Читать книгу Тому, що ти є - Дара Корній - Страница 6

Оксана вступила до Київського університету, як і мріяла. Слід, правда, уточнити: ледве-ледве вступила. Пощастило, звісно: конкурс того року був не вельми, навіть трієчників брали. Зараз вона вже третьокурсниця Тарасового університету, майбутній український філолог. Чи важкувато вчитися? По-всякому, як у студентській пісні: «Від сесії до сесії живуть студенти весело!» – а сесія двічі на рік.

Сьогодні вона зібрала одногрупників у їдальні університету не просто так. На жаль, залишатися після пари в аудиторії на декілька хвилин не всі погоджувалися. Мали обговорити проблему організації «екватора» – важливої події в житті справжнього студента. Спохопилися надто пізно, а все через старосту Ритку, не вельми діяльну особу, тому і актовий зал, і студентська їдальня, і навіть крихітне студентське кафе були зарезервовані мудрішими студентами заздалегідь. Винаймати ж кафе в місті – надто дороге задоволення для студента. І коли дискусія на цю тему, здається, зайшла в глухий кут і більшість дівчат відверто сумували, до них підійшов юнак. Спочатку привітався зі старостою Риткою, назвавши її сусідкою. Дівчата за столом аж просіяли, де й сум щез. Високий, стрункий, чорнявий, швидкі сірі очі, свердлячий, трішки колючий погляд. На запитання Рити, що він, без п’яти хвилин випускник, робить в універі, трохи манірно та надто солодко посміхнувся. Оксані хлопець не сподобався, хоча кажуть, що доволі часто перше враження оманливе. Її товаришки так не вважали. Оксана схилилася над зошитом і щось креслила в ньому, щоб не натикатися зайвий раз на масні очі хлопця й не брати участі в розмові, яка йшла за столом і здавалася їй безглуздою. Не вічно ж він тут стовбичитиме. Дівчата надто награно хихотіли з його глупуватих жартів і активно пускали бісики в бік юнака. Очевидний брак чоловічої уваги на майже дівчачому факультеті.

– Агов, мала! Що там у зошиті загубила? Ти з нами?

Лише коли Ритка підштовхнула Оксану, та зрозуміла, що «агов» стосується її.

Оксана сердито відклеїла погляд від зошита.

– Слухай, я не «агов»! Зрозумів? До того ж ти нам заважаєш. – Оксана суворо обвела поглядом свій гурт – дівчата здивовано перезирнулися. – Може, підеш погуляєш, хлопче, га? Рито, це, здається, твій приятель, от і відійди з ним, поговоріть.

Хлопець здивовано витріщився на дівчину. Його рідко коли так дошкульно відшивали, майже в лоба, без попереджень. Ще б сказала: «Та пішов ти». Та, судячи з бойового настрою дівчини, це не проблема.

Згодом з’ясується, що Влад (так звати юнака) не лише сусід Рити, а й син проректора університету. Схоже, цього не знала лише Оксана. О, звісно, розумний, вродливий, гарне виховання. Перспективи і теде. Для дівчат ласий шмат, тобто завидний наречений. Не одне дівоче серце мліє від спокуси затягнути його бодай на здибанку. «Одне зле – надто він непостійний, часто розбиває дівочі серця. Та все ж, знаєш, я б ризикнула, комусь таки пощастить», – уже в гуртожитку розмірковувала вголос Орися, одногрупниця, з якою Оксана мешкала в одній кімнаті. Ориська багато чого знала про Влада й навіть не приховувала, що хотіла б стати саме тією єдиною, якій пощастить. Влад – п’ятикурсник. Випускний курс, диплом, отже, рідко буває в університеті, тому не дивно, що Оксана його не зустрічала. Він фізик, а дороги філологів та фізиків так рідко перетинаються.

Несподівано для всіх п’ятикурсник Владислав узявся добровільно допомагати старості Ритці організовувати свято «екватора», незважаючи на свою так звану колосальну зайнятість. Він доволі легко домовився про оренду вже ніби зовсім-таки «безнадійно» зарезервованого іншими актового залу (позачергово!) для проведення спільної дискотеки третьокурсниць-філологів із фізиками, серед яких переважали хлопці. Дівчата просто шаленіли від задоволення. Вечір і справді вдався. Хороша музика, пристойна дискотека, а найважливіше – море хлопців. Звісно, Влад також прийшов. Дівчата ахали від заздрощів, бо упадав юнак лише за Оксаною. Ще б, так поталанило дівці! А вона носом крутить, ніби не розуміє свого щастя.

Оксані не подобався Владислав, не поділяла загального захоплення ним. Звичайно, татків авторитет поширювався й на хлопця, хоча він так жодного разу й не прохопився перед Оксаною про те, чий син. Не хизувався цією чеснотою, навпаки – натякав, що дуже журиться через майбутній захист, тому що вибрав малодосліджену тему й навіть його керівник дипломної вважає, що неперспективну. Говорив наче й щиро, як зріла, мудра людина, однак від цього не став Оксані ближчим.

Схоже, Влад не звик так легко здаватися й продовжував наполегливо набридати дівчині. Що норовливішою робилася Оксана, то більше шаленів і ставав настирливішим юнак. Вона те відчувала – гра в котика й мишку тішила дівоче самолюбство. Однак зараз, здається, чи не вперше повелася трохи по-іншому: якщо й відштовхувала, то надто м’яко, не різко та зухвало, як зазвичай. Навіть собі не хотіла в цьому зізнаватися.

Увага хлопців ніколи не була для неї проблемою. Та все ж відшивати надто надокучливих завжди вміла легко. Хлопці інколи, коли бракує слів, полюбляють розпускати руки. І даремно… Тому що потім пояснити друзям, що синець на мармизі тобі набила дівка через те, що ти хотів домогтися її силою, не дуже приємно, не відмиєшся. Здається, Влад навів-таки довідки про Оксану, бо поводився стримано, інтелігентно, без зайвих випадів, узявши, очевидно, на озброєння вислів «вода і камінь точить». Море квітів посеред зими, навіть серенади під вікнами. Влад мав гарний голос, непоганий смак та, як з’ясувалося згодом, музичну освіту. Після пар підстерігав під університетом, знав напам’ять розклад її занять, потім чекав під бібліотекою. Оксана відмовляла йому в офіційних побаченнях, походах у кіно, ніколи не запрошувала до себе на чай, не приймала і його запросин. Колежанки дивувалися: чого ще їй треба? Розумний, красивий, дотепний, вихований, добре упакований, татові зв’язки, після навчання не треба сушити голову пошуками роботи. Зашлють тебе за розподілом на далекий хутір комарів годувати, де наймолодший молодець – дід Овідій, що почав парубкувати ще за царя Гороха, і будеш там вовком вити й розповідати про важку долю Марусі з повісті Квітки-Основ’яненка двом учням у класі, бо більше катма. Оксана лише скептично стенала плечима: ой, не вірила вона, що почуття в хлопця щирі, – надто нереальним це видавалося. Черговий трофей у колекції – не хотілося ним ставати. Ні квіти, ні пісні, ні зітхання та ходіння назирці не надто її переконували, тому що чула вона про не зовсім гарну славу Влада – розбиті надії та серця інших дівчат.

«Зіпсутий батьками, самовпевнений егоїст, дефективний бевзь, бабій» – такими приємними епітетами нагороджувала Оксана юнака позаочі, роблячи це зумисне, бо знала, що сказане обов’язково передадуть хлопцеві, ніби спеціально докидала хмизу до ватри. Отаке ходіння по муках тривало три місяці.

Наприкінці березня Оксана звично після пар вийшла на вулицю й раптом спохопилася, що чогось бракує. Не було поруч Владислава. Трохи розчарувало це дівчину, тому що після того, як уся твоя кімната пропахла свіжими квітами й смачними подарунками (від дорогих парфумів, золотих прикрас категорично відмовлялася, від їжі заборонили відмовлятися дівчата, вічно голодні студенти: ще б, у часи дефіциту хавати ікру та печінку тріски). Владислав, схоже, капітулював.

Тиждень нічого не відбувалося. Влад просто щез, навіть староста Рита нічого не знала. Оксана ловила себе на думці, що сумує за хлопцем, за його піснями під вікном із репертуару Цоя, за простодушними анекдотами, цікавенними розмовами про поезію Клеменса та Ґете: батько наполовину німець, тож Влад добре знав і цю мову, і літературу. Не вистачало їй і квітів, і самітної постаті під бібліотекою, яка завжди на чатах. Її співмешканка Орися в’їдливо бовкнула:

– А, маєш… Хто перебирає, того Бог карає. Знайшов собі іншу, не таку холодну. Теж мені, недоторканна! Хе, а ти як думала? Ти не центр усесвіту й навіть не сонце.

Оксана в інший день знайшлася б що відповісти, а тут тільки сердито буркнула під ніс:

– Не твоє діло, – і заховала очі за сторінками книги.

Для себе зробила невтішний висновок: от і добре. Хай! Таке втрачати й не жаль, бо воно тобі насправді ніколи не належало.

Наступного дня, після другої пари, до неї підійшла староста групи Рита Власенко, здивовано тицьнула їй до рук записку й стенула раменами. Дівчина прочитала вголос: «Шановна Оксано Юріївно, велике прохання зайти в будь-який зручний для Вас час до мене. Маю до Вас приватну розмову. Я на робочому місці до 17:00. З повагою та наперед із вдячністю за цю маленьку послугу та розуміння Сигізмунд Владиславович Брех».

Записка була від проректора, тобто батька Влада. Оксані стало трохи не по собі. У роті раптом з’явився гіркий присмак, ніби вона проковтнула полинову настоянку.

Секретарка проректора зміряла Оксану зацікавленим поглядом. Зазвичай Полінка ніколи не тішить студентів своєю увагою, коли тим доводиться звертатися до керівництва з певних питань. Лишень недбало ковзає по них своїми надто нафарбованими очима з несправжніми віями.

Звичайно, зовнішній вигляд студентів мало цікавив модницю Поліну. Усі вони для неї сірі миші: джинси, кофтинки. Поліночка ж завжди на вістрі моди. Оксану це постійно дивувало: за зарплати в дев’яносто ре «виглядати- коштувати», як каже Ориська, на п’ятсот. Усе на модниці завжди «журнальне» («Burda Moden»), звісно, куплене по блату, плачене-переплачене. В Оксаниній групі з двадцяти дівчат п’ятеро – киянки, решта – провінція. Та й киянки, зрештою, не могли похвалитися елегантним убранням. Мали звичайних батьків, тож дехто з надто зацікавлених дівчат бігав до вбиральні під час Полінчиних перекурів на «показ мод», організований спеціально, думалося Оксані, щоб похизуватися своєю досконалістю. Дівчата витріщалися на Полінчине вбрання й вбрання ще однієї модниці, секретарки ректора Лєрочки, і сумно зітхали. Хоча Лєрочка таки програвала Полінці, тому що була від неї старша (ой, ґвалт, аж на три роки), схильна до повноти й навіть шикарний одяг не приховував цього.

Так от цього разу саме Поліна вп’ялася в Оксану й стала безцеремонно роздивлятися її. Оксані не сподобалася така зухвалість секретарки, тому, недовго думаючи, бовкнула:

– Чого витріщилася? У мене на голові виросли роги?

Дивно, але Поліна не рявкнула на неї, як часто робила, ганяючи полохливих студентів, а лише запопадливо всміхнулася та натиснула ґудзик зв’язку.

– Сигізмунде Владиславовичу! До вас студентка, тобто Оксана Кущинська, третій курс. І ви просили ва…

Хриплий і схвильований голос на іншому боці обірвав звичну тираду секретарки:

– Поліно, я ж наказував Оксану Юріївну негайно пропустити, тільки-но з’явиться. Запитай нашу гостю, чого вона бажає – кави чи чаю. Мені прошу чаю.

Секретарка вкотре витріщилась на Оксану, чекаючи відповіді на запитання проректора. Дівчина роздратовано глипнула на Поліну, рвучко відкрила оббиті чорним дерматином двері кабінету й зайшла досередини.

Кабінет проректора з наукової роботи за площею нагадував ленінську кімнату. Величезний, просторий, заставлений вазонами. На стінах висіли картини, здається, навіть оригінали. Такий собі соцреалізм у не найгіршому виконанні. Замість державного керманича над головою професора прилаштувався «Автопортрет у шапці й кожусі» Шевченка. Звісно, вождь також був тут присутній, однак у вигляді невеличкого погруддя Леніна на книжковій полиці в куточку. Дуже мудре рішення, треба сказати, бо теперішні керманичі надто часто змінюють одне одного, за ними годі й поспіти. А Шевченко – це навіки!

Посеред кімнати стояв величезний стіл для нарад, припнутий тісно до робочого столу голови кабінету, по обидва його боки тягнулася вервечка з м’яких зручних стільців. Коли Оксана ввійшла, проректор миттю опинився поруч, запопадливо простягнувши руку для привітання. Дівчина здивовано витріщилася на нього. Сигізмунда Владиславовича вважали досить приємним чоловіком, однак він завжди тримав субординацію зі студентами. А тут така штукенція виходить, що зустрічають її, як рівню. Оксана на автоматі потиснула долоню проректора. Рука професора була холодна, мов лід, навіть трішки тремтіла.

– Доброго дня, шановна Оксано Юріївно, прошу проходити. Радий вас бачити. Сідайте, голубонько, де вам зручно. Будьте ласкаві!

Оксана невпевнено підійшла до столу й усілася на крісло, третє від столу проректора. Сигізмунд Владиславович розташувався навпроти. Дівчина не звикла ховати очі, тому, чекаючи початку бесіди, зосереджено втупилася в професора. Про те, що розмова трохи незручна для поважного господаря кабінету, говорила його поведінка. Чоловік нервувався.

– Шановна Оксано! Мені дуже приє…

Чоловік не встиг продовжити, тому що двері кабінету несподівано відчинилися і в кімнату ввійшла, упевнено цокаючи високими підборами вишуканих шкіряних чобітків, секретарка Поліна з тацею перед собою. На таці стояли пузатий порцеляновий чайник, два горнятка, цукерниця. Оксана знала, що той сервіз немало коштує, тому що в них удома був такий. Діставали цей посуд із глибини скляного серванта лише в унікальних випадках. Таких випадків на Оксаниній пам’яті було лише два. Уперше – коли татові вручили орден за затримання небезпечного рецидивіста і його після важкого поранення приїхав привітати сам міністр внутрішніх справ УРСР. Він і подарував той сервіз, примусивши маму подавати чай виключно в ньому, а тато саме повернувся додому після лікарні, і його провідувала поважна делегація. Оксана тоді була в дев’ятому класі й усе гарно пам’ятає. Удруге чаювали, коли Оксана закінчила школу й татко на честь цього добряче хильнув і без дозволу дружини влаштував родичам гучний прийом. Ой, непереливки були йому наступного дня: дісталося на горіхи від мами. Так, горнятка справді красиві – сліпучо-білосніжна порцеляна, розцяцькована ніжними бузковими незабудками. Правда, цей сервіз, здається, дорожчий за їхній, тому що зверху його обрамляє золотиста нитка, роблячи багатшим, та навряд чи симпатичнішим.

– Сигізмунде Владиславовичу, там до вас…

Проректор не дав договорити секретарці. Він нервово сіпнувся й прикрикнув на дівчину:

– Поліно, мене ні для кого немає! Я тобі вже кілька разів про це сьогодні торочив. У мене надважлива розмова. Господи, це не дівчина, а шафа. Та також людської мови не розуміє. Ба гірше – страус. Тьху ти, жирафа. Іди-іди, чай я сам наллю.

Такою збентеженою Поліну Оксана ще не бачила. Червона фарба залила обличчя білявки. Красуню щойно обізвали шафою, страусом і жирафою, та ще й у присутності якоїсь там студентки. На порозі дівчина несподівано перечепилася своїми підборами й упала вже в приймальній. Оксана не втрималася й пирснула. Подія, звісно, виняткова: з неба на землю гуп. Сигізмунд Владиславович мигцем кинувся до дверей і, замість поцікавитися долею секретарки чи допомогти сердешній підвестися на ноги, сердито зачинив їх.

Проректор акуратно наливав чай, руки його ледь помітно тремтіли. Оксана ввічливо, щоб не зосереджуватися на цьому моменті, відвела погляд. Вирішила оглянути інтер’єр кабінету. Зліва стояли стелажі з папками й книгами. У тому ж куті – величезний долівковий годинник, вищий від Оксани на півголови, бачила такі в музеї. Виглядав, як антикварна річ, і чомусь Оксані здалося, що саме так воно і є. Мав щілину для ключа. «Щоб зайти в його передпокій, слід бути його господарем», – прошмигнула в голові недоречна думка. Римські цифри горіли позолотою, як і стрілки годинника. Унизу під круглим циферблатом рухався позолочений маятник. Годинникова хатка була зроблена з добротного червоного дерева. У сортах Оксана, звісно, не розбиралася, та він чимось нагадував їй ті меблі з червоного дерева, які вона бачила під час екскурсії в Маріїнському палаці. Як же екскурсовод назвала той сорт дерева? Здається, перемерзла вишня…

Тим часом проректор чемно відкашлявся, стараючись привернути до себе увагу.

– Вам чай із цукром чи без?

– Одну ложечку, будь ласка. Дякую. – Оксана питально дивиться на проректора.

– Пригощайтеся, голубонько. Е-е-е… Оксано – кх-кх – Оксано Юріївно! Шановна Оксано…

Чоловік схвильовано піднімає до вуст порцелянове горнятко й відсьорбує чай.

– Сигізмунде Владиславовичу, будь ласка, просто Оксана. – Юнка старається вкласти в голос якнайбільше щирості, а то проректор іще задихнеться від хвилювання.

Чоловік киває головою й робить іще один ковток чаю. Оксана терпляче чекає й незворушно дивиться на проректора. Цього її навчив тато, слідчий карного розшуку з двадцятирічним досвідом: щирість у погляді завжди обеззброює.

Наче подіяло – Сигізмунда Владиславовича попустило:

– Оксано! Ви, очевидно, знаєте, що Владислав, той настирливий телепень, що за вами впадає, мій син?

Оксана киває головою.

– Даруйте за відвертість і не ображайтеся на старого чоловіка. Розмова може здатися вам трішечки дивною. Тому… З чого ж почати? О, так! Ми з дружиною думали, що у Владика стосовно вас чергове захоплення: пограється хлопчина – і все. Так, зрештою, завжди бувало. Та це спочатку затягнулося на три тижні, а згодом і на три місяці. Зрозумійте мене правильно: я завжди був проти таких різнобарвних захоплень свого сина протилежною статтю, попереджав його, що мусить мати моральну відповідальність за своє розпусне життя. До того ж найчастіше дівчат приваблює не він персонально, як особистість, а соціальне становище його батьків, матеріальне забезпечення, становище в суспільстві. Так-так, звісно, Владик вихований, освічений молодий чоловік, устояти перед шармом такого мужчини майже неможливо. До слова, це все заслуга Ірени Георгіївни, моєї дружини. Вона ніколи не жаліла сил, натхнення, запалу, часу та й грошей, звичайно, на його виховання. Усе найкраще тільки для Владислава. Син закінчив музичну школу, хлопчина дуже обдарований, усебічно розвинений, гарно малює, пише вірші, знає три іноземні мови, перспективний науковець.

Оксана закліпала очима: вона нічого не розуміла. Якась плутанина. А їй що до того? Вона не претендує ні на освіту, ні на статки Владислава, ні, власне, на нього загалом. Невже проректора зле проінформували?

Професор знову ковтнув чаю. Дивлячись на кепський вигляд старого, Оксана подумала, що п’ятдесят грамів коньяку стали б у пригоді.

– Можливо, ми багато йому дозволяли. Але ви повинні мене зрозуміти, шановна Оксано Юріївно, тобто Оксано! Усе надто складно. Наш перший син Едуардик помер у шістнадцять від лейкемії. Владиславко – наша пізня дитина, Іренка народила його в тридцять сім. Розумієте мене?

Оксана ствердно захитала головою. Хоча наразі нічого не розуміла. Якийсь сумбур та й годі.

– У Владика чудові перспективи. Він закінчує університет, сподіваюсь, із червоним дипломом, йому завізовано місце в аспірантурі, уже зараз його наукові праці перекладені десятками мов світу, його кличуть-запрошують на симпозіуми в різні куточки нашої планети. Він дуже перспективний науковець, запевняю вас. Щиро перепрошую, якщо повторююсь. Одначе я не перебільшую – у Владика грандіозні успіхи. У нього високі життєві орієнтири та пріоритети й прекрасні гени. А то вельми важлива річ, мушу зауважити. – Сигізмунд Владиславович, схоже, забувся на мить, де він зараз перебуває, і почувався, наче на лекції. – Звісно, наречена нашого сина має бути під стать йому – високоосвічена, ерудована, високоморальна, зі шляхетної аристократичної родини. Певна річ, що від претенденток відбою немає. Та зараз не про це. Отож усе вкупі має витворити певну збалансовану будівлю особистості. Тут я цілком згоден із Фрейдом: «Людина отримує спадковість і оточення як будівельний матеріал для формування будівлі особистості, проте в архітектурному рішенні відображається і власний стиль». Отут у нашого сина все гаразд – і з генами, і з вишуканим оточенням, і з власним стилем.

«Еге ж, зваблені та покинуті дівчата, суперстиль, тьху ти!» – промайнула в голові юнки бунтарська думка.

Дівчина, очевидно, зробила свої великі очі ще більшими, тому що професор поперхнувся чаєм і голосно закашлявся.

Отут Оксана врешті знайшла нагоду й утрутилася в монолог поважного чоловіка. Вона, здається, нарешті все втямила. Це не Поліна – жирафа, це вона тупа кретинка, сидить, розвісивши вуха, чай п’є.

– Сигізмунде Владиславовичу! Мені це відомо. Можливо, не все, однак майже все. Разом зі мною в групі вчиться ваша сусідка Маргарита Власенко. Ви уявити собі не можете, якими балакучими бувають дівчата. А втім, суті справи це не змінює. Правда ж? – Оксана рішуче встає з-за столу, мить думає й додає: – Я не домагаюся вашого сина й ніколи не домагалася. Не журіться, будь ласка, і так не переймайтесь. Усе в нього буде гаразд: і перспективи, і далекосяжні плани, і наречена з його достойного кола з достойними генами, ви ж самі кажете, що від претенденток відбою нема. Владислав мені не подобається, як це не дивно звучить, запевняю вас. Можете спати спокійно й дружині своїй перекажіть: хай не журиться. У мене, як ви кажете, інші життєві орієнтири та пріоритети, до того ж геть паскудне «архітектурне рішення». Хм, гени та оточення підвели, вишуканості замало. Можна було мене й не кликати. Достатньо лише навести довідки у вашої секретарки Полінки, та завжди все про всіх знає. Дякую за чай. – Оксана робить паузу, згадує мармизу задаваки Поліни й не втримується: – Хоча я просила кави.

Дівчина робить крок у бік дверей і раптово затинається на півслові: «До поба…» Старий професор зачинає плакати.

Усе виявилося не так, як вона почула. Владислав, схоже, направду закохався, тому що закинув навчання, науку, батьків, спорт, цілими днями ходив за Оксаною, мов сновида, а вночі не спав, бринькав на гітарі. Ірена Георгіївна терпляче чекала, коли це все врешті закінчиться. Бо то не вперше в сина таке потьмарення, що поробиш: творча натура, переповнення серця емоціями. Минув місяць, два, три, і це не проходило. Хлопчик геть очманів, став потайний, зажурений, грубіянив матері, а вона ж у нього всю душу вклала. Тож Ірена Георгіївна закономірно почала вимагати, щоб чоловік відрахував нестерпну дівку з університету, може, тоді синок угамується. Як кажуть, «очі не бачать – серце не болить». Владик випадково підслухав тираду матері та пригрозив, що якщо хоча б волосинка впаде з голови дівчини, то він зречеться батьків і вони більше його ніколи не побачать. Бідолашна Ірена через пережитий шок аж до лікарні потрапила, а синові байдуже. Мати в лікарні два тижні лежала, а він лише раз її провідав. Сухі «ма» і «па-па» – усе, чого діждалася бідна жінка! Владика наче підмінили! І ось маєш. Добігався, виснажив себе до межі. Занедужав. Дістав двосторонню пневмонію, уже тиждень у лікарні. З кожним днем усе гірше. Зрідка приходить до тями, висока температура, марить і кличе Оксану. Лікар каже, що ліки не допомагатимуть, поки хворий цього сам не захоче.

Несподівано проректор хапає дівчину за руки.

– Оксанонько, голубонько! Будь ласка, змилуйтеся над старим шістдесятирічним чоловіком, відвідайте сина в лікарні. Професор Виховський, що лікує його, запевняє: зараз усе залежить від бажання жити самого пацієнта. Поки ви не прийдете, Владик може й не захотіти. Дружина впевнена, що я перебільшую, але… Навіть якщо він вам осоружний та вже зовсім гидкий, виконайте моє прохання з поваги до сивини старого, ви ж добра дівчина. Пробачте, якщо зможете, таке вихваляння сином. Говорив я це все з одною метою – щоб ви зрозуміли, який скарб втрачаєте. Перепрошую, якщо ви мене не так зрозуміли. Він марить і кличе вас – ні батька, ні матір, а лише вас… Протилежні полюси притягуються. Це не тільки закон фізики, Оксано Юріївно, це закони всесвіту, одні для всіх.

«Закони одні, але люди чомусь не надто ними переймаються, – промайнула в голові дівчини думка. – Найчастіше навпаки».