Читать книгу Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри - Данило Яневський - Страница 14

Натомість політики, які з різних міркувань відмовилися увійти до складу УНДС, вирішили утворити Український Національний Союз. Установче зібрання відбулося в редакції «Самостійника» на вул. Мала Підвальна[40]. Почалося, як водиться, з непорозумінь. Присутні представники УСДРП Садовський і Мартос «трошки постояли мовчки і пішли собі з усмішкою превосходства і жалю до зібрання». Ті, хто залишився, вирішили створити «всеукраїнський центр». Мабуть, саме тоді й ухвалені були «Політичні засади Українського Національного Союзу». Документ визначав:

«§ 1. Мета Союза: а) утворення міцної самостійної української держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парляментом;

в) боротьба за демократичний виборчий закон в усі установи (по 5-ти член, формулі);

г) оборона прав українського народу і Української держави в міжнародній сфері».

Задля реалізації цих завдань УНС вирішив, що саме він «організує українську громадсько-політичну волю і <…> вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза її межами». Очолити цю діяльність всесвітньо-історичного значення повинна була Рада Союзу, керівництво якою, в свою чергу, покладалося на президію. До складу останньої мали увійти по одному представникові від кожної політичної партії і по два представники «від усіх інших організацій, які входять в склад Союза».[41]

Шаповал докладно зупинився на питанні про наявність течій всередині новоствореного Союзу. Перша (УПСФ) обстоювала «тактику переговорів і переговорів аж до того, що німці переконаються, що гетьманський уряд треба змінити на національно-буржуазно-ліберальний». Селоспілка та УПСР «вели внутрішню політику організації сил, що коли прийде якийсь слушний час, то фактична сила в Національному Союзі буде в інших руках».[42]

За Шаповалом, Винниченко замінив провідного діяча УПСФ Андрія Ніковського на посаді голови Союзу 18 вересня. Останній відійшов, позаяк на засіданнях УНС «почали висувати соціалістичні питання». Винниченко та його прихильники запровадили деякі організаційні зміни в його структурі, зокрема утворили комісії: військову (голова – Винниченко), закордонних справ (Шаповал), а також земельну, культурно-просвітню, церковну, економічно-фінансову та інші, чим нібито «було забезпечено цільність складу, добірність і конспіративність її праці та намірів». Треба звернути увагу ще на одну важливу обставину – вузьконаціональний характер Союзу як «суцільно чисту національну репрезентацію без чужих елементів»[43],– росіяни, поляки та євреї до складу УНС не входили. Сучасники вважали за потрібне наголосити й на такій важливій особливості діяльності УНС, як «повна конспіративність». Навіть члени центральних комітетів політичних партій не завжди знали, що обговорювалося і які рішення приймалися. І коли Національний Союз «обрав Директорію і проголосив повстання, це з'явилося для багатьох несподіванкою».[44]

Друге зібрання новоствореного Союзу відбулося «в помешканні Українського клубу, в затишній кімнатці “Просвіти”». Саме там і було схвалено його Статут, головними тезами якого були: «самостійність, демократія і т. д.». До Президії обрали Ніковського, Швеця (Селянська Спілка), Шаповала, Макаренка (УПСС), Дмитра Левицького (галицько-буковинська рада) «та ще когось».[45]

Діяльність УНСоюзу, який врешті-решт ставив собі за мету повалення «пронімецького», «проросійського» «буржуазного» режиму Скоропадського, почалася досить оригінально. «Спеціяльно», щоб «легалізувати себе, але не датись до знищення», Рада УНС вислала делегацію до німецького посла барона Мумма, аби заявити про непричетність до вбивства головнокомандувача німецьких військ в Україні генерала-фельдмаршала Ейхгорна. Прийняв делегацію генеральний консул. «Пан фон Тіль був людиною передовою, – вважав М. Шаповал, – не вільною від вольтер'янства. По його очах було видно, що він дивиться на нас, як на африканських негрів, типовий колоніяльно-буржуазно-вільгельмівський барбосі Ми товкли йому, що в Національний Союз входять всі українські партії, що це – політичний центр українства, а він нам – що гетьман хороший чоловік, щирий українець, все налагодиться і треба всіма силами підтримувати уряд. Мені було гидко, і я в душі рішив ніколи не говорити з окупантами. Про розмову з фон Тілем було дано звістку до газет. Титус (так у тексті. – Д. Я.) Національного Союзу пішов в словесний оборот».[46]

Ми вже ніколи не дізнаємося, як довго Шаповал переживав відчуття отієї огиди. Але причина такої його та Винниченка політичної поведінки більш-менш відома. Стахів адекватно пояснив її тим, що УПСФ, УХДП та більшість УСДРП «не думали, що німці залишать Україну і не буде кому ефективно її боронити перед інвазією. Виходу німців з України і після революції, – прямо писав Стахів, – не дуже-то сподівалися навіть організатори повстання, але рахувалися з можливістю, що німецькі війська будуть триматися міцно і довго в Україні і навіть будуть мстатися на українськім народі. Вони також переоцінювали силу білих московських генералів».[47]

Один безпосередній позитивний для УНСоюзу наслідок від згаданої зустрічі з німцями все ж таки був. Його керівники діяли без будь-яких перешкод з боку влади, скинути яку вони мали на меті, дістали можливість приймати в своїй штаб-квартирі численні делегації з місць, висвітлювати діяльність Союзу в газетах тощо.