Читать книгу Зворотний бік сутіні - Дара Корній - Страница 7

Мор стояв на березі Мертвої ріки. Вже не пригадує навіть, коли востаннє спав. І не хотілося зовсім. Його онука мертва. Намагався прийняти це та змиритися. А ще мусив зрозуміти, де знайти правильні слова, якими мав повідомити сину про смерть його доньки. Мара, певно, вже знає. Вона, Мара, мала забрати душу онуки. А коли й вона досі нічого не знає? Бо що відбувається з душами тих, кого ковтає вода Мертвої ріки, достеменно невідомо. А може, просто Мара не поспішає до нього з прокляттями та дошкульними звинуваченнями, бо жаліє? Що ж… І на тому спасибі, жінко!

Давно не відчував такого болю. Не знав, що настільки прив’язався до дівчини. Обурювався через її витівки, лютився, коли вона його не слухала, скаженів, якщо робила по-своєму, казився навіть, коли хитрувала… А в глибині душі чесно тішився. Бо вона була схожа на нього – бунтарка з першого кроку і першого слова. Такі стають великими безсмертними, а не простими виконавцями волі великих.

Був певен, що рано чи пізно вони б таки зблизилися і він би розповів їй, як крав з бібліотеки свого батька заборонені книги, як читав їх наодинці, заховавшись у той самий сарай, поблизу якого завжди було болітце, куди чкурнув проклятий. У тому сараї завжди було безпечно, бо строга заборона заходити туди без дозволу діяла категорично на всіх, крім Морока, старшого сина темного Правителя. Це було чудне місце, і він хотів, щоб Мальва про нього знала… Обов’язково якось би дізналася.

А як він тішився, коли побачив, що вона зробила з Навією. Ця потороча ще й не на таке заслуговувала. Завжди була гидким заздрісним каченям поруч із сестрицею Марою. Але оскільки була старшою, то чомусь вбила собі в голову, що має більше таланту, аніж сестра. Мара любила свою нестерпну старшу сестру, хоч та їй постійно дошкуляла: то волосся підпалить, то ослячі вуха за допомогою заклинання причепить, то поросячий хвіст замість носа прилаштує… Звісно, Навія ніколи не зізнавалася в тому, що це її рук діло, досить вправно перекладаючи вину на інших. Мара вірила сестрі і терпляче зносила кпини оточуючих. І так могло тривати вічно. Та втрутився Мор.

Мара була його жінкою. Він це відчув відразу, щойно вона заговорила до нього. Спочатку був голос – мов шепіт струмочка, тоді він побачив чорні очі і… Не просто темряву в них – в очах горіли зорі, які усміхалися йому. Що там торочив його син Стрибог про те, що вибирає завжди жінка? Дурня. Вибирає завжди серце. І байдуже чиє – жіноче чи чоловіче… Його серце вибрало Мару. І Мор не стримався та «випадково» напоїв Навію настоянкою правди. У Ягілки на щось там – вже й не пригадає зараз, на що – виміняв. Та це й не важливо. І сп’яніла від правди Навія чесно розповіла Марі про всі свої витівки: як шкодила, скільки, коли і чому…

Сестрі Мара все простила. Але Навія не простила знаття правди… Зате за Мару гарно помстилася Мальва, навіть не знаючи того. І коли Мор застав зеленокосу красуню Навію всю пожалену павуками та зміями, з обличчям у страшних бородавках, то навіть втішився… Йому, щоб допекти Навії, потрібна була чужа допомога. Так, безумовно, це було зроблено хитро, Навія начебто сама у всьому зізналася, а ось його онука ні з ким не радилася, вчинила просто по справедливості. Зухвальство, що межує з нерозсудливістю. Учинок безглуздий, порушення порядку і таке інше. Але Мору подобалося, ох, як йому це подобалося!

Невже він таки перебрав із тиском на онуку? Він не міг повірити, що зламав її і вона з розпачу втопилася. Мальва не з тих. Вона – криця, вона така, як він. Вона – його онука, і тому вирішила перепливти Мертву ріку. Зовсім не вірячи в те, що Мертва вода ріки її вб’є. А може, це проклятий, підісланий Птахою, силоміць запхав дівчину у воду? Морок у це не вірив. Силою запхати сильну безсмертну у воду? Хіба що хитрістю…

Зараз найбільше жалів, що особисто не проконтролював, коли знищували світ Чотирьох Сонць, спалювали Арату й Оселище Дива. Йому доповіли: усі мешканці загинули. Повірив. Хіба він міг не повірити власному сину? Ох, дурні пророцтва, які збуваються: «Та, що прийде від Арати, вкраде серце твого сина, полонить душу та знищить темний світ». Чому Оракул просто не сказав: «Вбий доньку жриці Арати зі світу Чотирьох Сонць, і все у тебе буде добре»? Звичка Оракулів говорити загадками завжди дратувала, але нічого з цим не міг вдіяти. Якби не ця клята світла Птаха, то б і син був зараз поруч, і онука лишилася живою. Якби міг, власноруч задушив би потвору.

Мор підійшов до води. Схилився над плесом. Наставив долоню над поверхнею, мало не торкаючись її. Він уже не вперше намагався розмовляти з мертвою водою. Дожився. Великий Мор ходить берегом Мертвої ріки і балакає з водою? Божевілля! Інколи Морок вірив, що у воді, крім, звісно, води, ще хтось живе – невидимий, лихий, потворний. Живе той, хто лишився там після того, як світ Русалій був знищений. Саме він, отой лихий фантом, і вбиває темних, котрі випадково чи навмисно потрапляють у мертву воду. І зараз Морок говорив з ним. З тим, хто взагалі не заслуговує його уваги, бо є божевільно-мертвим.

Так, Мор просив, навіть благав. Ба набагато більше – благав навколішки. Добре, що цього ніхто не бачив. Прояв такої слабкості – це ганьба для Повелителя темного світу. Ніколи нічого подібного не робив, навіть заради маленького братика, котрий упав у воду Мертвої ріки. А тут… Повелитель Мор навколішки із заплаканою мармизою просить повернути йому Мальву, хай навіть те, що залишилося від неї.

Та вода мовчала. Інколи стримано, інколи трохи напружено. Та завжди байдуже. Він здавався геть нецікавим. Бо щоб зацікавити Мертву ріку власною персоною, потрібно просто влізти у воду. О, тоді й починається найцікавіше…

Морок навіть вдавався до хитрощів. Запихав у воду свого служку, проклятого тобто, наче наживку. Той стояв у воді довго й нудно. Тремтів безупинно, наче осиновий листок, і хтозна від чого. Бо чи може мертвий бодай щось відчувати? Радше від страху. Страх мають у собі навіть мертві. Та все намарно. Мертвій річці було байдуже до проклятого.

– Повелителю Море! Йменням Сварожого кола та благословенням Великого Чорнобога вітаю тебе! – обережний м’який голос почув за спиною.

Відразу впізнав його, розвернувся. То була Навія. Вона нарешті скинула з обличчя вуаль. Зілля та замовляння повернули їй молодість. Скривився. Вона та, кого найменше зараз хотілося бачити. Однак мусив звертати й на неї увагу як на одну з мешканців та сильних темного світу.

– І я тебе вітаю йменням батька Сварога! Ну, чого тобі? Мені трохи зараз не до тебе, – говорив із притиском, даючи зрозуміти Навії, що він хоче побути сам і не збирається довго теревенити.

– Я все розумію, Повелителю! Вибач, що турбую. Але це стосується безсмертної, тобто зникнення твоєї онуки, – Навія говорила трохи перелякано, але впевнено.

Вміє, коли потрібно. І огидних слів не вживає, згадуючи Мальву. «Смерть примиряє нас навіть з тими, кого ми найдужче ненавидимо», – колись казав Мору батько. Та Мор у це не вірив. Не примиряє. Не завжди з ними примиряє навіть смерть. Хіба що вічне забуття.

Навія ненавиділа всіх – і світлих, і темних, і сіро-буро-малинових, всіх, крім себе, своєї вроди, а колись, може, і його. Бо того дня, коли вона перепила настоянки правди, вона зізналася йому в коханні. Звісно, Ягілка попереджала про можливість нестандартної поведінки від надлишку випитого напою, тому хтозна, що то було: сказана правда чи перепій?

– Ну? – питав чітко і коротко, без реверансів.

Вона простягла перед собою зелену стрічку. Стрічку його Мальви. Він, напевно, десь випадково її забув, бо не розлучався віднедавна з нею. Занурив руку в кишеню штанів, здивовано витягнув стрічку, питально дивився на Навію.

– Це сьогодні я виловила в болоті, де втопився проклятий. Стрічка просто лежала на поверхні, і я зараз поясню, чому. Коли проклятий впав у болото, приголомшений заклинаннями та прокляттями великих темних, він за допомогою цієї стрічки потрапив туди, звідки його прислали. Знаючи, що стрічка пошкоджена, тобто розділена навпіл, той, хто його сюди прислав, завбачливо викинув стрічку назад, зачинивши двері, і тепер відстежити місце перебування проклятого я не зможу. Про те, що ця стрічка належала твоїй онуці, Повелителю, я дізналася тільки нині від Худіча, коли проводила ритуал очищення стрічки від води Мертвої ріки. Він мені повідомив також, що цей шмат, котрий я знайшла, – не вся стрічка. Частина її використовувалася як захист у кімнаті Мальви. І вона зараз у тебе. Чи дозволиш взяти її, щоб скласти докупи, Повелителю? Так я зможу довідатися, хто є власником стрічки.

– Зможеш? Невже? – утомлено запитав Мор і єхидно додав: – Тільки, Навіє, не потрібно тут і зараз докоряти мені, що тобі не все розповіли. Знаючи твоє «добре» ставлення до Мальви, вважаю це зайвим.

Навія скривилася, однак їй таки вдалося приховати своє невдоволення. Говорила спокійно:

– Моє ставлення до твоєї онуки не має жодного стосунку до того, що зараз відбувається у світах. Хтось довів до смерті велику темну і, можливо, зазіхає і на твоє життя, Повелителю Море. А життя Повелителя тісно пов’язане з життям темного світу. І тому я хочу допомогти, тобто ти маєш знати правду.

Мор простягнув Навії стрічку, та обережно взяла її, вклонилася. Стулила частини стрічки докупи, щось зашептала – і за мить стрічка зробилася цілою. Навія з кишені своєї широкої довгої зеленої туніки витягнула мішечок, розв’язала його і добула блакитний порошок. Роззирнулася. Поруч лежав камінь, на якому інколи любив посидіти Мор. Навія підійшла до нього і посипала щедро порошком.

Мор недовірливо спостерігав за жінкою. Він не дуже хотів зараз когось бачити, тим більше Навію, однак правду волів знати понад усе, тож змушений був терпіти. Однак, про всяк випадок, перепитав:

– Слухай, Навіє. А обов’язково тут і зараз робити твої маніпуляції, оце твоє чаклунство?

– Повелителю Море, що ти таке кажеш, які такі маніпуляції? – запопадливо та трохи ображено залопотіла Навія. – Я знаю, що ти мені не довіряєш, тому не хочу, щоб, коли все з’ясується і правда може виявитися не зовсім солодкою, мене звинувачували в шахрайстві. Я гадаю, що тобі буде цікаво побачити у вогні відтворення портрет власника стрічки і…

– Що, у вогні? Тобто ти хочеш спалити стрічку? – Мор сердито вишкірився.

Навія перелякано витріщилася на сердитого Морока. І вже не знала, що їй робити: продовжувати ритуал чи припиняти.

– Повелителю, це ж лишень шматок тканини, це не частина твоєї онуки… Е-е-е-е, але якщо ти не хочеш, тобто якщо знаття правди для тебе неважливо, то я не стану проводити ритуал. То що накажеш?

Мор сердито дивився на Навію. Клята баба, знає, як боляче вкусити… Та тьху, і чого це він раптом так розкис? Навпаки, він має бути сильним зараз, як ніколи, і помститися тому невдасі, який вбив його онуку.

– Продовжуй, – майже прошипів.

Навія радісно кивнула. Стрічка лежала на розсипаному порошку. Навія заходилася щось шепотіти над стрічкою. Вчувалися слова прамови.

Тоді жінка різким рухом скинула перед собою руки, накрила долонями місце чаклування, на якусь мить вмовкла, тоді різко сіпнулася, наче торкнулася чогось гарячого, відступила крок від каменю та щосили дмухнула на нього.

Стрічка запалала. Блакитні язики полум’я з маленьких починали рости, більшали й більшали і врешті, коли зробилися завбільшки з людину, Навія знову гаряче забубоніла собі під ніс. Тоді вийняла з іншої кишені маленьку чорну скриньку, відімкнула її, взяла пучку того, що там було заховане, а мало воно золотистий колір, та легким рухом кинула в полум’я. І…

У полум’ї з’явилася фігура жінки. Вбрана в білі шати, з піднятими вгору руками, наче для вітання. Обриси її тіла ставали більш чіткішими, можна вже було розгледіти складки на її шатах, охайно вкладене волосся на голові, заколоте серпом, чорні аметистові очі з зірками всередині…

Мор і Навія промовили разом і дуже-дуже здивовано:

– Мара…

Тільки голос Навії був щасливий, а Мора – розчарований і розлючений.

– От тобі й правда, Повелителю Море. Жінка в білому. І чомусь я зовсім не здивована.

– Жінка в білому, – просичав Мор, простягаючи перед собою руки, наче збирався когось вхопити за шию. – Це не Магура? Це не Магура… Це Мара? Я вб’ю її, вб’ю. Як вона могла?

Мор рушив уперед, спіткнувся. Навія ледве встигла перехопити його руку, щоб чоловік не полетів у полум’я. Шарпнула його на себе. Він різко розвернувся спиною до вогню, оступився, впав на коліно і вже не міг бачити, як за його плечима фігуру Мари почало змінювати інше жіноче зображення. Навія впізнала його. Але це ще було не все, третя картинка раптово чітко та зрозуміло заступила собою дві попередні. У вогні стояв теперішній справжній власник стрічки, точніше власниця. Але для чого Мору знати правду? Поки Мор зводився на ноги, Навія сипнула у вогонь ще трішки золотого піску. Вогонь весело зашипів, спотворюючи язиками видиво, голосно кахикнув і загас, густо розсипавшись на дрібні іскри.