Читать книгу Зворотний бік світів - Дара Корній - Страница 5

Остап з Дужем ще завидна встигли пройтися світом неврів. Мирослад вирішив улаштувати хлопцям не просто ознайомлювальну мандрівку, а цікаве випробування. Поки Учитель Посолонь з великою Марою складали план, як допомогти світу Білих Вурдалаків ліквідувати наслідки нападу Стрибога та його вітрів, сам Стрибог якось несподівано відступив. І, на щастя, не встиг випалити весь світ неврів. Остап не вірив, що з’ява Посолоня та Мари зупинили його. Тоді що чи хто? Хлопець не розпитував. Лишень робив висновки з почутих розмов. Здається, тут справа в Мальві, яка втекла з Темного світу.

Мирослад з хлопцями йшли лісом. Ліс був доглянутий і з вигляду молодий та дужий. Постраждав від холоду та вогню лишень праліс. Сіра завіса з диму та гару вперто висіла над ним. Нехай і не така густа, як раніше, коли хлопці вперше її побачили. Стало зрозуміло: у пралісі досі щось горить. Сили Перуна поки зв’язані, а Посолонь самостійно не міг ліквідувати наслідки стихій швидко і аж у таких розмірах. Майже всі доступні хмари були виснажені Стрибогом, а їхні потуги використано та скинуто додолу. Частина пралісу затоплена, і з цим теж потрібно було давати раду.

Мирослад щось бубонів собі під ніс. Остап із Дужем мовчки йшли слідком, не дуже прислухаючись до того бурчання. Звісно, бубоніти було чого. Непрохані гості увірвалися в такий досконалий у своїй первозданності світ та накоїли в ньому безладу. Утім, можливо, це було і не звичайне невдоволене бубоніння, а лікувальні замовляння, які мали зцілити поранений світ неврів.

У молодому лісі було чудово: радісно перегукувалося птаство, тепле літнє повітря пестили духм’яні пахощі. Гуділи бджоли, кудись поспішали джмелі, тріпали кольоровими крильцями красені метелики та барвисті бабки, у мурашниках копошилися мурахи. Життя тривало, природа сама себе відновлювала, і Остап знав: зі світом неврів усе буде гаразд, бо стільки потуги та живих соків закладено в цій землі, у повітрі, у деревах, у травах, у небі, що відновитися вдасться і без додаткового втручання.

Дерева в лісі росли настільки густо, що поміж кронами заледве проглядалося блакитне небо та вгадувалося сонячне проміння по блукаючих клаптиках світла, котрі мандрували листочками та гілляччям у верховітті, досить кволо опускаючись додолу. Час від часу зустрічалися великі галявини бурелому, які доводилося обходити. Остап уважно та з повагою спостерігав за тим, як упевнено рухається його дідусь лісом. Навмання знаходив лишень йому відомі стежечки, геть непомітні в одноманітному для незнаючого ока краєвиді. Остап скосив очі на Дужа. Той важко дихав, ноги в нього кровили. Він не мав такого досвіду ходіння босоніж, як Остап.

Неподалік текла річка, до вуха долітало її наполегливе та рішуче жебоніння. Мирослад, передбачаючи запитання щодо неї, перестав бубоніти собі під ніс та кинув недбало через плече:

– Річка поруч. Зветься Стохід. Чому така назва? Скажу! Назва така, бо сто джерел вливають у неї свої води. Річка невелика, але багата на рибу, на раків та різну потрібну живність. Непотрібної живності в природі не існує. Запам’ятайте це! З річкою обов’язково ближче спізнаєтеся, по-іншому бути не може. А зараз… А зараз, хлопаки, вбирайте в себе цілюще повітря світу неврів та старайтеся бути чемними. Не повторюйте чужих помилок. Наприклад, помилок вашої Учительки Птахи.

Несподівано Мирослад став наче вкопаний. Розвернувся до хлопців. Ті також зупинилися та втупилися в чоловіка.

– Цікаво-цікаво, – зловтішно обізвався задоволений почутим Дуж. – І яких таких помилок накоїла наша досконала Птаха? Завжди перша в усьому, завжди найкраща. Невже, Учителю Миросладе, вона тут добряче накапостила?

Учитель Мирослад, здавалося, пустив повз вуха запитання Дужа, тому що заговорив геть про інше і доволі офіційним тоном:

– Дорогі мої учні! За кілька десятків метрів почнеться болото. Прохання бути особливо пильними. Я йтиму повільніше, щоб ви встигали. За мною рухатиметься Остап. Остапе, маєш уважно ступати в мої сліди. Ані півсліду вбік! Це розуміло, так? Дуже, ти йтимеш за Остапом. І не думай дорогою гав ловити чи стріляти очима горобців. Чув? Твоя мати мене попередила про твою неуважність. Розпустили тебе батьки. Ну, нічого, я з тебе дурощі швидко виб’ю. І найважливіше: дурних запитань не ставити, відповідати чітко та коротко, а не запитанням на запитання. Второпали?

Остап закивав ствердно. Дуж хотів щось сказати, та Мирослад випередив його. Він нахилився над хлопцем, різким рухом приклав долоню йому до рота, наблизивши впритул своє обличчя до його:

– Без потреби не пашталякати! Збагнув? Якщо так, то лишень кивни, і я опущу руку. Ну?

Дуж густо закліпав сірими маленькими оченятами, аж сльози на них набігли, та часто-часто закивав.

Мирослад відняв руку від його обличчя. Випростався.

– Тут була вже одна. Ослухалася. Квіточку лілеї захотілося їй зірвати, бач. Ледь не втопилась. А ти її тут садила, щоб зривати?

– Ги-ги, – загиготів Дуж. – Це ви зараз про Птаху?

– Що? Ану цить, капосне, – гаркнув сердито Мирослад. – Ще раз якусь дурницю бовкнеш, то втоплю в болоті. Вона тобі не Птаха, телепню. Вона велика безсмертна. А тобі ще до її рівня плазувати й плазувати. Якщо тебе Мара Перемінником й нагородила, то це ще ніц не означає. Принаймні тут, у світі неврів. Зрозумів? Повторюю для недалеких ще раз! У нас не заведено багато гомоніти. Лишень уважно слухати і виконувати настанови Учителя. Без дозволу нічого не чіпати, навіть на чверть кроку вліво чи вправо від мене не відходити. Квіти не рвати, траву без потреби не топтати, ходити обачно та тихо. Тут усе живе довкола: і в землі, і у воді, і в небесах мешкають творіння божі.

Мирослад грізно дивився на Дужа. Той його явно дратував.

– Запам’ятай, матолку! У світі смертних неврів ти стаєш також смертним. Забудь тут про свою вищість, і про Перемінника, і про таточка з мамкою забудь. Тут я тобі і Перемінник, і татко, і дві мамки вкупі. Невридія невігластва не пробачає. У нас діє найважливіший із законів – химородництво природи. Це єдність усього живого і неживого також. Бо й камінь – носій духу. Так вважають неври. І не сперечайся, поки не отримаєш відповідь. Закарбуй на своєму безсмертному носі: тут ти без моєї допомоги та без допомоги мешканців Невридії мертвяк. Отож, невдахо, наразі ти просто муха, що заплуталася в тенетах павука. Чув?

Мирослад перевів очі на ноги Дужа. Бо той стояв, утупившись у них. З ним ще ніколи ніхто так зневажливо не розмовляв. Боліли ноги, боліло все тіло, шуміло в голові. Мирослад недобре вишкірився. О, він не стане нікого жаліти! Тим паче, оцього невдаху. Роздряпані до крові та розпухлі ноги юнака – то найменший з тих негараздів, які незабаром упадуть на голову незрілого духу. Сердито гаркнув:

– Не смій скиглити, хлопаку, що тобі ноги болять. Мені от душа болить, коли дивлюся на таке нездарисько, як ти. І що мені робити, скажи? Терплю. І ти терпи. За мною!

Мирослад розвернувся і пішов уперед. Його полотняна сорочка миготіла білим пелюстям між зеленими кущами, високими деревами. Дуж насупився і, врешті, надовго вмовк. А ґрунт під ногами тим часом зробився м’яким, наче тісто.

Краєвид довкола змінився. Ліворуч відкривалося плесо річки. Стохід тут був повноводим та дуже спокійним. По ньому плавали дикі качки різних мастей, і чорні лебеді, і білі лебеді. Мирослад рухався неквапно, але не настільки, щоб можна було ненадовго зупинитись та помилуватися краєвидами.

І враз Миросладова дорога повела їх майже серединою водойми. Справа та зліва відкривалося широке вологе безмежжя, а вони йшли ледь помітною смужкою суші, котру вкривала тонким шаром вода. Чап-чалап під ногами. Праворуч бобри щось там будують. Чап-чалап – ліворуч неймовірно красиві та граційні трясогузки… Остап тепер розумів, чому Мирослад наполягав на мовчанці: він хотів, щоб вони менше марнували сили на розмови і змогли швидше увійти у його світ. Бо слова майже завжди недоречні, коли мусить говорити серце.

Свій дух мають і ліси, і води, і небо. І власну мову теж. Так казала Птаха. Остап уважно слухав мову світу неврів. Вона була геть іншою. Не такою, як у Яровороті, не такою, як у тих світах, де він уже побував. Він слухав мелодію свого серця, яке билося в грудях не сполоханою пташкою, а радісно, майже щасливо тріпотіло. Він нарешті був удома. Він не відчував таких емоцій ніколи, навіть коли закохався. Бо це було цілком інше почування. Навернення до себе, справжнього. У світі Замерзлого Сонця його серце перетворювалося на замерзлий світ його матері, майже зупинялося. А тут… Це був рай, його батьківщина, його рідна земля. ЙОГО.

І Остап заплакав. Він повернувся додому. Сльози котилися його лицем, і тільки сонце могло бачити ті сльози. Тільки Дажбог міг витерти їх. Але він не поспішав цього робити. Деякі сльози мусять бути виплаканими, щоб серце мало змогу відкритися. Остап відчув, як з очей, з вух, з його чола, з усього його тіла сповзає додолу якась дивна млість та полуда. Почувався наядою, котра скидала одежу для того, щоб перетворитися з підводного нещасного непривабливого хробачка на прекрасне летюче створіння. Скільки таких одеж йому доведеться скинути? Але твердо тепер був переконаний – він удома і він, не вагаючись, це робитиме, бо тут не судитимуть, а допомагатимуть, не сміятимуться, а підбадьорять, не знущатимуться з помилок, а покажуть, як виправити. Добре, що ані Мирослад, котрий йшов попереду, і Остап бачив тільки його потилицю, ані Дуж, який гучно сопів за спиною та був зайнятий власними невеселими думками, не бачать його сліз. Це сльози очищення, і вони не для огляду.

Справа від стежки розгорталося розцяцьковане білими лілеями плесо. Остап посміхнувся. Можливо, тут оступилася Птаха та ледве не втонула в болоті. І це мало змінити її, зробити ліпшою. Якщо не найліпшою. Бо ця стежина життя, якою веде їх Мирослад, не проста. Ти її не запам’ятаєш, вона змінює час від часу свій напрямок. Її потрібно відчувати, як усе в цьому світі. Зрештою, як усе у всіх світах. Відчувати серцем. Остап ще не вмів. Знання відкривалося йому, але знання – це ще не все. Мало знати, потрібно вміти. І він цього прагнув усією душею. Тепер знав – він нічим не гірший від Мальви. Він їй рівня. Він один з них. З безсмертних.

Раптом за спиною натужно та жалісливо завив Дуж. Остап обернувся та обімлів. Дуж, з виряченими очима і зі страшним переляком у них, стояв непорушно і гидливо морщився. Усі його видимі частини тіла були рясно вкриті п’явками. П’явки були навіть у вухах. Масні, розкішні, чорні.

– Е-е-е-е-е, – Дуж гидливо скидав їх рукою додолу, натомість на місці тих, котрі падали у воду, дивним чином з’являлися нові.

– Ану припини, довбню, махати руками. Не кричи і не ворушись, а то вони тебе з’їдять, – обізвався Мирослад. Остап не озирався на його голос, однак почув у ньому іронічні нотки. Той жартував. Дуж Миросладу геть не подобався. А Остап усе більше й більше жалів хлопця.

– Хм, уперше таке бачу, – вів далі Мирослад. – Дивина та й годі. Досі ніхто з моїх учнів не мав такої шаленої прихильності п’явок. Вони від плавнів за нами женуться. Сміхота. Тут, на сонці, вони просто не водяться. П’явки чомусь вважають тебе, Дуже, ворогом. Ти для них жертва. А знаєте, хлопці, які вони цікаві та унікальні? П’явки можуть довго переслідувати свою жертву за запахом. Саме завдяки такому заохоченню п’явки можуть обходитися без їжі майже шість місяців. Присутність ворога стимулює їх до виживання.

Мирослад спритно обійшов Остапа і зовсім не провалився під воду. За мить опинився біля Дужа. Зірвав з-під його ока дуже масну п’явку та майже радісно повідомив:

– Рот п’явки має три щелепи і триста зубів, які з легкістю впиваються в шкіру, а завдяки еластичній будові свого тіла під час їди п’явка здатна збільшуватися в розмірі аж уп’ятеро. Взагалі-то, хлопаки, п’явка – ненажерливий хижак. І харчується, крім крові Дужа, різноманітними дрібними тваринами: молюсками, личинками комах, хробаками, мальками риб, пуголовками. П’явка розмножується у віці трьох років. Запліднені яйця вона відкладає десь приблизно у вісім коконів, у кожному з яких міститься близько тридцяти яєць. Кокони поміщаються у вологу землю біля води. Зародки розвиваються в коконах протягом тридцяти днів і залишають їх уже цілком сформованими. Ти таки їм гарно смакуєш, Дуже!

– Навіщо ви це все нам розказуєте? Заберіть їх негайно з мене, будь ласочка, – благально зашепотів Дуж, пам’ятаючи застереження гучно не розмовляти.

– Навіть не подумаю, – задоволено заявив Мирослад. – Це дуже корисно. У твоїх жилах, Дуже, очевидно, тече якась геть паскудна кров. П’явки світу неврів це відчули. Ти ворог і чужак для цього світу. То вони тобі трохи кров почистять. Голодна п’явка висмоктує «стару» кров, так що свіжа кров, збагачена повітрям світу неврів, надходитиме у твоє тіло, аж поки воно остаточно не очиститься.

– Е-е-е-е, і як довго мене очищатимуть? – нещасний Дуж майже плакав.

– Ну-у-у, – Мирослад вдав, що замислився, наче щось важливе згадував. – Може, тиждень, може, два. А мо’, й місяць… Залежить від ступеня твоєї засміченості.

Мирослад ледве стримувався, щоб не зареготати. А бідний Дуж просто вірив у все, що йому казали.

– От доберемося до суходолу, а там подивимося, що можна зробити. Отож рухайся повільно, не сіпайся, бо вони тобі всю кров вип’ють і ти просто не дійдеш.

– Я не хочу. Я не можу. Я хочу додому. До мами і до тата, – уже не шепотів, а плаксиво підвивав Дуж.

– О, нарешті, чарівні слова. – Мирослад підморгнув Остапу. – А я з твоєю мамою побився об заклад. Вона мене запевняла, що ти взагалі не проситимешся додому, бо достолиха мужнім вдався.

– Ви це навмисно. Ви до мене чіпляєтеся. Так нечесно. Ви самі намовили цих потвор. Чого ваші п’явки не займають Остапа, цього смертного нездару? – Дуж принизливо заскиглив. – Зніміть з мене кровожерців. Я хочу додому, до Яровороту.

– Хм, – вдавано сумно промовляв Мирослад. – На жаль, не можу назад тебе вернути. Ти пройшов через ворота, які впустили тебе за умови, що ти навчишся мистецтва перевертництва. Інакше – будеш тут вічно кукурікати та п’явок годувати. До речі, непогане призначення для безсмертного. Пастуха п’явок у нас досі не було. І ще одне. До Остапа не чіплятися. Він, на відміну від тебе, чемно мовчить і не скиглить.

Мирослад скуйовдив Остапові чуба.

– Ну шо, хлопаку, пішли. А це нездарисько як собі хоче – або лишається на болоті, або хай за нами йде, якщо не боїться спливти кров’ю.

– Я, я, я… – Дуж плакав. Сльози горохом котили його обличчям, і Остап ураз помітив, що в тих місцях, де вони зачіпали п’явок, ті самі собою відвалювалися і падали у воду.

Остап рішуче кинувся до хлопця. Відірвав кусень своєї сорочки, намочив у воді, тоді витер нею сльози Дужа та заходився активно скидати з його тіла набридливих п’явок. Ті без зусиль відпадали від тіла хлопця та зникали у воді, не повертаючись. Дуж умовк, перелякано спостерігаючи за діями Остапа. Коли всі п’явки були відчищені, Остап тицьнув у руки Дужеві мокру шмату і сказав:

– Щойно знову полізуть, скидай нею. Твої сльози – то наче протиотрута. П’явки світу неврів чомусь бояться твоїх сліз.

Дуж у відповідь лишень закивав.

Остап повернувся в бік Мирослада. Той неквапом рухався вперед. Хлопець не став його гукати та просити, щоб зачекав. Він не розумів жорстокості діда. Чому він так? У чому завинив Дуж? Невже він не знав про те, як діють сльози? Чи це урок на уважність?

Остап зачекав, коли Дуж отямиться. Спитав, чи може йти. Той знову ствердно закивав. І тільки тоді Остап рушив уперед. Він легко міг схибити і звернути не туди. Спина Мирослада бовваніла попереду, дід ішов виміряним упевненим кроком. Остап з Дужем не встигали. У Дужа досі тремтіли ноги. І Остап, здебільшого інтуїтивно слухаючи себе, долав болото та вибирав напрям руху.

Йшов, орієнтуючись на спину Мирослада. Той не озирався. Невже образився на онука, котрий пожалів Дужа?

Остап увесь спітнів від напруження. Здавалося, що з вух от-от повалить пара. Усередині все наче палахкотіло. Слухав звуки, читав знаки на воді.

А довкола сердито булькало та крехтіло. Кожен звук упивався масною п’явкою в розум. Наблизився до верболозу, що праворуч від стежки. Зламав суху гілку і час від часу тикав нею перед собою, перевіряючи про всяк випадок інтуїтивно обраний шлях.

Плавно ступав з горбка на горбок, ставлячи ногу в центр купини та спираючись на палку. Ще одну виламав і дав Дужу. Той тільки кивнув розуміюче. Говорити й справді геть не хотілося і, зрештою, не мав права, бо слухав зараз мову болота.

А потім ішли хистким ґрунтом дрібними кроками без затримок. Спина Мирослада вже не маячила попереду. Вони безнадійно відстали.

І Остап розумів, що це його перший урок у світі неврів. Урок на уважність та на везіння.

Старався уникати яскравих зелених плям на болоті. Відчував: під ними заховані водяні «вікна». Бо де більша зелень, там і більше води. Згадував, як рухався Мирослад. Він уникав і ділянок зовсім без рослинності та мочарів, що виглядали як милі зелені галявинки поміж деревами. «Під тонким шаром моху чи трави може бути трясовинне озеро, – бубонів собі під ніс Мирослад, а Остап то добре чув. – У ньому – вірна смерть. І якщо зробив крок, а земля одразу ж наче пішла хвилями або ж довкола ступні починає швидко збиратися вода, то втікай – це сплавина. Обережно, але швидко забирайся з неї. Прохідне ж болото густо вкрите травою з осокою та мохом, має трохи сосон». Остап хвалив себе за те, що вмів слухати. Болото було прохідне.

Нарешті вибралися. Остап озирнувся на Дужа. Той важко дихав, але був живий, і переляк від п’явок майже минувся. Ледве не подякував йому за те, що не стогнав дорогою, не скиглив, дав можливість Остапу зосередитися та вивести їх з болота.

– Пити хочу, – сказав Дуж. Нахилився над болотом, зачерпнув в одному з мочарів води, обтер тіло, голову, намочив обличчя.

Остап мовчки спостерігав за діями товариша по нещастю, обдумуючи, як далі діяти. За болотом починався ліс. А в ньому легко загубитися, бо там напрямки й орієнтири у вигляді білої сорочки Мирослада будуть відсутні.

Дуж випростався і… На його сполотнілому обличчі нізвідки взялася печать жаху. Губи тремтіли, очі по вінця заполонив страх. Дуж дивився на когось чи на щось за спиною Остапа.

Остап обережно розвернувся. Неподалік, під кущем бузини, стояв великий сірий пес і незадоволено шкірив на них зуби. Остап уважно придивився до звіра. То була вовчиця. Він стільки разів ходив на полювання зі Стрибом, що вже добре вивчив усі звички звірів та легко розрізняв їхню манеру рухатися чи міг передбачувати їхні плани.

Згадав слова Стриба: «Вовк – ідеальний сім’янин: не влаштовує скандалів, не ходить наліво, не заводить собі молоденьку вовчицю, усю здобич приносить у сім’ю. Дуже любить своїх дітей. Про вовченят зазвичай піклуються не тільки батьки, а й уся зграя. Свої почуття передає за допомогою міміки і рухів тіла. Те, як вовк тримає хвоста, свідчить про його домінування в зграї. Ватажок має високо піднятий хвіст, його „піддані“ – опущений, а ті, хто стоїть на найнижчому щаблі у вовчій сім’ї, підбирають хвоста. Хвіст потрібен вовку і для того, щоб висловлювати свої почуття. Якщо хвіст задертий і його кінчик трохи зігнутий, це означає, що вовк цілком упевнений у собі. У дружньо налаштованого вовка хвіст опущений, але кінчик його дивиться вгору. Вовк з підібганим хвостом або чогось боїться, або так повідомляє про свою симпатію».

Вовчиця мала хвіст задертий догори, з трохи зігнутим кінчиком. Вона була впевнена в собі. Остап і сам не знає, що тоді з ним сталося. Діяв інстинктивно. Рішуче попрямував до вовчиці. Став перед нею навколішки, зазирнув в очі. Погляди схрестилися. Старався передати їй власні думки, сказати, що вони не вороги, просто заблукали, і просив допомоги, просив упустити до лісу, просив дати можливість вибратися живими і, якщо її ласка, не шкодити подорожнім, які глибоко шанують світ неврів.

І сталося диво. Вовчиця опустила хвоста. Замружилася. Остап обережно погладив її по голові. Вона поклала лапу йому на руку. Тицьнула носом.

Краєм ока побачив, як Дуж, блідий та переляканий, ледве не знепритомнів від побаченого.

Вовчиця розплющила очі, трохи спантеличено глипнула в бік Дужа, тоді розвернулася та рушила в глиб лісу. Остап махнув рукою до Дужа, кличучи того за собою.

Вовчиця бігла попереду, показуючи їм дорогу. Часом зупинялася, нюхала повітря чи озиралася, перевіряючи, встигають за нею люди чи ні, а тоді знову продовжувала бігти. На широкій галявині зупинилася. Сіла, повернула голову в бік високого схилу, зарослого травою. Схоже, вказувала на те, що вони прийшли. Остап повторив свій попередній ритуал. Став навколішки перед вовчицею, зазирнув в очі, подякував від щирого серця, посміхнувся їй, вона кивнула, понюхала руку і, не озираючись, подалася у своїх справах, не звертаючи жодної уваги на Дужа.

А Дуж тим часом, приголомшений усім, що трапилося, наблизився впритул до Остапа, розвернув обличчям до себе, схопив за плечі, затрусив:

– Що це було, Остапе? Ти розмовляв з вовком. Я сам бачив. Звідки ти знаєш їхню мову? Хто ти такий насправді? Хто?

Але Остап не встиг відповісти Дужу, бо з-за куща глоду вийшов задоволений та усміхнений Мирослад і неголосно та бадьоро сказав:

– Нічого особливого не трапилося, Дуже. Ти нещодавно обізвав Остапа смертним нездарою, то я повертаю твої слова назад. Остап – син безсмертного, дитина світу Білих Вурдалаків, мій онук, що за правом крові позначений Перемінником. І він нарешті вдома. Остапку, ти чудово впорався з усіма випробуваннями. Я був упевнений, що в тобі є сила. Рідна земля, її кров збудили твої потуги. О! Тобі перевертництво не потрібне. Ти вмієш говорити з тваринами їхньою мовою. Легко і без зусиль. І навіть більше тобі скажу: вони тебе чують та скоряються. А знаєш чому? Вовки добре відчувають людський підступ, злі наміри, навіть якщо їх загорнути в солодкі обіцянки. Але ти інший. Ти – справжній. Ти – частинка твого світу. Для чого тобі перевертництво? Тобі не потрібно міняти подобу, щоб порозумітися з великою та чисельною родиною Творця, ти можеш залишатися у своїй і все добре розуміти. Такий талант серед безсмертних та смертних велика рідкість. Твоя бабуся теж так уміла. Єдина на моїй пам’яті. Це досконалість, онучку.

Остап уважно подивився на Мирослада, свого Учителя та дідуся:

– Ви розкажете мені про неї? Хто вона була і де тепер?

– Розкажу, онучку, обов’язково. І про батька твого теж розповім. Досі вважав його найліпшим своїм учнем, та щось мені здається, що ти його обженеш. До речі. Як один із представників світу неврів, навіть якщо перевертництво тобі не потрібне, ти мусиш пройти вишкіл для ініціації, тобто для посвячення, переходу. А ось ти, Дуже, маєш подумати, поки ми ще не увійшли в Оселище, хто ти тут – учень, котрий має отримати свій тотем, чи людина, яка хоче чогось більшого. Тобі, хлопче, є куди зростати. Та, на жаль, твої батьки так щільно пригвинтили тебе до себе, що сотворили майже подвиг, віддавши у світ неврів на науку. Думай, хлопче!

Остап сумно посміхався, Дуж перелякано кліпав очима. Одному приємно було слухати слова Мирослада, інший майже нічого не розумів – стрес, жах того, що довкола відбувалося, вибили його з реальності.

Остап думав над почутим. У нього, крім віднайденої сім’ї, знайшлася ще й давня історія його родини, спадкова історія…

– Ну що, хлопаки, рушаємо до Милограда, головного міста світу неврів.