Читать книгу Привітання життя - Богдан-Ігор Антонич - Страница 5

Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто,

й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо мене

не лякає, хоч у очі зазирає заздрісно ліхтарень сто,

що в вокзалі білім сторожко глядять крізь жовтих шиб пенсне.

Над станційним гамором, мов абажур, наложений склепіння лук.

Навкруги байдужі очі й обоятні постаті незнані,

й кожна з них свій клунок має, й кожна з них несе життя свойого в’юк.

Зі собою тугу заберу свою та радість в чемодані.

Та не знаю, де поїду разом з сірою юрбою тих людей,

де нас потяг завезе гойдаючи, немов малих дітей в колисці.

Срібні рейки-шпаги, вбиті в обрій; поїзд-кінь в ярмі залізних шлей.

Синя далеч хилиться над нами й сонце нам подасть на неба мисці.

А кондуктор, наче ніч, суворий прийде із повагою в купе

й каже нам оправдати до існування право та наш лет.

На банальних лицях пасажирів чудування навкруги тупе,

я подам тоді йому своє без ляку серце як білет.

Кожний день до ланцюга мандрівки раз у раз нам додає по ланці,

та дарма, дарма стараюся пізнати, де кінець йому

і коли, коли наш поїзд стане, до останньої доїде станції

та спокійно скриню неба з перемучених плечей здійму.