Читать книгу Пригоди Олівера Твіста - Чарлз Діккенс - Страница 5

Увесь наступний тиждень після свого ганебного, нечуваного вибрику з кашею Олівер просидів ув’язнений у темній кімнаті, згідно з наказом мудрої й милосердної Ради. З першого погляду можна подумати, що якби Олівер був взірцевим хлопцем і поставився з належною повагою до віщування добродія у білому жилеті, він був би вславив пророчий хист його на віки вічні, прив’язавши свою носову хустку одним кінцем до гачка в стіні, а другим до своєї шиї. Але незначна причина стала цьому на перешкоді, а саме: злидарів було позбавлено носових хусток як зайвої розкоші, згідно з обов’язковою постановою Ради, урочисто затвердженою і засвідченою підписами й притисненням парафіяльної печатки. А ще більшою перешкодою було Оліверове маленство. Він тільки гірко проплакав цілий день, а коли впала довга похмура ніч, затулив собі очі рученятами від страшної темряви й зібгався в кутку клубочком, намагаючись з усіх сил заснути; але це було не так легко: серед ночі він щоразу прокидався, тремтів, щільніше й щільніше притискався всім тілом до стіни, немов її холодна тверда поверхня могла захистити його від мороку й самоти. Та хай не думають вороги цієї «системи», що протягом самотнього ув’язнення Олівера було позбавлено добродійного впливу фізичних вправ, товариського єднання та релігійних утіх. Щодо вправ, то йому було дозволено обливатися щоранку (а стояв цупкий мороз) холодною водою з-під водогону на камінному подвір’ї в присутності містера Бембля, який, щоб запобігти застуді й викликати жвавішу циркуляцію крові, лоскотав ціпком його тіло. Що ж до товариського єднання, то щодня, в обідній час, Олівера приводили до їдальні і задля моральної застороги й прикладу іншим хлопцям привселюдно періщили його різками. А щоб не позбавляти його релігійної відради, його щовечора заганяли потиличниками наздогін до тієї ж самої зали й дозволяли втішатися загальною молитвою хлопців; у цю молитву Рада постановила внести окремий уступ, в якому хлопці благали Бога зробити їх добрими, слухняними, покірними й послати їм ще багато інших чеснот і захистити їх від розпусти й гріховності пропащого Олівера Твіста, що стоїть, як це цілком недзвозначно зазначалося, під егідою злих сил і походить навіть із насіння самого сатани.

Отже, одного погожого ранку, тим часом як Оліверові справи стояли в такому блискучому стані, містер Гемфілд, сажотрус, ішов собі Високою вулицею, міркуючи й метикуючи сам із собою, якого б способу добрати, де б грошей нашкрябати, щоб заплатити хазяїнові комірне, бо той уже аж надто напосідав останнім часом.

Дарма примірявся містер Гемфілд і так і сяк: п’ятьох фунтів стерлінгів не вистачало – і край! У своєму розпачі він то підстьобував свій мозок арифметичними обрахунками, то спину свого осла – батогом. Коли це, вже біля самого притулку, погляд його несподівано впав на наклеєне на хвіртці оголошення.

– Тпру-у! – гукнув містер Гемфілд на осла.

Осел перебував у стані глибокої абстракції (міркуючи, очевидячки, над тим, скількома качанами капусти почастують його, як він відвезе до місця призначення свою тачанку з двома лантухами сажі) і тому не звернув належної уваги на хазяйський озов і не спинився.

Містер Гемфілд чортихнувся, сплюнув, кинувся за ним і вдарив його по голові так, що кожен череп, за винятком ослячого, був би тріснув; потім ухопив поводи, шарпонув його за морду й круто завернув, щоб нагадати йому, що осел не сам собі пан; ще раз добре почастував його по голові, щоб нагнати на нього туману й відбити охоту рушитися з місця, поки не повернеться хазяїн.

Упоравшись таким чином з ослом, містер Гемфілд підійшов до воріт і втупив очі в об’яву.

Саме на цей час пан у білому жилеті стояв біля хвіртки із закладеними за спину руками; він допіру залишив кімнату засідань, де мав нагоду висловити кілька високодумних сентенцій; тепер уважно стежив за родинною суперечкою між ослом і містером Гемфілдом; обличчя йому розплилося в сонячну ухмілку, коли він побачив, що містер Гемфілд зацікавився об’явою. Сам Бог посилає цього чоловіка Оліверові Твісту за вихователя!

Ознайомившись з оголошенням, містер Гемфілд усміхнувся й собі – він саме потребував п’ятьох фунтів, а щодо хлопця, що йшов на придаток, то містер Гемфілд занадто добре знав притулчанський режим і міг наперед сказати, що це буде напевно мале мізерне дитинча, створене самою природою для коминів. Містер Гемфілд ще раз перечитав об’яву од краю до краю і, скидаючи свою хутрову шапку, чемно звернувся до пана в білому жилеті:

– Отут пишеться, що парафія оддає в науку пацана, сер?

– Ну то що ж, мій голубе? – відповів той з доброзичливою ухмілкою.

– Якщо парафія бажає навчити його легкого, приємного ремества у поштивого сажотруса, майстра свого діла, – провадив містер Гемфілд, – то я його хоч зараз візьму, учень мені саме б знадобився.

– Заходьте, – запросив пан у білому жилеті.

Містер Гемфілд відстав на хвилю, ще раз оперезав осла батогом, сіпнув поводами за морду, щоб тому, бува, не спало на думку податися тим часом світ за очі, і пішов за джентльменом до тієї самої кімнати, де Олівер уперше побачив його білий жилет.

– Брудне ремество, – промовив містер Лімбкінс, коли Гемфілд удруге відрапортував своє бажання.

– Малі сажотруси часто душаться в димарях, – зауважив другий член Ради.

– Це тому, що часом, перш ніж підпалити солому, її змочують, щоб вони там не отягалися, – пояснив містер Гемфілд, – бачите, тоді курить самий лише дим, полум’я нема, а це до пуття все одно не доводить; дим тільки сон на хлопців наганяє. А звісна річ – хлопця хлібом не годуй, тільки спати дай. Хлопці, щоб ви знали, джентльмени, вперті й ледачі бестії, і тільки добре, гаряченьке полум’я може їх підстьобнути й шпарко вигнати з труби. І нічого тут такого немає, панове, бо, як вони, бува, часом і застрянуть у димарі – досить їм п’ятки підсмажити, і вони тобі прожогом на дах вискочать.

Пана в білому жилеті, здавалось, дуже розсмішило це пояснення, але гострий погляд містера Лімбкінса обірвав його веселий настрій. Рада кілька хвиль обговорювала між собою справу, але так тихо, що можна було розібрати лише окремі слова «зменшити видатки», «хороше надрукувати в справозданні» тощо, але й ці слова можна було розібрати лише завдяки тому, що їх повторювано дуже часто й з великим притиском.

Нарешті перешіпти скінчилися. Члени Ради урочисто посідали на свої місця, і містер Лімбкінс промовив:

– Ми обміркували вашу пропозицію, але не підтримуємо її.

– Рішуче, – додав пан у білому жилеті.

– Остаточно, – ствердили інші члени.

За Гемфілдом ходила слава, що він загнав на той світ кількох хлопчиків-сажотрусів, і тому йому спало на думку, чи не з цієї незначної причини зґедзкалася часом Рада й не пристає тому на його пропозицію. В такому разі це було щось зовсім нечуване: досі Рада ніколи ще не бралася так до своїх справ. Але Гемфілдові не хотілося викликати на світ ці неприємні забуті події, і тому він тільки помняв шапку в руках і трохи відступив від столу.

– Так оце ви, значиться, мені хлопця не віддаєте? – спитав він востаннє, вже біля самих дверей.

– Так, – відказав містер Лімбкінс, – бо як ваше ремество таке брудне й важке, то ви мали би бути дешевшим.

Обличчя містера Гемфілда враз засяяло, і він швидким кроком наблизився до столу.

– Ну а скільки ж ви даєте, джентльмени? – жваво спитав він. – Та ну-бо, не жалуйте зайвої копійки бідному чоловікові. Скільки даєте?

– На мою думку, три фунти десять шилінгів, цілком досить, – відповів містер Лімбкінс.

– Десять шилінгів перехопили, – зауважив пан у білому жилеті.

– Та ну-бо, джентльмени, – напосідав Гемфілд, – скажіть чотири фунти, й готово. Чотири фунти, і ви його здихаєтесь на віки вічні!

– Три фунти десять шилінгів, – твердо повторив містер Лімбкінс.

– Та ну-бо! Ні по-моєму, ні по-вашому, джентльмени, – змагався Гемфілд. – Три п’ятнадцять.

– Дурниці! – мовив пан у білому жилеті. – Та він і без грошей як знахідка буде. Хапайтесь за нього руками й ногами, дурний чоловіче! Для вас це не хлопець, а золото. Час від часу він конче потребує палки, ну а харчі вам теж багато не коштуватимуть, бо він зроду-віку не бував ще ситий. Ха-ха-ха!

Містер Гемфілд глянув з-під лоба на джентльменів і, помітивши на їх обличчях ухмілку, усміхнувся й собі.

Торгу добили й наказали містерові Бемблю удатися з хлопцем пополудні до магістрату, щоб затвердити контракт.

Малого Олівера, на превелике його диво, було звільнено від ув’язнення, і він одержав наказ убратися в чисту сорочку. Не встиг він управитися з цією незвичайною для себе зміною туалету, як містер Бембль власними своїми руками приніс йому миску каші зі святковим десертом – чотирма з половиною лотами хліба. З цього дивного дива Олівер гірко заплакав, цілком природно гадаючи, що Рада, очевидно, поклала вбити його для якогось загального добра, бо інакше не почала б годувати його, мов на заріз.

– Не три очей, Олівере, ач які червоні! Їж свою кашу і будь вдячний, – урочисто мовив містер Бембль так, щоб кожне слово врізалося хлопцеві в пам’ять. – Тебе віддають у науку, Олівере.

– В науку, сер? – тремтячи озвався Олівер.

– Так, – відповів містер Бембль. – Добрі, милостиві пани добродії, що заступають тобі, Олівере, батька й матір, яких у тебе нема, дадуть тобі освіту, наставлять тебе на життєву путь і виведуть тебе в люди – дарма, що це коштує парафії аж три фунти десять шилінгів! Три фунти, десять, Олівере! Сімдесят шилінгів – вісімсот сорок пенсів – це все для якогось байстрюка, сироти безрідного, якого ніхто не любить.

Містер Бембль на мить замовк, щоб перевести дух після своєї довгої суворої рацеї, і побачив, що по щоках бідної дитини котяться ревні сльози.

– Ну годі, годі, Олівере, – сказав уже не так урочисто містер Бембль, страшенно задоволений з очевидних наслідків своєї красномовності, – годі, витри очі рукавом куртки й не капоти слізьми в кашу – це дуже нерозумно.

Містер Бембль мав рацію: води в каші було вже й так забагато.

Дорогою до магістрату він наказав Оліверові нічого не боятися, тільки дивитися весело й бадьоро, а як, бува, пан суддя запитає, чи йому хочеться йти в науку, то сказати, що хочеться страшенно. Олівер обіцяв виконати усе як слід, тим більше що містер Бембль, між іншим, завірився його добре почастувати, якщо він не послухає. У магістраті сторож залишив його на самоті у якійсь невеликій кімнаті й наказав тут чекати. Хлопчик просидів нерухомо із півгодини, а серце йому болісно стискалося з непевності. Нарешті містер Бембль просунув через двері свою голову, не покриту на цей раз трикутним капелюхом, і голосно мовив:

– Серденько моє Олівере, ходи-но сюди до панів добродіїв. – А потім суворо глянув і стиха додав: – Пам’ятай, що я тобі казав, шибенику.

Олівер наївно витріщив на містера Бембля очі, здивований його непослідовним тоном, але той не дав йому часу дивуватися й потяг його до сусідньої кімнати. Це був просторий покій з великим вікном; двоє панів у напудрованих перуках сиділи на кафедрі, один читав газету, а другий розглядав через черепахові окуляри невеличкий клапоть пергаменту.

Містер Лімбкінс стояв по один бік кафедри, а містер Гемфілд з трохи обмитим на цей раз обличчям – по другий.

Якихось два дебелих чоловіки у ботфортах походжали по кімнаті. Пан в окулярах клював носом над своїм пергаментом і саме задрімав, коли містер Бембль привів Олівера перед кафедру; настала хвилева тиша.

– Це той хлопець, ваша мосць, – мовив нарешті містер Бембль.

Пан, що читав газету, підвів голову й сіпнув свого колегу за рукав; той здригнувся.

– Ага, так оце і є той хлопець? – спитав він.

– Так, це він, сер, – відповів містер Бембль. – Уклонися панам добродіям, серденько.

Олівер схаменувся і якнайчемніше вклонився; не зводячи очей з напудрованого волосся суддів, він питав себе, чи всі вони народжуються з таким білим клоччям на голові й чи не завдяки цьому стають суддями.

– Мг, так він, значить, любить трусити сажу? – спитав дідусь.

– Кохається в сажі, ваша мосць, – відповів містер Бембль, нишком ущипнувши Олівера, щоб той, бува, не ляпнув чогось невідповідного.

– І він хоче буть сажотрусом? – провадив старий пан.

– Ой боженьку! Якби ми віддали його до якого іншого майстра в науку, він би обов’язково утік світ за очі, – запевнив суддю містер Бембль.

– І цей чоловік бере його в науку – це ви, сер? – Ви ж будете добре поводитися з ним, годуватимете, глядітимете його тощо? – провадив старий пан.

– Раз я кажу, що буду, то, значить, буду, – буркнув містер Гемфілд.

– Друже мій, ви говорите досить нечемно, але видаєтеся чесним, щирим чоловіком, – зауважив суддя, повертаючи свої окуляри до кандидата на Оліверову премію, на кожній рисі обличчя якого лежало тавро патентованої жорстокості, але підсліпуватий суддя вже майже зійшов на дитинство: де ж йому таки було спостерегти те, що було очевидно всім звичайним людям.

– Ще б пак, сер, – одказав містер Гемфілд, скрививши своє відворотне обличчя в ухмілку.

– Та я проти вас нічого й не маю, – заспокоїв його суддя, міцніше насовуючи окуляри на перенісся й шукаючи очима каламаря.

Це була рішуча хвилина в житті Олівера. Якби каламар стояв там, де думав суддя, він був би встромив у нього своє перо, підписав угоду, і Гемфілд заволодів би Олівером. А що каламар стояв перед самим його носом, то суддя, звичайно, як це завше водиться, не міг його знайти, і раптом його неуважний погляд упав просто перед себе на Оліверове бліде залякане обличчя: дарма щипав хлопчика нишком Бембль і витріщав на нього очі, хлопчик дивився на свого майбутнього патрона з таким яскравим жахом, що навіть підсліпуватий суддя не міг не спостерегти цього. Старенький відклав перо набік і перевів погляд свій з Олівера на містера Лімбкінса, що в цей мент лагідно й непричетно (мовляв, моя хата з краю) саме нюхав собі табаку.

– Моя дитинко, – мовив ласкаво старий пан, перехиляючись через кафедру до Олівера, що аж здригнувся від цих слів (та воно було й не диво: незвичайні звуки нас завжди трохи лякають, а він ніколи ж не чув доброго слова). – Ти якийсь блідий, дитинко моя, і стурбований. Скажи мені, в чому річ?

– Відійдіть-но трохи далі від нього, стороже, – наказав другий суддя, відкладаючи набік газету і з цікавістю перехиляючись наперед. – Та ну-бо, дитино, скажи нам, у чому річ? Не бійся!

Олівер упав навколішки, стиснув руки й почав благати не своїм голосом, щоб його знов замкнули до темної кімнати, щоб його заморили голодом, лупцювали, били, катували – все що завгодно, тільки щоб не віддавали в лапи цього страшного чоловіка.

– Господи! – скрикнув містер Бембль, здіймаючи красномовно руки й очі до неба. – Господи! З усіх дводушних і лицемірних сиріт, яких я бачив на своєму віку, ти, Олівере, найбезсоромніший, най…

– Зав’яжіть язика, стороже, – не дав докінчити Бемблеві цього складного прикметника другий дідусь.

– Даруйте, ваша мосць, – перепитав містер Бембль, не ймучи віри своїм власним вухам. – Ваша мосць говорили до мене?

– Так, до вас! Зав’яжіть язика.

Містер Бембль скам’янів. Як! Йому, парафіяльному сторожеві, кажуть зав’язати язика? Пробі! Та це ж моральна революція! Старий пан у черепахових окулярах глянув на свого колегу, що на знак згоди хитнув головою.

– Ми відмовляємося ухвалити цю угоду, – мовив старенький, відсовуючи набік свій пергамент.

– Я сподіваюся, я сподіваюся, – промимрив містер Лімбкінс, – я сподіваюся, що панове судді не подумають на підставі нічим не доведеного свідчення дитини, що… що… парафіяльна адміністрація… чимсь… завинила…

– Суддів постановлено не на те, щоб критикувати поведінку Парафіяльної Ради, – гостро відповів другий суддя. – Відведіть хлопчика назад до притулку й поводьтеся з ним по-людськи. Він цього, здається, потребує.

Увечері пан у білому жилеті рішуче запевняв, що Олівера не те що повісять, а до того ще й вительбушать і почвертують. Містер Бембль зловісно й таємничо хитав головою і висловив бажання, щоб хлопець ще вернувся на праведну путь, на що містер Гемфілд відповів, що він бажає, щоб хлопець вернувся до його рук, і хоча погляди сажотруса сходилися переважно у всьому з поглядами Бембля, але на цей раз бажання їхні були, здається, цілком протилежні.

Другого ранку громадянам міста К. було знову оголошено, що Олівер Твіст «віддається у прийми» і що тому, хто схоче його взяти, буде виплачено п’ять фунтів стерлінгів.