Читать книгу Пригоди Олівера Твіста - Чарлз Діккенс - Страница 13

Злочин було скоєно в межах і навіть зовсім недалечко від одного славетного столичного поліцейського району. На превеликий жаль юрби, їй довго проводжати Олівера не довелося; поминувши дві-три вулиці та майдан на ймення Муттон-Хіл, хлопчика повели через низькі задні ворота брудного, вимощеного камінням подвір’я до Храму Швидкого Правосуддя й Розправи. Назустріч полісменові вийшов здоровий опасистий чоловік з бурцями на обличчі й в’язкою ключів у руці.

– Що там у вас таке? – байдуже спитав він.

– Малий кишенник, – відповів полісмен.

– Це вас обкрадено, сер? – звернувся тюремник до старого джентльмена.

– Так, мене, – відповів той, – але я не цілком певен, що саме цей хлопець украв мою носову хустку… Я – я… волів би взагалі залишити цю справу.

– Пізно; тепер уже все одно треба з’явитися перед суд, – одказав тюремник. – Його мосць не затримають вас – в одну мить розсудять. – А швидше-но повертайся, шибенику! – З цими словами тюремник відімкнув невеличку кам’яну камеру й наказав Оліверові йти за собою. Тут його обшукали і, не знайшовши нічого, замкнули. Ця низька тісна камера скидалася на льох; вона була особливо брудна, бо сьогодні був понеділок, а ще від суботи тут просиділо шестеро п’яних, яких десь підібрали на вулиці. Але це ще дурниці! В Англії щодня за наймізерніші провини жінок і чоловіків заганяють, мов ті вівці, у такі «холодні», супроти яких камери Ньюгетської в’язниці, де перебувають найстрашніші, засуджені до кари на горло злочинці, здаються палацами. Хай ті, хто не йме цьому віри, самі зрівняють їх!

Ключ заскрипів. У старого пана зассало під серцем майже так само, як і в Олівера. Він глибоко зітхнув і з докором глянув на книгу, що була німою причиною усієї цієї неприємної колотнечі.

– В обличчі цього хлопчика є щось таке… щось таке… – міркував він замислено про себе, стукаючи себе по підборіддю книжкою і помалу відходячи од дверей, – щось таке, що зворушує й цікавить мене. А може, він дійсно невинний? Мабуть, що так. До речі! – скрикнув пан і спинився, втупивши очі в небо. – До речі, де, де я вже бачив цей самий погляд?!

Пометикувавши кілька хвилин, він у глибокій задумі увійшов до судової почекальні, сів у найтемнішому її кутку і почав перебирати у своїй уяві знайомі обличчя, затягнені млою років. «Ні, – похитав він головою, – це мені, либонь, просто здалося». – Але він сколихнув давнє минуле: знайомі обличчя схилялися до нього, зазирали в вічі, й не легко тепер було спустити над ними заслону, що так довго ховала їх від світу дня. Поміж ними були обличчя друзів, ворогів, а також обличчя цілком сторонніх людей, що настирливо виривалися з чужої юрби; були тут обличчя молодих принадних дівчат, що тепер відцвіли й пожовкли, були тут обличчя, над якими вже склепом склепилася земля і які обернулися на тлінь, але яких уява, міцніша за силу смерті, убирала в колишні свіжі прекрасні образи; вона викликала колишній блиск їх очей і сяйво ухмілок, а жива їхня душа, що скинула із себе свою тлінну оболонку й відірвалася від землі, щоб стати зорею й кидати ясний світ на шлях до неба, навівала тихі слова про надземну красу.

Довго згадував старий джентльмен, але не годен був пригадати ні одного обличчя, яке хоч до певної міри скидалося б на обличчя малого злочинця. І тому він тільки важко зітхнув над своїми збудженими спогадами і, завдяки своїй щасливій вдачі розвіяної вченої людини, втопив їх у пожовклих сторінках дорогоцінної книжки.

Він схаменувся від чужого дотику: перед ним стояв тюремник, закликаючи його до судової зали. Дідусь хутко закрив книжку й з’явився перед ясні очі славнозвісного містера Фанга.

Судова зала була обшита панеллю й виходила вікнами на вулицю; в кінці її за кафедрою, відгородженою бильцями, засідав містер Фанг, а по другий бік кімнати за невисокою дерев’яною загородкою сидів бідний малий Олівер, паралізований всією цією страшною картиною.

Містер Фанг був худий цибатий чоловік середнього зросту, з дуже невеликою кількістю волосся на потилиці й над скронями; очі його на брезклому червоно-синьому обличчі дивилися суворо й похмуро перед себе. Якби не звичка його надуживати алкоголем – що б йому було на свій яскравий рум’янець скаргу за наклеп подати! – суд йому був би безперечно присудив винагороду.

Старий джентльмен вклонився поштиво судді, підійшов до кафедри, вийняв свою візитову картку й промовив: «Тут моє ймення й адреса, сер»; потім відступив на кілька кроків і ще раз вклонився.

Цього ранку містер Фанг саме, як на гріх, прочитав передовицю однієї газети, де наводили один з його нещодавніх вироків з приводу однієї темної справи й у триста п’ятдесятий раз закликали секретаря Департаменту внутрішніх справ звернути на нього свою особливу увагу.

Містер Фанг був у поганому гуморі й похмуро глянув з-під лоба. Старий джентльмен трохи здивовано показав на свою візитову картку.

– Полісмене, звідки цей птах? – спитав суддя, відсовуючи з погордою набік картку й газету.

– Моє прізвище, сер, – поважно, як належить джентльменові, мовив старий пан, – моє прізвище – Броунлоу. Дозвольте мені дізнатися ймення судді, що під захистом цих стін наносить несподівану, нічим не викликану образу поважній особі. – З цими словами містер Броунлоу обвів поглядом залу, немов шукаючи, хто б міг відповісти йому на це запитання.

– Полісмене, – сказав містер Фанг, перекидаючи часопис на другий бік, – чим завинив цей птах?

– Він нічим не завинив, – відповів полісмен. – Він тут свідкує проти хлопця, ваша мосць.

Його мосць знала це достотно й без полісмена, але не могла не скористуватися з такої доброї і разом з тим цілком безпечної нагоди насолити комусь.

– Ага, свідкує проти хлопця? – мовив містер Фанг, міряючи містера Броунлоу зневажливим поглядом з голови до п’ят. – До присяги!

– Перш ніж присягати, дозвольте мені мовити одне слово, – почав містер Броунлоу, – я хочу сказати, що я дійсно ніколи був би не повірив, якби сам на власні очі…

– Замовкніть, сер, – обірвав його містер Фанг.

– Не замовкну, сер, – відповів старий джентльмен.

– Замовкніть у цю ж мить, а то я звелю викинути вас з установи! – скрикнув суддя. – Як ви смієте грубіянити судді? Нахабо!

– Що?! – скрикнув, червоніючи, старий джентльмен.

– До присяги цього панка, – звелів містер Фанг. – Ні слова більше. Годі! До присяги його!

Містер Броунлоу був обурений вщерть, але збагнув, що його нарікання можуть зашкодити хлопцеві, стримав себе і погодився дати присягу.

– У чому ж винуватять цього хлопця? – спитав містер Фанг. – Що ви маєте сказати, сер?

– Я стояв біля рундука з книжками… – почав містер Броунлоу.

– Замовкніть, сер, – перебив його містер Фанг. – Полісмене! Де полісмен? До присяги полісмена. Полісмене, розкажіть, у чому річ?

Полісмен у належних покірливих виразах оповів, як стояла справа, як його викликано, як він злапав Олівера на гарячому вчинкові, обшукав його, але не знайшов на ньому жодних доказів крадіжки; більше він нічого сказати не міг.

– Свідки є? – спитав містер Фанг.

– Немає, ваша мосць, – відповів полісмен.

Містер Фанг сидів кілька хвилин мовчки, а потім з несподіваною запальністю накинувся на позивача.

– Чи скажете ви нарешті, чоловіче, у чому полягає ваше обвинувачення проти цього хлопця, чи ні? Пам’ятайте – ви заприсягнули, і якщо тепер ухилитесь від свідкування, то я покараю вас за неповагу до суду, я вас…

Чим і як хвалився він покарати старого пана, зосталося невідомим, бо саме в цю слушну мить на писаря й тюремника напав страшенний кашель, а писареві з рук до того ще випала (звичайно, ненароком) на підлогу важенна книга – отже, останніх слів судді не можна було розібрати.

Кінець кінцем з безнастанними образами й причіпками судді за кожним словом містер Броунлоу таки виклав усю справу й підкреслив, що кинувся хлопцеві навздогін цілком інстинктивно й несвідомо, побачивши, як той дременув; він висловив також надію, що коли навіть, на думку судді, хлопець сам безпосередньо й не винен, але має якісь стосунки із злодіями, суддя поставиться до нього настільки м’яко, наскільки те дозволяє йому закон.

– Його били, і я дуже боюся, чи не занедужав він навсправжки, – закінчив старий джентльмен, схвильовано обертаючись до загородки, де сидів Олівер.

– Якраз! Так він вам і занедужає, – пирснув з недоброю ухмілкою містер Фанг. – А ти, шельмо, хвостом не крути – нема дурних. Як тебе звати?

Олівер хотів відповісти, але язик не слухав його; він був блідий як смерть, а в очах його стіни, стеля й усе чисто йшло обертом.

– Ач, симулянт! Як тебе звати, злодюго? – гаркнув містер Фанг. – Як його звати? – Цей запит стосувався старого гладкого тюремника у плетеному жилеті, що стояв біля загородки; він схилився до Олівера й пошепки перепитав його, але, бачачи, що той дійсно не годен нічого зрозуміти, і знаючи, що його мовчанка ще дужче розлютує суддю й викличе ще суворіший вирок, бовкнув навмання:

– Він каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша мосць.

– А він сам не може роззявити рота? – гнівався містер Фанг. – Гаразд, гаразд. А де він живе?

– Де Бог пошле, ваша мосць, – відповів тюремник, знову вдаючи, що переказує Оліверову відповідь.

– Батьків має? – питав містер Фанг.

– Він каже, що втратив їх ще за малих літ, ваша мосць, – вигадав тюремник звичайну для таких випадків відповідь.

У цю хвилю Олівер підніс голову й, обвівши всіх присутніх благальним поглядом, ледве чутно попрохав води.

– Казна-що! Досить цієї кумедії! Мене не одуриш, – сказав містер Фанг.

– Мені здається, ваша мосць, що хлопець дійсно наче не при собі, – несміливо зауважив тюремник.

– Мені про те краще знати, – відповів містер Фанг.

– Підтримайте, підтримайте його, він зомліває, – звернувся старий джентльмен до тюремників, інстинктивно простягаючи руки.

– Відійдіть від нього, хай пада, коли йому хочеться, – сказав містер Фанг.

Олівер скористався з цього ласкавого дозволу й упав на долівку непритомний. Усі присутні урядовці переглянулися, але жоден не насмілився ворухнутись.

– Симулянт! Я так і знав! – переконано мовив містер Фанг, немовби цей факт тільки ствердив його думку. – Хай вилежиться, скоро набридне!

– Як гадаєте розв’язати цю справу, сер? – тихо спитав його писар.

– А що тут розв’язувати? Річ проста, – відповів містер Фанг. – Три місяці Дому Поправи з примусовою працею, само собою. Прошу залишити залу.

Двері розкрилися, і вартові вже схилилися над зомлілим хлопцем, щоб віднести його до камери, коли це нараз до судової зали вдерся якийсь немолодий, засапаний, бідно вдягнений, але цілком статечний чоловік у чорному вбранні й кинувся до судді.

– Стійте, стійте! Не волочіть його! На бога постривайте хвилину! – скрикнув він, зводячи дух.

Хоча поставленим на чолі добрим геніям судових установ надано необмежене й безапеляційне право над волею, доброю славою і мало не самим життям підданих його Королівської Величності, а особливо підданих бідніших верств, і хоча в цих стінах щодня відбувається стільки неймовірних подій, що якби янголи зазирнули до них, вони були б собі очі повиплакували, – громадянство доступитися сюди не має права і тільки живиться відомостями газетних репортерів[2]. І тому не дивно, що містер Фанг аж підскочив від зухвалого вторгнення некликаного гостя.

– Хто це такий? Хто це такий? Виведіть його звідціля! Геть із судової зали! – заметушився він.

– Я прошу слова й говоритиму і не дозволю вивести себе! – кричав чоловік. – Я все бачив на власні очі. Я власник книжного рундука. Прошу привести мене до присяги. Я не дам собі заткнути рота. Містере Фанг, ви мусите вислухати мене. Ви не маєте права мені відмовляти, сер.

Незнайомий мав рацію і говорив занадто впевнено й твердо; справа почала набирати настільки серйозного характеру, що відмахнутися від неї було вже тепер цілком неможливо.

– До присяги цього чоловіка, – незадоволено бовкнув містер Фанг. – Ну, що ви маєте сказати?

– Так ось що я бачив, – почав той, – цей джентльмен читав біля мого рундука, а тим часом протилежним боком вулиці чимчикувало троє хлопців – ось цей ув’язнений і ще двоє інших. Хустку вкрав старший хлопець. Я бачив, як він це зробив, і бачив, що це хлоп’я аж скам’яніло з несподіванки.

Тим часом чесний книгар трохи віддихався, заговорив спокійніше й докладно розповів, як стояла навсправжки вся справа.

– Чому ж ви не з’явилися раніше? – спитав після короткої мовчанки містер Фанг.

– Не мав на кого залишити крамничку, – пояснив той. – Всі як один кинулися здоганяти злодія. Лише п’ять хвилин тому я допросився заступити мене і ось прибіг сюди удух.

– Ви кажете, що позивач читав на той час? – перепитав суддя, помовчавши ще трохи.

– Так, читав оцю самісіньку книгу, що ось тримає в руці, – відповів свідок.

– Ага, цю саму книгу? А чи заплатив він за неї? – зрадів містер Фанг.

– Ні, не заплатив, – усміхнувся книгар.

– Боже, я зовсім забув! – щиро скрикнув старий пан.

– Чудесно, чудесно, ніде правди діти, а ще позиває нещасне безвинне хлоп’я! – обурився містер Фанг з досить комічним зусиллям показати себе праведним оборонцем покривджених. – Я мушу зазначити, сер, що ви заволоділи книжкою серед досить підозрілих обставин; дякуйте Богові, що власник книги не бажає позивати вас. Закарбуйте це собі раз назавжди. Хай це буде для вас пересторогою, чоловіче, бо іншим разом вам доведеться відповідати перед законом. Хлопець вільний. Прошу залишити залу.

– Прокляття! Прокляття! – прошипів старий джентльмен, не стримуючи більше довго приборкуваного гніву. – Та я…

– Звільнити залу суду! – звелів ще раз суддя. – Полісмени, чуєте? У цю ж мить звільнити.

Наказ було виконано і вкрай обуреного й розгніваного містера Броунлоу з книжкою в одній руці та з ціпком у другій виведено із світлиці. Але скоро він опинився надворі, як від його гніву й сліду не стало: перед ним на камінні лежав горілиць нерухомо смертельно блідий хлопчик з розхристаною сорочкою й обіллятими водою скронями і тільки час від часу конвульсивно здригався.

– Бідна крихітко, бідна крихітко! – зітхнув, схиляючись над ним, містер Броунлоу. – Покличте мені, будь ласка, карету. Швидше, швидше!

Карету негайно покликали, й Олівера обережно знесли в неї й поклали на переднє місце, а містер Броунлоу сів супроти нього.

– Дозвольте й мені з вами? – попрохав книгар, відчиняючи дверцята.

– Звичайно, звичайно, дуже прошу, сер, – жваво відказав містер Броунлоу. – Я про вас зовсім забув. Боже мій, у мене ще й досі в руках ця нещасна книжка. Сідайте, сідайте. Бідне моє маленьке створіннячко. Швидше, не можна гаяти ані хвилини.

Книгар скочив у карету, і вони рушили.