Читать книгу Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри - Данило Яневський - Страница 2

Сучасний стан «офіційного» розуміння сутності процесів, які відбувалися на теренах сучасної України в 1917—1920 pp., яскраво репрезентує фундаментальне видання «Україна: політична історія. XX – початок XXI століття», яке побачило світ заходами провідних академічних українознавчих інституцій та науковців сучасності. За деякими окремими винятками автори відповідних розділів повторили всі антинаукові, політично та ідеологічно заангажовані тези, сформульовані учасниками т. зв. «національно-визвольних змагань», які після 1920 р. опинилися на еміграції.

Міфи, які після проголошення державної незалежності України 1991 р. засвоїли і потягли у майбутнє колишні дослідники «Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни на Україні», якщо сказати коротко, є такими. Перше: в будь-який спосіб довести нелегітимність та «зрадницьку», «проросійську» сутність режиму Української держави на чолі з гетьманом Скоропадським. Друге: перекласти на нього всю політичну відповідальність за діяння попереднього політичного режиму, що його уособлювала Українська Центральна Рада. Головний «злочин», який ставили за провину гетьманові, полягав у тому, що він нібито «здав» Українську державу Росії, підписавши 14 листопада 1918 р. так звану «федеративну грамоту». Зробити це було необхідно для того, аби обґрунтувати історичну та політичну необхідність націонал-соціалістичного антигетьманського повстання та створення нової державної формації у формі Української Народної Республіки.

Наступна теза «дослідників» націонал-соціалістичної орієнтації: УНР зазнала поразки виключно через несприятливі причини зовнішнього характеру, а саме агресію з боку більшовицької Росії, Польщі, Добровольчої армії та байдужість до «української справи» західних союзників – переможців Першої світової війни. Мовляв, якби не ці та деякі інші другорядні за значенням факти, справа розбудови української державності, обіпертої на принцип «самоозначення народів», не могла не перемогти. Але не перемогла, оскільки агресія Радянської Росії, Польщі etc., etc. перешкодила реалізації величної справи розбудови національної державності українського народу, заснованої на принципі самовизначення народів…

Цитуємо: «Федеративна грамота Скоропадського, навіть з огляду на всю складність міжнародної політичної кон'юнктури, стала фактом фактичної відмови від української державності»; «Грамота (від 14 листопада. – Д. Я.) означала фактичне зречення Скоропадського від державної незалежності України». Це – лише один приклад абсолютно беззмістовного, не обґрунтованого реальними фактами оцінного антинаукового судження, автор якого свідомо замовчує і зміст отієї «грамоти», і обставини, які передували її написанню та проголошенню, і юридичну силу цього документа, і його можливі та фактичні політичні наслідки. І це при тому, що увага читача акцентується на разючій якісній відмінності уряду гетьмана від усіх урядів УЦР. Це був уряд професіоналів різних національностей, практично всі вони були українцями за походженням, зокрема представниками національних шляхетських та старшинських сімей. При цьому один з авторів цитованої академічної монографії дозволяє собі судження на кшталт: «Головна причина такого кроку гетьмана (тобто видання грамоти 14 листопада. – Д. Я.) – відсутність твердих самостійницьких переконань і роздвоєна ментальна лояльність». Це твердження взагалі випадає за межі історичної науки, адже його автор, підкреслюємо, є доктором історичних, а не доктором медичних наук. Власне, науковець відрізняється від шахрая лише тим, що формулює судження виключно в межах своєї компетенції.

Хоча з останнім тут також не склалося. Ну не повинен доктор історичних наук стверджувати, що Директорію сформував Український Національний Союз, а «зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва військ Директорії, парад повстанських військ у столиці України – все це знаменувало відновлення (підкреслено нами. – Д. Я.) Української Народної Республіки»[7] хоча б тому, що фальшивість цих, як і інших, фундаментальних тез націонал-соціалістичних мислителів була доведена багато десятиліть тому. Ось приклад. У цитованій колективній монографії йдеться про так звану «державну нараду», яку нібито скликала Директорія у Вінниці 12—14 грудня 1918 р. Але виникає просте питання: «державна нарада» якої держави відбувалась у Вінниці? Столиця Української держави станом на цей час перебувала в Києві. Гетьман зрікся влади лише 14 грудня, так що на пору її відкриття Українська Держава з гетьманом на чолі формально ще існувала. Отже, зібрання заколотників проти гетьмана не могло бути державною нарадою гетьманської держави, а мусило би бути «державною нарадою» якоїсь іншої держави. І тут знову виникає просте питання: а якої, власне, держави була «державна нарада» 12—14 грудня? Відповідь на це питання проста: жодної! Адже УНР як держава була наново проголошена 22 січня 1919 р., у річницю проголошення так званого IV Універсалу УЦР. Універсалу, який сама УЦР, підкреслимо це вкотре, ніколи не розглядала і не ухвалювала. А якби такий факт і мав місце, то, наголошуємо на цій обставині в черговий раз, жодного значення з правової точки зору це не мало би, оскільки УЦР ніколи і ні від кого такого права не отримувала. Отже, ніякого «відновлення» УНР у січні 1919 р. не відбулося і відбутися не могло – в іншому разі до керівництва треба було кликати Грушевського, Центральну Раду, Малу Раду та Раду Народних Міністрів на чолі з останнім прем'єром доби УЦР Всеволодом Голубовичем. Натомість, як це мало би добре бути відоме авторові даного розділу, Директорія намагалася «легітимізувати» свою владу через скликання так званого Трудового Конгресу Народів України (ТКНУ) – збіговиська ніким не уповноважених та в більшості своїй нікому не відомих осіб. Ці особи, сказати правду, стали хіба ширмою для тих, хто прагнув встановити на території, яку обіймає сучасна Україна, сегрегаційний неправовий, незаконний, а сказати прямо – бандитський за суттю національно-соціалістичний режим.

На жаль, сучасні науковці продовжують продукувати подібні дурниці. Автора даної роботи примудрився здивувати, зокрема, один із дослідників, який, усупереч давно і добре відомим фактам, вважає Директорію УНР «формальним поверненням до УНР часів Центральної Ради», ТКНУ – «представницьким органом», який формувався на підставі «куріальної та непропорційної системи виборів». Останнє твердження суперечить законам арифметики, один з яких твердить, що частина цілого не дорівнює цілому. З останнього, зокрема, випливає, що «куріальний» принцип = «сегрегаційний»; натомість «представницький» = представництву всіх без винятку правоздатних громадян.

Акт Злуки, який, і це добре і давно відомо, був підписаний правочинними представниками ЗУНР та приватними особами – Панасом Андрієвським, Симоном Петлюрою та Федором Швецем, – цей-таки фахівець уважає таким, що «заклав правові підвалини формування соборної української державності» «у формі конфедеративного об'єднання принаймні до остаточного визначення питання про форму держави Всеукраїнськими Установчими Зборами». Зборами, збирати які ніхто ніде і ніколи не збирався. Останній фундаментальний висновок цитованого автора – «з огляду на те, що Директорія УНР не виконала своєї головної мети – зміцнення та збереження самостійної української державності – можна говорити про формальну поразку українських визвольних змагань 1917—1920 рр. Ці процеси були лише етапом становлення українського суспільства і держави»[8] – взагалі не вкладається в межі наукового дискурсу. Наприклад, тому, що етапом становлення «українського суспільства і держави» можна назвати що завгодно – від царювання Панька до так званого Акта проголошення Української держави від 30 червня 1941 р.

Ось ще один приклад ідеологічно упередженої та не дуже вмілої фальсифікації. Як вважає її автор, Гетьманат у зовнішній політиці продовжив курс УЦР «на утвердження України в якості суб'єкта міжнародного права і передав його у спадок Директорії УНР, а центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування останньої з усіма народами світу»[9]. Дарма, що будь-яке, крім цього, дослідження, які побачили світ упродовж останніх 90 років, в один голос стверджують: ніякого правонаступництва між УНР доби Грушевського, УД та УНР доби Директорії не було і в принципі бути не могло, тим більше у сфері зовнішньої політики. Стверджувати таке – це все одно, що стверджувати, наприклад, ніби Михайло Горбачов у зовнішній політиці продовжив курс РКП(б) на утвердження СРСР «в якості суб'єкта міжнародного права і передав його у спадок» незалежній Україні, «а центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування з усіма народами світу». Дискутувати з цим неможливо в принципі.

Цитовані дослідження, ясна річ, радикально розходяться з фактами та висновками, встановленими раніше іншими дослідниками. Наприклад, доведено, що:

– «закон про форму влади на Україні», який деякі науковці називають тимчасовою Конституцією об'єднаної України, «складався лише з 8 розділів і був слабо опрацьований»,

– «у конституційних актах Директорії фактично не відчувалося наміру відтворення демократичних принципів»,

– нові керівники України використовували соціалістичний принцип «трудової демократії»,

– УНР фактично перестала бути правовою й демократичною державою, тому що лише окрема частина її громадян, хоч і без огляду на свою національність, була визнана законом повноправною,

– незабезпечення державою права приватної власності на землю кожного громадянину «стало фатальною помилкою практично всіх розглянутих у дослідженні урядів України. Позбавивши українських громадян права приватної власності на земельну ділянку, держава автоматично знищила гарант стабільного розвитку та добробуту українського народу».

Але найголовніший, на нашу думку, висновок тут такий: «особливість зародження українського конституціоналізму в досліджуваний період полягала в тому, що він формувався у складних умовах несприйняття ідеї незалежності та самостійності України не тільки Росією та Польщею, а й значною частиною населення України, особливо – російськомовного»[10]. Якщо зовсім просто, то слід констатувати: Директорія УНР, як і сама УНР, була приречена, тому що її не сприймали ані всередині країни, ані за її межами.

З цими висновками до певної – але лише до певної – міри корелюють висновки інші. Наприклад, той, що Трудовий Конгрес був єдиним діючим на той час органом «установчої» влади. Це справедливо лише за умови, якщо вважати це фіктивне збіговисько випадкових людей «органом влади». Важко сперечатися з іншими висновками – і щодо змішування виконавчої та законодавчої влади в одному політичному суб'єкті, в даному випадку в особі «колективного органу» – Директорії УНР, яка від літа 1919 р. була «юридичним» представником лише однієї фізичної особи —Петлюри, і щодо безмежного розширення кола суб'єктів законодавчої ініціативи. До останніх належали і Директорія, і уряд, і окремі міністри, і голови відомств, які не входили до складу кабінету, і Державна канцелярія, щоб мало не здалося – ще й Державний контролер та Державний секретар – тобто кількадесят фізичних осіб. Ще одним оригінальним винаходом стало «закріплення можливості прийняття закону без затвердження вищого органа державної влади – Директорії (тобто Петлюри. —Д. Я.) повторним ухваленням парламенту»[11] (якого не існувало в природі. —Д. Я.).

Отже, справедливим буде твердження, що отці Директорії, її учасники, члени всіх без винятку її урядів не тільки не мали найменшого осмисленого уявлення про принципи державного будівництва, а й створили унікальну систему тотального правового хаосу, політичної безвідповідальності та управлінського безладу на всіх рівнях формальної ієрархії.

Цей висновок автора даної розвідки суперечить, у свою чергу, позиції керівництва авторського колективу, який підготував і видав двотомну документальну збірку, до якої увійшли 622 документи, в тому числі всі журнали Директорії та урядів УНР. Видання побачило світ 2006 р. заходами колективу науковців Інституту історії України HAH України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і Дослідного інституту сучасної української історії (Філадельфія). Логічно було би передбачити, що у вступному слові упорядники зроблять спробу, спираючись на висновки останніх на той час досліджень, сформулювати несуперечливу, бодай в основних своїх рисах, концепцію, яка дозволила би скласти адекватне уявлення про роль і місце досліджуваних суб'єктів в історії нашого народу. І такі очікування справдилися. Щоправда, лише частково.

У передмові, що її написав відомий дослідник, заступник директора Інституту національної пам'яті Владислав Верстюк, постулюються 10 засадничих тез:

– антигетьманське повстання було розгорнуто «під гаслами відновлення Української Народної Республіки»,

– УНР «була відновлена в ході антигетьманського повстання»,

– «були зроблені перші кроки до будівництва нових державних структур»,

– «центральне місце в новій системі української влади посіла Директорія, яка стала титульною інституцією відновленої Української Народної Республіки»,

– в Декларації від 26 грудня 1918 р. вона іменувала сама себе «Верховною Владою Української Народної Республіки»,

– в основу цієї Декларації «поклали (хто, де, коли? – Д. Я.) так званий трудовий принцип, який мав увібрати кращі риси радянської та парламентської систем»,

– цей документ «іноді називали “тимчасовою конституцією УНР”» (за цим деперсоналізованим посиланням на авторитет стоять невідомий читачеві архівний документ та спомини одного з прем'єрів УНР Ісаака Мазепи, про якого трохи згодом. – Д. Я.),

– у «конституції» «права та обов 'язки уряду, як і його місце в системі державної влади, не були визначені»,

– «селянський характер української нації, її слабка присутність у містах, невиробленість національної ідеології, недостатня консолідація, поділ України на підросійську та австрійську частини весь час змушували державне керівництво до вибору між заходом та сходом, між парламентською демократією і демократією революційною, яка імпонувала масам, але виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва»,

– «два роки діяльності Директорії УНР у вкрай несприятливих зовнішніх і внутрішніх обставинах нагромадили величезний обсяг роботи вищих органів влади, спрямованої на забезпечення життєдіяльності державного механізму».[12]

Уникнути цих та інших суджень, які не мали і не мають відношення ані до науки, ані до того, що відбувалося насправді, досить легко. Треба взяти в руки перше-ліпше дослідження, яке побачило світ до моменту написання цих дурниць, та ознайомитися з його висновками. Зокрема такими:

– перший етап конституційного будівництва в «другій» УНР (листопад 1918– серпень 1919 р.) «характеризувався перевагою тенденції до побудови соціалізму, державного будівництва на грунті класового підходу (хоч у пом'якшеному, порівняно з ленінською моделлю, вигляді) над тією, що тяжіла до загальнодемократичного державотворення»,

– «перший акт конституційного значення після приходу до влади Директорії (тобто Декларація від 26 грудня. – Д. Я.) і за походженням, і за структурою, і за значенням. У ньому було чимало положень, запозичених у більшовиків»,

– вважати ТКНУ «“загальним представництвом” українського народу підстав не було»,

– «…прихильність до радянсько-соціалістичної моделі привела до відповідного ставлення до юридичних норм»,

– «конституційні» акти, ухвалені Трудовим Конгресом, «обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову держави трудових рад, визначали дискримінацію за соціальними ознаками. Ці положення були закріплені в конституційних за своїм характером актах – “Законі про місцеві конгреси і ради трудового народу” і “Тимчасовому законі про внесення і затвердження законів в УНР” (лютий 1919 р.)» (нижче ми покажемо, що ніякого правового, а тим більше «конституційного» характеру ці акти не мали. – Д. Я.),

– «з точки зору юридичної техніки загального рівня вказані закони не є досягненнями вітчизняної конституційно-правової думки, але цілком адекватно відображають соціальні умови та політико-правові уподобання політичної еліти УНР доби Директорії, перш за все її голови В. К. Винниченка та його прихильників».[13]

Незалежно від цитованого вище дослідника та паралельно з ним подібних висновків дійшла інший фахівець:

– «всупереч логічному продовженню розвитку державотворчого процесу Директорія не скликала Центральну Раду, не запровадила в життя Конституцію УНР 1918 р. і не відновила попереднього законодавства»,

– «чіткої та сталої програми державного будівництва Директорія не мала. Вона здебільшого послуговувалася загальними гаслами»,

– «законодавча діяльність Директорії доводить, що законодавство тільки тоді є дієвим та ефективним регулятором суспільних відносин, коли воно пов'язане, узгоджене з реальними чинниками соціально-економічного та політичного життя суспільства».[14]

Ці висновки, в свою чергу, корелюють із результатами ще одного дослідження:

– «Директорія, на відміну від своїх попередників Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державотворення»,

– політичні партії, які її утворили, «не мали спільної програми національно-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади – від радянської системи до традиційно-парламентської моделі»,

– «в результаті детальної та довготривалої дискусії (про яку, насправді, нічого не відомо. – Д. Я.) був теоретично розроблений і третій шлях – “трудовий принцип” державного управління… Реалізація цього принципу виявилася важко здійсненною»,

– «Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних (насправді – націонал-соціалістичних. – Д. Я.) сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди в суспільстві»,

– «згадані фактори… мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України».[15]