Читать книгу Зворотний бік світів - Дара Корній - Страница 4

Мальва раптом зрозуміла, що падає. Це тривало якусь мить, але за неї вона встигла подумки моцно вилаятися, послати далеко-далеко Ладу з її дурнуватою ревністю і боляче стукнутися під час приземлення.

При падінні сильно забила коліно на правій нозі, потім необачно перечепилася через щось і лягла пластом. У вухах гуділо, наче щойно спустилася з гір. У правиці міцно затиснута дримба Лади, у лівиці – чорна земля впереміш з травою. Підвела очі. Погляд утупився в гладінь води, яка мирно і спокійно плюскотілась перед самим носом. Другий бік річки чи озера не проглядався. Принаймні з положення лежачи. Шалено захотілося пити. Придушила в собі це бажання. Вона ж не знає, де вона тепер і чи можна з цієї водойми пити. Тож… Спрага зачекає. Взагалі-то при переміщенні вона замовляла потрапляння у світ Ягілки, та добре знала й інше: варган не завжди слухається чужака і може дещо неточно закинути. Сіла, варган Лади повісила на шию, поруч зі своїм. Відчула пекучий біль у нозі. Перевела очі на забите місце. Якусь мить розглядала роздерте коліно. З нього цебеніла кров. Утомлено вилаялася:

– А бодай побила нагла година ті переміщення з чужими ключами. Ледве не вбилася. Болить, зараза.

Подумала, що добре буде принаймні промити рану. Не отрута ж у водоймі… Хоча… А це вона зараз перевірить. Обережно засунула палець у воду. Кілька секунд незмигно дивилася на нього. Чого вона чекала? Що відсохне чи просто згорить. Від тих світів хтозна-чого можна чекати. І сірчаної кислоти в річці замість води теж. Палець залишався мокрим. Отже, усе гаразд? А втім, облизнути його не ризикнула. Кров з рани продовжувала литися, нога в коліні набрякла та боліла. Схоже, добряче забила. Може, навіть тріщина. Хоч на ній усе гоїлось, як на собаці, але і на це потрібен час. А часу багато навряд чи вона має. «От розтелепа! Нездарисько! Ти ж умієш падати. Розслабилася вона, б…» Вчасно прикусила язика. Звичні вирази зі світу Єдиного Бога вирішила тут не вживати. Хтозна, як вони себе зараз поведуть. Розтрощеної ноги поки досить. Зачерпнула води і зачала омивати рани. Очі здивовано округлилися, наче дві тарелі. Вода не просто змивала та зупиняла кров, вона забирала біль та на очах загоювала розсічене коліно.

– Тю. Нічогенька така водиця в цій криниці. Цікаво-цікаво, куди ж мене занесло?

Звелася на ноги. Присіла кілька разів. Нічого не боліло, лишень у голові трохи макітрилося. Піщаний берег, подекуди мушлі, кольорові камінці під ногами. Неподалік здоровенна сіра каменюка заляпана кров’ю. Об неї, очевидно, вона і вдарилася під час падіння. Ні комашні, ні, тим паче, чогось більшого зі звірини поруч не видно. Утупилася в жмут зеленої трави та жменьку чорнющої землі, які дивовижею виглядали на піщаному березі.

– Цікаво. Довкола пісок. Звідки тоді взялися в моїх жменях земля і трава? Чи не від того місця, звідки я летіла?

Озирнулася. За кілька метрів від неї височіла круча. На її вершечку росла трава.

– Оце тобі, дівко, пощастило з приземленням, – сказала сама собі. – Могла не тільки ногу забити, тут і в’язи скрутити раз плюнути.

Зліва від кургану, поміж кучерявого верболозу, який чітко розмежовував зону піску та зону землі, угледіла стежку. Отже, сюди інколи хтось таки спускається, якщо стежка є. Угорі над кручею весело пурхали малі пташки, літала комашня, яскраві метелики. А на піщаному березі, де зараз стояла Мальва, відчувалося якесь умертвіння. Жодного натяку на щось живе, і тільки ледаче плюскотіння води порушувало тишу. Інтуїтивно розчовпла, що має звідси якнайшвидше забиратися. Вода, може, і зцілює рани, але вже точно це не боржомі. Пити її не можна і перебувати тут надто довго небезпечно. Але вимити обличчя та руки вона таки зможе чи ні? Рана на нозі зцілена, і сама вона досі жива.

Мальва подивилася на свої брудні руки. Присіла над водою, добряче їх вимила. Кинула оком на дзеркальну гладінь. З неї замучено дивилося замурзане дівчисько. Зачерпнула води, обличчю геть не зашкодить умивання. До того ж якщо освіжити лице, то мо’ й пити менше хотітиметься. І взагалі, а чи не скупатися їй? Подумала про мертвий піщаний берег та живу зелену траву на кручі. Так і стояла, нагнувшись та спостерігаючи, як між пальцями витікає вода.

– Оце правильне рішення, дівчино. Не треба без наглої потреби чіпати цю воду. Ногу зцілила і відійди. До обличчя краще її не пхати. Зрештою, люба моя, і довго залишатися біля цієї води не варто.

Хриплуватий жіночий голос линув від кручі. Випросталася, повернула на звук голову. На кручі стояла жінка. Мальва не могла її добре роздивитися. Сонце висіло в пані над головою, і дівчина розгледіла лишень силует, вбраний у щось довге. Голова жінки була запнута хустиною.

– Привіт! Ти хто? – крикнула Мальва жінці.

– Ходи сюди, поговоримо і познайомимося. Я тут живу і все про це місце знаю. Рухайся в бік стежки. Вона тебе виведе простісінько до мене. Але йди обережно, не наступи на змію. Їх у чагарниках багато. І це їхня домівка. Ти ж лишень гостя і до того ж незвана, тож поводься чемно.

Жінка, не чекаючи відповіді, розвернулася та щезла так само швидко, як і з’явилася.

Мальва зітхнула. Хмикнула здивовано і пішла стежиною. Пам’ятаючи про змій, які тут живуть.

Кілька разів ледве серце не стало, коли її ногою, наче звичайною дорогою, перекочувалося бридке тіло плазуна. Тоді завмирала, старалася навіть не дихати. Змії були величезні, гладкі. Загрубі, як її рука. А один раз краєм ока навіть помітила щось узагалі жахливе: поруч зі стежкою поміж чагарників повзла вниз ціла колода. Мальва здогадувалася, що то теж змія, але перевіряти, чи се насправді, не стала. Просто увімкнула швидкість та посилила пильність.

Щойно вийшовши з тіні верболозу, Мальва опинилася посеред степу. Принаймні їй так здавалося. Буяння трав, куди оком не кинеш. А запахи? Так міг пахнути тільки степ – цілющо, натхненно і жагуче. Ковила торкалася ніг, легкий вітерець куйовдив її своїми м’якими руками, і вона вигиналася під тими пестощами, наче зваблива жінка в танці. Стріпнула із себе це видіння. Її тут піджидали. Неподалік стояла жінка, а біля ніг її сидів чи то пес, чи то вовк. Махнула Мальві рукою, покликала до себе. Дівчина ще раз озирнулася на річку. Згори та здавалася чорною та непривітною. Піщаний берег жовтою лінією відділяв чорноту від буйства фарб, котрі починалися з кручі. Другого берега річки і звідси видно не було. Він губився аж ген за видноколом.

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертна. – Жінка легко вклонилася, щойно Мальва наблизилася до неї.

Мальві на мить здалося, що пес-вовк їй теж уклонився. Схоже на те, що її тут чекали. Отже…

– Мене звати Ягілка, – не чекаючи відповіді на своє привітання, знову озвалася жінка. – А це, – вона кивнула в бік собаки, – Симаргл. Він спостерігає. Добрий собака. Справжній друг. А ти щось забарилася, дівчино! Я тебе давненько дожидаюся. Ще від учора. Добре, що Симаргл підоспів вчасно і повідомив, куди тебе ключем перекинуло. Трохи задалеко від моєї хати. Чужий варган, так?

Мальва кивнула. Вона поки не знала, що й казати. Тому мовчки відповідала та розглядала уважно жінку. Висока, красива, чимсь схожа на Птаху. Може, спокійною манерою вести розмову, некваплива й граційна. Зрештою, й віком ближча до Птахи, аніж до Лади. Лада все ж видавалася трохи старшою. Можливо, не так зовнішньо, як зрілістю в очах.

– Йменням Сварожого кола і я вас вітаю, пані Ягілко! Мене звати Мальва, – врешті скоромовкою видавила із себе.

– Я знаю, що ти Мальва, – кивнула Ягілка. – Я багато чого про тебе знаю.

– Лед і Полель розповіли? – перепитала Мальва.

– І вони теж, – хитро примружилася жінка.

– А де я? – не вгавала Мальва.

– Як це де? У тридев’ятому царстві, у тридесятому государстві… Чи як у ваших казках це місце величають? Якщо по-справжньому – це Порубіжжя.

Жінка говорила м’яко та спокійно. Хриплуватий голос не псував доброго враження від її вимови. Вбрана у світлі одежі. Білосніжна сорочка аж до землі, біла крайка, яка обхоплювала ту сорочку, біла плахта, білосніжна хустина з червоними ружами, по-чудернацькому на голові зав’язана. Здається, це називається наміткою.

– Пору… що? – перепитала для годиться Мальва.

– Порубіжжя. Світ між світами, – спокійно пояснювала жінка.

– Ну-ну! – хмикнула Мальва. – Тобто ваш світ – то поріг? І з нього можна втрапити будь-куди, навіть туди, куди мені найдужче треба?

Ягілка посміхнулася.

– Не зовсім. Порубіжжя – це світ між двома світами – світом живих та світом мертвих.

– О! – тільки змогла видавити із себе Мальва.

І згадала слова Леда: «Ягілка-Яга – се хранитель межі, котра існує між світом живих і світом мертвих, між Явою й Навою. Це жінка, яка водночас і жива, і мертва. Однією ногою, із крові та плоті, вона поки що у світі живих, а іншою, кістяною, без плоті, вона може перебувати і по той бік життя. Вона провідник між світами». То ось які світи мав на увазі Лед! А вона ж думала… Мальва зацікавлено оглядала Ягілку. Ледів опис зовнішності Яги-Ягілки був багатообіцяючим, як і дитячі казки, котрі повідомляли про страшну Бабу Ягу моторошну інформацію. Мальва розчаровано хмикнула. Із вигляду Ягілка була геть нормальною. Ніяких тобі кістяних ніг, кривого носа та гнилих зубів. Очевидно, легенди та жахлики любили не тільки смертні.

– Що ти так на мене дивишся, дівчино? – насторожено перепитала Ягілка.

– Та так, нічого. Хотіла запитати про ту водойму, що під кручею плюскочеться, – відразу знайшлася Мальва, – то озеро чи море?

– То не озеро і не море. То Мертва річка, – безбарвно відповіла Ягілка.

– Що? Ну, ні фіга собі. Ще одна Мертва річка. Я бачу з фантазією в безсмертних світах не альо… Треба ж… Ой, вибачте, не втрималася. – Мальва вкусила себе за язика, пообіцяла ж собі більше не провокувати долю та не вживати неправильних слів.

– Що означає ще одна? Це єдина, справжня Мертва річка, через яку у світ мертвих, до Нави, переправляються покійники, – трохи ображено говорила Ягілка.

– Ого, супер! Ще скажіть, що ту річку Стіксом інколи називають, десь поблизу в кущах човен заховано і старий Харон його стереже. – Мальва завжди була дуже цікавою.

– Ніякого Харона тут немає. І Стікс протікає в іншому місці, дорогенька. Зрештою, щоб побачити невидиме, потрібно стати невидимим, – роздратовано відповіла Ягілка.

– О, так, звісно! І ви натякаєте, що правду можна дізнатися лиш по смерті? А ще кажуть, що мене зрозуміти важко, коли говорю, – буркнула невдоволено Мальва. Світи завжди розмовляли натяками, уже мала б до цього звикнути.

– Тобто? – не второпала сказаного Ягілка.

– Та нічого-нічого, не партеся, тобто не переймайтеся, – відразу поправила себе і додала: – З човном усе зрозуміло, то човен-невидимка. А з тим, хто переправляє, як бути? Харона ви не знаєте. Отже, ви це робите, так? Чи не ви переправляєте душі через річку в інший світ?

Ягілка уважно вивчала Мальву. Важко їй буде з тою дівкою. Питає забагато.

– Можливо. Усе залежить від того, кого доводиться переправляти.

– О, так. І якщо я запитаю, кого переправляєте ви, а кого «хтось» і хто є тим «хтосем», ви, звичайно, не відповісте і скажете, що мені спочатку потрібно стати мертвою, щоб на власні очі побачити це, так? – Ягілка мовчала. Мальва продовжувала: – І, очевидно, що, коли я запитаю, яку плату за те, щоб переправитися, має дати мандрівник, ви також не відповісте?

– Чому ж? Відповім. Плата звичайна – совість.

– Як це? – не зрозуміла Мальва.

– А так це. – Ягілка уважно дивилася в очі Мальви, наче щось для себе вирішувала. Тоді посміхнулася і додала: – Дівчино, забагато знати шкідливо для здоров’я. Давай домовимося: деякі запитання краще залишити на потім, сама отримаєш відповіді, коли стане на порі. От зараз у твоїх очах читаю ще кілька запитань. Наприклад, чим відрізняється оця Мертва річка від Мертвої річки світу твого батька, так?

Мальва ствердно кивнула.

– Мертва вода буває різною. Та, що витікає з джерела Чорнобогового, геть інша. Тобі вона зовсім не шкодить. Від неї тобі нічого не буде, бо у твоїх жилах тече темна кров. Ти від тої води не помреш. Але якщо смертний скуштує хоч краплю води з Чорнобогового джерела чи тваринка або рослинка нею вмиються, то загинуть одразу, якщо, звісно, не скропити їх живою водою. Тому й вважають воду з Чорнобогового джерела Мертвою.

– Отже, це вона вбила все живе, що колись мешкало в річці, яка протікає Темним світом? Але чому тоді ця вода, тобто вода з вашої Мертвої річки, може вбити темного, якщо Чорнобогова Мертва вода йому не шкодить?

– Якщо моєї Мертвої води не пити, то ніц тобі не станеться. Ти ж сама щойно пересвідчилася. А щодо води з Чорнобогового джерела, то… Це дуже довга історія, дівчино. Світ Відтіні не завжди був Темним світом. Колись у ньому мешкали доволі симпатичні та приємні створіння. І жодного темного, уявляєш? І джерела Чорнобогового там не було. До речі, досі, за старим звичаєм, Мертву річку у світі Відтіні називають Забутою-Незгаданою. Я так розумію, тобі про це ніхто не розповідав?

Мальва заперечливо закивала.

– І це нормально, бо це не зовсім та історія, якою можна хвалитися. Якщо захочеш, то я тобі розповім її. Історію загибелі світу Русалій. Але не зараз. Гаразд? Ти ж тут не лишень для того, щоб запитувати та слухати історії, правда? – Ягілка привітно всміхалася.

Мальва кивнула. Вона справді тут не для цього. Пес заклично гавкнув. Мальва перевела очі на собаку. І від подиву їй ледве не відібрало дар мови. Пес, який зовнішньо дуже був схожий на вовка, мав крила. Вона спочатку їх не зауважила, бо вони були прозорими і складеними, а зараз тріпотіли над його спиною вітрилами.

– Ого! Який красень! Крилатий собацюрка! – Мальва від захвату заплескала в долоні, наче маленя. Їй не здавалося, пес і справді до неї доброзичливо посміхався.

– Що ого? – Ягілка здивовано звела вгору брови. – Я ж тобі казала – це Симаргл. Крилатий пес. Невже Тестаменту не читала?

Тут Мальва враз згадала і Тестамент, і малюнок з тієї книжки, де був зображений собака з крилами. На малюнку він стояв поруч Числобога.

– А можна його погладити? – Мальва запитала швидше для годиться, бо відразу ж підійшла до собаки та погладила того по голові.

Симаргл не опирався, тільки крила на його спині гучніше зашелестіли.

– А що він тут робить? Він з вами живе, так? А чому тоді в Тестаменті він поруч із Числобогом намальований? А може, і Числобог тут живе? Він ваш чоловік, так?

– Числобог тут не живе, і він не мій чоловік, – роздратовано відповідала Ягілка. – Чому ти цього своїх Учителів не запитувала, га? І Симаргл тут не живе. Я ж тобі сказала. Він спостерігає.

– За чим спостерігає? – не вгавала Мальва, чухаючи собаку за вухом. Тому це дуже подобалося, він задоволено закрутив хвостом.

– Не за чим, а за ким? Цього разу, очевидно, за тобою. Зрештою, Симаргла запитай, – не приховуючи роздратування вела далі Ягілка.

– А він відповість? Він і говорити вміє? Ну, Симаргле, друже, скажи, що ти тут робиш? – Мальва зазирнула собаці в очі, той відвернувся. – Не хочеш говорити? Чому?

– Дівчино, агов! Він – собака. Він говорити не вміє. Відчепися від пса.

Мальва стенула плечима і погладила собаку ще раз. Раптом її рука на спині Симаргла намацала щось кругле та тверде. То був банальний кліщ, який учепився в бідолашного песика та спивав з нього кров.

– Ну, що ще? – Ягілці вривався терпець.

– У нього кліщ, допоможіть витягнути. То така зараза, що не приведи господи…

Ягілка у відповідь навіть не ворухнулася, закотивши очі.

– Він його не з’їсть. Симаргл дасть тому раду. А нам з тобою час. Чуєш?

Мальва махнула на Ягілку рукою, узялася за поділ своєї потріпаної сорочки, витягнула з неї нитку, закрутила петельку навколо того місця, де сидів кліщ, якомога ближче до шкіри собаки, а потім різко потягнула.

– Готово! – радісно заплескала в долоні. Поділ її спідниці ще був трохи мокрий від стояння в Мертвій річці. Мальва, не роздумуючи, увірвала кусень мокрої тканини і протерла ним місце укусу. Рана загоїлася.

– Усьо. Мій хороший, красунчик-сіроманчик, – погладила собаку по спині. Той із вдячністю лизнув Мальві руку, замахав щасливо хвостом і побіг поміж травами, весело тріпочучи прозорими крилами.

– Телячі ніжності, – невдоволено промовила Ягілка. – Тепер, я гадаю, ми можемо врешті рухатися? Зараз ми з тобою трішки помандруємо. Заплющ очі.

– Для чого? – здивувалася Мальва.

– Заплющ очі. Я тебе не з’їм. Хоч бажання таке щойно з’явилося. Та я Леду дещо пообіцяла. Ну! Заплющ!

Ягілка м’яко долонею прикрила очі Мальви. Та вперто не погоджувалася їх закривати. У вухах засвистіло, в очах замиготіло. Це тривало лишень мить, і коли все припинилося, вона зрозуміла – усе довкола змінилося.

Вони з Ягілкою опинилися в лісі. Високий частокіл відгороджував дерев’яну хатину від густого дрімучого лісу. Ліс був дуже старий, дерева похмурі та напівсухі. Мальві навіть здалося, що вони зловісно спостерігають за нею лихими очицями трухлявих дупел.

– Моторошно? – запитала Ягілка, бачачи, як Мальва хмуриться. – Невже того, хто побував біля капища Чорнобога та має за друзів проклятих, можна чимсь налякати?

Мальва буркнула:

– А хто тут злякався? Просто навіть біля Мертвої річки було набагато затишніше, аніж тут. Даруйте, шановна пані, але кажу те, що думаю.

– Біля Мертвої річки, може, і затишніше, але точно не безпечніше. Запевняю тебе. Змії річку стережуть від зазіхання чужинців. Щастя твоє, що ти з кручі впала на пісочок, а не стежкою спустилася. Інакше б – не дійшла. Назад, коли вертала, я змій стримувала. Мають вони когось слухати, правда? Ця вода зцілює, вона гоїть усі на світі рани. Крім душевних. Вона їх тільки загострює. Ти ж ледве не напилася води. Якби я тебе не застерегла, то… Ти була б уже мертвою… Маєш рану якусь усередині, дівко, тому тебе тими світами так кидає. Не питатиму яку. Захочеш – скажеш, не захочеш – переживу.

Мальва мовчала, продовжуючи похмуро, спідлоба роздивлятися все довкола. Підійшла ближче до частоколу і сторопіла. На частоколі людські черепи висять, наче глечики. Вона спочатку й подумала, що то гладущики череп’яні, правда, трохи дивних форм. Аж ковтнула слину. Точно як у казці. Перевела очі на ворота. Ага, як і належиться, із людських кісток. Ягілка провела по них пальцями, і вони, жалісно заквиливши, відчинилися. І вже далі нічому не дивувалася Мальва: ані хатинці на курячих ніжках, ані чорному коту з червоними очима, який сидів на криниці та невдоволено шипів на Мальву.

Ягілка шикнула на нього, і той наче заспокоївся, навіть приліг, скрутившись клубочком та продовжуючи одним оком стежити за Мальвою.

Мальва перевела очі на Ягілку і… Отетеріла ще раз. Та, щойно переступивши межу лісу та подвір’я, змінилася до непізнаваності. Біле вбрання перетворилося на старе лахміття, усе в дірках та латках, біла хустина стала чорною… Та найбільше вразила Мальву переміна в зовнішності Ягілки. Ніс довгий і гачкуватий, очі банькаті та вицвілі майже до білого. Сиві пасма волосся стирчать з-під чорного очіпка. Постать крива та згорблена. У лівій руці Ягілки – палка-кривулька, на яку вона опиралася, шкутильгаючи. Ліва рука та ліва нога – кістяні. От тобі й красуня. Справжня Баба Яга – Кістяна Нога.

Мальва ледве стримала крик. Виходить, Лед та казки казали правду?

Яга, задоволено і зловтішно посміхнулася, бачачи переміну в Мальві. Але Мальва не злякалася. То був не страх, а звичайна огида, яку можна порівняти з тим, як на твоїх очах прекрасна квітка враз перетворюється на гнилу бадиляку. Очевидно, Ягілка вже звикла до такої поведінки з боку гостей, бо, нічого не пояснюючи, продовжувала знайомити Мальву зі своїм світом:

– Зараз починається справжнє Порубіжжя, дівчино, без прикрас. Порубіжжя, як я вже казала, – це межа між світами. Тут легко думається про те, що було спочатку, й про те, що стане в кінці. Тут легко з’єднати два потрібних тобі світи однією ниткою й правильно вибрати дорогу. Живі сюди ніколи не приходять просто так, у гості, лишень коли їм від мене чогось треба. Мертві тут майже ніколи не затримуються. Іноді, правда, деякі і з Нави сюди ненадовго вертають. Переважно ті, кому не дають спокою недовершені при житті справи. І тому, заходячи через оці ворота з людських кісток та черепів, слід пам’ятати, що ніхто не вічний, що всі живі – лишень мандрівничі, котрі від колиски зачинають йти дорогою смерті.

– І ви допомагаєте і живим, і мертвим? Так?

– По можливості. Це ж Порубіжжя. Світ обмежених можливостей. Просто час від часу слід нагадувати й мертвим, що смерть – це не назавжди, що настане час, і вони вертатимуть зворотним шляхом, від смерті й до народження у Явному світі. Порубіжжя єднає ці дороги там, де часу не існує. У Порубіжжі не можна ані народитися, ані не переродитися, ані померти.

– Хм… Філософія. А ось черепи на частоколі довкола хати і ворота з кісток, цей… справжні? Тобто зі справжніх той… – зашпорталася на словах Мальва. Перевела подих: – Скільки ж людей з плоті й крові треба було вкатрупити, щоби таке сотворити? Ціле військо? То ви приносите людей у жертву, так? І це вже не філософія, а світогляд! Ви поклоняєтеся Чорнобогу? А де ваш жертовник?

Мальва з огидою морщить носа. Пусті очниці черепів – наче відкриті пащі болю.

Зморшки на обличчі Яги розгладжуються. Зараз бабуся засміється і покаже Мальві свого беззубого рота. І обов’язково, за законами готики, з рота буде смердіти гидотно-солодкавим запахом. Кажуть, так пахне в трупарні. А потім… зачнуть з ям, де колись були зуби, вилазити на світ чорні хробачки та личинки мух. Мальва скривилася бридливо в такому передчутті.

Звісно, Ягілка не розчаровує Мальву і щириться трохи беззубою, але досить стриманою посмішкою. З рота в неї, на щастя, не смердить і нічого не вилазить з тих місць, де колись були зуби.

– Символи смерті та забуття прикрашають шати Порубіжжя. Вони нанесені на його тіло. Поглянеш в очниці черепа, і вони розкажуть тобі про того, хто без дозволу сюди заявився, і про те, що життя його завершилося недолею. Це останки тих смертних, які без погодження зі мною увійшли до Порубіжжя та хотіли дістатися до Мертвої води. У кожного з них були лихі наміри. Мертва вода не для розваги. Зрештою, доволі банальна істина: не можна брати чужого без дозволу. А якщо навіть тобі дозволено, то плати.

– Виходить, то не ви їх того… убили? Це змії їх так, е-е-е-е того?! – Мальва тепер розуміла, що кістки та черепи – це єдине, що залишилося від тих відчайдухів, які захотіли дармової Мертвої води чи, може, ще чого, що вже, напевне, тут теж є.

– Це доволі бридка пригода. І розповідати її не випадає молодим дівчатам. Краще ходімо повечеряємо та поп’ємо лісового нектару. Можливо, я тобі дещо розповім. А ти мені чесно зізнаєшся, що ти в Порубіжжі забула і чим платитимеш за послуги, гаразд?

– За які-такі послуги платити? Я, здається, не зовсім вас розумію, – трохи налякано перепитала Мальва, стараючись не дуже приглядатися до потворної мармизи жінки.

Яга криво посміхнулася у відповідь, урочисто тричі плеснула в долоні. Тим часом головою Мальви прошмигнули слова: «Хатинко, хатинко, ану ж бо, рідненька, повернися до лісу задом, а до нас дверима…» І наче в казці чи старому, як світ, мультику, хатка на курячих ніжках зачала повертатися.

«Ніяких квітників з мальвами, – сумно про себе констатувала Мальва. – Ну, Лед, ну, приколіст. Мальви й огидні черепи – гарне товариство. Таки добре, що клумби тут немає».