Читать книгу Зворотний бік сутіні - Дара Корній - Страница 6

– Ей, агов, дівчинисько! – Задерикуватий хлопчачий голос наче видирає її з притупленого сприйняття реальності, але вона не поспішає розплющувати очі.

Інший голос, не такий скрипучий і також юнацький, трохи збентежено та дещо обережно каже:

– Чуєш, братіку, а мо’, вона того, втопла? Ти не перестарався випадково?

– Чого це втопла, йолкі-матолкі? Хто має застрелитися – не втопиться. – Задиркуватий власник голосу іронічно не погоджується. – Вона ж безсмертна, і до того не темна. Чого це вона мала б втопитися в нічийній воді? Пхе. Вона ж тойво… Дівчисько. З переляку, мабуть, зомліла. Он, глянь, яка бліда.

– Та бачу я. Не повилазило поки. І справді, щось дуже бліда, і тому може бути й мертвою. Йой, лишенько! Я знаю-знаю! Вона точно мертва. То наша земля її вкатрупила. Світ нашого батька тих, хто без дозволу сюди пхається, не приймає. Що ти накоїв, братіку? Ти точно її цейво, – голос з обережного стає переляканим.

– Ой-ой! Йолкі-матолкі! Соплі з Перемінника підбери. Чо’ ти вічно каркаєш, брате? Сто разів переміряєш перед тим, як рубанути. Зараз перевіримо, жива вона чи нежива. Що наперед голосити та поминки справляти? – Голос хоч і вдає, що ніц не боїться, але слова того, кого він називає братом, схоже, добряче його зачепили. І він теж трохи наляканий.

– Перевірить він! – передражнює власник обережного голосу. – Е, той, це все цікаво, звісно, але, скажи мені, мій любий братіку-телепню, якого ти її сюди приволік? Ну полякав би, якщо вже без своїх витівок не можеш, і на протилежному березі залишив. І хай тоді з нею інші панькаються. Так ні, чогось за собою притягнув. Я цій синюшній відмовляюся штучне дихання робити, бо вона точно мертва. Не рухається ж…

– Тюхтій ти, брате. Все як завжди – ой-ой, ай-ай! Йолкі-матолкі! Інколи мені здається, що ти не наш, не безсмертний, що тебе нам вівці підкинули…

– Шо? Що ти мелеш, які вівці? – У голосі обережнішого почали з’являтися нотки образи. – Ти – безсовісна свиня, братіку. Скільки разів я тебе, халамидника та пройдисвіта, з халеп витягував? Не злічити! І ти смієш мені таке казати? Невдячний бовдур. Дожився. Горобцем ляканим я вже був, зайцем-перелякайцем – теж, осиновим листком-страшком – теж… Ага, і ще Сварог зна ким… Але вівцею… Ну, знаєш, Леде!

– Та не вівцею, Полелю! Ой, йолкі-матолкі, які ми ніжні! – Примирливо, навіть трішки запопадливо озивається власник іронічного голосу. – Я маю на увазі, що ти вічно усього боїшся. І вівці усього бояться. Слухай, друже, твоя безмірна обережність мені той, аж по… – очевидно, показує доки, і додає: – Набридла тобто. Ну, давай-но, брате, не будь занудою! Хай! Розважимося трохи, та й відпустимо малу додому. Нудно ж.

– Нудно йому! – перекривляє брата Полель. – Цікаво, а хто винен, що нам виходити за межі землі нашого обійстя не можна? Добавився, дожартувався, братіку? І я через тебе мушу тут відсиджуватися. А що як знову в якусь халепу нас втягнеш?! І заборонять не те що іншими світами мандрувати, а й на вулицю виходити?

– Ну, гаразд, брате. Обіцяю, не втягну я тебе ні в що. – Примирливо заговорив Лед. – До того ж на випадок непередбачуваних обставин у мене є пом’якшувальні причини… Тобто кажемо таке: цю дівулю нікуди силою ніхто не тягнув, вона сама притягнулася. Я відкрив вирву, а вона слідком. Випадково, йолкі-матолкі.

– Ага, випадково. А якого, скажи, ти її за ноги лоскотав, а потім під воду затягувати став? І не соромно? Не всі ж уміють невидимих бачити. От дати б тобі поза вуха, щоб такого більше не робив. – Полель не заспокоюється і шпетить брата. – Відкрив він вирву, сама затягнулася випадково… А ти знаєш, братіку, як нам перепаде, коли з’ясується, що вона – небезпечний злочинець чи якийсь покруч із серйозними болячками.

– Шо? – Лед знову починає сердитися. – А хай тобі, брате! Який із неї покруч? Звичайна дівка, йолкі-матолкі, і всьо.

Мальва уважно слухає розмову хлопців. Цікаво, як довго ці тупаки будуть сперечатися. Вже навіть хотіла обізватися до них чи бодай розплющити очі та підглянути. Та де там! Повіки враз стали важкими, наче були роблені з криці. Тож підняти повіки не змогла. Хотіла заговорити, та язик наче до піднебіння приріс. Здавався дерев’яним і зовсім неслухняним, навіть застогнати не вдавалося. Повна лажа, голос полишив її. Решта тіла, звісно, теж абсолютно не слухалася. Пробувала навіть некоректно виражатися про себе. Бодай спровокувати природні рефлекси організму… Дарма. Навіть рвотний кудись занапастився. Зрештою, це не так зле, отже, вона з темного світу таки вибралася. А от щодо перебування зараз… Очевидно, за сценарієм, годилося б у цей момент зітхнути. Та навіть не зітхалося. Єдине, на що була зараз спроможна, – це слухати чужу балаканину, чути розмірений впевнений ритм власного серця та спокійне, ледь помітне дихання.

Силувалася пригадати, що відбувалося під водою після того, як вона прошепотіла слова-закляття Чорної перлини. Тої самої, яку їй подарував Переплут. Забажала бути врятованою. І скажи, що не збулося? Правда, схоже на те, що врятували її зовсім не морські мешканці, а цілком навіть земні і, здається, люди. Напружила пам’ять. Вода, небо блакитне у високості, геть обезсилене тіло, вона от-от потоне… І раптом відчуття чиєїсь присутності… Схоже, то був цей бовдур Лед. І це він її мало не втопив. Чекай-но, друже, най вона оклигає, і ти ще пожалкуєш, що народився…

Історійка. Скільки вона була у повній відключці, тобто в такій, що навіть не думалося? Фіг з ним. Розбереться потім. Поки міркуємо над іншим. Значиться, так: є два йолопи, які її сюди (куди – поки невідомо, але це точно не світ темних) приволокли. Одного звати Полелем, іншого Ледом. І вони брати. І, судячи з розмови, ще ті шкодники. Полель? Хе, здається, Птаха про нього згадувала. Він син якихось там безсмертних із давнім родоводом чи щось типу того. А Лед? Якщо він брат Полеля, то також, виходить, ще та цяця. Але зараз не впевнена, що так воно насправді. Після пережитого в темному світі, коли її мало не перетворили на темну, та після купелю у воді ріки Забутої-Незгаданої, легко щось наплутати.

Злість на цих двох телепнів, нехай також безсмертних, що зараз витріщаються на її оголене тіло, безперервно росла і множилася. І що з того? Адже вона нічого не могла вдіяти, тіло її не слухалося. Таки халепа! І тепер уже й не знала, що ліпше: замкнена безсмертна душа в нерухомому тілі чи перебування в світі темних?

Її роздуми обірвав голос того, кого називали Ледом:

– Слухай, брате, як гадаєш, хто вона? Якого милого вешталася темним світом? Ой, а може, вона світла, котра випадково заблукала? Он варган на шиї, видиш? Темні до тої музики не вельми охочі. І не сіра вона. Щось не пригадую жодної безсмертної жінки на боці сірих, йолкі-матолкі. Хоча… Все можливо в наш непевний час.

– Ага, – обізвався власник іншого голосу. – Теж не думаю, що вона світла. Зрештою, хіба в Темний світ так легко попасти? Тим паче світлому! Ті кляті ворота через міст Калиновий чужака не впустять. Спопелять. Сам знаєш. Ніян такого наваяв, що усім безсмертним, крім темних, туди зась. А через воду плисти, щоб на темних повитріщатися, – повна дурня. Що там цікавого? До Храму не пустять, а на вулиці сіро та вогко. І не темна вона, точно. Бо у воду полізла, і ніяка зараза їй не нашкодила. Зрештою, якщо дивитися на її вік, то вона учениця. Отже, майбутня або світла, або темна, або нічийна. Пригадуєш, братіку, нам батько розповідав, що є такі безсмертні, яких однаково навчають і в світлому, і в Темному світах, а потім вони собі самостійно вибирають, до кого пристати. Або не пристати взагалі ні до кого.

– Та нє, – саркастично висловлюється Лед. – Ця дівка, очевидячки, вже свій вибір зробила. Вона не темна.

– З чого ти взяв, братіку?

– Бо не побоялася лізти в нічийну воду. Думаєш, її темні не застерігали і жахлики про ріку не розповідали? Ще й які! Слово честі, цікава дівка! Вона, швидше за все, дременула зі світу темних. І не побоялася, скажи. А їх там – тьма. Навіть наш батько не дуже охоче з ними перемовини веде. А у їхньому світі лишень один раз і був, йолкі- матолкі.

– А ти звідки знаєш, що батько у Темному світі був? Я такого від нього не чув. Заливаєш?! – наїжачився Полель.

– Нічого я не заливаю. Я підслухав, коли вони з матір’ю про це говорили. Та що він там робив, не розтовкмачив.

– О! То коли тебе заставили стайню голими руками, тобто без замовлянь, прибирати, там кізяки кінські, послід курячий… Не на тому тижні випадково то си трапило, га? А ти ще обурювався: «Несправедливо це!»

– Та тю на тебе, брате, йолкі-матолкі. А хай так. Зате я життя урізноманітнюю. Це тобі не віночки плести та на сопілці грати, – огризнувся Лед і вже більш примирливо додав: – Гаразд-гаразд! Посваритися ще встигнемо.

– Ага. За нині вже вп’яте? – сумно додав Полель.

– Зате не нудно, – випалив Лед. – То що, брате, вернемося до нашої, як ти там її назвав, цяці. Отже, вона учениця і, мабуть, проходила науку в Темному світі перед тим, як зробити вибір. Так? Так! Але темні так їй допекли, що вона вирішила втекти від них, йолкі-матолкі… І…

– Ага, дременула дівка від темних, аж забулькало, – перехопив ініціативу Полель. У голосі його ще чулося роздратування. Схоже, така манера спілкування для братів була звичною.

– А вона мені починає подобатися, брате, – Лед, напевне, усміхнувся, бо в голосі з’явилися нотки радості, і додав: – Хитрюща, зараза. Одяг у воді, очевидно, спеціально залишила. Тому що гола. І що подумають наші темні?

– Втопилася, – випалив Полель. – Стовідсотково так подумають. Згоден, братіку, з тобою. Цікава панночка!

– Цікава? – Ледів веселий настрій аж вібрував у голосі. – Дивися, йолкі-матолкі, не закохайся! Це тобі не тупеньких-гарненьких дівчаток додол зі школи Вітровію під співи млосні розводити на кохання. Це майбутня безсмертна, і тому геть не подарунок. Тут зуби зламаєш об таку любов.

– Кого це я і коли розводив? Бовдур ти, братіку! І нічогісінько не тямиш у коханні! Це ціла філософія. Космос! Ти, мабуть, забув, хто я такий! Я – Полель! Я – майбутній покровитель шлюбу. Це відповідальна місія, яка потребує посиленого тренування. – Ображено виправдовувався Полель. – Я ж тобі не закидаю, братіку, палке захоплення розтинанням трупів всяких земноводних чи дружбу з потворними істотами з ворожих світів. Ліпше поцілунки з додолами, аніж усі-пусі з чуперадлами. Тьху…

– Невже не закидаєш? – Лед іронічно перекривлював брата. – Ой-ой, а от щойно це була просто пізнавальна бесіда, так?! Але я не буду виправдовуватися. Йолкі-матолкі, нізащо! Мова зараз не про мене, а про дівчину. Що будемо робити? Проблема спільна. От щойно, наприклад, я зауважив у неї на шиї, крім варгану, ще дещо.

Мальва відчула, як її потягнули за мотузку. Хотіла вхопити безстидника за руку, на мить забувши про те, що не може рухатися. Злісно чортихнулася всередині тіла, яке геть її не слухало. Всі знані закляття, і темні, і світлі, промчали в голові: повернення, відвернення, зневільнення… Нічого не допомагало. А хлопці тим часом вивчали її, ніби якусь дивовижу.

– Мушля. Глянь, йолкі-матолкі, точно мушля. Але якась вона не тутешня, чи шо? – Вів зацікавлено голос Леда. – У жодних відомих мені водах таких не зустрічав. Хе! Мені все більше подобається ця краля, друже Полелю. Дуже цікавий індивідуум із безсмертної братії. Тре’ її терміново оживити, мо’, тоді дізнаємося більше. Давай затягнемо її до одного чарівного місця і…

Полель сердито обірвав Леда:

– Що?! Я категорично проти. Давай ліпше повернемо її назад, покладемо туди, де взяли. Мені, звісно, її жаль і таке інше. Але те, що ти замислив, – це вбивство. А так принаймні вона матиме шанс.

– Шанс? Ну ти, брате, загнув! Взагалі мене за кровопивцю маєш!? Хіба я звір скажений чи потвора бабайська? – Здавалося, що Лед не знає, як реагувати на закид брата – ображатися чи лаятися. – Я ж не пропоную її вбивати. І як ти собі уявляєш її повернення назад? Куди? У воду? Вона ж непритомна і в такому стані точно ґиґнеться. А мо’, ти хочеш її темним віддати, га? Авжеж, в Оселищі Відтіні вже, либонь, спохопилися і прискіпливо шукають пропажу. Бо вона втікачка і, може, навіть злочинниця. Тобто за їхніми темними законами! Розумієш? Втікачка і злочин ниця . Факт! Чи ти пропонуєш її під ворота Ягілчині підкинути? Пожалій дівку, брате. Темні її там насамперед шукатимуть. Це ж темні. Не вірять нікому. Засранці всевидячі. Якщо десь вона й у безпеці, то лишень у нас, йолкі-матолкі.

– Слухай, братіку, а без цих твоїх словечок уже ніяк? Мама ж тебе просила говорити чемно. – Полель невдоволено і трохи роздратовано робить брату зауваження. – Навіть темні таких слів уникають. Навіщо ти так?

– Ой-ой! Мо’, сопілку витягнеш чи бандуру в руки візьмеш та щось мені заграєш про красу неба, хмаринок і благородство почуттів у трудівниць-бджілок, йолкі-матолкі? Пішов ти в дупу, брате. Я ж про порятунок людини торочу, а він мене виховувати зібрався. Наче матусиних, батькових і сестринських монологів мені мало. «Люби ближнього, говори тільки добрі слова, усміхайся світу і теде»… А як мені не хо шкіритися до світу, то що робити? Піти втопитися? Мо’, мене в притулок до темних на перевиховання віддасте? – Лед не на жарт роздратувався.

Мальві він чомусь більше подобається, аніж правильний і романтичний Полель. Навіть те, що він її мало не втопив за певних обставин, тепер могла йому пробачити. Зрештою, він не віддав її на поталу темним.

– Ну гаразд-гаразд. Вибач, братіку! – Не надто охоче погоджується Полель. – Може, й забагато тих повчань, і тому ти так скаженієш. Хай, говори при мені як знаєш, але не при батьках і не при сестрі. Домовилися? Батьки ще це можуть проковтнути, але Леля… Вона ж ніжна квітка, тендітна лебідка, і від твоїх слів, наче красна ружа без води та тепла, гине та пропадає.

– Усі-пусі-мусі-кусі. Йолкі-матолкі! Тю на тебе! Пропадає вона. Авжеж! Уже тиждень десь волочиться і всім до дупи де: і тобі, і батькам. Якщо трохи старша, то вже все можна, бо їй, бачте-но, довіряють… Теж мені, ружа трояка.

– Братіку, ти себе чуєш? Леля ж не вештається як ти, від халепи до халепи, вона вже повноцінна безсмертна, і роботи в неї багато. Така відповідальність у тендітної юнки: Небесні Ворота тримати відкритими для душ тих, хто приходить із вирію в світ людей, та закликати щасливу долю на майбутнє для тих молодих людей, котрі от-от закохаються…

– Закохаються, залюбляться і розмножаться… Тьфу! – перекривив і різко перервав брата Лед. – Тобі одні співи про любов у голові, братику рідний. Всьо. Давай дамо поки спокій нашим родичам. Вернемося до утоплениці. Гаразд, будемо чинити за правилами. Допустимо, ми якось переконаємо батьків, шо вона випадково до нас втрапила. Течією занесло, наприклад. – Лед зробив паузу і вже впевнено додав: – Пропоную таке: маємо зачекати, брате, коли отець повернеться. Коли ж матінка раніше з’явиться, то спитаємо її поради. А мо’, того, таки до дуба занесемо, йолкі-матолкі?

Мальва не розуміла, про якого дуба йдеться, але зі слів Леда висновувала: йдеться про щось лікувальне, яке мало б допомогти їй оклигати.

Тут обізвався Полель:

– Ні. Я проти. Ми ж нічогісінько про дівчину не знаємо. Хто така? Лишень здогади, і тому… Вона може бути і не безсмертна, без Перемінника. А якщо так, то сила дуба її просто вб’є. Тому, дорогий мій братіку, давай не станемо квапитися і не будемо оживляти її самотужки, тобто дочекаємося матінки, або, це ще краще, повернення батька. Він обіцяв повернутися вже післязавтра.

– Умгу. Та невже? Післязавтра? Ти впевнений, йолкі-матолкі?

– Впевнений. Чому ні? А що ти маєш на думці, Леде? – насторожено перепитував Полель.

– Що я маю на думці? – голос Леда зробився сумним, навіть трохи печальним. – Невже це тільки я бачу? Батько та матуся. Найрідніші! Ще вчора – дві половинки одного, а нині? Це пара рук, одна ліва, інша права, як і годиться, однак… Ці руки, брате, руки різних людей. Ба більше – чужих людей. Батько став якийсь мовчазний, замислений, весь у собі. І не помічає часто-густо, що у нього під носом коїться. От поцупив я одну з його стріл. І що? Не спохватився. Все торочить, що проблем у світах додалося, от і часу катма, бо потрібно про вічність дбати. А пригадуєш, брате, як торік мені влетіло лишень за намір впасти на хвіст сестрі, типу для екскурсії світами… І матінка то все відчуває, брате! І квіти її теж. Тобто мамині іриси. Ти бачив, що з ними твориться? Де це бачено: у Лади квіти гинуть, і які квіти?! А оці їхні безглузді мовчанки, коли вони усамітнюються? Так-так, я засранець, бо підслухав. Точніше, нічого було слухати. Бо можна слухати тишу. А мовчанку? Вона лише лякає, брате. І це не просто мовчанка закоханих, це мовчанка чужинців.

Полель сумно зітхнув. Ох, як багато Мальва віддала б, щоб побачити зараз мармизу обережного та дуже правильного Полеля – принаймні так здавалося з його слів.

– Ну шо, йолкі-матолкі?! – вже веселіше мовив Лед. – Ти зі мною, брате, а чи з вирію чекатимеш лелек? Я так думаю, що не випадково ця дівуля втрапила у наш світ.

– Ой-ой! Це правда, Леде! Нічо в світі не відбувається випадково!

– Анічогісінько, брате! – у тон зухвало відповідав Лед. – Тож вперед, мій вірний та добрий воїне світла!

– Гаразд-гаразд. Вперед-вперед! – погоджувався Полель. – Лише обіцяй мені, братіку, що тільки-но гостя оклигає, як ми її спровадимо туди, куди вона сама захоче. Сам знаєш, у нас перебувати непосвяченим безсмертним заборонено. І це не проста заборона: давні заклинання, котрі оберігають світ Оранти від нечесного вторгнення, провокують смерть непосвячених.

– Ну от, – підтримав радісно брата Лед. – Нарешті ти щось розумне сказав, йолкі-матолкі.

– Ага. То я від тебе мудрощів набрався, – єхидно парирував Полель.

– І якщо дівка не прокинеться і не пройде обряд відновлення, – провадив далі Лед, – то відправимо її, наприклад, в один із тих світів, де нема ані світлих, ані темних.

– А хто є? – здивувався Полель.

– Як хто? Сірі! Хай вони з нею валандаються! У них є досвід у відбиранні волі в молодих і ранніх.

– Віддати сірим неокріпший дух?! – у голосі Полеля вчувалися нотки обурення. – Ти ж мені щойно геть інше товкмачив! Шпетив мене за недобрі наміри. Переконував, навіть трохи жалів дівчину. Братіку, що за подвійні стандарти! Віддати сірим? А відповідальність перед Всесвітом, рівновагою? Як ти мо’…

– Ой, я тя прошу, я тя благаю, йолкі-матолкі, – сердито обірвав брата Лед. – Хто ж знатиме? Ну, подумають, здуру втопилася дівка. Ну і шо? Чи ти мене, свого рідного брата, закладеш?

– Хто знатиме? – Полель по-справжньому щиро обурювався. – Я знатиму…

– Ага-ага, – засичав на брата Лед. – Ще скажи – Творець…

– Творець? І він знатиме. Але це не так важливо, як твоє нерозуміння головного. Та ти ж сам Творець майбутній, брате! Як ти можеш?

Мальву дістала та розмова. Ну нічого собі заморочки! Вона жива, вона їх чує. А ці двоє сперечаються, куди дівати тіло. Поставали два цапки, які думають, що вони божки, наставили ріжки, тупцяють копитцями, як у казочці про кладочку через прірву, та вирішують, житиме вона чи ні. Ох, якби вона тільки змогла відтанути… Якби до неї повернулася здатність рухатися… Вона б їм обом показала! Їй не шкода жодного з братів. Два придурки скажені: один – різник жаб, інший – сопілкар та бандурист. Кілька прийомчиків – і вони знесилені. От тобі й діти богів. Невиховані егоїстичні самозакохані бевзі. Хто у хлопців мама – вона почула. А батько? На місці татка вона не те що стайні руками заставила б вичищати, вона б їм цілу планету натирати до блиску дала… Хоча шкода планети. Засеруть своїми балачками й умняками.

– Ну то шо, йолкі-матолкі? – говорить удавано примирливо Лед. – Тягнемо її до батькового дуба?

– Ну ти, братіку, взагалі, той? Вона ж під дубом відразу дуба вріже. Я ж тобі пів години про це втираю. Якщо так дуже хочеш її оживити і думаєш, що батьки до завтра не вернуться, то давай щось інше придумаємо.

«Хм, цікаво, – подумала Мальва. – І чому мені не страшно аніскілечки? Очевидно, добрий вишкіл дідуся Мора дається взнаки». Бо навіть чиниться інше. І все навпаки – гнів та злість аж рвалися з неї. А це завжди Мальві допомагало набагато більше, аніж сюсі-пусі та рожеві банти.

– Ой, – раптом заверещав Полель. – Дивися, дивися, братіку! Вона моргнула. Гля, Леде, точно моргнула!

На мить запала тиша. Певно, хлопці витріщалися на неї, стараючись вловити хоч якісь зміни в міміці.

Раптом хтось із хлопців розреготався весело та щиро. Могла закластися, що то Лед. Не помилилася:

– Ну, йолкі-матолкі, ти й вигадник! Моргає вона? Ще б переповів мені про що співає! О, я придумав. А давай спробуємо мамину баклагу з водою. Покропимо дівку трошки водичкою і…

– І шо? – Полель різко обірвав брата. – То я вигадник? А ти благодійник? Яка ще баклага? Тобто вода Лади? Нею вагітних напувають, через лоно материнське вливають і життя дитині дарують, душу дарують. Ти хочеш дівчину вбити? Її ж душа при ній. О Свароже! Творцю небесний, подивися своїм чесним оком на цього барана, який вважає себе богом, і вправ йому клепки чи то залий хоч трохи розуму в його порожню макітру. Та матінка як дізнається, що ти надумав, то… Лада тобі за це і голову відкрутить, Леде, і ноги з руками, і кожен пальчик окремо, щоб довше мучився. А я допомагатиму. Бо придуркам так і треба.

– Що? І хтось мене щойно соромив за негарну мою лексику. А сам? – Лед незграбно виправдовувався. – Та йолкі-матолкі! Я ж просто так, як варіант запропонував, я ж нічо такого не мав на увазі. Що ти відразу верещиш, як недорізаний? Наче та дівка тобі ріднокровка. Чи мо’, ти закохався? Вона ж ніяка! До твоїх грудастих додол їй далеко. Та глянь на неї: мале, кістляве, навіть не дуже на жінку схо…

Лед не договорив. Щось гепнуло поруч, стукнуло, завило… Катавасія не припинялася кілька хвилин. Хоча ті двоє метушилися мовчки без образ і криків, було ясно: не примирилися. Нарешті, коли почулися захекані вдихи-видихи і один закашлявся, другий засичав:

– Ану проси пробачення, брате, бо клянуся Творцем, перетворю тебе зараз на хмару й будеш літати, поки мати чи батько не повернуться і не дізнаються, як ти тримаєшся обіцянки, яку дав перед деревом роду.

– Ну, добре-добре, – якось болісно та трохи розчаровано заговорив Лед. – Пробач. Йолкі-матолкі. Ми ж брати. Я ж пожартував. Який же ти!

– Я? При чім тут я? – Полель, напевно, не відпускав брата, бо говорив спокійно, а той вовтузився поруч та важко дихав. – Ти у неї проси пробачення, у дівчини. Ти у світі Берегині посмів образити жінку. Ану проси!

– Та вона ж не чує. Що даремно повітря колихати? Ну, гаразд, тільки той, верни мені назад руки-ноги, га? Пробач мені, незнайомко, за те, що так себе поводив.

– І? – насторожено озвався голос Леда.

– Та що «і»? Ти точно здурів. Що «і»? Пусти! Користуєшся тим, що так підступно мене схопив.

– І скажи, що більше не ображатимеш її, – вів своєї Полель. – Бо жінок ображати можуть тільки закінчені покидьки. А таких у Яві немає. А якщо є, то сам знаєш, що з ними роблять. Я слухаю, братіку.

– Ох, – примирливо застогнав Лед. – Пробач мені, незнайомко, за всі образи і за те, що так себе негарно поводив. Обіцяю, що таке більше не повториться. Принаймні намагатимуся виправитися. І пробач також мого брата, телепня, бо він теж спочатку був не проти тебе вкатрупити, йолкі-матолкі.

Щось гучно поруч ляснуло.

– Дякую, – сердито буркнув Лед.

– Я, можливо, і хотів її подалі від нас спровадити, але вбивати точно не планував, – задоволено відповідав Полель. – Іди принеси краще батькову стрілу.

Мдя, Мальва помилялася щодо обережності та мямлення Полеля. Тепер зрозуміло, хто тут справді керує і є старшим.

– Яку ще стрілу, йолкі-матолкі? – майже щиро говорив Лед.

– Ти знаєш яку, братіку! І не треба мені розповідати, що ти її не маєш, бо батько її начебто відібрав у тебе. Сам щойно про неї згадував. І, до слова… Я навіть готовий назвати місце, де ти її ховаєш.

– А підглядати нечесно, йолкі-матолкі, – сердито буркнув Лед.

– А красти в рідного батька теж нечесно. До того ж я не підглядав. Ти настільки гучно завжди все робиш, що треба бути і сліпим, і глухим, щоб не зауважити. – Йди вже, поки я знову не почав злитися.

– Е-е-е-е, брате… А для чого нам стріла? – обережно запитував Лед. – Ти ж знаєш, вона той, не дуже безпечна у невмілих руках.

– Ти принеси, а там побачимо. Деякі рани доторком стріл Перуна лікуються. Особливо душевні. Спробувати можемо, пра’?

Мальва почула, як щось зачалапало і почало віддалятися, щось сумно буркаючи. Лед таки послухав старшого Полеля. Коли кроки стихли і голос теж, ще пару миттєвостей нічого не відбувалося. Потім вона відчула теплий дотик пальців у себе на щоці. Потім на шиї.

– А ти ж нас чуєш, правда? Ось знову моргнула. Брата я відправив куди подалі, щоб не заважав своїми порадами. Якщо і справді мене чуєш, то спробуй моргнути.

Мальва щомочі заморгала. І навіть вдалося цього разу ледь чутно зітхнути. Полель це помітив:

– Чудово! Колись матуся дала мені ладанку на щастя. Ладанку з живою водою. Жива вода із самого Біловоддя. Краплі достатньо, щоб тебе оживити. А ще я прокажу одне дуже легке, мов хмарка у небі, заклинання, казатиму тобі його на вушко, і коли пролунають останні його слова, ти отямишся.

Він говорив прамовою. Слова лоскотали вухо, розходилися хвилями, падали живою Ладиною водою в кожну клітинку, і вона відчувала, як тіло починає оживати. Він легко торкнувся її губ чимсь вологим і… Спершу зрозуміла, що повіки стають легкими, наче пір’їнки-хмарки у небі, руки скидають із себе каміння, повертається голос.

– І з уст твоїх злітає правда. Говори! – Полель вмовк.

І Мальва легко розплющила очі. Навпроти стояли інші – голубі-голубі, аж прозорі, але дуже теплі та добрі.

– Прокинулася? Ласкаво просимо у світ Оранти, дівчино безсмертна! Так, ти ж безсмертна, я не помилився? Як тебе звати?

Він допоміг їй сісти. Вона вдихнула на повні груди, тоді видихнула. Дихалося легко.

– Мене звати Мальва. – Слова поки давалися важко. Язик наче забув, як воно – добувати звуки. – Так. Я утікачка. Зі світу темних утекла. Мене хотіли силою заставити випити з Чорнобогової чари. І тому я втекла. Я не хочу ставати темною. Будь ласка, не вертайте мене назад. Дякую, Полелю, що врятували! То як сказав твій брат: хто має застрелитися – не втопиться?

Полель усміхнувся. Він так і знав, дівчина від початку їх чула. Усю розмову з першої хвилини перебування у цьому світі.

– Приємно познайомитися. Сильна дівчино Мальво, втікачка з Темного світу. Панна Мальво. Яке чарівне ім’я. Сонячне і тепле.

Полель допоміг Мальві сісти. Тоді вона спробувала звестися на ноги та роззирнутися. Зробилося трохи недобре від різкого вставання. Полель це помітив. Захитав скрушно головою, тоді звідкись дістав широку квітчасту верету, накинув на неї:

– Це щоб прикрити твою наготу. Не те щоб мені було неприємно на тебе дивитися, скоріше, навпаки, бо ти прекрасна, та мій брат… Ну, ти ж його чула. Я скоренько збігаю до хати, знайду тобі вдяганку. Сподіваюся, брат нескоро повернеться. Він розтелепа ще та. Даю слово, що він кудись переховав стрілу, і тепер півдня буде згадувати, куди. І ще одне: не роби різких рухів, о чудна дівчино Мальво. Після пережитого потрібен час, щоб відійти. Ти справжнє диво, Мальво, – останні слова він сказав, напевно, для себе, бо вони ледве прошелестіли устами, та Мальва почула.

Натомість відразу по них прогуділи й інші:

– О, маєш, йолкі-матолкі! Хтось отямився, поки я туди-сюди бігав, – взявши руки в боки, перед ними стояв войовничий Лед. Чорні очі, наче земля, довге темно-русяве волосся, зібране у вузол на потилиці, рідка борідка, яка б мала додавати хлопцеві літ і мужності, сорочка з войовничим узором (у тому Мальва вже навчилася розбиратися завдяки читанню на ніч Тестаменту), широкий шкіряний пояс, який теж був щедро помережаний узорами. Бракувало хіба меча на поясі та за плечима колчана зі стрілами. І готовий воїн. Погляд гострий, стрімкий, та разом з тим теплий і добрий.

– Ну, йменням Сварожого кола і так далі, мала! – очевидно, це вітання було адресовано їй, і в голосі чулася образа. – Ти мене навмисно спровадив, брате, щоб я тобі не заважав дівку клеїти, так, йолкі-матолкі? І де, скажи-но, ділася моя стріла? У жодному з моїх сховків її нема… Ну?

– Я не знаю, братіку! Чесно. Ще раз добре перетруси всі свої сховки, бо щось ти надто скоро вернувся. І я тебе нікуди не відправляв, не знаю, що ти там собі надумав. Панна Мальва – безсмертна, як ми з тобою і думали. Тому так швидко прийшла до тями. А ти не радий? І, до речі, нашу розмову вона всю чула. Просто з ввічливості не стала нас перебивати. Ви тут ближче знайомтеся, а я піду пошукаю для панни Мальви одяг. Не буде ж вона у вереті по світу нашому ходити.

– Ну-ну, – невдоволено бурчить Лед. – Іди вже, провокаторе, іди. Йолкі-матолкі. Обіцяю, я її не їстиму. Вже геть монстра з мене зробили.