Читать книгу Пригоди Олівера Твіста - Чарлз Діккенс - Страница 6

У шляхетних родинах водиться, що, коли юнак не може дістати, здобути або одержати в спадщину якогось пожиточного становища, його посилають на флот. Наслідуючи цей мудрий і цілком практичний звичай, Парафіяльна Рада обміркувала Оліверову справу й вирішила послати його на якийсь невеличкий торговельний корабель, в якесь далеке плавання, в небезпечні для здоров’я країни. Багато можливостей чекало на нього там: він міг захворіти й не вичуняти, шкіпер напідпитку міг засікти його жартома на смерть або пробити йому череп залізним брусом, бо всі ж знають, що це найулюбленіша розвага джентльменів цього сорту.

Придивившись ближче до справи з цього погляду, Рада переконалася, що це єдиний порятунок і що єдиний засіб напутити Олівера – це відіслати його в море. Містерові Бемблю було наказано негайно накинути оком, чи не знайдеться якогось капітана, шкіпера чи ще там кого, кому б знадобився самотній кают-юнга без родини й друзів. Повертаючись додому зі своєї розвідки, містер Бембль натрапив уже біля самих воріт на парафіяльного трунаря, містера Соуерберрі.

Містер Соуерберрі був високий на зріст, сухоребрий, незграбний чоловік; ходив він завжди у потертому чорному вбранні, цюрованих чорних панчохах і латаних черевиках. Природа створила його обличчя не для усмішок, але він мав нахил до властивої людям його фаху жартівливості, а ходив еластично й нечутно, ледве торкаючись землі. На обличчі його застигло почуття внутрішнього задоволення, коли він побачив містера Бембля. Вони щиро привіталися.

– А я зняв допіру мірку з тих двох жінок, що приставилися вчора ввечері, містере Бембль, – мовив трунар.

– Глядіть, містере Соуерберрі, ви ще он як забагатієте! – одказав сторож, засовуючи два пальці у простягнену йому табакерку, зроблену на взірець маленької труни. – Кажу ж бо вам, забагатієте! – додав він, дружньо ляснувши трунаря ціпком по плечах.

– Направду? – промовив трохи нерішуче трунар, мов зневіряючись у можливості такої події. – Ох-ох, Рада встановила такі мізерні ціни, містере Бембль.

– Та й труни невеличкі, – зареготався той так голосно, як могла сміятися лише така відповідальна урядова особа, як парафіяльний сторож.

Містер Соуерберрі був, звичайно, в захваті від цього дотепу (як йому й належало бути) і довго вторував своєму знайомому.

– Так-так, містере Бембль, – переборов він нарешті свій сміх. – Ніде правди діти, – відколи запроваджено нову систему харчування, труни стали наче б трохи вужчі й не такі глибокі, як то було колись, але ж і нам без заробітку не можна, сер: дошки коштують дорого, а залізні держальця з Бірмінгему виписуємо.

– Та звісно вже: кожне ремество має свій ґандж, – згодився містер Бембль, – але чесний бариш – річ законна.

– Аякже, аякже! – підхопив трунар. – Якщо мені, бува, не щастить на одному, на другому, то я вже якось надолужую на третьому, – хе-хе-хе!

– А звісна річ, – сказав містер Бембль.

– Хоча я мушу зазначити, – продовжував трунар свої професійні спостереження, – я мушу зазначити вам, містере Бембль, ось що: найбільші збитки я маю через здорових, дебелих людей; сухорляві живуть довше, а, уявіть собі, гладкі мруть тут як мухи. Люди, яким жилося в світі неабияк, які завжди платили вчасно свої податки, гинуть у першу чергу, скоро опиняться у вашому притулкові, а вірте моєму слову, містере Бембль, якихсь три-чотири зайві дюйми вельми підточують загальний зиск, а особливо коли маєш на шиї родину.

Містер Соуерберрі сказав це з обуренням тяжко скривдженої людини; містер Бембль збагнув, що його тон міг би кинути пляму на честь парафії, і тому дав обережно інший ухил балачці й завів мову за Олівера Твіста, що найбільше цікавив його на цей мент.

– Між іншим, чи не знаєте ви часом когось, хто б потребував хлопчика? – почав він. – Це наш вихованець, що тяжить, так би мовити, як млинове жорно над парафією. І на яких чудесних умовах, на яких умовах оддають його, містере Соуерберрі, якби ви знали!

Містер Бембль показав ціпком на об’яву й тричі вдарив по словах «п’ять фунтів», виведених здоровезними літерами.

– Чи ба, яка оказія! – скрикнув трунар, беручи містера Бембля за обшиту золотим брузументом петельку його уніформи, – я саме хотів з вами про це поговорити. А бачите… Ах, Господи милосердний! Які елегантні ґудзики, містере Бембль! А я досі ще ніколи не звертав на них уваги!

– Так, і на мою думку, вони теж досить гарні, – відповів сторож, гордо спускаючи свій зір на великі мідні ґудзики, що виблискували на його сурдуті. – На них та сама відзнака, що й на парафіяльній печатці: добрий самарянин допомагає нещасному ограбованому подорожньому. Рада вшанувала мене ними першого дня Нового року, щоб ви знали, містере Соуерберрі. Як зараз пам’ятаю, я начепив їх уперше саме на судовий допит з приводу того безробітного, що помер серед ночі під дверима притулку.

– Пригадую, пригадую, – згадав трунар. – Суд присяжних ще виніс вирок: смерть через холод і брак мінімальних життєвих вигод – чи не так?

Містер Бембль хитнув головою.

– І вони ще, здається, навмисно підкреслили в одному уступі вироку, що якби куратор бідних ужив своєчасно певних заходів, то…

– Ет, казна-що говорите, містере Соуерберрі, – не дав йому скінчити сторож. – Якби Рада звертала увагу на всі теревені безглуздих присяжних, то мала б чимало роботи.

– Слушно, – згодився трунар, – роботи було б чимало.

– Присяжні, – провадив Бембль, цупко стискаючи свою патерицю (це був його звичайний жест, коли йому щось до живого припікало), – присяжні – це неантилегентні паскудні неуки.

– Еге, всі вони одним миром мазані, – згодився трунар.

– У них у головах ось скільки тієї хвілософії та політичної економії, – з презирством чвиркнув сторож.

– Ось стілечки, – підтакнув трунар.

– Я їх ненавиджу! – скрикнув сторож і весь аж зашарівся.

– І я теж, – підтакнув трунар.

– Хотів би я дуже, щоб хтось із цього кодла «незалежних» та «непохитних» присяжних на два-три тижні дістався до притулку; від нашого режиму вся дурість незабаром з голови вивітрилась би.

– Ще б пак не вивітритись, – згодився трунар, улесливо всміхаючись, щоб утишити гнів обуреного парафіяльного урядовця.

Містер Бембль скинув свого трикутного капелюха, вийняв з нього хустку, обтер піт, що рясно виступив йому на чоло від гарячого вибуху, знов насадив капелюха на голову й звернувся до трунаря вже спокійнішим тоном:

– Ну а як же з хлопцем?

– О! – відповів трунар. – Хто-хто, а ви ж, містере Бембль, мусите знати, скільки грошей я докладаю на бідних.

– Гм! – буркнув містер Бембль. – То що ж?

– То, значить, я собі міркую: як я докладаю на них так багато, то чи ж не маю я права й від них вимагати якомога більше; тому цього хлопця до себе я хочу взяти.

Утішений містер Бембль схопив трунаря під руку й потяг його до притулку. Містер Соуерберрі потишкувався з Радою в кімнаті засідань, і за п’ять хвилин було вирішено, що Олівер переходить до нього того ж вечора «на спробу»; стосовно парафіяльних вихованців ці слова мали означати, що коли хазяїн переконається, що з хлопця можна видушити багато зиску, не затрачаючи на нього забагато харчів, то він дістає його в свої руки на довгі, довгі роки й може з ним робити, що йому заманеться.

Того ж вечора Олівера привели перед «панів добродіїв» і повідомили його, що він піде негайно за учня до трунаря, і пригрозили, що коли він забере собі в голову нарікати на це або повернеться назад до притулку, то його негайно відішлють у море, де він утопиться або дістане ломом по черепу. Але хлопчик поставився цілком байдуже до всіх цих перспектив, і всі члени Ради одноголосно назвали його зачерствілим негідником і наказали містерові Бемблю негайно відвести його куди слід.

Хоча цілком природно, що кому ж, як не Раді, було обурюватися такою нечутливістю людської душі, – на цей раз вона помилилася: насправді річ була не в тому; чутливості Оліверові не бракувало, навпаки, він був занадто чутливий (і навіть ризикував обернутися на затурканого, загрубілого блазня від усього того лиха, що зазнав за молодих літ); він мовчки прослухав новину про своє нове призначення, немов би це не до нього й говорилося, і тільки нижче насунув на очі кашкета, мовчки узяв свій легкий багаж – невеличкий пакунок, загорнутий в коричневу бібулу, причепився до рукава містера Бембля і мовчки пішов за велебним служником парафії на нові муки й злигодні.

Якийсь час містер Бембль тягнув Олівера за собою й не розмовляв, бо виступав він дуже рівно і мав звичку нести голову дуже високо. Дмухав холодний вітер, і Олівер безпорадно плутався в полах його сурдута, що розліталися в різні боки, виставляючи дуже ефектно напоказ його жилет з вилогами та темні плисові штани. Дійшовши до самої майстерні трунаря, містер Бембль зволив глянути вниз на хлопця, щоб подивитися, чи в доброму стані з’явиться він перед очі свого нового пана й господаря.

– Олівере! – мовив містер Бембль, як і належало, авторитетно-поблажливим тоном.

– Так, сер, – стиха тремтливим голосом озвався Олівер.

– Відсунь з лоба картуза й тримай вище голову.

Олівер слухняно зробив, як було сказано, й хутко провів рукою по очах, але в них все ж ще бриніла сльозина. Містер Бембль суворо подивився на нього, і сльоза скотилася вниз, а за нею покотилася друга, третя.

Вихопивши свою руку з кулака містера Бембля, Олівер затулив обома долонями своє лице й заридав, заридав так, що сльози полилися цівкою з-поміж худеньких пальців.

– Ну знаєш! – скрикнув містер Бембль, зупиняючись як вкопаний і кидаючи на свого маленького супутника злісний погляд. – Ну знаєш, з усіх найневдячніших і найзіпсованіших хлопців, яких мені на своєму віку бачити довелося, ти, Олівере, най…

– Ні, ні, сер, – захлипав Олівер, припадаючи до руки, що тримала добре знайомого ціпка, – ні, ні, сер, бігме я буду добрим і слухняним, бігме, бігме, сер. Я ще дуже малий, сер, і такий, такий…

– Який це? – здивовано спитав містер Бембль.

– Такий самотній, сер! Такий самотній! Я всім осоружний. О, сер, будь ласка, будь ласка, не сваріться на мене! – Олівер ударив себе рукою в груди з правдивою мукою в очах.

Кілька секунд містер Бембль дивився трохи здивовано на безпорадну дитячу постать перед собою, зо три рази хрипко кахикнув і, пробубонівши собі під ніс щось про цей «клятий кашель», наказав Оліверові витерти очі й бути слухняним хлопчиком; потім узяв його знову за руку й мовчки подався далі.

Трунар, що допіру позаставляв віконницями вікна своєї крамниці, сидів, схилившись над рахунковою книгою, і при світлі підсліпуватого недогарка заносив у неї якісь записи, коли містер Бембль увійшов до хати.

– Ага, – мовив він, глянувши з-понад книги й обриваючи на півслові свій запис. – Це ви, містере Бембль?

– Своєю власною персоною, містере Соуерберрі, – відповів сторож. – Ось привів вам хлопчину.

Олівер уклонився.

– А, так оце той хлопець, – сказав трунар, високо підносячи над головою свічку, щоб краще його розглянути. – Місіс Соуерберрі, чи не будете ви такі ласкаві зайти сюди на хвилинку, голубонько?!

З глибини сусідньої невеличкої кімнати виринула його дружина: це була маленька худа, зморщена жінка із злим сухорлявим обличчям.

– Це той хлопець з притулку, голубонько, що про нього я говорив, – поштиво мовив містер Соуерберрі.

Олівер вклонився знову.

– Господи, – скрикнула жінка, – який маленький!

– Так, він досить малий, – відповів містер Бембль, дивлячись на Олівера таким поглядом, наче б то він був тому винен. – Він малий – ніде правди діти, але з часом він підросте, місіс Соуерберрі.

– Ет, звісно підросте! – дражливо озвалася господиня. – Підросте на наших харчах: на парафіяльних дітях далеко не заїдеш – хто-хто, а вже я це добре знаю, на них тільки докладати доводиться, а користі – чортма! Але чоловіки завжди певні, що вони розумніші за нас. Про мене! Сюди! Та сюди-бо, сухоребре! – З цими словами вона відчинила бокові двері й штурхнула Олівера вниз по крутих вузеньких східцях до темної комірки, що гордовито звалася «кухнею», але насправді була темним закамарком перед льохом для вугілля. В кухні сиділа якась неохайна дівчина в стоптаних черевиках і синіх вовняних подертих панчохах.

– Шарлотто, дай цьому хлопцеві те холодне м’ясиво, що ми залишили для Тріпа, – дзвеніла місіс Соуерберрі. – Він із самого ранку не повертався додому, то хай вибача. Хлопець, мабуть, не побридує ним, ге?

Від самої згадки про їжу очі Оліверові заблищали; тремтячи з голоду, він радісно запевнив, що нічим не гидує, і з жадобою накинувся на поставлені перед ним недоїдки.

Якби-то якийсь вгодований філософ, їжа й питво якого перетворилися в ньому на жовч, кров якого – лід, а серце – залізо, якби-то він поглянув, як клацав зубами Олівер Твіст над недогризками, якими погидував навіть пес. Я б хотів, щоб цей філософ бачив, з якою дикунською пожадливістю роздирав голодний хлопець ці шматки. Але ще дужче хотілося б мені побачити, як цей філософ сам з такою ж самою насолодою накинувся б на таку страву.

– Ну що, наївся? – спитала місіс Соуерберрі, коли Олівер повечеряв (вона дивилася з німим жахом на його вовчий апетит, і боязкий острах за майбутнє стискав їй серце).

Перед Олівером не залишалося більше ані крихти їстівного, і тому він відповів, що наївся.

– То ходи за мною, – наказала місіс Соуерберрі, беручи в руки тьмяного засаленого каганця, – твоя постіль лежить під прилавком. Сподіваюся, ти не боїшся спати серед трун – ні? А проте, бійся чи не бійся, а все одно тобі ніде більше спати. Чого став? Цілу ніч мені на тебе чекати, чи що?

Олівер більше не отягався і покірно пішов за своєю новою господинею.