Читать книгу Тому, що ти є - Дара Корній - Страница 5

Олександру сьогодні вкотре наснилася Оксана. Лише задрімав ненадовго посеред нічного чергування на кушетці в ординаторській – і маєш… Знову спогади. Щось останнім часом вони надто часті гості в його житті. Це його мана – оті марення, марення тією, яка не стала твоєю й уже, мабуть, ніколи не стане. Двічі одружений, двічі розлучений. Перша дружина лишила його через те, що вночі її, Світлану, називав Оксаною. Така-от банальність, нічого не вдієш, та контролювати свої сни не вмів (чи не хотів?). З другою дружиною склалося теж не зовсім. У тридцять років вельми вже хотілося домашнього затишку, родини, дітей. Тут зустрів її, розумну, красиву, самотню. Кохання? Ні, швидше тривіальна необхідність продовження роду, бажання отримати хатній затишок, так званий тил, зрештою, бабуся наполягала. «Літа спливають, а ти не молодшаєш». Познайомилися випадково в Луцьку на лікарській конференції. Ксеня йому сподобалася відразу. Симпатична білявка, струнка, має добре почуття гумору, журналіст на телебаченні, у минулому модель, вона якраз готувала репортаж про ту конференцію. Підсвідомо ловив себе на думці, що обирає дружину майже за ім’ям. Дивно, правда? Сашко був непоганою, як кажуть, партією: начитаний, вродливий, розумний, освічений, неодружений, бездітний, галантний кавалер. Важко в такого не закохатися чи бодай не захопитися, тим більше що, незважаючи на всі дива косметики, і тобі вже за тридцять, і колежанки заміжні. А принци на «білих конях», чи то пак кабріолетах, обирають зазвичай принцес, а коли й попелюшок, то юних. З приходом в життя Олександра активної журналістки Ксенії, здавалося, усе зміниться. Сашко на мить повірив у свою щасливу зірку. Сподівався, що трапиться диво, мов у приказці: «Притерпиться, то й пригорнеться», а згодом і «Перемелеться – буде борошно». Не перемололося.

Компроміси, ті кляті компроміси. Надто часто ти йдеш на них. З начальством, з родичами, з колегами на роботі, урешті – із сумлінням. Однак бувають випадки, коли компроміс неможливий. І тоді несе тебе течія все далі й далі від примарного щастя. Дружина навідріз відмовлялася перебиратися в надто спокійний районний центр – як вона казала, «до дідька в зуби» – на постійне мешкання. Манірна паняночка, зірка обласної журналістики. Ні, вона робила чесні спроби пересилити себе. Чи то потуги були не дуже відчайдушними, чи то Сашко не сильно старався, однак через півроку Ксеня втекла. Її кар’єра, друзі, батьки, обов’язки, театри, виставки, балет, звичне богемне оточення – усе залишалося у великому місті. А тут? Примарне щастя? Хтозна, що з нього може зродитися. Чи не пустоцвіт? Спочатку Ксеня чемно навідувала чоловіка раз на тиждень, згодом – раз на місяць, відмовки звичні: відрядження, купа роботи й усе таке. Сашко намагався навідуватися частіше, але як можна перейти прірву, якщо немає й линви в руках, щоб її здолати? Через півроку отримав повістку до суду. Розлучення. Ні, воно не стало ані гірким, ані болючим. Очікуваним! Обоє з полегшенням зітхнули. Залишилися друзями та й зараз частенько спілкуються з Ксенею по телефону. Її все-таки помітили, і жінка перебралася до Києва. Веде одне з отих дурнуватих шоу типу «що ви їли із середи на п’ятницю» – то Ксеня так жартує – на якомусь із літерних каналів. СТБ, НТА чи НТБ – Сашко завше їх плутає.

Бабуся робила відчайдушні спроби одружити онука ще раз, із місцевою панянкою: наречених удосталь. Однак Сашко стояв, мов мур. Досить експериментів! Для чого комусь безвинному ламати життя? Удома все нагадувало про Оксану. Сни, дерева в парку, річка. Примарність своєї фобії бачив на кожному кроці, бо залишався одержимим нею. От і сьогоднішній сон. Інколи думав: чи не втекти світ за очі від видива, того марення, що зветься Оксаною? Та буденність усе ніяк не відпускала: робота, пацієнти, немічна бабуся, обов’язки. Знав, що то він спеціально вишукує причини, щоб залишитися. А коли хочеш їх відшукати, вони легко знаходяться.

Олександр Петрович дивиться на своє відображення у вікні. Скляне свічадо витворене лампою денного світла й ранковими сутінками за вікном. Початок зими, а по калюжах під ногами, голизні землі, сірості світу та тому печальному настрою, у якому перебуває всенький світ, і не скажеш. От і сни та спогади приходять із минулого такі щемливі, що й прокидатися не хочеться. Він пригадує сьогоднішній сон і всміхається.

– Десь тут була подоляночка! Десь тут була молодесенька…

Дитячий садочок… Маленька Оксанка з дівчатками грається в «Подоляночку». Раптом з-під старої груші долинає хлоп’ячий регіт і чиєсь гірке схлипування. Оксана, розірвавши коло, прямує до гурту галасливих хлопчаків.

– Оксанко, куди ж ти? – лунають услід голоси приятельок.

Дівча у відповідь лише відмахується. Шестеро її однолітків узяли в кільце новенького в групі, білявого хлопчика. Скористалися відсутністю виховательки й причепилися до малого. Марина Семенівна повела в медпункт Ярчика, який, переслідуючи жовтогарячого метелика, розквасив собі носа. Вихователька залишила Оксану тимчасово «за старшу», тому вона просто змушена втрутитися в ситуацію.

Найвищий у компанії Лесик зухвало крутить у руках окуляри новенького. Шестеро на одного – хіба це справедливо? Оксана сміливо затуляє собою потерпілого, стаючи відважно на герць із Лесиковою компанією.

– Молодці! Герої! Шестеро на одного. І не соромно? Ану віддай окуляри, Олексію. Уже! – командирським тоном суворого говорить мала на правах тимчасово «старшої».

Оксана простягає руку.

Лесик зухвало, як індик бабусі Мар’яни, випинає груди:

– А якщо не дам, що ти нам зробиш? Що, побіжиш жалітися Мариночці Семенівні? Ой-ой-ой! Сюся-масюся! Ги-ги-ги!

Левко, той, що найближче справа, шепоче щось на вухо Лесикові, та Оксані все добре чути:

– Слухай, віддай їй окуляри. Вона ж трохи того, навіжена. Ти її ще не знаєш! Вона ж така, як її тато-мєнт, краще не зачіпатися. Я пас!

– Що? Це я маю боятися якогось дівчиська? Бантики, скалпеточки, тьфу! Ти здурів?

– Як хочеш, але я в цьому участі не беру.

Левко й ще двоє відходять убік. Лесик упевнено продовжує грати свою роль. Їх усе одно більше! І вони пацани!

– На, візьми, чотириокий! Візьми-візьми! Спробуй! Чи, може, ти йому допоможеш, сюсятко? Що, настрашилися?

І тоді Оксана неждано зі всієї сили лупить Лесика туди, куди, як показував і попереджав тато, хлопців бити не слід. Сама про це розказувала вранці дівчатам! Ох, ця прикра звичка робити все навпаки! Лесик реве від болю, падає навколішки перед Оксаною, сльози водоспадом заливають очі. Оксана незворушно забирає з рук хлопця, що корчиться в конвульсіях, окуляри й шепоче йому на вухо, та вже надто голосно:

– Я з тобою, друже, ще не закінчила. Завтра добесідуємо.

Тоді, ніби нічого не трапилося, віддає переляканому новенькому окуляри.

– Бери. Вони тебе більше не зачеплять. Обіцяю! Як тебе звати?

– Сашко!

– Я Оксана.

Тоді мала спокійно повертається до гурту дівчат, до гри.

– Десь тут була подоляночка… – ллється пісня.

Біля сітчастої загорожі, яка відділяє територію дитсадка від міського парку, стоїть усміхнений сивочолий дідусь із розкішними довгими білими вусами та задоволено всміхається. Поруч до його ніг тулиться безпородний пес. Старий нахиляється, гладить собаку по голові.

– Бачиш, Семаргле, вони зустрілися. Поки що нам нічого тут робити.

Шестирічний Сашко поглядає розгублено то на свої окуляри, то на старого із собакою. Здивовано стенає плечима і йде дивитися, як дівчата граються в «Подоляночку».

Наступного дня Оксаниного тата покликали до завідувачки. Тато для годиться посварив свою улюбленицю, пошпетив, а мамі на вулиці тихцем – та Сашко підслухав – не без гордощів повідомив:

– У неї загострене відчуття справедливості, як і в мене… Нічого не вдієш.

Сашко знав: батько пишається донькою.

Оксана таки довела розмову з Лесиком до кінця, як і обіцяла. Вона ніколи не кидала слів на вітер. Змусила вибачитися перед Сашком усю компанію. Сашка в садку більше ніхто не кривдив.

А з Оксаною вони стали друзями.

Так, Оксана завжди була такою. Для неї не існувало відтінків кольорів у вчинках чи стосунках: або чорне, або біле.

– Вогонь дівка, – казала його бабуся.

«Ні, не вогонь, – думав Сашко. – Ватра. Така не тільки попекти може, така й спалить!»

Усі десять шкільних років він носив Оксанин портфель. Це найменше, що міг для неї тоді зробити. Сашко чекав на дівчину вранці недалечко від будинку, спеціально робив гак для цього. Ховався за дубом, а коли Оксана проходила поруч, чекав іще кілька секунд, щоб вона відійшла на надцять метрів. І лише тоді радісно наздоганяв її: «Привіт, Оксано! Можна?» Оксана безжурно перекладала йому в руку свою сумку. Отак вони, безтурботно розмовляючи, ішли до школи. Найчастіше говорила Оксана, а Сашко, здається, був лише тямущими вухами для неї. Обох це влаштовувало.

Одного разу – це було в сьомому класі – Вітько з паралельного класу випередив Сашка на якихось три метри:

– Привіт, Оксано! Допомогти портфель нести?

Вітько аж змарнів весь, вичавлюючи із себе по звуку слова. Було помітно, що важко дається хлопцеві сказане. Знаючи непередбачувану вдачу дівчини, розхвилювався не на жарт.

Оксана на мить завмерла. Здивовано зміряла Вітька з ніг до голови й випалила:

– Не варто! У мене вже є вірний Санчо Панса.

Вітька, звичайно, занепокоїли слова Оксани, та він не звик легко здаватися.

– Тоді випробуй нас. Хто сильніший, той і портфель носитиме.

Душа Сашка втекла в п’яти. Хто він такий проти Вітька? Мізерний миршавий білобрисий «очкарик» супроти капітана дитячої збірної міста з футболу. Угадайте, хто переможе.

Оксана іронічно хмикнула:

– Овва, хлопче! Ти що, трактор чи нова модель «Запорожця», щоб тебе випробовувати? Я тобі українською кажу: у мене вже є кому портфель носити. І, будь ласка, не треба за мною бігати. Набрид! Май трохи гонору, чи що. У тебе, Вікторе, крім футболу, у голові ніц нема. Пустодзвін.

Потім вона спокійно підійшла до Сашка, переклала зі своєї руки в його портфель.

– Привіт, Сашо! Ходімо, а то запізнимося.

Приголомшений та здивований Вітько залишився стояти на місці. Він, зрозуміло, поняття зеленого не мав, хто такий Санчо Панса. Однак слово здалося йому дуже образливим, і відтоді до Сашка приклеїлося прізвисько Панса. Набагато приємніше від Очкарика, звісно, хоча не всі це розуміли, думаючи, що дуже ображають хлопця.

Так, їхні дороги йшли паралельно: вони вчилися в одній школі, ходили в один клас і навіть сиділи за сусідніми партами. Сашка вважали сірим тихеньким лемінгом, заучкою, очкариком, найменшим у класі, непримітним… Тінню. Хлопець ріс без батьків. Коли мав п’ять років, татко потрапив в аварію. Усі знали, хто здійснив цей наїзд, були навіть свідки, хоча п’яний водій із місця злочину втік. Так, містечко в них маленьке, та, як і всюди, у ньому є свої небожителі, недоторканні. Не впійманий – не покараний. Коли Сашко пішов у третій клас, померла мама. Два дні в мами нестерпно болів живіт, піднялася температура. А лікарі не змогли поставити точний діагноз. Лікували то розлад шлунка, то гастрит, то виразку. Операцію зробили запізно. Банальний апендицит. Мама так і не прокинулася після наркозу. На могилі матусі Сашко поклявся їй і всім тим, хто через лікарську недбалість пішов із життя, що обов’язково стане лікарем, хорошим хірургом, вивчиться й повернеться додому, у цю лікарню, щоб так безглуздо не помирали люди.

Сашка виховувала й ставила на ноги бабуня, у минулому вчителька хімії, шанована жінка в крихітному містечку з двома середніми та однією восьмирічною школами. І досі – а бабусі вже вісімдесят три – усі знайомі кличуть її лише Василиною Степанівною. Колишні учні частенько телефонують не лишень на свята, а просто так, щоб поспілкуватися чи порадитися. Вона замінила Сашкові і батька, і матір, як уміла і як могла.

Після успішного закінчення школи їхні з Оксаною дороги розійшлися. Вона подалася в столицю, де вступила до університету на філологію, як і мріяла. Сашко завдяки на диво глибинним зв’язкам бабуні («Кого я тільки не вчила», – любила повторювати вона) доволі легко вступив до Львівського медінституту. Провчився у виші лишень рік, пішов до війська: два роки тупої муштри.

Тоді йому випадково прийшла повістка. Так, випадково: безрідний сирота, стара пенсіонерка на його утриманні… Таких до війська не беруть. Бабуня хотіла бігти до військкомату й вимагати виправлення прикрої помилки, але… Сашко не погодився й тоді показав свою рішучість і впертість, чим дуже збентежив бабусю. Побачивши таку наполегливість внука, вона замирилася.

Що б не гомоніли про значення військової служби, про її корисність чи навпаки, зараз Олександр упевнений: вона стала доброю школою для його тіла й гарту характеру. Так-так, згода. Звичайно, ліпше, коли будь-якою справою займаються професіонали: пекар пече, учитель учить, лікар лікує… Та військо дало Сашкові дуже багато. Там він нарешті зрозумів вагу слів, які так любив повторювати тато Оксани, – «добро має бути з кулаками». І Олександр навчився ті кулаки застосовувати.

– Олександре Петровичу, – перериває плин думок медсестричка Ліда. – Щойно привезли десятирічну дівчинку. Різкий біль унизу живота, підозра на апендицит. Будьте ласкаві, вас кличуть батьки пацієнтки…