітувати хвалькуваті заяви, що їх боксер робив перед поєдинком.

– Твій день прийшов, щуряко! Знаєш, хто ти? Черговий дядько Том!

– Жулю, це дратує. До того ж ти навіть не знаєш, що означає «дядько Том».

Я штовхнув Марті в плече. Він ніяк не зреагував, я штовхнув ще раз. Брат замахнувся в мій бік, але я відскочив і став демонструвати бій з тінню.

– Пурхай як метелик, жаль як бджола.

Здається, імітатор з мене був такий собі, проте знамениті швидкі рухи ногами, «танець» Алі, мені вдавалися, на ура.

Ліз, затамувавши подих, стежила за розвитком подій.

Я знову дав Марті штурхана.

– У другому раунді тобі кінець, – вигукнув я, витріщаючи очі. – Я боровся з алігатором, знерухомив блискавку і підкорив грім. Минулого тижня я на смерть забив скелю, покалічив камінь і віддубасив цеглину. А ти такий потворний, що цей бій мені доведеться провести з заплющеними очима.

– Не заважай.

– Точно, не заважай Марті, коли він пише своєму уявному норвезькому другові, – глузливо сказала Ліз.

– Які ж ви нудні, – відповів Марті.

На третій раз я, не шкодуючи сил, дав йому потиличника. Ручка ковзнула аркушем, залишивши по собі карлюку. Марті підскочив, мов ошпарений, і погнався за мною по кімнаті. Ми почали мотузити один одного. Спочатку брат виглядав розлюченим, але коли я, задихаючись, і далі описував свою велич, Марті не зміг втриматись від сміху і ми припинили бійку.

Приблизно в цей час мої батьки сідали в орендоване «рено», щоби поїхати до бабусі в Бердіяк. Разом з тим молода жінка, адвокат за професією, сідала у свою «тойоту». В Монпельє в неї була запланована зустріч за вечерею, спізнюватися не хотілося. «Тойоту» занесло на мокрому асфальті і, виїхавши на зустрічну смугу, вона врізалась в «рено» моїх батьків. Двоє людей загинуло на місці.

Молодій юристці дивом вдалося вижити.