Читать книгу Зворотний бік сутіні - Дара Корній - Страница 4

Відколи Остап отримав Перемінник, усе довкола стало іншим. Небо зробилося блакитнішим, сонце лагіднішим, квіти пахнули духмяніше, пташки співали веселіше, люди всміхалися щиріше… І навіть погані сновидіння геть не турбували його. Їх наче хтось забрав із собою. Йому вже не снилася втрачена його батьківщина. Може, тому, що тепер він знав усю правду і про себе, і про світ Сонячної Мушлі.

Учитель Посолонь і далі опікувався хлопцем, поки Птаха була в мандрах. Він час від часу перепитував, чи не сниться йому щось недобре або страшне? Остап знизував весело раменами та відповідав Учителю на турботливі слова: все гаразд, спить він добре. І справді, усе перемінилося, навіть у снах. Сни йому таки приходили, але геть інші.

Йому снилися ті, кого він любить. Це сни, у яких він бачив Мальву чи Птаху. Навіть пару разів йому снився Стрибог. Бо він його досі любив. Такого зухвалого, незрозумілого для світлих, темного поганця, але справжнього чоловіка. Він навіть трохи заздрив Мальві, що у неї такий особливий батько. Так, на жаль, темний, так, ледве не вбив Птаху, бо просто патологічний ревнивець, але… Він справжній і живий, він не зрікався ані Мальви, ані Птахи. І нехай геть по-дурному і геть немудро зараз він бореться за них. А його батько? Відрікся, відмовився, навіть від самого себе.

Ось лише Стрибог у снах Остапа поводився дивакувато. Намагався когось наздогнати та покарати. За що? Невідомо. Та це були лишень сни, і в них поки що Стрибог залишався ні з чим.

Остап зітхнув. Дійсність для нього стала іншою.

Так. Змінилося багато. І стосунки зі звичайними людьми теж. Отими, яких безсмертні часто називають смертними. Ще вчора він був одним з них, навіть гірше – безбатченком, круглим сиротою. Нехай матінку йому замінила Птаха, але це ж не була повноцінна сім’я, ця жінка мала інші обов’язки, набагато важливіші, аніж опікуватися сиріткою.

Так, сиротині багацько людей щиро співчували, ставилися з розумінням, допомагали чим могли. Навчали простих буденних премудростей – прибирати подвір’я, варити їсти, розпалювати вогонь, полоти бур’ян, саджати квіти, доглядати за садом, співати пісень, танцювати, стріляти з лука, робити стріли, наживку для риболовлі й так далі…

І раптом, наче грім серед ясного неба, така прикра новина: цей неотесаний безбатченко – не просто біднятко зі світу, якого давно не існує, він – великий безсмертний, майже кандидат у боги! Хіба лише без’язикий не перебрав кісточки Остапу. Одні говорили, що чутки, начебто Птаха його матінка, таки правдиві; інші стверджували, що нічого подібного, насправді Остап – незаконнонароджений від смертної син когось із вищих богів, але до пори до часу завбачливо прихований від очей ревнивої дружини. Тут батьківство приписували і Перуну, і Дажбогу, і навіть Сварогу. А треті переконували, що це все безглуздя, бо насправді Остап – син Мари та Посолоня. Громада так і не дійшла спільної думки щодо батьківства Остапа. Чутки ширилися та множилися далі.

Але раптом усі наче змовилися та почали ставитися до Остапа з обережністю. Навіть у звертанні більшість перейшла на шанобливе «викання», бо хтозна, що в того безсмертного на умі, ще образиться на криве слово й перетворить тебе на ропуху, а ти потім доводь, що ніц такого непристойного не мав на увазі. Тож у присутності Остапа зайві балачки вщухали й люд трішки винувато, але щиро всміхався. Недоброзичливців майже не було. Звісно, посполитому люду слід було звикнути до такої переміни. Люди залишаються людьми навіть на світлому боці. Печать від їхніх думок відкидає і на обличчя, і на совість тіні. Це звичайна людська цікавість, яка обов’язково минеться, щойно трапиться в Яровороті чи поза ним, але обов’язково з його мешканцями, щось незвичайне чи звичайне, але доконечно таке, про що можна погомоніти, посмакувати і, звісно, пофантазувати.

Дехто зі світлих безсмертних мешкав у Яровороті, у власному будиночку, маючи за сусідів звичайних смертних, як от Птаха чи Посолонь. Та більшість таки віддавала перевагу оселенню у Храмі Сонця під опікою та благодаттю батька Білобога. Остап теж перейшов на час навчання жити в Храм Сонця. І не тому, що так хотів, – так було заведено. Учні мали мешкати у Храмі Сонця, аж доки пройдуть усю науку та будуть готові випити з чаші Білобогової.

Храм Сонця та всі його мешканці зустріли Остапа доброзичливо. Усі, крім Дужа.

Дуж – чистокровний син чистокровних безсмертних. Мати – Дзеванна, батько – Знич. Він отримав свого Перемінника дуже-дуже давно, чи не раніше від Птахи. Однак досі ходив в учнях і не міг скласти жодного іспиту, навіть із найпростішого випробування. Його Вчителі лишень безпорадно розводили руками. «Голова хлопця завзято борониться від будь-яких зазіхань чужорідної інформації на право освоєння її теренів», – так жартома говорила Лада, коли намагалася змусити Дужа повторити щойно нею мовлене. Здавалося, що хлопець вже назубок мав би знати усе, що говорили на уроках Вчителі, але, на велике здивування усіх присутніх, щоразу робив ті самі помилки. Геть куца пам’ять хлопця відмовлялася бодай щось мудре приймати в себе.

Учні в школі при Храмі Сонця постійно змінювалися. Одні закінчували навчання та вибували, на їхнє місце приходили нові. А Дуж залишався незмінним вічним учнем, без надії врешті хоч якесь випробування пройти. І коли до його кімнати, у Храм Сонця, підселили нового учня, він мало не луснув від обурення:

– Що там собі нагорі думають? Уже різних нездар безкровних почали безсмертними робити. Це ж безладдя якесь!

Вчитель Посолонь доволі швидко остудив гарячу голову Дужа:

– Ніхто не має права, хлопче, піддавати сумніву рішення великої Мари. Якщо ми зачнемо сумніватися в божественному промислі, то першим претендентом на вибуття з кандидатів у безсмертні станеш ти. Тому ліпше помовч.

– Але, Учителю, ви тут геть не маєте слушності, – не вгавав Дуж. – Я – син світлих безсмертних, онук світлих безсмертних. Ви це добре знаєте. Я – чистокровний, і за правом крові мені належить мати Перемінника. Хм, які можуть бути сумніви? А він… Він… Отой ваш Остапчик. Служка Птахи, прислужник темного бовдура Стриба і тільки. Сирота, безбатченко, безхатько, тобто взагалі ніхто…

– Що? – Вчитель Посолонь здивовано звів брови вгору. – Ніхто? Як ти смієш таке балакати, Дуже? Тоді половина безсмертного світу – це також ніхто? І велика Птаха тоді ніхто?

Посолонь, здавалося, зараз лусне від обурення.

– А до чого тут Птаха? – Дуж нахмурився ображено. – Вона ж ваша донька. А матінка у неї Мара. І всі про це знають, просто формально не озвучують. Оце ви порівняли?!

– Яка нісенітниця, хлопче! Хто тобі такого наплів? – Учитель Посолонь аж почервонів від роздратування. – Стули пельку, юначе, ти ж не на ринковій площі морквою торгуєш. Ти начебто хочеш стати великим безсмертним, так? Але, збираючи плітки та смакуючи їх, взагалі ніким не станеш. О Свароже! Який телепень. Вибач мені, батьку Білобоже, за такі слова! Але це немудре дитя заслуговує. Птаха, як і Остап, – сирота. Доля цих двох схожа. І Птаху, і Остапа ростили нерідні люди, але від того вони не стали меншовартісними для Творця. Бо батько наш любий однаково шанує і береже найнижчу травинку і найвище дерево. Ох, Дуже-Дуже! Якби почула твої слова Мара, точно пожалкувала б за тим, що подарувала тобі Перемінника. Мовлені тобою слова лишень ганьблять твоїх батьків та походження. Така зверхність неприпустима. Ти щойно знечестив славні імена своїх великих предків. Заздрість породжує сумніви, сумніви кидають тінь на сумління. Йди до святилища, Дуже, та помолися, остуди голову, а потім прийдеш і разом зі смертними прибереш у курнику старого Сида. І не смій мені заперечувати та розповідати байки про твоє велике призначення і про те, що я чиню несправедливо. Розмову закінчено!

Дуж, розчервонілий та знервований від сорому, переминався з ноги на ногу. Його щойно так опустили перед якимось там смертним поганцем. Теж велика цяця знайшлася! Та в його жилах нема і краплі благородної безсмертної крові! Син простаків… Дуж кинувся до дверей, ледве стримуючи обурення. Коли той був уже в дверях, Вчитель Посолонь перепинив його:

– Спинися, Дуже! Ще одне! Щойно дізнаюся, що ти продовжуєш огуджувати Остапа, чи твоя поведінка ганьбить велике ім’я учня Храму Сонця, я тобі обіцяю не просто важке життя. Покарання з прибиранням у курнику здасться такою собі легкою прогулянкою. І навіть якщо Остап тебе не закладатиме, а він цього не робитиме, бо його виховували правильно, то май на увазі: у Храмі Сонця немає прихованих слів та помислів, тим паче темних. І щойно ти щось такенне зберешся втнути – я знатиму.

Дуж мовчки вийшов. Остап сумно зітхнув:

– Очевидно, що він не один так думає, Учителю! На жаль.

– Один. Повір мені. У цьому Храмі один. Зрештою… Тебе це аж так турбує? Ти щойно чув, що Дуж наталяпав і на Птаху, і на мене, і на Мару. Такі чудернацькі химерики спліталися завжди. І що з того? Думаєш, це Дуж щойно нам очі відкрив? Чи це завадило Птасі в розвитку та вдосконаленні її великої силі, її покликанню? Заздрість – паскудна штука, але почасти тільки вона дає нам розуміння, чи правильним шляхом рухаємося, чи хибним. Сприймай це так.

Посолонь доброзичливо поплескав Остапа по плечу.

– Учителю, пробачте, але я мушу це сказати. Мені таки видається, що ви зарізко говорили з Дужем. Він трохи розгублений. Мені його жаль.

– Жаль? Синку, він не простий смертний і не теперішній. Знаєш, скільки століть він майже живе у цій школі? Та він із Птахою майже водночас починав. Тобто раніше від неї… Дуж – син своїх батьків, благородних батьків, і досі вважається моїм учнем. Що про батьків та Учителя почнуть говорити, якщо його учні вестимуть себе як звичайні язикаті хвеськи? Ти можеш йому лишень поспівчувати, бо Перемінник, котрий із якогось дива почепила йому на шию Мара, загнав його в пастку. Він – заручник обставин. Не в усіх безсмертних, на жаль, народжуються безсмертні діти. І це нормально. Це не вважається вадою. Але це легко пережити. Бо вони стають великими відунами, талановитими чарівниками, неперевершеними зільниками. Вони допомагають, направляють, приносять у світи багато радості та світла. Ти ж добре знаєш про це! А Дуж… Гаразд, дамо йому спокій. Певен, він тебе не чіпатиме, але й ти його, будь ласка, не провокуй.

Остап і не збирався нікого провокувати. Він чемно відвідував заняття. Йому подобалося вчитися. Бували такі моменти у роботі школи, коли був лишень один учень, тобто Дуж, а бувало, що й десятеро. Цього разу зібралося аж семеро. Звісно, разом із Дужем. До школи при Храмі Сонця ходили не тільки ті особливі, хто отримав Перемінник, а й діти з родини безсмертних, але без Перемінника, або діти звичайних смертних зі світлих світів, які мають особливі таланти. Щоправда, у них були свої окремі класи і викладалося їм геть інше.

Дуж і справді більше не чіпав Остапа, лише час від часу той відчував на собі важкий недобрий погляд хлопця. Остапу все вдавалося набагато швидше і вправніше від Дужа. Окрім занять із травництва. Там вони з Дужем однаково добре пасли задніх. Та Дуж і на тих уроках примудрявся напартачити так, що, навіть нічого не знаючи про трави, навряд чи можна аж стільки наробити помилок.

Дуж відверто заздрив Остапу. І той це відчував. Але чому? Дуж – син люблячих батьків, який має прекрасну родину, купу друзів, повагу всіх смертних. Остап так і не міг второпати, хоч і старався якось розговорити сусіда. Той вперто сторонився його і старався коротко відповідати на всі запитання. А коли Остап на відмінно склав іспит із переміщення між світами за допомогою варгана, Дужу наче відібрало мову. Ходив мовчазний і невдоволено сопів. Навіть на спроби Вчителя Посолоня розговорити його відмовчувався.

На відміну від інших учнів, які любили покепкувати з Дужа, бо був між ними найстаршим і незграбним вайлуватим невмійком, Остап щиро співчував тому. Хіба Дуж винен, що не такий, як усі? Така його природа. Потрібно приймати хлопця таким, яким він є, і по всьому. Не розумів, навіщо батьки його тут тримають. Навіть старався Вчителя Посолоня переконати, що місце Дужа вдома. Якщо Мара справді не помилялася (а таки вона не помиляється, чи не так?), то най би хлопець жив із батьками, без насмішкуватих коментарів та образливих натяків. А щойно його сила почне давати про себе знати, слід відразу повернути його назад у школу.

– Думаєш, Остапку, я цього не говорив Дзеванні та Зничу? – журно казав Посолонь. – І не раз, і не два, і не сто. І Птаха з ними розмовляла, і Китоврас, і Переплут, і навіть Стрибог. Та батьки переконані, що між учнями й поруч із Вчителями у сина більше шансів «прокинутися». Бо вдома Дуж опинився б наодинці з собою. Батьки часто мандрують, виконують роботу безсмертних, а братів і сестер у Дужа немає. Син-одинак.

Напевно, Остап був єдиним учнем із Перемінником, хто справді переймався долею Дужа. І, схоже, того це лютило ще більше. Слава Сварогу, що Остапу не доведеться довго нервувати бідолашного Дужа, бо незабаром йому вирушати на навчання у світ неврів. Він нарешті побачить свого діда. І тоді ніхто не посміє його назвати безбатченком чи сиротою. Бо дід обіцяв привселюдно визнати свого онука. І це обов’язково станеться.

Учитель Посолонь попросив поки не вихвалятися перед однолітками: «Усі, хто має це знати, – знають, а решті необов’язково. Дивні часи настають, парубче. І поки слід мовчати, бо так треба, гаразд?» Так, гаразд. І, звісно, необов’язково поки усім знати, хто він насправді – дитина світу Замерзлого Сонця чи дитина світу Білих Вурдалаків? Він і сам поки не знає. І, напевно, останнім, хто про це довідається, стане Дуж. Зрештою, хлопцю і так нелегко ведеться. А тут іще ця приголомшлива новина! Дуж міг би легко прийняти родинні зв’язки Остапа з темним світом, але не з неврами, бо…

Світ Білих Вурдалаків для майбутніх світлих безсмертних вважався найкращою і найцікавішою пригодою в навчанні. Часто-густо десятиліттями доводиться чекати на дозвіл навчатися у світі неврів майбутнім світлим. І далеко не всі отримують той дозвіл. Мистецтво перевертництва, отримання тотему – то теж один із талантів, який на відстані має розгледіти в тобі майбутній Учитель із Невридії та дозволити позначеному Перемінником навчатися цього вміння. А тут… Новачок не те що відразу відбирається на навчання до світу неврів, так він ще й кровний родич великого Учителя Мирослада. Тож Остап мовчатиме, бо його попросили. Нехай Птаха чи Посолонь усе всім розтовкмачують.

Після ранкової молитви та після сніданку в їдальню зайшов заклопотаний та трохи зажурений Вчитель Посолонь. Хоча Остап чекав на Птаху. Було обіцяно, що саме вона проводить його у світ неврів. І раптом блискавкою в голову влетіла згадка про нічне видиво. Щойно встав, зиркнув у вікно й забув, а тут – відразу все пригадалося. Птаха, його Учителька, – як полонянка у клітці, а клітка в руках Стрибога. Сутінки огортають із ніг до голови Стрибога, такі мерзенні та гидкі. Тіло чоловіка обплутане сірою павутинкою. І лишень рука, яка тримає клітку з Птахою, ще не вкрита нею.

Учитель чемно зачекав, поки закінчиться сніданок. Зробив знак рукою, щоб учні не розходилися:

– Йменням Сварожого кола вітаю вас, мої дорогі учні. Маю декілька важливих повідомлень. Сьогодні у Яровороті та у Храмі Сонця великий день. Світ Невридії гостинно відкриває двері для навчання у школі перевертництва. Довго не розмірковуватиму про важливість такого навчання і його особливості – вам це вже відомо. Лишень нагадаю наступне, щоб не виникало зайвих питань: щойно в школі Храму Сонця з’являється новий учень, як відразу ми посилаємо заявку у світ Невридії на його там навчання. Якщо, звісно, його кандидатуру Вчителі світу неврів вважатимуть достойною. І ви знаєте, що чекати можна століття, можна чекати вічність, але так і не діждатися, а може це статися і відразу. Таке вже не раз бувало у нашій практиці. Сьогодні у нас із вами саме такий день. Ба більше я вам скажу – сьогодні унікальний день. Бо вперше відразу два учні вступають на навчання до школи перевертництва, вирушають у світ Білих Вурдалаків. Це Дуж та новачок Остап.

Перешіптування між учнями припинилися, і зал на мить занімів, а потім… Потім вибухнув словами невдоволення та заперечень. Чомусь геть не дивувалися тому, що вчителі-неври вибрали Остапа. Хлопця тут усі любили за спокійну та лагідну вдачу. Він ніколи нікого не обмовляв, з радістю допомагав, знали його ще з тих часів, коли він був лишень служкою Птахи та Стриба. І на спільну думку усіх, Перемінник зовсім не змінив хлопця. Він залишався і далі собою – щирим і чесним, правдивим і добрим. У ньому, що найдивніше, геть не було надуманої пихи, яка з’являлася геть у всіх, щойно ті отримували Перемінника, і Вчителям школи Храму Сонця доводилося «виправляти» ситуацію. Так, щирість завжди подобається людям.

А от Дуж… «Чому Дуж, Учителю? Оцей недотепа!», «Це знову робота його батьків? Домовилися?», «Цей ледацюга тільки чуже місце займає у школі» і так далі – обурливо лунало з усіх боків. Учні дратувалися, бо навіть не другим, а першим (Учитель Посолонь озвучив його першим) кандидатом став старожил і цілковитий невмійко Дуж.

– Ану тихо. Ти-и-и-и-и-и-хо. Я сказав.

Посолонь гучно заплескав у долоні.

– Тихо, громадо! Вислухайте мене. Гаразд? Розповім я вам одну притчу, може, вона вас вгамує. Одного разу Учитель захотів перевірити своїх учнів. Він покликав трьох найкращих. Ну, принаймні він вважав їх найкращими. Взяв чистий аркуш паперу і на ньому зробив невеличку темну чорнильну пляму. Кожному з учнів Учитель поставив те саме запитання.

«Що ви бачите перед собою?»

Перший учень відповів: «Звісно ж, чорну пляму». Другий сказав: «Ляпка, яка за формую нагадує кулю». Третій відказав: «Очевидно, що це чорне чорнило від ручки».

Учитель засмутився. Учні не розуміли причини цього смутку, бо вважали, що вони мають слушність. Яке запитання, така й відповідь.

– Учителю, невже ми відповіли невірно і це вас так засмутило? – запитували його учні.

– Усі ви добре розгледіли маленьку чорну цяточку на такому великому білосніжному аркуші. І ніхто з вас не помітив цього самого аркуша, на якому стояла ця ледь помітна чорна пляма.

Тож, дорогі мої учні! Шановні чорнильні плями! Побажайте білим аркушам щасливого навчання у світі Білих Вурдалаків і швидкого навернення.

Остап задоволено всміхався до Вчителя. Посолонь був Учителем за покликанням. Він завжди знаходив потрібні слова. Так було і цього разу. Остап щиро на очах у всіх простягнув руку Дужу для потиску та привітання того з таким значним успіхом. Той перелякано відсахнувся і збентежено втиснувся в стіну. Хтось з учнів сумно кинув: «Цей білий аркуш, схоже, хоче бути чорнильною плямою, Учителю, і ви цього не зміните».

Дуж не був щасливий від того, що його запросили на навчання. Він здавався смертельно настрашеним.

– Так. Тиша, учні! Це ще не всі новини. Мене якийсь час не буде в школі. На час моєї відсутності мене підмінятимуть великі безсмертні – Китоврас та Жива. Це все, мої дорогі учні. А зараз гайда до праці. Ваші Учителі чекають на вас. Йменням Сварожого кола бажаю вам вдалого дня та плідного навчання.

Всі, крім Остапа та Дужа, вийшли з кімнати. Учитель рукою попросив їх залишитися. Коли двері за останнім з учнів зачинилися, Посолонь знову заговорив:

– Остапе та Дуже, любі мої хлопці! Ми з вами напередодні славних подій. Я певен цього. Тож… Вам потрібно зібратися. Дуже, цю ніч заночуєш вдома з батьками. Думаю, вони на це заслужили. Ти, Остапку, можеш сходити в хатинку Птахи, якщо перебування там тобі важливе, бо хтозна, коли ви зі світу Білих Вурдалаків повернетеся. А може, хтось із вас і не вернеться назад, надумає залишитися там.

Учитель Посолонь по-зрадницьки підморгнув Остапу. Той аж зашарівся.

– Завтра вранці чекаю вас, бадьорих і впевнених у власних силах, тут, на площі перед Храмом. – Остап щойно відкрив рота запитати, чи то Птаха їх поведе, як Учитель випередив його: – Я буду проводирем для вас у світ неврів. Безсмертна Птаха зайнята більш важливими справами. І оскільки вас двоє, Учитель Мирослад зробив виняток із правил. Мені дозволено супроводжувати вас не лишень до воріт, а й за ворота. І ще одне… – Посолонь зробив невеличку паузу. – Учитель Мирослад самостійно буде вас обох навчати. Це велика честь, хлопці. Не всі, хто навчається у світі неврів, мають таку можливість. Будьте старанними та наполегливими, і нехай Сварог тримає ваші лиця світлими.

Посолонь із хлопцями вийшли з великої зали Храму Сонця на площу перед Храмом. Та була переповнена сонячним світлом. Посолонь притримав Остапа за лікоть. Дуж, білий, як полотно, майже бігцем кинувся до святилища й бухнувся перед Білобогом на коліна.

Хлопець почав ревно та щиро молитися, з його очей текли сльози.

– Він боїться, Учителю! – сказав жалісно Остап. – Навіщо ви це зробили? Не потрібно його відправляти у світ неврів. Він може там загинути, він геть непристосований до такого життя. Ви знаєте про світ неврів більше від мене. А ті чутки про світ Невридії, які переповідають з уст в уста, навіть якщо частинка з них правда, то… Це жорстоко.

Учитель Посолонь здивовано глянув на Остапа:

– Що? Я? Ти гадаєш, що це в моїх силах радити чи вказувати Мирославу, кого йому брати в учні, а хто геть не годиться? Ти погано знаєш свого діда. Він трохи тиран. Та це і нормально. Інший у світі неврів стільки років не протягнув би. Я не менше від тебе здивований. Як, зрештою, і всі безсмертні у Храмі Сонця. Так, про тебе було заздалегідь домовлено. І тебе там чекають, скоріше, навіть не як учня, а як повноцінного мешканця світу Невридії. А от Дуж… Здається мені, що це справа рук його батьків. Він, очевидно, наскаржився вдома, що тут його утискають, різних безхатьків у безсмертні пхають… Ось вони і вирішили виправити ситуацію. Ой, самі не знають, що роблять. Це ж не у Яровороті теревені зі світлими правити. Світ неврів жорстокий, хоч і справедливий…

– Учителю, але ж Дужу це тільки нашкодить. Невже ви цього не розумієте? Відмовте, поки не пізно, і Дужа, і Мирослада, і батьків…

– Відмовити? Це неможливо. Бо це велика ганьба, синку! Та відмовлятися від такого – це те ж саме, що зізнатися в тому, що ти відрікаєшся від безсмертя.

– Учителю, а де пані Птаха? Вона нас чекає з того боку воріт, так?

Посолонь насупився, темна хмарка лягла на його чоло.

– Вас у світ неврів відправлю я. У Птахи інші справи, набагато важливіші, аніж панькання з майбутніми світлими безсмертними.

Остап не став розпитувати, що трапилося, і посоромився переповідати Вчителю свій сон. Бо це був лишень сон, а хто він такий, щоб бачити пророчі сни і тим паче їх тлумачити. Вони великі світлі безсмертні, і їм видніше. Він нервово пересмикнув раменами, Учитель це зрозумів по- своєму:

– Не журися, парубче, усе владнається. Ти ж не у темний світ рушаєш. У світі Білих Вурдалаків на тебе чекають рідні. Ти впораєшся, а от Дуж… Слухай, може, це і неправильно тебе про таке просити, але мушу. Припильнуй там за ним, гаразд? Щоб у болото не впхався, щоби до лісу сам не ходив, диких звірів не дражнив, з місцевими люб’язним був і таке інше.

– Я припильную, не журіться. А ви… Ви передайте пані Птасі, що я хвилююся через те, що… – Затнувся. Зітхнув. – Ні-ні. Це неважливо. Просто скажіть, що я дуже дякую їй за все, і хай вона береже і себе, і Мальву, і Стрибога.

Учитель здивовано дивився на Остапа, наче вперше його бачив. Здавалося, тепер йому відкрилося те, чого він у хлопцеві досі не розгледів. Остап і справді був дуже особливим. Птаха не помилилася. Стільки світла жило в тій дитині, стільки добра… Ох, Миросладе, не зіпсуй свого внука, бережи його, як найбільшу дивовижу свого світу, бо такі чисті в тому болотному раю ще ніколи не народжувалися.

– Гаразд, Остапку. Передам! Можливо, і ти їй це сам зможеш передати. Чекаю вас на Вічевому майдані завтра, щойно Сонце зачне свій круг. Нехай береже тебе, Синку світу Білих Вурдалаків, Творця Сварога всевидячість і всюдисущність.