Читать книгу Зворотний бік сутіні - Дара Корній - Страница 5

Він дивився на неї з болем в очах, з ніжністю, трепетом, теплом… І страшно, і водночас щасливо почувалася під тим поглядом. О, так, вона безсмертна, одна з найсильніших молодих безсмертних у своєму світі, але вона і жінка, звичайна жінка. І хіба можна бути нещасною, навіть якщо тобі загрожує смертельна небезпека, коли на тебе дивиться з любов’ю сам Бог?

Бог.

Він дивився та всміхався. І чужий світ довкола зникав. І для них зараз нічого та нікого більше не існувало. Тільки він та вона. Двоє в цьому світі. Тільки він…

Бог тримав її долоні у своїх, зазирав в очі й вона ховала свої у його… І розчинялася в них. Ніжна блакить, волошкова барва. Летіла… Співала… Кохала… Летіла…

Крила, мої крила!

Кохала?

Кохала…

Слово втікало, вона наздоганяла.

Кохала?

Кохала!

Наздогнала!

Безжальний вітер ламає крила… Блакитне небо затуляють темні хмари. Круки: чорні, потворні, кусючі. І вона загублена, і вона чомусь одна в чужому небі…

Крик підбитого птаха. Останній крик. Голосить душа.

Небо починає хитатися: вгору-вниз, вгору-вниз. Небо розгойдує зорі. Завиває безжалісно вітер, шматує хмари, роздирає крила. І вже вони їй не коряться, і вона падає вниз… Чорне провалля от-от проковтне її…

…і ковтає…

Птаха померла. Її більше немає.

Обличчям жінки течуть сльози. Вона згадала, вона все згадала. Опадають крила, ридає серце. Вона тремтить, вона – замерзлий кусень льоду, бо вона мертва… Знову мертва… Ноги підкошуються, він хапає її, пригортає до себе. І вона вже не стримується. Бо вона, вона…

– Тихо-тихо, Пташко моя маленька. Тихо-тихо, не плач. Я більше ніколи, чуєш? Ніколи не дозволю тобі впасти.

І крізь дощ – його очі. І крізь пелену – його тепло… Чисте небо та чиста криниця.

Хіба буває кохання колишнім?

От і маєш відповідь на своє запитання.

Бо ти так часто питала. Отримуй!

– Я кохаю тебе, Птахо! Я завжди кохатиму тільки тебе, – він шепоче не лише губами, він промовляє серцем.

І вона відповідає, бо вона вже не знає, хто тепер вона:

– А я?

Бо вона, бо вона…

Вона все згадала.

Так. Вона згадала все.

Згадала себе колишню. Ту Птаху, яка колись кохала не Стрибога, яка кохала свого єдиного і створеного для неї чоловіка.

Перуна.

Перуна. Того самого, що… Ні-ні, не так. Він – її чоловік. Перед Сварогом і перед вічністю. Призначений бути завжди їй. Тоді її ще не називали Птахою, Магурою. Тоді вона була великою Славою, дружиною сина Сварога. Дружиною Перуна, Перуницею. Єдиною, коханою, щасливою, досконалою…

Дивилася зараз у його чисті очі й згадувала.

Маленький досконалий світ для двох. Світ Оранти, матері Перуна, великої Мокоші, де є він і вона. Де немає більше нікого, де немає зрад, образ. Досконалий світ для досконалості…

Ще не знала тоді, що все швидкоплинне, бо навіть вічність минає… І вона закінчилася враз. Бо починалося та закінчувалося все війною…

Так-так, на початку теж була війна. Чорна, небезпечна, підступна. Ні, зовсім не війна між темними та світлими. Світ тільки-но почав розрізняти барви, тобто ніч та день ще не мали певного визначення. То була інша війна, набагато гірша. Війна між хаосом та існуванням… Навчитися бути богом завжди важко. Стати ним – то вже досконалість. Бо ними не народжуються, ними стають. І стають тільки ті, хто заслуговує на це. Інакше… Боги також помирають, коли стають слабкими, надто закоханими і нікому не потрібними. Можливість бути богом – це можливість відбутися, статися, бути… Боротьба – не завжди війна чи завжди війна? Часто запитувала тоді Перуна. Він сумно мовчав. Він уже тоді напевне знав, що їм судилося пережити. Бо…

Бо зрадник серед своїх знайшовся. І чомусь як завжди той, на кого ніколи б не подумав. Зрадник, що заманив у петлю. «Не завжди ворог є ворогом, а друг – другом», – казав колись Учитель Посолонь. А коли друг стає зрадником, то чи перетворюється такий зрадник на ворога? Зрадник, який допоміг вбити її. По-справжньому вбити саму Перуницю. І що це за безглузді запитання: чи можна вбити бога? Можна… І не одного, і не раз… Зрадник, який свято вірив, що Перун без Перуниці не житиме, бо забрати її у нього – то те саме, що вийняти з тіла серце. Зрадник, котрий прагнув одного: щоб хаос панував вічно. А коли є тільки хаос, легко робити зухвалі вчинки, які не потребують жодного пояснення чи виправдання… Знала, що зрадником був хтось близький. Не могла згадати хто… Та хіба це важливо тепер, коли вона померла…

Витерла долонею сльози. Глянула в очі Бога, у рідні й разом з тим далекі й чужі. Очі, які колись належали лишень їй, а тепер? Теперішня Птаха була іншою. Жінкою, яка виросла зі свого старого дівчачого плаття, і натягати його зараз на себе геть недоречно.

– Перуне, можна мені побути наодинці з собою? Я мушу розібратися в багатьох речах і прийняти свої спомини.

Він, як маленьку, погладив її по волоссі, кивнув ледь помітно головою. Звісно, він згодний, хай побуде одна. Поцілував очі. О Свароже, вона пам’ятала той його поцілунок. Від нього хотілося співати – солодко й гучно співати про щастя. А тепер? А тепер хотілося плакати, просто голосно і нещасливо ридати. Бо Стриб теж любив цілувати її очі. І це було так полохливо, наче вітер прошелестів віями. О Свароже! Знову ті безглузді порівняння з тим, хто хоче Тебе вбити…

Зітхнула. Не піднімала очей на Перуна: а що як усе прочитає у них? А їй так соромно за свою жіночу слабкість, бо не буває кохання колишнім. Не буває… Пішла в бік джерела, яке вчора надибала навпомацки.

Птаха стояла в Чуй-лісі над струмочком, котрий ніжно щось шепотів траві. Стояла печальна та красива. Нещасна та щаслива. Бо згадала все. Ох, ліпше б вона нічого не пам’ятала.

Вона і ліс цей впізнала. Вона колись не раз бувала в ньому. Тоді він здавався молодим, юним, буйним. І вона тоді була юною. І в іншому тілі… б-у-л-а. І тут вперше вона побачила свого Перуна та закохалася в нього назавжди. Чи пам’ятає він? Може, ні, бо Чуй-ліс забув цю історію, зістарівся, став байдужим до всіх-всіх історій.

Перуниця.

Тоді вона любила смак битви, запах крові, небо в гострих блискавицях, згаслі зорі на тлі мертвого сонця… І вона літала над світами, запалювала їх до битви, співала славу воїнам, кликала до перемоги, вела за собою… Так-так, колишня Птаха-Слава не просто омивала рани воякам, збирала їхні душі та відправляла до Божого дому, співаючи славу захисникам та мужності хоробрих, вливаючи у їхню кров віру велику і справжню у справедливість та перемогу світла над темрявою, сонця над стужею, дня над ніччю. Тоді вона очолювала ті битви. Із мечем у руці, в блискучих золотих обладунках, із крицею в серці, яке не мало ані жалю, ані співчуття до ворога. І тоді вона вперше побачила його.

Світле військо вело жорстоку битву в цьому самому місці, над лісом. Вогняні стріли літали небом, земля була рясно полита кров’ю. Хтозна, чим би закінчилася битва, коли б не вона? Яма зі своїм воронячим військом небо дня перетворив на небо ночі. Темрява ковтала світло, Хаос допомагав темним, Радегаст із Палом скинули додолу Симаргла з Дажбогом, і ті, закуті в кайданки непрощенних проклять, конали внизу в муках, разом із велетами-людьми. Безсило кружляли у темних небесах світлі гамаюни, алаканости, сіріни, рароги і навіть жар-птиці, осліплені чорним вогнем чорного сонця чорного світу.

Багато чарівних птахів тоді загинуло. Дана поливала рясно голови темних своїм магічним срібним дощем, який на темних душах залишає опіки, і ті нещадно печуть та кровоточать. Віли зі cвіту Чистого Неба вправно та трішки химерно грали на дримбах, уміло приголомшуючи супротивника, який глухнув від чарівного звуку цього інструменту. Але й цього було замало…

Лідниця, жінка з крижаними очима та крижаним обличчям, дмухала таким холодом, що навіть повітря довкола, здавалося, замерзало. І зусилля світлих робилися слабкими. Пал запалював вогняні кулі з недобрим вогнем, які, потрапляючи на тіло, хоч і не пропалювали його, та робили вразливим. Бо пекучий біль прошивав своїми гострими стрілами єство. Біль був нестерпний. Навіть хотілося просто померти, тільки щоб не судомитися в пекельних муках. Морок, той самий, майбутній батько Стрибога, згущував темряву, робив її в’язкою на дотик і заковтував нею всі світлі почування і викрадав із серця добро. А ще ж були інші темні. Жорстокі, нещадні… Вій, Ніян, Навія, Худіч, Припекало та інші, інші, інші… Світлим вистачало сили на те, щоб стримувати натиск, але, здавалося, ще трохи – і темрява проковтне світло…

І тоді на блискучій колісниці, запряженій трійкою баских коней, з’явився він – могутній і сильний. Він промчав, наче буревій небом, за спиною замість крил мав сагайдак зі стрілами та перекинутий через плече лук, а у кожній руці по мечу. І коли меч торкався меча, з нього вилітали смертельні блискавиці. І кожна з них завжди влучала в ціль. Син Сварога, блакитноокий, русявий, з мечами, які викував у небесній кузні спеціально для сина батько й омила божою росою мати Мокоша, прибув якраз вчасно. Темрява почала розсіюватися. Усі закляття, котрі посилали на голову Перуна вороги, легко опадали додолу, щойно торкалися якогось із його чарівних мечів. А захисти темної магії розбивалися блискавицями просто та невимушено. Із-за хмар почало визирати перелякане сонце… Ще трохи – і перемога світлих стане беззаперечною. Та раптом…

Нізвідки з’явилася вона – вбрана у все чорне, висока і тонка, мов очеретина, пласка, наче і не жінка, рудокоса, завжди скривлене обличчя від ненависті і страшні палаючі очі, у яких жило саме зло. Обличчя наче порубане зморшками, деякі з них утворювали шрами, які постійно гноїли, скапували вниз смородом. Із тих шрамів час від часу лізли хробачки чи жуки-гнойовики. Вони падали додолу та на місці падіння утворювали брудне болото. То була Вогнявиця, старша донька Чорнобога, безжальна та жорстока. Її темна магія могла вбивати найсильніших, навіть богів, і жодні світлі сили не мали моці тому противитися.

Зло дуже швидко відновлювалося, бо так легко в людині поселити сумніви, викликати негатив, а потім агресію, а цим усім і харчувалося зло. Вогнявиця живилася самою війною. Бо війна – це не танці і не пісні, не усмішки і не радість. Це одвічний смуток, смерть, кров, агонія, муки, жаль, біль, гіркота та відчай… Тьмяно-пурпурні крила Вогнявиці розправлялися в небі, і знову темрява заковтувала сонце і робила чорним день. Згасли надії на перемогу, бо блискавиці мечів Перунових геть не шкодили крилам страшної Вогнявиці. А з тих крил шкірили свої лихі пики всі потвори-поторочі світу Наві – завійни, крикси, примхи, лихуші, убаясники, мамуни та хапуни… От-от вони накинуться на світле військо, і стане тоді геть непереливки.

Сірі кістляві руки Вогнявиці легко відбивали удари світлих безсмертних, які, здається, вже не зважали на інших темних, а всі разом заходилися допомагати Перуну. Темні стали під стяги Вогнявиці. Вона була улюбленою донькою батька і володіла усіма його знаннями. Прикутий батьком Сварогом до темного мертвого джерела Чорнобог не міг брати участі в борні, а от донька його мала повне право.

Сили світлих майже згасли, блискавиці все рідше пронизували морок ночі – і враз наступила мертва тиша. Перун уже не міг викресати зі своїх мечів ані найменшої блискавки, срібний дощ Дани, який падав на голови темних і який завдавав їм великої шкоди, теж враз припинився… Дана була знесиленою. Пісня варганів вмовкла, у дримби наче хтось відібрав голос. То крила Вогнявиці настільки зміцніли, що вони просто поглинали всі добрі звуки, натомість лихий смерч, який закручувався десь усередині крил-хмар, мав пролитися на голову світлих звуками болю, їдким дощем смерті.

Вогнявиця звела докупи руки, вони ледве торкалися одна одної… Темно-сині язики полум’я завирували між долонями жінки-вбивці, утворюючи смертельну кулю. Довго не цілячись, вона послала ту кулю в бік Перуна, а за тим заходилася вичакловувати наступну. Перун не встиг вчасно ухилитися – і куля таки зачепила його обличчя. Шрам у вигляді блискавки тепер прикрашав його щоку. Далі була друга куля, третя, п’ята, десята. Перун ледве встигав ставити захист. А от коли до Вогнявиці долучилися інші помічники, точно направляючи її удари, стало ясно: одному йому не впоратися.

І тоді вона, відчайдушна і нестримна, кинулася сторчма на допомогу. І вже не бачила, як поруч корчаться в муках Віли. Ридає над тілом Дажбога Дана, плачуть сіріни та голосять гамаюни.

Магура встигла саме вчасно. Обгорнула Перуна своїми крилами, поставила захист. Їй було боляче, вогняні кулі, прокляття, злоба та ненависть нещадно шматували їх. Вона не знала, як довго зможе триматися, і прошепотіла йому на вухо:

– Діставай свої стріли, Перуне. Оті, сині, які вбивають.

Перун зачудовано дивився на неї. Він таки вперше її бачив. Багато чув і тільки. Послухався жінки. Мовчки взяв лука, натягнув тятиву, приклав стрілу, запитально зазирнув їй у очі. Бо тільки вона знала відповідь.

– Цілься не в серце, Перуне. У таких створінь серця немає. Стріляй не в голову, бо вогняне волосся її береже, і не в ребра – там захист батьківський, Чорнобогів. Цілься в її рани на обличчі й бажай тільки добра, коли відсилатимеш стріли. Добро її обезсилить і через рани потрапить у кров.

Він не питав, звідки вона це знає. Не було на такі дурниці часу. Він чемно слухав її наказів. І вистрілив уперше – і влучив, і вистрілив удруге, і втретє, шепочучи ледь чутно, що тільки й Птаха його чула: «Добра тобі бажаю і світлої долі». Він стріляв і стріляв, не зважаючи на страшні крики Вогнявиці, на її муки та біль, який ще більше спотворював її лице. Висока постать рудокосої зігнулася вдвоє, а за нею і все темне військо раптом налякано вклякло. Темні крила за спиною темної безсмертної почали маліти, а потім ставати не такими вже й темними. Сонце можна було розгледіти між хмарами, день остаточно переміг ніч.

Внизу вдячно затріпотів листям Праліс. Жива з Даною живою водою відпоювали поранених.

Остання стріла торкнулася тятиви лука. Вогнявиця стояла на колінах, закриваючи нажахано вуха. Віли знову дримбували, вбиваючи своєю музикою слух темних. З ран Вогнявиці сочилася брудна кров, страшний вереск і агонія посеред темного війська передалися і їй. Вона підвела на Перуна повні ненависті та вогню очі. Птаха скривилася гидливо. Це було страшне видовисько.

– Відпусти мене, благаю, Перуне! Забирай цей світ собі й відпусти…

Птаха досі не впевнена, чи почула вона ці слова, чи вони їй намарилися, бо добре бачила, що Вогнявиця не розтуляла губ.

Перун послабив тятиву лука:

– Забирайся. І передай Чорнобогу, що ніч, очевидно, зможе прожити без світла, але навіть темрява потребує світильників. Ми маємо домовитися про те, як нам далі співіснувати.

І все закінчилося. Світлі здобули цього разу важливу перемогу…

А потім… А потім Перун та Птаха стояли біля струмка, слухаючи мову лісу. Струмок ніжно переливчасто розповідав про те, який він сильний, хоч і маленький, яка вода у його жилах цілюща, хоч і холодна, який день видався довгий та похмурий, але нічого – бо ж вийшло сонце, і люди перестали кричати та кидатися вогнями і чимсь там іще…

Перун взяв Птаху за руку. Зазирнув в очі.

– Хочеш бути моєю Перуницею, Птахо-Славо-Магурко? Тільки моєю. Ти не просто врятувала сьогодні світлих від ганьби, ти вкрала серце в Перуна, і тепер від тебе залежить, чи житиме він, чи ні.

І вона йому тоді всміхнулася так, як вміють усміхатися закохані жінки – чарівно і безхитрісно. Вона вже кохала його, зрозуміла це, щойно шрам-блискавку побачила на його щоці.

– Я не віддам тобі твого серця, Перуне, і не мрій, нізащо. – Промовляла стиха, з очей чомусь потекли зрадливі сльози. – Я натомість подарую тобі своє. Бо я хочу бути твоєю, Перуне. Назавжди.

– Я кохаю тебе, Птахо-Магуро, люба моя дружино, славна Перунице! – Він визбирував сльози з її личка губами, ніжно цілував очі, уста, пестив волосся. Вона горнулася, тонула в його хмарах. Він пахнув грозою і польовими квітами, здається, ромашками, а ще медом.

І світ довкола раптом зашелестів голосами, загалайкав радісно. Затьохкали солов’ї, зашерехтіло листя на деревах, заспівали трави, квіти, всміхнулося небо і… Сонце у високості пролилося сонячним дощем. «Бо коли закохуються боги, сонце завжди плаче», – так казала колись Птасі її мама, коли падав сліпий дощ, а його вона завжди називала сонячним.

– Дівчинко моя кохана, – шепотів на вухо Перун, – це нічого, поплач, рідна, навіть богам деколи можна плакати. Бо в душі ніколи не народиться справжня веселка, якщо з очей не крапали сльози.

Зітхнула тяжко-невесело. Спогади обплутували спрутом.

Чи буває кохання колишнім? Ти запитувала себе?

Перун. Стрибог. Перун, син великого Сварога, батька, Творця.

Чиста блакить в очах та чисті помисли. Його руки, уста, ніжність, тепло, вірність, серце, яке вона йому так досі й не повернула…

– Єдина…

– Єдиний…

– Моя…

– Мій…

– Назавжди?

– Назавжди.

Тільки назавжди не вийшло. Бо… Навіть вічність буває мертвою. Не те що боги. І вона також померла, тобто просто її у нього вкрали, вирвали, забрали. Та не назавжди. Бо вона чомусь повернулася… Повернулася, але чи до нього? Так багато води збігло, так багато всього відбулося, змінилося, перевернулося, перетерпілося.

А він?

Він тоді мусив померти без неї. Вона б померла без нього – знала це напевне. Мав. Мусив. Але не помер? Бо…

І вона тепер знала чому. Вона це читала в його відкритому навстіж серці.

Велика мета і батько з матінкою не дозволили. Наївно так думати? Але це правда. Вони дозволили їй піти від нього назавжди і заборонили йому наздоганяти…

Вона озирнулася. Відчула його близькість. Перун сумно підійшов до неї. Очевидно, не наважувався надовго залишати її одну:

– Як ти, моя люба Пташко? Пробач мені за все, якщо зможеш.

Гірко посміхнулася. За що він перепрошує? Поки наче рано.

– Перуне, я досі напевне не знаю, чому померла тоді. Чому ти не був поруч. Ти ж ніколи мене одну не залишав. Я лишень пригадую, що чомусь я в світі Оранти залишилася сама, чекаючи на тебе. І раптом приходить звістка від тебе. Твої німі вісники – небесні хмари, кличуть мене тобі на допомогу. Я поспішаю, кваплюся і втрапляю у пастку. А де тоді був ти? Я ж цього так і не довідалася…

Він обхопив голову руками, сумно зітхнув. Говорив:

– А я був у світі темних. Вони якраз вбивали світ Русалій. Перетворюючи води ріки Забутої-Незгаданої на Мертву ріку. Я далеко не наївний, Пташко люба моя, але тоді вважав, що якщо є найменший шанс врятувати цілий світ, то потрібно зробити це. Тебе зумисне з собою не брав, це ж таки темні… Завжди підступні та зрадливі. До того ж сам Велес вимагав лишень моєї присутності. Я легко переправився через ріку, для цього тоді мені міст не був потрібен. Це вже згодом, коли мої ноги торкнуться ґрунту колись світу Русалій, а я побачу Храм Чорнобога, зазирну в очі боввана, що стоїть на площі Чотирьох доріг, зрозумію: мене заманили в пастку. Жодних перемовин не буде. Темний світ демонстрував свою силу, вирішивши вбити частинку мене. Як я скаженів!

Ти завжди була моїм світлом. А якщо я втрачу тебе, то й світло для мене навіки вимкнеться. Я спізнився, Пташко моя. Вони вбили тебе. Вбили моє серце… Серед друзів знайшовся зрадник. Так, страчений та незломлений світ Русалій згодом відомстить темним за все: і за власну смерть, і за твою теж… Морок втратить рідного брата. Згодом сина, потім онуку. Двоє останніх не помруть, та все ж перестануть бути темними. А це для світу темних прирівнюється до смерті. Рівновага між кригою та полум’ям дуже хитка, наче хатинка із соломи, підперта осокою.

Заплющила очі. Притулилася до вербички. Підняла голову вгору. Маленькі тендітні листочки на тлі глибокого блакитного неба. Наче в раю зараз і водночас у пеклі. У Чуй-лісі, у пастці, до якої заманило її теперішнє кохання. Заманило, щоб вбити. Старий та вічний Чуй-ліс. Живий ліс. Ще коли не було Ирію, у який тепер спроваджують усіх воїнів, душі відважних героїв вселялися в дерева цього лісу, щоб бути ними. Тієї війни багато воїв залишилося в цій землі, у кронах та корінні дубів, тополь, сосен… Зараз вони сплять. Мають повне право на вічний спокій і сон. А Стрибог, здається, зовсім не розуміє, що чинить. Він може їх потривожити. Навіщо? Вони заслужили той спокій…

Повертає голову в бік Перуна. Чоловік чи Бог – чи не байдуже зараз? – сумно зазирає в її очі. Мужній і справжній воїн. Чесний, могутній, вірний. Той, хто вже одного разу дозволив їй померти. Кажуть, що історія має здатність повторюватися. А ця?

– Птахо, – прошепотів ледь чутно.

Провела рукою по стовбуру верби. Дерево пахтіло кров’ю землі. У ньому нуртувала сила.

– Перунице! Я досі тебе кохаю. Ні-ні, навіть не так. Я ніколи не переставав кохати. Без «досі». Я завжди тебе кохав, кохатиму. Кохаю. Віриш?

Бог дивився в її очі. Бог не брехав.

– Я це знаю, я це відчуваю, – говорила сумно. – Але навіщо ти мені це говориш? Мені й так важко. Я наче роздвоїлася. У мені зараз живе дві Птахи. Одна, вчорашня, досі кохає Перуна, бо раптом усе пригадала. Інша, теперішня, досі не може забути Стрибога. І обидві – це я. Але одне я знаю напевне: та, котра кохає Перуна, давно мертва. Та, що кохає Перуна, не вибирала його собі за чоловіка. То він її вибрав, а вона не могла відмовити, бо не годна була відвести від нього ані очей, ані серця. Хоча… Чи не я так упевнено ще вчора переконувала усіх, що завжди вибирає жінка. Наївна, так, Перуне?

– Хороша моя, Перунице. Ти не наївна. Ти – розумниця. Просто трішки заплуталася. Бо немає жодного значення, чоловік ти чи жінка. Завжди обирає серце. Серце, розумієш, серце! Тому я тебе запитую: чому твоє серце вибрало темного? Навіщо?