Читать книгу Тому, що ти є - Дара Корній - Страница 7

Нічне чергування позаду. Усе майже як завжди: операції, втомлені очі, руки, ноги та багато емоцій. Робота, яка подобається, яку ти робиш на «відмінно», не схибивши ні перед собою, ні перед Богом, ні перед людьми, – це завжди задоволене сумління чи то, як поетично називають цю річ писаки, – совість.

На виході з лікарні Сашко наштовхується поглядом на самітну постать старого, побитого життям пса. Собацюра радісно крутить хвостом, наче побачив давнього приятеля. Один бік обпечений, другий повиїдав лишай. Пес, очевидно, радо зустрічає кожного, хто не лає й не шпетить його, либонь, інтуїтивно чує волю людини. О, так, інстинкти, які дозволяють тварині виживати у світі, бути його частинкою. Людина – також частинка того самого світу, але, на жаль, втратила інстинкт, бо це плата за вміння говорити, ходити на задніх кінцівках, уважати себе наймогутнішою. Олександр усміхнувся сам до себе. Чув би його думки професор Савельєв, «незарах.» гарантований.

Сашко уважно придивляється до пса. Той здається йому наче трішки знайомим. Так, колись давно він зустрів схожого. Так, схожого, бо то не може бути той самий, аж ніяк. Той був столичним мешканцем і наче не таким пошарпаним, але очі, – може закластися на що завгодно, – очі такі ж. Ні, не запопадливі чи голодні. Той пес наче вивчав його, міг годину лежати під наметом, дивитися незмигно, наче хотів щось йому сказати. Та то, напевно, дофантазовувала бурхлива молодеча уява, приперчена голодом, тому що діялося це в далекому 1990 році, у жовтні. Як те дійство тепер називають – «революція на граніті». Нехай! На граніті, то на граніті. Але це виявилися чи не найліпші дні його життя, тому що поруч була Оксана, правда, тоді вже не зовсім його, на жаль. Але він міг легко торкнутися кінчиками пальців її волосся, довго-довго дивитися, як вона спить, розмовляє, сміється, тужить, плаче. Це ніколи не набридало – так міг просидіти й вічність, тільки б вона була поруч. І лише схожий от на цього собацюру заблудлий кудлатий чотириногий друг розумів його тоді, а може, він сам вимислив собі оте розуміння чи хотіння, аби бодай хтось його в тому світі зрозумів. До безтями закоханого? Ні, не так – не закоханого, бо той стан закоханості часто-густо минає, а щось майже космічне, коли від першого погляду на неї розумієш: вона для тебе ВСЕ. І варто жити тільки тому, що вона Є.

Щось він справді сьогодні зовсім розклеївся. Осінь, пізня, солодко-гірка, як калина, що примерзла від перших морозів, як дивний спомин про те, що було чи могло б бути, якби… За останнє оте «якби» хапався, наче за ниточку. Що «якби», хлопче? Наче з підсвідомості випливає розуміння того, що у всьому винен він сам, лише він, учинивши колись щось не так, бо мучить досі, перевертає душу, не тільки бентежить, а й болить, майже фізично болить.

Пес висмикує чоловіка з його споминів гучним гавканням, і Сашко раптом пригадує, що в нього в сумці лежать неторкані бутерброди, турботливо покладені руками бабуні. Як завжди, за клопотами не знайшлося часу для чаювання. Чоловік відкриває сумку, дістає пластикову коробку. Добуває з неї бутерброди й простягає собаці. Той недовірливо нюхає повітря.

– Розумію, друже, життя тебе навчило не довіряти людям, – говорить Олександр і кладе гостинець поруч на суху та прив’ялу від приморозків траву.

Відходить убік, даючи псові можливість поїсти. Той жадібно ковтає поживу.

– Усе. Більше в мене нічого немає. Вибач, хлопче. От бабуня втішиться, подумавши, що я нарешті з’їв бутерброди. Ти ж їй нічого не скажеш, правда? – по-змовницьки підморгує лікар собаці. – Мені час, бувай, утомлений дуже. Побалакаємо довше при нагоді, добре?

Пройшовши десять метрів, Олександр озирається й привітно махає рукою собаці. Пес сидить на тому ж місці і, здається, уважно дивиться вслід тому, хто щойно пригостив його. «Вивчає. Треба буде завтра взяти чогось їстівного для цього парубка», – вирішує чоловік.

Удома на нього чекають бабуся й котик Вушко – його маленька родина. Бабуня назвала так чорного, мов сажотрус, котика за біленьке праве вушко. «Ледве не забув. Треба зайти в крамницю купити презент Вуханеві. От навчив на свою голову».

Олександр забігає в крамницю, розташовану поряд із лікарнею в просторому пластиковому павільйоні. Тут продають усе: і хліб, і капці кімнатні, і котячу їжу. Як кажуть, попит породжує пропозицію. Поруч лікарня, тому є і одне, і друге. Продавець Маша, густо нафарбована двадцятирічна блондинка, яка через це виглядає на тридцять, теревенить із подругою. Машу Олександр знає давно, років вісім, робив їй операцію на апендиксі, звідси й інформація про вік. Батьки Маші – приємні люди. Тато – водій маршрутки, великий фанат футболу й пива. Мама – продавець на базарі. Маша в них єдина дитина, «робить, що хоче, носить, що хоче, і спить, з ким хоче». Це вона йому сама сказала. Сашко не любить влазити в чужі справи. Він уміє слухати: у лікарській практиці це дуже важливо. А коли ти прекрасний слухач, то приготуйся до того, що люди без попереджень, навіть коли заледве тебе знають, розповідатимуть про себе такі речі, які б не розповіли нізащо ні рідним, ні коханим, ні психіатрам, ні навіть на сповіді, вільно запускаючи до себе в душу.

Олександр втуплюється очима у вітрину, розглядаючи котячу їжу та розмірковуючи, що б то смачненьке придбати вухатому шибеникові.

– Послухай, Мар’яшо! Я ж йому типу кажу: «Сєрий! А, Сєрий! Слабо?! Ні, скажи, слабо заради мене стрибнути з мосту Скупого кохання в річку?» А він, босота галіма, обізвав дуриндою малахольною й послав мене, не при людях буде сказано куди. А ти кажеш: кохання-зітхання, лицарі, джентльмени. Таких тепер і в кіно нема, одні тіко чупачупси лощені в стрінгах барвистих та трансвестити. Так, для подвигів сучасні кавалєри не годяться.

Олександр Петрович усміхається на такий порив гніву й зачудування Маші.

– Машо, розумієш, наша Стирка, хоча і не глибока й не гірська, та все ж холоднюча річка. Утопитися, може, і не втопишся, однак від переохолодження помреш через три хвилини. Якраз під мостом у річку впадає три джерела. Тож твій товариш не злякався, а досить мудро вчинив. Запевняю тебе як лікар. Інстинкт самозбереження, Машо.

Маша якусь мить ошелешено дивиться на нахабу, який посмів перервати її. Але замість «не лізь не у свої справи, старий козел», – о, вона ще й не таке сказати може, Олександр на власні вуха чув, – запопадливо всміхнувшись, привітно промовляє:

– Доброго дня, Олександре Петровичу! Ой, я тут із подругою так забалакалася, що й не помітила вас.

– Нічого, діло молоде. А от із такими стрьомними, чи як там ви, молоді, зараз кажете, завданнями я б не поспішав. Знаєш легенду про міст Скупого кохання, який ти щойно згадувала? Таке купання може дуже погано закінчитися.

Маша заперечливо хитає головою.

– Розкажіть, Олександре Петровичу, будь ласка. Ви так рідко щось розповідаєте. Усе я талалайкаю.

Подруга Мар’яша, принаймні так її назвала Маша, стоїть мовчки й розглядає на вітрині цінники на продуктах, навіть голови не повертає в їхній бік, уникаючи розмови.

Олександр несподівано навіть для себе каже:

– А чому б і ні? Розкажу. Може, тоді тобі, Машо, у голову не приходитимуть такі-от ідеї.

Отож місточок Скупого кохання. Ніхто не знає напевне, чому його так назвали. Розповідають різні легенди. Одна з них дуже правдивою видається чи принаймні поетичною. Кажуть, що мешкала колись у нашому місті дуже вродлива й дуже самозакохана панночка, красивішої від якої не було в околиці й поза нею. Звісно, не мала вродливиця спокою через надокучливих кавалерів. А оскільки кохала щиро панна лише себе й ніхто їй не був потрібен, то вигадала заради забави таку гру: давати-загадувати залицяльникам різні нереальні завдання. Ну майже така, як ти, Машо. Хто їх виконає – міг стати чоловіком красуні. Завдань було лише два, а не три, як то зазвичай буває в казках. Перше – побороти здоровенного бика голіруч. Після першого завдання всі кавалери, які погоджувалися на це, або гинули під копитами страшного розлюченого звіра, або залишалися каліками. Жодного разу справа до другого завдання так і не доходила. Можливо, тому, що жоден хлопець не припав до серця вродливиці, а можливо, тому, що насправді любила вона щиро тільки себе. Та ось одного разу проїздив містом бравий козак Іскра. Врода дівчини засліпила розум відважного парубка. Хоча хлопець сподобався панночці, усе ж вирішила вона для годиться і його випробувати. Іскра на диво швидко розправився з лютим биком, позбивавши йому руками роги. Друге завдання здалося козакові ще легшим. Викупатися в річці між трьома джерелами. Він стрибнув у воду і… не випірнув. Легенда запевняє, що річка забрала мужнього козака собі за чоловіка й навіть тіла не віддала. Жаль охопив душу вродливиці, підійшла паночка до краю річки, і скотилася з її щоки скупа сльоза простісінько у воду, одна-однісінька. Хоча доти вона ніколи не плакала та й не всміхалася, щоб не псувати красу свого личка зморшками. Це був єдиний чоловік з-поміж тисячі, який їй справді сподобався. Наказала панна побудувати через річку, у якій загинув козак, міст і назвати мостом Втраченого кохання. Та наперекір бажанню вродливиці міст стали називати мостом Скупого кохання. Про яку любов можна говорити з такими бажаннями? Що трапилося далі з панночкою, легенда не розповідає, як і не зберегла для історії імені гордячки. А от міст і досі називають мостом Скупого кохання.

– І звідки ви все знаєте, Олександре Петровичу?! Ах! Напевне, я зателефоную Сєрому й вибачуся. Таки дуринда я, переконали.

Олександр скосив очі на Машину колежанку: та продовжувала витріщатися на вітрину, стоячи впівоберта, однак кутики губ у дівчини були трохи підняті, вона всміхалася.

– Це, Машо, зробиш згодом, а зараз дай мені, будь ласка, для мого Вушка три пакетики того, що завжди.

Маша кидається із завидним завзяттям до прилавка.

– Олександре Петровичу, тут тільки один. Зачекайте пару секунд. Я миттю в підсобку, винесу.

Дівчина біля вітрини навздогін Маші ледь чутно гукає:

– Машо, я піду! На роботу спізнююся. Зателефоную ввечері, тоді й договоримо. Бувай!

Вона повертається до Сашка обличчям, пильно якусь мить дивиться на нього, кидає ледве чутне «до побачення» і миттю вибігає з крамниці.

Та це ж новенька санітарка з їхнього відділення. Дуже тиха й спокійна дівчина. Медсестра Лідочка не нахвалиться нею: «Працює, мов у себе вдома. Молодець. Думала, що молоді так працювати не вміють. Тільки вже надто мовчазна, зайвого слова з неї не витягнеш. І очі чомусь ховає. Мені здається, що вона часто плаче. Нерозділене кохання, напевне. У молоді літа це не дивина». Чоловік стоїть, мов паралізований. До цього Олександр не звертав уваги на дівчину. Та, що ховає очі, щойно обпекла його ними… На нього дивилися Оксанині очі. Але цього не може бути. Оксані зараз, як і йому, сорок. Та й живе вона в столиці, щаслива та сімейна. Бабуся казала, що десь місяць тому зустрічала Оксанину маму й та запевняла, що в доньки все гаразд, внучка збирається на навчання в Англію. Та й ця дівчина не така вже й схожа на Оксану. Чорнява, висока, ніс інший, губи. Але очі? Оксанині очі – смарагди під сонцем.

– Олександре Петровичу! Візьміть, будь ласка. О, Мар’яшка вже пішла… Ви не думайте, вона не горда, лише мовчазна. Мар’янка дуже хороша. А ви її хіба не знаєте? У лікарні санітаркою працює, здається, навіть у вашому відділенні. У неї вдома якісь там неприємності, Мар’яшка не каже які, але думаю, що то проблема з предками, тобто батьки вміють настрій зіпсувати, повірте мені, от вона й журиться. Переказуйте вітання від мене Василині Степанівні та Вушку.

Олександр автоматично розраховується з Машею, кидає через плече лаконічнe «Дякую. Обов’язково. До побачення» і виходить із крамниці.

Що, допрацювався? Знову примари минулого заполонюють розум.

Спогади, осінь, морок осені, уже б швидше сніг випав, чи що, щоб закутатися в його чистоту від думок та втекти від себе. Спогади – і прикро від них, і гірко, і солодко.

Коли Сашко повернувся з армії, удома його очікувала неприємна новина: Оксана стала заміжньою жінкою. А чого ти чекав, невже на щось сподівався? Бабуся розповідала захоплено майже казкову історію про те, як син проректора університету закохався в Оксану до нестями з першого погляду. Звісно, спробуй у таку не закохатися! А потім навіть через неї чи то стрілявся, чи під поїзд кидався. Ой, щось то видавалося Сашкові жіночими домислами, тому що й бабуся переповідала це з іронією. Новина стала сенсацією не лише для неї. Містечко смакувало звісткою довгенько, щоразу доплітаючи все нові та нові дрібнички. А про вишукане весілля складали легенди – уже було й не дібрати, де правда, а де вигадка… Олександрові надії розбилися об щастя його (точніше, уже не його) Оксани… Як дрібна сльоза панни, що побудувала міст Скупого кохання.

А ось і той самий міст. Тихий, сумний осінній ранок, пусті алейки, і тільки вітер жене доріжками змарніле до чорноти листя…

Олександр підходить до перил містка. Спирається на них і якусь мить дивиться на темну воду, яка дріботить унизу в дикому танці, висмикуючи з надр землі холодний, крижаний морок.

Несподівано озивається телефон. Це бабуся.

– Усе, бабусю, зараз буду. За десять хвилин. Ні-ні, не затримуюся. Цілую. У вас усе гаразд? Уже біжу.

Олександр підходить до свого будинку. Тут у трикімнатній квартирі він мешкає з незначними перервами вже сорок років. Старіють і помирають, народжуються й переїжджають його мешканці, а будинок продовжує жити життям тих, хто в ньому вікує, щемко вловлюючи звуки смутку, бід і радощів, буденних клопотів днів та ночей світу. Під будинком постаріли клени, посаджені відразу по заселенні в нього перших мешканців. Загинула стара сосна, яка була старшою від будинку. До неї часто навідувалася білочка, прибігаючи з міського парку. Улітку 1988 року, коли він був в армії, у сосну влучила кульова блискавка, спаливши вщент. От і мандрівна білка перестала навідуватися. А все решта залишалoся без змін.

Бабусі-всезнайки на лавочках біля під’їзду вже із самого ранку теревенять: незважаючи на сиру погоду, іде обмін інформацією.

– Доброго дня, вельмишановні пані! – Вони люблять, коли Сашко так із ними вітається.

У відповідь навперебій чує звичне й таке приємне:

– Доброго здоров’ячка! А Василина Степанівна вже зачекалася. Кілька разів на балкон виходила, виглядає вас. Затримуєтеся, Олександре Петровичу.

Сашко заходить у під’їзд. Піднімається побитими життям східцями на другий поверх. Не встигає навіть пірнути в кишеню за ключами, як двері квартири відчиняються. Бабуня завжди чує його кроки, певне, серцем. Навіть коли він крадеться навшпиньках, усе одно випереджає його хоч на мить. Відчиняє завжди сама. Він ніжно цілує її в щічку, вислуховуючи дорогою якісь банальності про неслуха Вушка, про гастролі модного львівського театру «Воскресіння» у їхньому містечку, про те, що вона таки мусить піти на цю просто шалено розрекламовану виставу «Лісової пісні» цього театру… Слова звучать приємною музикою. Коли він задовго мовчить, не мугикаючи й не підтакуючи, це насторожує бабуню.

– Ти не захворів, хлопчику мій?

– Ні, бабуню! Усе гаразд, лише втомився. Багато роботи.

Під ногами ніжно муркає Вушко, не розуміючи, чому на нього не звертають уваги й де ж такі звичні гостинці.

– Там у торбі для Вушка, як завжди. Дайте йому, а я піду перепочину.

Бабуся з розумінням киває. Хай відпочине: у нього така важка робота.

Сашко миє руки і втомлено дивиться в дзеркало, не помічаючи в ньому себе, стараючись пояснити своє збентеження погодою, змореністю, схожою на Оксанy юнкою в крамниці. Вона могла б бути її донькою. Але Оксана далеко, у Києві, донька ще далі – в Англії.

Він заходить у свою кімнату, з книжкової полиці бере медичний словник, відкриває його й дістає чорно-білу світлину. На ній усміхнена школярка. Смішні кіски з пишними білими бантами, немов величезні сніжні метелики на голові. Сашко всміхається, згадуючи, як поцупив цю світлину з Оксаниного шкільного aльбому в десятому класі. Чоловік вмикає музику, лягає на ліжко й заплющує очі.

Третя симфонія Моцарта.

Він любить цілий світ, крига на душі тане, трепет і неспокій, принесені додому, розчиняються в теплі. Його наповнюють музика і єдине бажання – хай тільки на мить, хай лише уві сні побачити її, рідну й чужу Оксану.

У десятому, випускному класі шкільний театрально-літературний гурток «Лісова пісня» на чолі зі Світланою Михайлівною, особою, закоханою у свою справу, до річниці від дня народження Гоголя готував власними силами театральну виставу «Ніч перед Різдвом». Коли Свєтка-канфєтка (так називали її позаочі учні за добродушну любов до солодощів) узялася за цю справу, то припрягла до цього всю школу. Гурток «Умілі руки» разом із художньою студією займалися оформленням сцени. На замовлення дошивали й костюми, точніше те, чого не могли добути з бабусиних скринь. Сценарій написала Свєтка-канфєтка. За допомогою слів «Матимеш двійку з літератури, якщо не…» силами Світлани Михайлівни були задіяні най-най-найкращі таланти школи. Оксану грала Оксана. Світлана Михайлівна на дуже активні спроби шкільних красунь витіснити Оксану з цієї ролі відповіла чітко й зрозуміло: «Хто написав сценарій, той замовляє музику». Свєтка-канфєтка завжди мала про все власну думку. І навіть натяки директора школи, що головну роль у виставі мала б зіграти майбутня золота медалістка Оленка Кругленко («золото – не дитина»), а не ще донедавна найвідоміша в школі шибайголова Оксана Кущинська, промайнули повз її увагу. Однак розголос про те, що Оксана в кінці вистави цілує у вуста Вакулу, мав ефект розквітлих узимку на стужі троянд. Конкурс на роль Вакули був несамовитий. Ще б, оця неприступна, навіжена, дика особа, говорячи: «Не потрібні мені черевички. Я й без них тебе кохаю», – когось із власної волі, без примусу поцілує… Сашко навіть не пробувався, знаючи власну недолугість.

Хлопчина не пропустив жодної репетиції. Він навіть проґавив кілька занять із музграмоти через це. Сидів в актовому залі школи й ловив кожне слово, кожен рух… Оксана грала неперевершено. Микола Лебедко з 10-Б грав Вакулу – і грав геть паскудно. Мав симпатичну мармизу, спортивну статуру (майстер спорту з дзюдо), гарне почуття гумору, але погану пам’ять. Йому надто важко давалися слова Гоголя, вкладені в уста героїв. Хлопець пітнів, у нього тремтіли голос, руки й навіть ноги. Фізично міцний Микола змалів, пропав на сцені… Однак не покидав цієї справи, хоча друзі настирливо радили. Вона мала його поцілувати. На репетиції, зараза, відмовлялася це робити категорично!

Спливав час. Усі приготування до вистави майже закінчилися. До прем’єри залишалося три дні. Як завжди, о третій годині всі зібралися на репетицію. Не прийшов лишень Микола. Десять по третій. Світлана Михайлівна почала нервуватися. І раптом відчинилися двері і в актовий зал влетів переполоханий Олег, однокласник Миколи.

– Світлано Михайлівно, біда! Микола на уроці фізкультури зламав ногу. Його сьогодні не буде.

Фінальна сцена «Ревізора» тривала хвилину.

Що тут почалося! Світлані Михайлівні стало зле. Її відливали холодною водою, вона хапалася за серце, медсестра Марина принесла заспокійливе. Сашко збентежено сидів на своєму звичному місці. І тут погляд Світлани Михайлівни випадково впав на нього. Не дивлячись на свої пиріжкові габарити, жінка блискавично опинилася біля хлопця.

– От хто нас урятує! Сашо, ти ж не пропустив жодної репетиції?

Сашко лише стенув плечима.

– У тебе прекрасна пам’ять, хлопче. Слова Вакули знаєш?

Не чекаючи відповіді, вона силоміць поволокла його на сцену.

Отак Сашко став Вакулою. Він і справді пам’ятав усі слова. Говорив їх легко й зворушливо, він не мусив удавати закоханого. Усе йшло чудово до останньої генеральної репетиції.

Перед репетицією навели лад на сцені: усі сценічні атрибути й реквізити стояли на своїх місцях. Актори в костюмах, гарно записаний на магнітофон народний супровід линув залою.

Розпочалася репетиція. Світлана Михайлівна від задоволення просто світилася.

Остання, фінальна сцена. У голові гупає лише одна думка: «Усе має бути по-справжньому, мов на виставі. Вона мене поцілує, вона мене поцілує».

– Ось, візьми. Це черевички з ніг самої цариці. Такі ти хотіла, моя кохана Оксано?

– Не потрібні мені твої черевички. Я й без них тебе кохаю!

Оксана підходить до нього зовсім-зовсім близько. Він може розгледіти кожен хрестик на розлогих рукавах її вишитої сорочки, дівчина поволі наближається до хлопця. Обличчя мрійливо усміхнене: Оксана увійшла в роль. Сашко помічає над лівою бровою дівчини шрам – слід від травми під час гандбольного матчу в сьомому класі… Його ніс вловлює ледь чутний аромат любистку, ніжний і літній. Так завжди пахне її волосся. Смарагдові очі, мов сама весна, у них широко та просторо, наче в зеленому небі, залитому сонцем; вії, як налякані крила пташенят, пурхають у ньому, і Сашко відчуває майже фізично, а не лише у своїй голові, що летить… Паморочиться голова, і серце всередині тремтить, калатає, сіпається, тіло стає тепловим реактором. Він летить у смарагдовому небі. Її вуста кольору стиглої калини наближаються. Він відчуває їх м’який шовковий дотик і підіймається все вище та вище. Тут так просторо й прекрасно, і…

Сашко розплющує очі. Він лежить на долівці сцени. Навколо нього схвильовані актори, перелякана Світлана Михайлівна з горнятком води, якою плюскає на нього. Сашко знепритомнів. Ікар хріновий – одлітався. Оксана присіла біля хлопця й ніяково гладить по голові.

Вистава пройшла з приголомшливим успіхом. Оксана у фінальній сцені цілувала Вакулу в щічку.

– Нешкідливо для здоров’я, – пояснила Світлана Михайлівна.

Дивно, однак у школі ніхто не дізнався про цей інцидент на репетиції: чи то Світлана Михайлівна постаралася, чи, може, і Оксана…