Читать книгу Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри - Данило Яневський - Страница 1

У попередній розвідці «Проект “Україна”, або Таємниця М. Грушевського», в основу якої були покладені, по-перше, документи і матеріали Української Центральної Ради та Української Народної Республіки[1] і, по-друге, результати досліджень останніх 10 років вітчизняних суспільствознавців, автор дійшов таких висновків.

Покоління українських істориків, читаючи, перечитуючи, цитуючи, узагальнюючи, зівставляючи та аналізуючи наведені документи і свідчення, якимось дивом не помітили (або не мали бажання помітити) очевидне: суб'єкти й об'єкти політичного життя мусили сформулювати своє ставлення до факту окупації Польської держави Австрією та Росією і виробити modus vivendi, прийнятний як для себе, так і для окупаційних режимів. На це пішло життя принаймні трьох поколінь «українців», поляків, євреїв, інших народів. Результат, зокрема щодо «українців», був, як нам видається, в цілому таким.

Ті з них, які опинилися під рукою Габсбургів, не мали на що особливо нарікати. Дунайська монархія дала їм якщо не все, то майже все: громадянські та політичні права, свободу відправлення культу, саму назву їхній Церкві, національні інсигнії, громадські організації, кредитні спілки, – тобто все або майже все, що було потрібно цій частині нашого народу для продуктивного національного розвитку. Саме тому всі без винятку галицькі політичні сили зберігали лояльність до двоєдиної монархії навіть після її офіційного розпаду.

Ситуація на схід від Збруча була цілком відмінною. Держава Романових пішла шляхом уніфікації новоприєднаних територій та народів. У цих умовах погляди суб'єктів колишнього, польського, політичного життя на подальші перспективи свого існування розділилися. Частина пішла шляхом відмови від національної ідентичності, шляхом цілковитої інтеграції до російських імперських структур, стала важливою невід'ємною частиною панівної верстви. Інша, демонструючи лояльність назовні, обрала інший шлях, а саме – підтримки та розвитку відмінної від імперської національно-культурної ідентичності. На рівні політичному така позиція вимагала сформулювати адекватну обставинам місця та часу відповідь на системотвірне питання. А саме: за якого політичного устрою Російської держави є можливим національний розвиток «українців», якщо чинний устрій такому розвитку не тільки не сприяє, а, навпаки, робить усе для знищення національно-культурної ідентичності тих, кому відмовили навіть у праві на самоназву, вигадавши для них термін «малороси», «хохли», «южноукраинцы» і т. п.?

Як показала вся історія XIX ст., «українська» суспільно-політична думка, яка розвивалася в межах Російської імперії, вийшла на фундаментальний висновок про необхідність заміни її державного ладу на республіканський. Прихильники такого підходу розділилися принаймні на два табори. Перший вважав найбільш доцільним варіантом переформатування унітарної Російської імперії на федерацію демократичних національних республік. В очікуванні сприятливих політичних умов для реалізації цього сценарію вони, тимчасом, зосередилися на реалізації програм національно-культурного розвитку та просвіти народу. Саме цим шляхом пішли «Стара громада» та її послідовники, наприклад один з найвизначніших національних інтелектуалів своєї доби Василь Зіньківський. Один з провідних членів партії конституційних демократів, професор Київського університету, міністр сповідань часів Української держави, він «наголошував на федеративному зв'язку з Росією як політичному максимумі для України». Цей політичний вибір «не заперечував, а, навпаки, зумовлював виявлення та розвиток своєрідності української культури». В. Зіньківський, як й інші його однодумці, відстоював «історичну зумовленість федеративного зв'зкуміж Україною і Росією», «бачив шлях України до продуктивного руху вперед у федерації з Росією на засадах культурного паралелізму», послідовно розвивав ідею «реформування ідеологічних канонів Російської імперії у напрямку зростання правосвідомості українського народу», «висловлював прагнення до самостійної України та Української православної церкви».[2]

Інший шлях передбачав революційні, радикальні підходи, що на рівні політичної практики виявлялися в «стимулюванні» активних форм боротьби з дійсним ладом – аж до методів індивідуального терору. На рівні політтеорії прихильники цього варіанта виразно ділилися на три групи. Перша була орієнтована на створення соціалістичної національної української республіки як федеративної частини майбутньої соціалістичної Росії. Друга сповідувала необхідність створення окремої від Російської, самостійної, але також соціалістичної Української держави. Третя, в свою чергу, орієнтувалася на тих політичних діячів, які поставили за мету добитися повалення монархічного ладу в Росії будь-якими засобами з метою викликати всесвітню соціалістичну революцію, яка була нібито здатна позбавити усі народи світу від будь-яких форм національного чи соціального визиску.

В умовах глобального світового збройного конфлікту «старо-громадівська» частина «українського» політикуму, у координації із російськими однодумцями, для реалізації обраного сценарію пішла на створення Центральної Ради – представницького координуючого органу всіх національних соціалістичних і демократичних партій та груп, які діяли на теренах південно-західних російських губерній. Уся легітимність Центральної Ради в цьому сенсі походила від квітневого Національного конгресу, була детермінована ним. Радикальна націонал-соціалістична частина українського політикуму на чолі з В. Винниченком, об'єднана в Раді, використовувала її в своїх цілях. Саме їм заважали помірковані, «консервативні», «буржуазні», недостатньо, з їхнього погляду, національно свідомі елементи в УЦР – чи то соціалісти-федералісти, чи то кадети, чи то російські та польські політики соціалістичної орієнтації.

Саме ці політики – аби позбутися «родових плям» Національного конгресу – і пішли на скликання так званого І Всеукраїнського з'їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів, який мав дати «нову» легітимацію УЦР, «санкціонувати», «узаконити», «легітимізувати» в очах народу їх дії, спрямовані на ліквідацію приватної власності на все, у першу чергу на землю. Оскільки в межах чинного правового простору, що усталився на той час, зробити це було неможливо, то треба було цей самий правовий простір зруйнувати дощенту. Це, в свою чергу, було неможливо без ліквідації дійсної тоді держави та її інститутів і наступного адміністративно-територіального переділу відірваної від неї частини.[3]

Для того щоб ліквідувати державу, треба було за будь-яку ціну добитися її поразки у війні. Для цього необхідно було вступити у відповідні переговори із супротивником. Для того щоб вступити в переговори на міждержавному рівні, треба було оголосити бодай паперову державну незалежність. Для того щоб оголосити державну незалежність, треба було мати під рукою квазідержавну інституцію, якою і виступила УЦР, що її підтримала її «київська» частина І Всеукраїнського з'їзду рад.

Натомість «харківська» частина цього з'їзду пішла тим самим шляхом – проголосила свою «радянську» «українську» та «соціалістичну» «державу» на чолі зі Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом цього з'їзду і Народним Секретаріатом. Мета в цьому випадку була інша – максимально сприяти всесвітній «соціалістичній» революції. Реалізувати амбітну програму такої революції можна було тільки на шляхах ліквідації попереднього державного устрою. Для цього і треба було підписати зрадницький мир, нацькувати на політичну та економічну еліту максимально можливу кількість їхніх співвітчизників. Для цього треба було відібрати все, що було у приватній власності колишніх власників та розпорядників тої держави. Саме звідси і пішло вікопомне «Грабуй награбоване!», «Землю – селянам!», «Фабрики – робітникам!», «Влада – народу!». Оскільки втримати владу самостійно ця частина «українського» політикуму була не в змозі, то вона негайно звернулася по допомогу до «держави» Ульянова – Бронштейна.

Ще одна група радівських діячів, лідером яких був Михайло Грушевський, торувала курс на укладання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу. Весь їхній життєвий та інтелектуальний досвід стверджував: розвиток їхнього «українського» народу можливий лише на засадах, реалізованих в Австро-Угорщині[4]. Політична форма такого розвитку – створення самостійної Української держави на чолі з монархом – австрійським ерцгерцогом. Метод – максимальне матеріальне та організаційне сприяння будь-яким антицентралістським, антиросійським політичним рухам, політичним партіям та організаціям. Для голови УЦР усі його політичні прихильники були лише «хлопчиками на побігеньках», таким собі гарматним м'ясом, і не були втаємничені у справжній зміст політичного проекту М. Грушевського та його австрійських партнерів.

На заваді реалізації цього проекту стала німецька політична візія, яка не передбачала посилення австрійської позиції в регіоні, натомість передбачала створення Української держави під німецьким протекторатом і за допомогою німецького ж окупаційного корпусу та політичної підтримки Берліна.

Усе це і продовжують до сьогодні вперто називати «Українською революцією» та/або «Національно-визвольними змаганнями українського народу».

В новій розвідці «Проект “Україна», або Крах Симона Петлюри» ми спробуємо зрозуміти, що саме відбувалося на теренах сучасної України в період існування так званої «другої» Української Народної Республіки. Ця робота охоплюватиме події від травня 1918 р. – часу створення Українського Національного союзу, першої націонал-соціалістичної опозиційної організації щодо Української Держави та її провідника, гетьмана Павла Скоропадського, – і до листопада 1920 р. – часу остаточного краху так званих «національно-визвольних змагань українського народу». В основу роботи покладено збірку документів того періоду, а також результати численних розвідок істориків національної та діаспорної шкіл, написаних і оприлюднених упродовж останніх 90 років.

Тут і далі ми будемо вживати терміни «лібералізм», «націоналізм» та «соціалізм» в їх дейвісівському розумінні. Суть політичного лібералізму Норман Дейвіс визначив як урядування за згодою (підкреслено нами. – Д. Я.). Лібералізм економічний, у свою чергу, передбачав вільну торгівлю та невтручання уряду в економічне життя. Націоналізм він трактував як «сукупність ідей, пов'язаних із нацією, чиї інтереси вважались за найвище добро». При цьому, на думку Нормана Дейвіса, існує два види націоналізму. Перший – державний, або громадянський, другий – «народний» («етнічний»). «Державний націоналізм, – указує науковець, – започатковується «згори», серед політичної еліти, що намагається поширити свої вартості на суспільство загалом». Народний, натомість, «зароджується на рівні простого люду, на дні, прагнучи спершу здобути масову підтримку, а вже потім повалити наявний державний устрій». При цьому агресивний політичний націоналізм «вимагає права на самовизначення задля побудови національної держави», в якій «величезна більшість громадян усвідомлює свою спільну ідентичність і належить до однієї культури». Як «соціалізм» будемо розуміти як «колективну віру», таку саму, як і націоналізм; віру, яка «виступає проти експлуатації та власників, для захисту не просто індивіда, а суспільства в цілому»[5]. Нарешті, будемо мати на увазі, що «легітимність» – це «визнання правомірності офіційної влади суспільством і міжнародним співтовариством».[6]