Читать книгу Тому, що ти є - Дара Корній - Страница 8

Трохи збентежена та захоплена зненацька почутим, Оксана кинулася з кабінету проректора заледве не бігом. У приймальні було порожньо. На столі секретарки лежала недбало розкидана косметика.

Полінка, очевидно, впала в істерику й побігла плакатися комусь у жилетку. Хоча в риданнях чи хоча б засмученою Оксана Полінку ні разу не бачила. Те, що та вміла ховати свої прикрощі, робило лише честь її незворушності. Чомусь здалося, що ось такі сцени з приниженням не первина для секретарки. Але то таке, як каже мама, «до пори, до часу, бо, коли сієш вітер, обов’язково пожнеш бурю».

Щоб зібрати докупи думки, Оксана мусила мати якийсь час, тому не пішла в гуртожиток. Там Ориська доконче причепиться з розпитуваннями. Звісно, новина про те, що батько Влада викликав її на килим, уже розлетілася громовицею. Тому вирішила пройтися зовсім не лагідною березневою київською вулицею. Сіяв дрібний дощик, під ногами хлипала слізно змокла каша. Після майже годинного блукання парком та власними думками Оксана зрозуміла, що анічогісінько путнього вимудрувати не може, і відчула, що намочила ноги. До гуртожитків добиратися далеченько, тому вирішила зазирнути кудись на чай та спробувати зігрітися. Певна річ, відразу подумалося про студентську їдальню. Однак гадка про те, що там доконче зустріне когось знайомого, зупинила її. Не хотілося ні з ким бачитися. Оксана запхала руку до кишені: чи вистачить грошей на чай у рядовій київській кафешці? Грошей вистачало. Дівчина зайшла в пиріжкову, узяла собі каву з молоком та пиріжок із капустою, сіла за столик у кутку спиною до дверей. Каву майже залпом випила – стало тепліше, принаймні зуби перестали дріботіти в гуцульському ритмі.

Зненацька на плече їй несміло лягла чиясь легка рука. Оксана озирнулася. Позаду неї з тацею та з паруючим горням на ній стояла секретарка ректора Полінка й винувато та трохи дурнувато всміхалася.

– Перепрошую, той, Оксано… біля вас, тобто біля тебе можна, тобто вільно?

Оксана здивовано кивнула головою.

Навпроти всілася Поліна, вродлива, мов промінчик сонця, з таким же волоссям. Інтуїтивно розуміла: ця зустріч не випадкова.

– Оксано, я хочу з тобою поговорити, – трішки збентежено почала Поліна. – Не буду, певна річ, запевняти, що наша зустріч ненавмисна.

Полінка виставила перед собою праву руку з вишуканим манікюром, повертіла ним, поворушила пальцями. Швидше за все, то було звичкою, однак Оксану це роздратувало, коли вона перевела погляд на свої руки, доглянуті абияк. Однак дівчина не забрала їх зі столу, навпаки, демонстративно залишила як є, ніби підкреслюючи, що не все в цьому житті вирішується формою нігтів.

Полінку можна звинуватити в самозакоханості та пихатості, однак лише не у відсутності розуму. Вона майже ніяково та надто швидко забрала зі столу руки й продовжила говорити:

– Оксано! Прошу, вислухай мене. Знаю, що нерідко поводжуся, як стерво, однак…

Поліна відсьорбнула чаю, при тому гидливо скривившись. Звичайно, чай бридкий на смак, не такий, до якого вона звикла. Оксана криво посміхнулася, спостерігаючи мовчки всю цю виставу. Поки що все видавалося аж надто дивним.

Поліна продовжувала:

– Я народилася в дуже бідній сім’ї: мама все життя тяжко гарувала то прибиральницею, то посудомийкою: вона ж бо дитбудинківська. Відповідно ані бабусі, ані дідуся в мене ніколи не було. Батько? Мене годували міфами про тата-полярника, доки… Одного разу мама напилася й розповіла, що мій татко – випадковий чолов’яга, чи то ба «єдине велике кохання її життя», якого вона знала лише місяць і який тимчасово замешкав у її гуртожитівській кімнаті вкупі з нею. Здається, він попросту використовував наївну закохану дурепу. Певна річ, клявся у вічному коханні з першого погляду, а потім враз щез, коли дівчина чи то, швидше, житло стало непотрібне. Так, залишив після себе спогад, точніше, дар – мене, а ще точніше – не зовсім мене, а свою сперму всередині яйцеклітини. – Полінка зашпорталася на останніх словах, ковтнула чаю, скривилася.

Оксана мовчки слухала, утупившись очима в брудну пляму на столі.

– Мама й досі вірить, що той покидьок повернеться. Уявляєш? Вона тоді його навіть розшукувала довго й нудно. Бігала по лікарнях та медвитверезниках, навіть у трупарні була й у міліції. Свята простота. А через вісім місяців на світ білий з’явилася я – плід кохання, так би мовити… Гірко згадується мені моє дитинство – безконечне безгрошів’я, випадкові мамині коханці, часті запої. Ех, зараз не про це! Я не знаю, хто мій батько, і знати не хочу, однак, схоже, гени він мав непогані. Навчання мені давалося доволі легко, бо ж до всього доводилося допетрувати самій. Ні з математикою в п’ятому класі, ані з фізикою в сьомому мама допомогти мені не могла. Так, моя матуся зі шкіри пнулася, щоб я таки закінчила десятирічку та спробувала вступити до інституту, упереміж із запоями працювала майже цілодобово. Я закінчила школу без трійок. Подала документи в універ. Моя зарозумілість тоді зіграла зі мною кепський жарт – здала я документи на іноземну філологію. Природно, іспити завалила. Ті, що вступили в тому році, майже всі були випускниками спецмовних шкіл, а інших репетитор рік готував до вступу або ж мали знайомство в приймальній комісії…

Оксана здивовано дивилася на Поліну. Та жалібно всміхалася – тільки їй відомо кому. В очах красуні стояв біль, сталевий блиск кудись зник. Оксана збагнула: Поліна вперше розповідає про себе правду, не те що чужому чи своєму, а взагалі вперше.

Поліна знову відсьорбнула тої гидотної рідини з надщербленого білого горнятка зі спеціально відбитою ручкою, щоб не вкрали.

– Я сиділа під аудиторією, просто на підлозі, сльози котилися з очей водоспадом, і не могла зупинитися. Не пригадую навіть, скільки минуло часу після заціпеніння, та раптом чиїсь міцні руки поставили мене на ноги, узяли лагідно за плечі й повели. Я йшла слухняно за тими добрими руками; здавалося, що такі ніжні руки нічого злого вчинити не можуть. Отямилася в тому самому кабінеті, з якого годину тому вистрибнула ти, в отій розкоші, у теплі, з горнятком запашної кави в руках. Я вперше бачила і золочений годинник, і такі розкішно сніжні горнятка й уперше пила таку смачну каву. Сигізмунд Владиславович майже буденним голосом запропонував мені роботу в нього секретаркою, тому що його колишня раптом звільнилася. Згодом він «посприяв» моєму вступу до омріяного університету, правда, на заочне. Я думала, такого не буває, не буває таких добрих та порядних людей. Здалося, небеса змилувалися наді мною та прислали нещасній сирітці янгола-охоронця чи принаймні батька, якого в мене ніколи не було. Свята простота: усе має свою ціну. Так, платня. Ну, ти вже, напевне, здогадалася: молоде розкішне тіло та спотворені збочення підстаркуватого професора. Оце дороге шмаття на мені, прикраси, взуття, косметика – його дарунки, як і квартира, котру він допоміг нам із мамою отримати позачергово, і не однокімнатну, а трьошку. А щоб мама не заважала… – Поліна закашлялася. – Ну, ти ж розумієш, у чому? То для неї придбали хатинку недалечко від Києва – зелений садочок, розкішний квітник під вікнами, чиста вода в криниці, газове опалення, курочки-чубаточки подвір’ям походжають. Краса… О, так, наївні душі в універі вірять, що то гроші моєї неіснуючої тітоньки з Чикаго, менш довірливі вважають мене чиєюсь утриманкою. Такі думки задовольняють і мене, і професора. Чи гидко мені? А ти як гадаєш? Утриманка, думаєш? Так! Я утриманка. А кохання-зітхання – то… – Очі Поліни блищали. – Знаєш, коли довго говорити на оселедець «кориця», навіть запахне нею. А смак? Важко перебити смак оселедця навіть корицею…