Читать книгу Пригоди Олівера Твіста - Чарлз Діккенс - Страница 11

Було вже пізно, коли Олівер прокинувся від свого довгого здорового сну. В кімнаті не було нікого, опріч старого, що варив у горняткові каву на сніданок і насвистував щось собі під ніс, мішаючи каву залізною ложечкою. Від найлегшого шамотіння старий насторожував вухо, але впевняючись, що все гаразд, знову схилявся над горнятком.

Олівер більше не спав, але ще не зовсім прочумався. Буває такий дивний стан, коли людина більш не спить, не дріма, але й не прокинулася ще цілком, лежить з напівзаплющеними очима, але вже відчуває, що діється навколо; бува, що в такому стані їй за п’ять хвилин присниться багато більше, ніж за п’ять ночей, коли вона спить мертвим сном з цілком уколисаною свідомістю. В такі хвилини людина все-таки настільки свідома діяльності свого інтелекту, що може відчувати його могутню силу, ту силу, що дозволяє йому, відірвавшись від його тілесної оболонки, розривати із земними путами й ширяти поза часом і просторінню.

Олівер був саме в такому стані. Крізь напівзаплющені повіки він бачив старого, чув його тихий посвист, чув, як він шкрябає ложкою об стінки горнятка, а проте в цей самий час в його уяві роїлися спогади з його минулого життя й обличчя людей, що з ними йому доводилося зустрічатись.

Кава закипіла; старий поставив горнятко на примурок і стояв кілька хвилин мовчки, наче вагаючись, до чого братися; потім обернувся, глянув на Олівера й озвався до нього; але той не відповів – очевидно спав.

Переконавшись, що хлопець спить, старий тихо підійшов до дверей, замкнув їх, витяг, як здалося Оліверові, з якоїсь потайної ляди в долівці невеличку скриньку й обережно поставив її на стіл. Очі йому блиснули, коли він відімкнув її віко й зазирнув усередину; він підсунув до стола старого стільця, сів і обережно, милуючись, витягнув із скриньки розкішного золотого годинника, з блискучими діамантами.

– Ага, – зрадів старий, знизуючи плечима й гидко всміхаючись. – Хитрі шельми, хитрі шельми! Тверді до останнього! Не виказали попові, де воно лежить! Не підвели старого Феджіна. Ще б пак, на якого біса? Від цього мотуз на горлі ані трішечки б не ослаб! Ні, ні, ні! Хитрі шельми! Хитрі шельми!

Пробубонівши ще щось собі під ніс, старий поклав годинника назад у скриньку і почав витягати один по одному ще з півдесятка годинників; милувався він кожним з невимовною насолодою, а потім висипав цілу купу перснів, брошок, браслетів й інших прикрас – таких розкішних і з такими самоцвітами, що Олівер навіть і не знав, як їх назвати.

Поклавши все це назад, старий дістав з дна скриньки якусь малесеньку річ, що вмістилася вся в його долоні; здавалося – на ній був якийсь дуже дрібний напис, бо він довго уважно вдивлявся в неї. Потім він поклав її назад до скриньки, мов утерявши надію чогось добрати, зітхнув і, відкинувшись на спинку стільця, прошепотів:

– Ловка штука – кара на горло. Мертві не знають ні каяття, ні вороття! Вони не розцвенькають стислих таємниць! Ловка це штука для нашого ремества! Усіх п’ятьох почепили на мотузці, і нікому тепер правити поділу здобичі й оскаржувати!

У цю мить розвіяний погляд його блискучих темних очей, що блукав неуважно по стінах, ненароком упав на Оліверове обличчя: очі хлопчика з німою цікавістю вп’ялися в нього, і хоча це була одна мить – найкоротший у світі протяг часу, старий зрозумів, що за ним стежать. Віко скриньки стукнуло; старий, схопивши зі столу ножа для хліба, сам не свій скочив на ноги; він страшенно хвилювався, бо навіть на смерть наляканий Олівер помітив, як тремтить ніж у його руці.

– Що це значить? Так ти підглядаєш за мною? Чому витріщив баньки? Чому прокинувся? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше, коли тобі життя миле!

– Я не міг довше спати, сер, – відповів несміливо Олівер, – мені дуже шкода, що я вас потурбував.

– Ти прокинувся з годину тому? – домагався, зловісно насупивши брови, старий.

– Ні, ні, бігме, я спав, – відповів Олівер.

– А чи ти цього певен?! – скрикнув ще лютіше старий, наступаючи з погрозою на нього.

– Слово честі, сер, – серйозно одказав Олівер, – слово честі, я спав.

– Так, так, серденько, – раптово заговорив старий своїм звичайним улесливим тоном і, перш ніж покласти ножа назад на стіл, покрутив його в своїх руках, немов даючи зрозуміти, що він ним хотів лише погратись.

– Звичайно, я це сам знаю, мій любий. Я тільки хотів налякати тебе. Ти не страхополох, ха-ха-ха! Ти дуже хороше хлоп’ятко.

Він посміхався, потирав руки, але видно було, що він почував себе негаразд.

– А чи бачив ти всі ці прекрасні речі? – спитав він по недовгій мовчанці, кладучи руку на віко скриньки.

– Так, сер, – відповів Олівер.

– А-а, – знову здригнувся старий і трохи зблід на виду. – Це все моє, моє власне. Це все, що я надбав про чорний день на старість. Люди звуть мене скнарою, тільки скнарою, тільки скнарою, Оліверчику.

Олівер подумав, що дідусь таки дійсно скупий, коли, маючи стільки золотих годинників, живе в такому бруді; але потім збагнув, що, мабуть, Проноза й інші хлопчики коштують йому не одну щербату копійку; тому він глянув на старого з повагою і попрохав дозволу встати.

– Звісно, вставай, вставай, мій голубе, – відповів люб’язний джентльмен. – Ось там у кутку біля дверей глечик – принеси його сюди, а я наллю тобі води в миску, серденько.

Олівер встав, пішов до дверей у протилежний кінець кімнати, а коли повернувся з глечиком назад, то скриньки вже на столі не було.

Тільки-но він помився й вилив помиї, за наказом старого, за вікно, повернувся Проноза з якимсь дуже хватким хлопцем, – одним з тих, що курили вчора люльки й пиячили і якого Давкінс тепер відрекомендував Оліверові як Чарлі Бетса. Усі четверо посідали до столу пити каву й снідати шинкою й гарячими булочками, які Проноза приніс додому в своєму капелюхові.

– Гаразд, – промовив старий, хитро підморгнувши Пронозі, – як працювали, соколята?

– Шпарко попрацювали, – відповів той.

– Як Найльс, – додав Чарлі.

– Хвалю, хвалю, – усміхнувся старий. – А що в тебе, Пронозо?

– Двоє гаманів, – відповів молодий джентльмен.

– Повні? – жваво спитав старий.

– Та нічогенькі, – одказав Проноза, витягаючи з кишені два гаманці – зеленого й червоного.

– Трохи залегкі, – мовив старий, оглянувши їх всередині й зовні, – але чепурненькі й доброї роботи. Зугарний майстер – еге ж, Олівере?

– Так. Дуже зугарний, сер, – згодився Олівер; тут Чарлі Бетс зареготався як навіжений на превелике диво Олівера, що не вбачав нічого смішного у всьому, що допіру сталося.

– А що дістав ти, моя крихітко? – спитав Феджін у Чарлі.

– Шмаття, – відказав містер Бетс, витягаючи з кишені чотири хустини.

– Мг, хороші, справді хороші, – сказав старий, пильно розглядаючи хустки, – тільки ось мітки ти не зовсім добре вигаптував, Чарлі; треба буде спороти їх. Ми навчимо цього Олівера. Оліверчику, ти ж навчишся випорювати мітки, хе-хе-хе!

– Будь ласка, – ввічливо попрохав той.

– Хотів би ти виробляти носові хустки так спритно, як Чарлі Бетс? – спитав Феджін.

– Звичайно, сер, якщо ви будете ласкаві мене навчити, – відповів Олівер.

Чарлі ця відповідь здалася настільки кумедною, що він знову зареготався, аж луна пішла – і так похлинувся кавою, що мало не пропав, і потім ще довго відпльовувався й пфуркав.

– Це жовтороте таке чудне, – насилу вимовив він нарешті, немов перепрошуючи присутніх за свою непристойну поведінку. Проноза нічого не сказав, тільки провів рукою по Оліверовому волоссю й заспокоїв його, що з часом він порозумнішає; бачачи, як Олівер почервонів, старий пан тактовно перевів розмову на іншу тему й спитав, чи багато людей дивилося на ранішню кару. З відповіді обох хлопчиків Олівер зрозумів, що вони встигли й там побувати, і дивувався, які вони спритні й швидкі.

Прибравши зі столу після снідання, веселий старий панок почав гратися з обома хлопчиками в дуже цікаву, якусь незвичайну гру: в штани до однієї кишені він поклав табакерку, до другої записну книжечку, в кишеню жилета засунув годинника, ланцюжка обкрутив собі навкруг шиї, а діамантову шпильку встромив у сорочку, щільно застебнув сурдут, всунув ще в кишеню футляр з окулярами й носову хусточку й почав тюпати вперед і назад по кімнаті з ціпочком у руці, ніби якийсь старенький джентльмен із тих, що повсякчас зустрічаються на вулицях. Він зупинявся то біля каміна, то біля дверей, вдаючи, ніби страшенно зацікавився якоюсь вітриною, і боязко озирався навколо, мов боячися злодіїв, та обмацував усі кишені, чи, бува, чого не згубив. Він робив це так втішно, природно, що Олівер боки собі рвав зі сміху, аж сльози на очі навернулись. Тим часом в’юнкі Чарлі й Проноза кралися за ним назирцем і так влучно ухилялись від його погляду щоразу, як він до них обертався, що неможливо було навіть простежити за їх рухами. Але цього ще мало: нараз Проноза наступив старому на мозоль. Чарлі Бетс наче спіткнувся на нього ззаду, і за мить табакерка, записна книжечка, годинник, ланцюжок, шпилька, носова хусточка і навіть футляр з окулярами опинилися в їхніх руках. Коли старий пан, бува, почував дотик чужої руки у себе в кишені, він про це говорив, і гра розпочиналася знову.

Так вони гралися дуже довго, а потім до молодих джентльменів завітали дві молоді панни, на ймення Бетсі й Нансі. Волосся їх було дуже розпатлане, панчохи й черевики досить стоптані й брудні; їх не можна було назвати красунями, але вони були дуже веселі й жваві, напрочуд рум’яні й зовсім не горді, і тому справили на Олівера дуже приємне враження. Гості засиділися; одна з панночок поскаржилася, що змерзла, – і на столі з’явилася горілка; розмова поточилася ще жвавіше. Нарешті Чарлі спитав, чи не час підкувати копита? Олівер вирішив, що це, мабуть, якийсь французький вираз, що означає «йти на шпацір», бо скоро по тому Проноза й Чарлі й обидві гості повіялися з хати, одержавши від милого старого гроші на дрібні витрати.

– Що, соколику? Весело у нас живеться, еге ж? – спитав Феджін. – Вони пішли ось на цілий день, аж до самої ночі.

– А хіба вони вже відробили своє? – спитав Олівер.

– Так, тобто якщо їм, бува, не трапиться якої роботи дорогою, а вони роботи ніколи не проґавлять, серденяточко ти моє. Бери з них приклад, бери з них приклад, соколику, – приказував старий, стукаючи з притиском коцюбою по комину, – роби все те, що вони тобі скажуть, а особливо вважай на Пронозу, дитино. Він буде колись великою людиною і зробить і тебе таким, якщо ти наслідуватимеш йому. Чи не випадає часом моя хусточка з кишені, Оліверчику? – раптом спитав він.

– Так, сер, випадає, – відповів Олівер.

– Ану спробуй, чи можеш ти її витягнути так, щоб я не помітив: роби, як робили хлопці, коли ми гралися вранці.

Однією рукою Олівер взявся за дно кишені, нестотно, як робив це Проноза, а другою витяг з неї обережно хустину.

– Є? – скрикнув Феджін.

– Ось вона, сер, – відповів Олівер, показуючи хустку.

– Ти розумна шельма, серденяточко, – задоволено плеснув Олівера по голові штукар-дідусь. – Уперше бачу такого спритного пацана! Ось тобі шилінг. Якщо ти підеш уперед таким кроком, то станеш незабаром зорею наших днів. А тепер ходи сюди, я покажу тобі, як випорювати мітки з хусток.

Олівер дуже дивувався, що є спільного між його блискучою майбутністю і кишенею старого пана, але, вирішивши, що той, як старший, мусить краще це знати, слухняно пішов за ним до столу й незабаром поринув з головою в свою нову науку.