Читать книгу Зворотний бік світів - Дара Корній - Страница 7

У хатинку Яги, у ту саму, що на курячих ніжках, вони потрапили звичним способом, у двері. До них вели досить просторі дерев’яні сходи з поруччям. Ягілка жестом запросила Мальву піднятися. Сходи жалісно та погрозливо заскрипіли, наче натякали, що можуть будь-якої миті розвалитися під ногами. Мальва на це не зважала. Після побачених черепів упасти на землю зі старих сходів – не така вже й страшна пригода. Зупинилися перед дверима, прикрашеними знаком:

Символ займав майже всю площину дверей. Дивно, як вона його знизу не запримітила. Мальва запитально глянула на Ягілку.

– Хочеш знати, що це? Невже в Тестаменті Чорнобога, який тобі дав вивчати Морок, не було цього символу? – Ягілка хитро примружилася.

Мальва трохи невпевнено крутнула головою. Вона навряд чи була гарною ученицею. Може, і був там той символ, та вона щось не пригадує.

Ягілка трохи іронічно додала:

– Ага, зрозуміло. Морок, напевне, вважав, що тобі ще зарано читати повну версію Тестаменту. Пощадив твої нерви. І, можливо, добре вчинив. Очевидно, що ще одного Стрибога Темний світ не переживе. А яблуко від яблуні, як відомо, недалеко падає.

– Я не яблуко, тобто не Стрибог, – трохи ображено парирувала Мальва. – Я сама по собі. Так, він мій батько. Ну і що? Усі мають батьків.

Їй набридло слухати час від часу порівняння її то з батьком, то з дідом, то з Марою. Чому це її з матір’ю Верхою чи з бабусею Вітрою ніхто не порівнює? Та в ній від них набагато більше, аніж від усіх темних укупі. Мальва ображено задерла голову. Небо над подвір’ям Яги було блакитним та безхмарним. Сонце ховалося за деревами, отже, котилося до вечора. Подумки відзначила для себе, що подвір’я у Яги невелике, кругле та обгороджене частоколом, до якого, крім черепів, де-не-де були прикріплені незапалені смолоскипи. Нарахувала їх дванадцять. Жодних слідів чи натяків на присутність тут капища вона так і не примітила. Ані кам’яних, ані дерев’яних бовванів, ніяких жертовників. І тут блиснув здогад! Ну, звісно, навіщо спеціально створювати святилище, якщо все обійстя може ним стати.

Обмацала чіпким поглядом подвір’я. Крім хати та криниці – геть нічого цікаво. Двір укривала зелена трава, дбайливо кимсь викошена, жодних тобі квітників. Стежка, яка вела від воріт до хати, була добряче втоптана. Очевидно, нею досить часто послуговуються.

– Невже образилася? Дарма! Звикай, що будуть порівнювати з безсмертними батьками. До того ж твій батько Стрибог таки особливий, бо встиг натворити історій та легенд, яких не на одного безсмертного вистачить. А ти тільки-но починаєш. Так, ти – тільки ти. І, впевнена, доведеш, що нічим не гірша від діда, батька та й своєї бабці теж… Хоча треба дуже постаратися, щоби бути принаймні не гіршою. Мара – це… – Яга запнулася, певно, шукаючи відповідне слово для опису Мари. Не знайшла: – Мара – це просто велика Мара.

Тоді Яга повернулася своїм потворним обличчям до дверей, пальцями некістяної правої руки проти годинникової стрілки пройшлася по символу, відтак оголила ліве передпліччя. Хвала небесам, там було лишень людське тіло, а не частина скелета. Звичайна біла шкіра і витатуюваний знак Чорного Сонця. Ткнула в нього.

– Це клеймо Чорного Сонця. І ти мусиш дещо знати про цей символ. Бо ти не випадково до мене потрапила. Для Творця ти дуже важлива. Тому уважно слухай і запам’ятовуй. Чорне Сонце – це не гарне оздоблення дверей чи окраса тіла. Це сакральний солярний символ. Лишень обраним дозволено його носити. І той, хто ним відзначений, а не прикрашений, завжди має його з лівого боку. На плечі, на руці, на спині, біля серця. Місце обирає покликання. Це знак жрецької касти, його використання в побуті неприпустиме. Чорне Сонце – це, якщо говорити доступно, зв’язок з предками. З тими, хто пішов за межу. І це також зв’язок з нащадками. З тими, хто прийде після нас, однак ще не народжений у фізичному тілі. Носій цього знака мусить бути вірний знанням, яким служить. Відступництво карається нещадно. Чорне Сонце випалює душу. Той, хто граючись в’яже себе цим символом, приречений. На всіх важливих міжчасових переходах є цей символ. Запам’ятай: чиста душа та відкриті наміри. Повага до предків, любов до землі, віра в прийдешнє і завжди світлі вчинки. А світлі вчинки – це не завжди добрі вчинки, Мальво. Інколи потрібно зробити боляче, щоб запізнати радість. Мати, народжуючи дитя, народжує його в муках. Такий біль – це добро чи зло? Пам’ятай, дівчино, ти – втілення волі Того, хто ніколи не народжувався в цьому світі. І що більше в тобі волі, то більше в тобі Бога. Чорне Сонце показує, хто ти.

– Але на мені немає такого знака, то чи маю я право входити в ці двері? – обережно запитала Мальва. – Чорне Сонце мене не спалить?

– Не спалить. Той, хто з первовіку носить на собі цей символ, дозволяє тобі увійти в ці двері. – Ягілка сумно посміхнулася.

– Як це з первовіку? То ви не завжди мешкали в Порубіжжі, так? Як ви сюди потрапили і чому? Адже з первовіку Порубіжжя не існувало… Чи існувало? А якщо існувало, то хто ним правив до вас і що з ним сталося? Його спалило темне сонце, так? – Мальва несподівано для себе засипала Ягілку запитаннями.

Ягілка сердито нахмурилася:

– Хм, пам’ятаєш приказку: не пхай носа до чужого проса, бо в чужому просі сильно б’ють по носі?

– І що? Ну вдарте мене по носі. Я не проти, якщо це допоможе мені більше дізнатися. Ви ж про мене геть усе знаєте, і, напевне, більше, аніж я сама. То чому б не поділитися хоч крихтою мудрості?

Мальва хитро посміхалася самими очима. Ягілка це помітила.

– Ой-ой, майже купила мене. Кажеш «крихта мудрості»? Багато знати не завжди добре. Є час на знання, є час на невідання. І те, й те тільки на користь. Зрештою, крихти мудрості добре знаходити там, де вони розсипані. Що ж, раз ти така допитлива, то розповім тобі казку.

Ягілка подивилася на Мальву, наче питала згоди на це. Дівчина ствердно закивала. Стара почала оповідь:

– Було то дуже давно. Настільки давно, що жоден світ про це не пам’ятає. Одні світи ще не народилися, другі тільки творилися, треті були геть малими, під стіл пішки ходили. Жили собі в ошатному будиночку між світами чоловік та дружина. Чоловіка звали Сварогом, дружину звали…

– Земун, – підказала Мальва. – Ой, та я знаю цю казочку. Мені Лед з Полелем розповідали.

– Що за звичка, дівчино, старших перебивати, га? Ну не знаєш ти цієї казочки. Нíкому тобі було її розповісти. А про Земун та Сварога стільки різного-усякого світами ходить, що кілька днів та ночей можна переповідати…

– Вибачте. Язик мій – ворог мій. Усе поперед батька в пекло лізу.

– Я бачу. Мовчи, глуха, менше гріха. То будеш слухати чи як? – заторохкотіла Ягілка.

Мальва ствердно закивала.

Яга продовжувала:

– Отож чоловіка звали Сварогом, його дружину Земун. І народилися в них дітки, гожі та добрі, і стало веселіше на землі. Маленькі та спритненькі сварожичі наповняли собою світи. І все було б добре, якби не завівся в тих краях ворог небезпечний. Лихий, потворний та невидимий. Він підкрадався до хатинки Земун та Сварога, до світів сварожичів, та шкодив: ламав сади, спалював пшеничні поля, валив ліси, гасив зорі в небі, викрадав сонце. Сварог час від часу вступав у двобій із тим невидимим ворогом. Так-так, Мальво, упіймати чи знищити його було неможливо, бо того, кого не бачиш, не так легко вистежити. Потемніла від горя земля Сварога та сварожичів. Зажурилися всі, навіть темрява зажурилася, бо не було і їй спокою від грізного недруга. Стали сварожичі називати ті небезпечні сили мертвими, бо все, до чого вони торкалися, ставало тліном.

А одного разу взагалі трапилося непоправне. Невидимий ворог настільки змужнів, що став видимим. Тоді здригнулася й задвигтіла земля, коли по ній полізли чорні смердючі потвори. Вони нестримною панцирною лавою сунули і сунули на світи сварожичів. І вело потвор у світ живих Чорне Сонце. Воно ковтало світло, живилося ним, перетворюючи все живе довкола на мертві терени. Тільки велика любов і багато світла могли здолати й Чорне Сонце, і мертвих потвор.

І кинулися назустріч потворам хоробрі сварожичі, билися з ворогом не на життя, а на смерть. Та все намарне. Бо їхні двогострі мечі відскакували від зроговілого панцира ящерів, не шкодячи їм, а Чорне Сонце своїм мертвим вогнем забирало сили. І сини Сварога та Земун мусили відступити. Не зміг зупинити потворне військо навіть сам Сварог, що кидав у плазунів палаючі смолоскипи, небесні стріли, насилав вітри, зливи, пекуче сонце. Проте їхній панцир не горів і не пікся, а дощ тільки більше сердив їх. Допомагало почварам і Чорне Сонце, яке живило їх чорною мертвою силою. І здавалося, що ніщо і ніхто не в змозі той мертвий наступ зупинити.

«Невже настав кінець усьому живому, справжньому, вічному?» – питали один одного сварожичі, подумки прощаючись зі світами та один з одним. І тоді попереду Сварожого війська вийшла жінка. Безбройна, могутня та красива. То була Берегиня Земун, Праматір, дружина Творця.

Вбрана в білі шати, підперезана золотом сонця, наповнена любов’ю до власних дітей, яких мала захистити, вона мовчки йшла на ворога. Тримаючи над головою в серпику місяця багатолике сонце, зорі та долі своїх дітей. Богиня здійняла догори руки, і… чорне військо зупинилося, заворожене її чистотою, величчю та потугою.

Берегиня сміливо рушила з піднятими руками на потворних ящерів, і ті стали панічно втікати. Чорне Сонце, котре ще мить тому вело потвор, вражено зупинилося, наче хтось вимкнув його.

І йшла вперед богиня в білому сяйві своєму, і відкочувався подалі від неї смертельний потворний морок. І тоді загнала Земун чорних мерзотників у глибоку прірву. Закипіла кров потвор у тій прірві, перетворюючи її на бездонне озеро, яке зараз називається Мертвою річкою. Велика Земун втомилася, знесилена боротьбою. Присіла на траві, щоб перепочити і… Остання з конаючих потвор вразила своїм смертельним жалом непереможну Берегиню. А тоді схопила велику Праматір за ліву руку й ліву ногу та зачала тягнути в прірву. Ненависть, агонія та отрута потвори заповнили собою весь простір. Ця ненависть оживила й Чорне Сонце. Щось зловтішно завило та застогнало в ньому. Гидкі чорні щупальця-промінчики заходилися атакувати своїми безжальними мертвотними опіками шкіру Земун. Здавалося, ще мить – і велика Праматір загине. Та жінка врятувалася, в останній момент їй допомогла мудра змія, яка то все бачила. Вона вчасно вихопила Земун з безжальних смертельних обіймів ящера та скинула того в прірву. Земун підняла очі до неба. Чорне Сонце продовжувало наступати. Жінка зашепотіла слова, які колись допомагали їй творити світи, може, і цього разу вони допоможуть. Сила слова буває різною. Вона часто рятує, інколи воскрешає, але вона й безжально вбиває. Чорне Сонце не просто припинило наступ, воно не витримало та впало, простісінько в руки Земун. Щойно воно торкнулося її шкіри, як умить щезло.

Велика Праматір вижила. Переможені сили руйнації повернулися туди, звідки прийшли, – у мертву землю. Одні залишилися назавжди у проваллях Мертвої річки, інші перебралися на той берег та стали там мешкати. Але все має свою ціну, дівчино, і ти про це вже знаєш. Земун дорого заплатила за порятунок своїх дітей. Ліва нога та ліва рука Праматері омертвіли. Стали кістяними. Та це можна було якось пережити, якби не безжальний вогонь Чорного Сонця, яке, впавши до рук Земун, замість убити жінку, наповнило її мудрістю мертвих та ненароджених. Безсмертна душа великої Праматері переродилося.

Земун не могла повернутися у світ живих, але й світ мертвих її не приймав. Вона була ще не мертвою, але вже й не живою…

І зрозуміла Земун, що тепер у неї нове призначення. Тепер вона охоронятиме світ живих від втручань мертвого світу, а світ мертвих – від зваб живого. Тож створила Земун своєю доброю волею новий світ, який нарекла Порубіжжям. Порубіжжя – це світ між світом живих та світом мертвих, між Явою та Навою. І слухаються Берегиню Земун та підкоряються їй з того часу всі: і світ мертвих, і всі живі світи, і світ ненароджених. Бо вона вважається володаркою Чорного Сонця, вогонь якого став частиною душі Земун і яке донині панує в Наві.

Отака історія. І, випереджаючи твої запитання, скажу, що я не Земун. Мене звати Ягілка. Я її донька, наймолодша сестра сварожичів. Коли матінка вступала у двобій із хижими потворами, була вагітна мною. А решта запитань відповіді не потребують, бо це лишень казка. Усе, ходімо, а то ми до наступного заходу сонця не добредемо до суті.

Ягілка відчиняє двері, легко штовхає Мальву досередини, і та, трохи нервуючи, підкоряється. Почуте її добряче зачепило. Вона і справді ніколи не чула такої історії.

– Ну, ось, усе гаразд, дівчинко Мальво, – задоволено прорікає Яга: – Двері тебе легко впустили.

– Що означає легко впустили? – Мальва нервово оглядає себе – руки-ноги цілі. Правда, зовнішній вигляд її міг бути кращим. Сорочка, котру носила у світі Оранти, майже розлізлася та лахміттям звисає на худенькій постаті.

– А те й означає. Ти – споконвічна чистота у своїх бажаннях, що сяє нескінченною владою поза часом. Ти – істота, котра танцює на лезі серпа. Ти готова до переходів і до повернень. Це добре. Порубіжжя радо вітає тебе, дочко Стрибога, онуко великого Морока та великої Мари, ученице славної Птахи – Перуниці-Магури.

І Яга низько схилилася в поклоні. А коли розігнулася, то перед Мальвою знову стояла та сама вродлива і красива жінка, котру вона вперше зобачила над річкою на кручі.

– О! – тільки й промовила Мальва. – Ну ви й метка. А якби мене ваші двері шандарахнули, то що тоді? Я би перестала бути донькою свого батька та ученицею Птахи?

Ягілка посміхнулася, підморгнула Мальві:

– Правильно мислиш, дівчино. Ти б перестала бути.

Мальва хотіла щось уїдливе у відповідь сказати, та передумала, бо у світлиці було прецікаво. Величезна справжня піч займала чи не півкімнати. Піч була стара, порепана, почорніла від того, що давненько ніхто не опікувався нею. У бабусі Горпини теж була піч, але геть інша. Весела… чи що? Може, у такому місці печі веселими не бувають? Запитала саму себе. Запитала й печі, притуливши вушко до її тіла. Піч стогнала. Мальва ясно чула той стогін. Несподівано в голові зродився замисел.

– Пані Ягілко, можна я трохи приберуся у вашій печі? Підфарбую її чи що. Вона якась геть сумна у вас.

Ягілка стенула плечима. Вона не проти. Ніхто досі такого не пропонував, а їй, Ягілці, усе нíколи.

– Ну, якщо ти того хочеш, то будь ласка. Будемо вважати це твоєю платнею-вдячністю мені за те, що я тебе впустила. Під піччю знайдеш вапно, мазники та решту необхідного. Тільки обережно. Піч дуже стара, і якщо її ображати, то може й з’їсти.

– З’їсти? Ви жартуєте, так? – перепитала насторожена Мальва, уже не з таким захопленням дивлячись на піч.

– Зовсім ні. – Ягілка невдоволено скривилася. – Коли ти вже врешті зрозумієш, що я майже ніколи не жартую? А поки ти поратимешся, я відлучуся на півгодини. У мене справи. Гадаю, цього часу тобі стане?

Мальва кивнула. Вона знала, як доглядати за піччю. Не один раз допомагала бабусі прибирати її і всередині, і зовні.

Мальва притулила до печі руку. Ще тепла. Отже, діюча. Зазирати досередини не посміла, згадавши казку про Івасика-Телесика. Може, печеної Оленки там і нема, та вона не стане перевіряти. Годі з неї черепів на частоколі. Тим паче, що піч заслонена. Узяла до рук мітлу. Не втрималася, щоб не запитати:

– Діюча?

Після запитання мітла ледь чудно завібрувала у її руках. Мальва перелякано поспішила поставити її на місце.

Коли за годинку повернулася Ягілка, то неприховане здивування читалося в неї на мармизі. Її піч, стара та незграбна, ураз перетворилася на веселу та барвисту. Була розмальована мальвами та ружами. Ахнула від захоплення – така предивна краса. Біля печі, як годиться, стояли рядочком коцюба, лопата, ступа, мітла.

– Молодець, – похвалила Мальву. – Ти дещо вмієш, виявляється. Не тільки язиком плескати. Дякую за роботу.

Дівчина посміхнулася у відповідь, хотіла щось приємне відповісти, аж тут її очі натрапили на веретено та прядку, котрі стояли неподалік під вікном. Як це вона одразу їх не запримітила? Бо надто захопилася піччю, що ледве не проґавила таку красу.

– Ух ти, – Мальва аж плеснула в долоні від захвату: – Я таке тільки в музеях бачила. А ваша наче діюча. Можна мені спробувати?

І не чекаючи дозволу, простягнула руку до нитки у веретені. Ягілка спритно перехопила її:

– Ні, не можна. І після того як чемно питаєш дозволу, потрібно його отримати, а тоді вже наставляти руці. Зрозуміла, дівчино? А як нитку увірвеш? Упевнена, що зараз не прядеться нитка твого життя?

Мальва швидко забрала руку і вже пильно видивлялася довжину тієї нитки. Довгенька.

– А хто пряде? – зацікавлено запитувала.

– Кого призначено, той і пряде.

– А що, у нього сьогодні вихідний? Чому він не на місці? Хіба так буває і можна зупинятися?

– Ну ти й цікава Варвара, – хитро відповіла Ягілка.

Легко махнула в бік веретена рукою і… Веретено зашуміло, закрутилося колесо. Хтось невидимий пряв чиюсь нитку долі.

– О, не вихідний, просто невидимка, – здивовано пролопотіла Мальва і позадкувала, щоб бодай не сполохати прялю, бо чиясь нитка долі була довгою, але незначний різкий рух і – увірветься.

Задкувала, поки не вперлася в дерев’яне ліжко. Розвернулася. Ліжко як ліжко. На ньому лежало щось схоже на довгий товстий чорний шнур. Той заворушився. Ягілка миттєво відреагувала на цей порух. Говорила прамовою:

– Гагілко, свої. Темна кров у жилах доньки темного бога. Темний бік – це одне з облич Всебога. Інколи, щоб нове зачати, старе потрібно забрати, знищити, вбити. І день змінюється ніччю, літо – зимою, світло – темрявою. І тримається рівновага. Бо віра серця природна, а в природі темрява необхідна, так само, як і смерть. У цій дівчині є крапля крові темного сонця, і Темного світу, і світу Cвітлого, і світу смертного… Бо мати її смертна жінка. Світло у її очах – це не сяйво сонця Cвітлого світу, це проміння темного сонця. Пам’ятай її запах, берегине лона людського, і вбережи.

Тоді Ягілка звертається до Мальви:

– Чи ти готова до того, щоб поділитися з Гагілкою частинкою своєї плоті?

Мальва завбачливо обвиває себе руками. Змія загрозливо сичить.

– Ти маєш це зробити добровільно, дочко темного бога, бо інакше так і залишишся стояти на порозі й нікуди не підеш: ані вийдеш, ані зайдеш.

Мальва не розуміла, чого від неї хочуть. Рішення раптово зринуло в голові. Потрібна її плоть? Що ж, відрізáти собі палець чи вуха вона не стане. Адже кров – це також її плоть, чи не так?

Мальва простягає Ягілці руку:

– Я готова. Можеш узяти моєї крові. Моєї плоті. Я не хочу тут залишатися надовго. І не можу.

Ягілка хапає Мальву за ліву руку, звідкись у її руках з’являється ніж, вона робить на зап’ястку дівчини легкий надріз, нахиляє руку поближче до пащеки змії, а та… Відкриває свого гидкого зміїного рота і пожадливо п’є. Усе відбувається дуже швидко, що Мальва й отямитися не встигає, як уже сидить в іншій кімнаті за столом, а Ягілка омиває її рану водою і заспокійливо мимрить:

– Тепер жодна змія в жодному світі тебе не зачепить. Вони знають твою сутність і смак твого темного сонця. Темне сонце часто обпалює й живих. Тих, хто бачив смерть рідних, хто вийшов з лона смерті. Твоя матінка, щойно тебе народивши, померла. Темне сонце живе в тобі.

У Мальві від того, що відбувається, язик прилипає до піднебіння. Вона ж наче сама запропонувала свою кров, однак усе було аж надто несподівано. Ну, маленький укол в палець і краплина крові, але ж не фонтан…

– Ось так, – бубонить під ніс Ягілка. – Промию добре, і за мить будеш як нова.

– Ага. Я згідна бути як нова, але, будь ласка… – Мальва трохи перелякано дивиться на свою порізану руку та на те, як швидко та безболісно Мертва Ягілчина чарівна вода заживляє рану. – …Не треба більше нічого в мені надрізати і знак Чорного Сонця, який ви маєте на тілі, теж мені не треба робити. Домовилися? Я не хочу ані тавра, ані тату. Я проти. І пропонувати мене, як обід вашій подрузі змії, теж не треба. Нехай навіть вона особлива та врятувала саму Земун.

Ягілка весело підморгує Мальві:

– Ой, дівчинка злякалася! Донька Стрибога чогось боїться? А я думала, що ти як Колобок, котрий від усіх утік.

– Не від усіх, – бурчить Мальва. – У кінці казки його Лисиця зжерла.

– Невже? – хитро посміхається Ягілка. – У викладі смертних, мабуть. А мені геть інший варіант про Колобка подобається. Отой, де всі жили в добрі та злагоді.

– Ага, і стали сухарями, – саркастично додала Мальва.

– Якими сухарями? – не розуміючи іронії, запитала Ягілка. – Гаразд. Не кисни. Ніхто тебе не чіпатиме, не їстиме, і не тавруватиме. Тим паче, не зробить Колобком. Особливі відмітки на тілі мають право носити лишень обрані, а ще жриці та оракули. І то не всі. Наш теперішній Оракул, наприклад, жодної не має.

– Не заслужив? – перепитує здивована Мальва. Скільки вона чула про цього старого діда, про те, що кожне пророцтво – то зморшка на його обличчі, і про те, що Птаха часто вступає з ним у суперечку, не погоджуючись з його пророцтвами.