Читать книгу Зворотний бік світів - Дара Корній - Страница 6

Учителька Птаха одного разу сказала таке: «Найпростіше зазвичай буває найскладнішим для розуміння». Тоді Остап не второпав і маленької крихти з тих слів. Як то найпростіше може здаватися найскладнішим? Тепер він Птаху починав розуміти. Світу неврів, як жодному іншому світу, ідеально пасував такий вислів.

Світ Білих Вурдалаків був доволі простим і тому незбагненним. Жодних матеріальних привілеїв для тих, хто входив до когорти старійшин роду, не існувало. Питається, а для чого тоді старатися увійти в ту когорту? А от старалися і входили зазвичай лишень ті, хто і справді заслуговував. Ані родинні зв’язки, ані підкупи тут не діяли. Жодного натяку на багатство. Питається, де справедливість? І чому той, хто може більше, хто розумніший, спритніший, талановитіший, отримує рівно стільки, скільки йому потрібно для життя і не більше, як і решта мешканців світу неврів? Нікому й на гадку не спадало вважати це несправедливістю. Чому? А тому, що всі завжди отримували найнеобхідніше. Решта не мала значення. У кожного з роду неврів був дах над головою, теплий зручний одяг, смачна поживна їжа на столі. Однак найважливіше таки полягало в іншому: кожен невр мав умиротворення в серці та справдешню віру в справедливість створеного батьком Родом. Бо для чого статки, багатства, розкіш, якщо душа твоя брудна? Неври впевнені в тому, що душа після смерті повертається додому, бо належить вона великому батьку Роду. Тільки чиста душа вільно входить у ворота Вирію. А брудна? Краще того не знати… Брудні душі, вважають неври, вертаються назад і стають андрофагами.

Тіла покійників неври віддавали болоту. Тож і по смерті залишались частинкою рідного світу. Найбільшою ганьбою і прокляттям вважалася смерть від рук андрофагів, людей-звірів, котрі жили поруч. Ті з’їдали тіла своїх ворогів, зрештою, власних немічних батьків теж, вважаючи, що таким чином перебирають на себе їхні знання. А кості? Усе викидалося в болото, крім черепів. Ті, як високі відзнаки, носив андрофаг із собою. На поясі чи в торбі за плечима.

Про це Остапу та Дужу розповідав Мирослад, коли вони йшли Милоградом. Остап зацікавлено крутив головою, жадібно вловлюючи і запахи, і звуки світу неврів. Це батьківщина його батька і діда, а отже, і його. Прямі, наче стріли, вулички, не те що в Яровороті, там вони кругові, а ще – дуже-дуже скромні обійстя. Біленька низенька хатинка, яка, якщо уважно придивитися, побілена лишень з того боку, де двері, поруч, іще нижче, якесь господарське приміщення. Крихітне подвір’я, ним шмигає домашня птиця, дрібні діти та замурзане порося. Над хатинами геть нема димарів. Остап вирішив, що він пізніше запитає Мирослада чому.

Мирослад із задоволенням показував хлопцям, що тут і як. Аби не дуже муляти очі та відволікати мешканців Оселища від роботи, він повів хлопців до свого обійстя. Присадкувата зграбна хатина тулилася до високих смерек лісу. Крихітне подвір’я було обгороджене низьким тином. Стіни хати складені з кругляка, комори і сіней – з брусів. Зовні добротно побілено тільки стіни тієї частини, яка проглядається з дороги, і, звісно, сіни. Над солом’яною стріхою здіймався комин. Ним і відрізнялася хата Мирослада від решти будиночків в Оселищі. Питання комина ще більше зацікавило Остапа. І він ледве стримався, щоб не зачати розпитувати. Бо до чого тут комин, коли, мабуть, є речі набагато важливіші. І що тоді подумає про нього дідусь Мирослад? Напевне, вважатиме його геть несерйозним. Дідусь оповідає йому про вагомі речі: про батька Рода, про андрофагів, а онук – ляп про комин…

Та Остапа в Мирограді цікавило геть усе. І навіть комин. Він жадібно вбирав у себе нові знання. І зовсім без огиди, на відміну від Дужа. Той переважно мовчав, однак на його обличчі висіла грізна печать вселенської скорботи та невдоволення. Звісно, Мирослад то бачив та робив вигляд, що йому байдуже. Остап завжди спокійно сприймав скромність у побуті. Він легко міг заночувати, при потребі, і під відкритим небом у степу, і в густому дрімучому лісі. Часті «лови вітру» зі Стрибогом привчили його до цього.

На подвір’ї Мирослада росла звичайна трава. Жодних тобі квітників чи бодай грядок перед хатою, як то велось у Яровороті. Трава акуратно скошена. Господарських приміщень поряд не видно. Отже, Мирослад не тримає живності: ні курочок, ні качечок, ні чогось крупнішого.

Майже посеред подвір’я стояла груша, а під нею – невеличкий добротний стіл та зграбна лава. Неподалік – звичайна криниця з журавлем. От і всі особливості обійстя Учителя Мирослада. Дуж невдоволено хмикнув. Невідомо, чого він чекав. Але вже точно не такої бідосі.

Мирослад не зважав. Лишень хитро посміхався в густі вуса. Приязно показав рукою хлопцям на хату, запрошуючи увійти. Зайшли. Спочатку потрапили в крихітні сіни, прибудовані до хати. Сіни теж нічим особливим не вразили. Це була невеличка кімнатка з манюсіньким віконечком, крізь яке в приміщення потрапляло світло. Вікно мало тільки раму, без шиби чи ляди, яка б його затуляла. Під вікном стояла лава. На ній – дерев’яне цеберко з водою та дерев’яний кухлик поруч. Мирослад підійшов до відра, зачерпнув води і пожадливо випив усю до краплі. Набрав знову по вінця. Простягнув кухоль хлопцям. Дуж відразу відмовився, гидливо зморщивши носа. Як це пити з чужої посудини? Він цього не розумів. Натомість Остап із задоволенням вицмулив усе. Вода була смачна, навіть трохи солодка. Загрозливо загурчало в животі. І тільки після цього згадав, що за всіма пригодами геть нічого нині не їв. Ще як повечеряв учора. Бо вранці, коли збирався у світ неврів, так поспішав, що було не до сніданку. Зрештою, навіть якби не поспішав, то навряд чи поїв би. Трохи нервував.

Під лавою стояла невеличка дерев’яна мисчина. У ній, на денці, щось біліло. Учитель Мирослад, очевидно, тримав удома кота.

– А-а-а, це сусідська кицька Мура до мене інколи навідується. – Побачивши здивування на мармизі Остапа, радо відгукнувся Мирослад: – Полює, значицця. Господиня серйозна. Вдома всіх мишей виловила, то за сусідських узялася. А я тільки радий такому товариству. Тому й віконце в мене навстіж, і двері із сіней до хати не зачиняються. Авжеж, і молочко для киці є. І до молочка також припас дещо. Молоко мені два рази на тиждень добрі люди приносять. Молоко смачне, козяче. Захочете, пригощу. А зараз прошу до хати.

Мирослад став на порозі, затуляючи прохід, і скоромовкою заговорив, здіймаючи догори руки:

– Благослови, Свароже-Роде, прожиті в цій оселі в молитві та й вдячності твоєму великому лику ночі та дні! Даруй їх ще рівно стільки, стільки ти кожному з нас наміряв. Ласкаво запрошую, дорогі гості!

Говорив це шанобливо, ледь чутно та дуже емоційно. Наче той, кому це адресувалося, уважно його слухав.

Нахилившись, переступив поріг хатини і вже зсередини кинув:

– Заходьте, хлопаки. Чим хата багата, тим і рада!

Першим пірнув услід за Миросладом Дуж, а за ним і Остап.

Вони опинилися в доволі затишній світлиці. Вона чимсь нагадувала Остапу світлицю бабусі Горпини. Не розмірами, бо в Горпини кімната була втричі більша. А налаштуванням, духмяним запахом сіна, чебрецю, м’яти, любистку. Остап розглядався. Досить великі вікна запускали багацько світла. Дивина, але вікна були засклені. То в Невридії є скло? Звідки? Остап задумливо втупився в чисті прозорі шиби. Мирослад перехопив погляд хлопця:

– А це вже моя слабкість, хлопаки. Довго терпів, та не витримав. Називайте, як хочете, але… Ну, не подобаються мені хати з маленьким вікнами і без скляних шиб. Тож інколи ми міняємо хутра цінного звіра на скло. І не тільки на скло, але в межах розумного.

– А де міняєте, і хто міняє, і за скільки? – нахмурився Дуж. Скло таки дуже контрастувало з побутом та укладом життя неврів.

– А це не твого куцого розуму справа, Дуже! Ти в моїй хаті гість, але й гостю тре’ честь мати і не пхати свого шмаркатого носа, куди не просять.

Мирослад невдоволено дивився на Дужа, той його знову роздратував. Очевидно, щоб заспокоїтися, чоловік підійшов до печі. Плеснув рукою по ній:

– Піч – моя гордість. Красуня. Вона обігріває всю хату. І коли починається в Невридії сезон дощів, то від вологості та сирості тільки вона й рятує.

По обидва боки від печі виднілися нещільно причинені двері. Мирослад махнув рукою в бік одних:

– Там – моя кімната. Нічого особливого. Стіл, лежанка. А за дверима, що лівіше, – комора. Отака нехитра господарка у звичайного невра. Ну, що стали? У ногах правди нема. Сідайте, хлопаки, де бачите.

Під вікном стояла лава і стіл. Біля печі – тапчан, укритий старим вилинялим кожухом зі шкіри якогось звіра. Дуж плюхнувся на тапчан, Остап примостився на лаві. Мирослад витяг з-під столу табуретку та всівся на неї:

– Милоград – одне із найбільших Оселищ світу неврів. Крім нього існує ще шість, схожих за укладом. В Оселищі всі хати однаково скромно обставлені. Ну, ви ж це самі бачите. Більшість часу неври проводять на вулиці в трудах щоденних та праведних. Хата – то сховок для ночівлі, місце, де зберігається сякий-такий нехитрий харч, начиння, одяг. Звісно, найважливішою річчю в хаті є піч. Та ви то вже зрозуміли. Печі виліплюють з глини, димаря вони не мають, тому піч завжди знаходиться праворуч від вхідних дверей. Моя піч особлива. І тому вона не справа від вхідних дверей. А в чому особлива, ану відгадайте?

– Вона має комин, – вихопилося в Остапа.

Мирослад задоволено закивав:

– Таки-так, Остапку. Ну мусить старійшина мати хоч якісь привілеї. До речі, тим моя хата і виділяється з-поміж решти. Третину моєї кімнати займає лежанка для спання. Вона, звичайно, улаштована при тій стіні, де піч. І тепло, і затишно.

– Ми будемо жити з вами в цій хаті і спати на одному лежаку? – запитав стурбований Дуж.

Він уже оговтався від пригод на болоті та від того знання, яке відкрилося йому. І про походження Остапа, і про вміння того вільно ходити болотом, боротися з п’явками та розмовляти з вовками. І тепер дивився на Остапа насторожено.

– Хм, що означає – ми? Ти, Дуже, поки житимеш точно тут. Усе необхідне для життя віднайдеш, якщо захочеш. Розпорядок дня такий: уранці до сходу сонця встаєш, далі – умивання у Стоході. Не тільки писок та вуха мочиш у воді, а вмивання серйозне – усе тіло добряче миєш. Бо перед молитвою-подякою Творцеві чистими мають бути як помисли, так і тіло. Потім – щоденна ранкова молитва біля святилища Роду. Ми його минали, хлопаки, коли до мене йшли. Воно якраз у центрі Милограда. Тоді сніданок. А відтак… Заняття. Остап займатиметься в школі, разом з учнями-неврами. У тебе, Дуже, осібне навчання. Вчитиму тебе тільки я. Хоча… Ти будь-якої миті можеш передумати та стати одним з учнів школи переходу. Тебе ніхто поки не квапить. Думай.

– Е-е-е, той… Що означає – встаєш? А ви, Учителю, хіба тут не ночуватимете? – несміливо перепитав Дуж, правою рукою обережно мацаючи те, на чому сидів.

Дуж скривився ще більше. І подушка, і матрац, і, напевне, перина в господі Мирослада були із сіна. Схоже, доведеться спати, як худобині.

– Я? Ги! А що, маленький хлопчик Дужик боїться темряви? – зіронізував Мирослад, спостерігаючи за його реакцією.

– Ні, темряви я точно не боюся, – сердито бовкнув Дуж. – Уже спитати нічого не можна? От ви, Учителю, усе іронізуєте і не цікавитеся нашим здоров’ям. Хоча… Це дуже важливо. Хіба ні? От мені, наприклад, болять нестерпно ноги. Я так багато ніколи босяка не ходив.

І Дуж виставив перед собою напоказ розпухлі в подряпинах та синцях ноги.

– Та тю, які ми ніжні, – без співчуття кинув Мирослад. – Це я маю перейматися твоїми ногами? Болить, то скажи. Ачей, язика тобі п’явки не відкусили. Хоча, шкода, що твій язик-тіпаха при тобі. Менше б дурні молов, якби його позбувся. Онде, під тапчаном, на якому сидиш, стоїть глиняний горнець. У ньому зварена мазюка для таких потреб. Обмаж добре нею болючі місця, і за кілька годин усе загоїться.

Дуж нахилився, намацав глиняну посудину, дістав її, зняв накривку і гидливо поморщився. Те, що було всередині, мерзенно смерділо. Мирослада потішила така реакція хлопця:

– Ой, королевичу без королівства, чо скривився, мов середа на п’ятницю? Ти це їсти не будеш, воно не їстівне. Ним треба мазати ноги, а не нюхати. Бо не всі ліки гарно пахнуть. То що тобі важливіше – здорові ноги чи запах?

Набурмосений Дуж запхав руку в горнець та заходився натирати смердючою мазюкою ноги.

– Остапку, онучку, – тихо й лагідно заговорив Мирослад, – тобі мазюка не потрібна? Ноги не болять?

Остап стенув плечима. Його ноги не боліли. Але втому він відчував. От від чого, від чого, а від гарного перепочинку, навіть сну, не відмовився б. Натомість сказав:

– Ні. Усе гаразд. Ноги не болять. Я звик багато ходити босоніж.

Мирослад задоволено кивнув, спостерігаючи уважно за діями Дужа:

– Ну шо, натер? На ніч повториш. І на ранок будеш мов новий. Учися ходити босяка, небораче. Тут немає взуття і ніде купити чи на щось обміняти. Для неврів дуже важливо ходити босоніж. Вони вважають, що батько Род створив першу людину зі складки на своїй ступні. Тому тут не заведено на місце істини та сили чіпляти пута. Зрозумів?

Дуж сумно кивнув. Ту ж саму байку він чув від Посолоня. Мирослад продовжував:

– Отже, Дуже, моя хатина повністю у твоєму розпорядженні. Ти запитував – відповідаю. Я тут майже не живу. Лишень інколи, при наглій потребі, ночую. Бо перебуваю здебільшого в школі, разом зі своїми учнями, яких готую до великого переходу. Харчуватимешся в сусідки. З нею домовлено. Я ж щоденно буду навідувати тебе. Даватиму тобі завдання, учитиму, при потребі сваритиму. Та не бійся. Сам ти не залишишся і за тобою наглядатимуть, щоб у халепи не встрягав. А мо’ все ж з нами, до школи? Подивишся, як я готую учнів до великого переходу. Тобі сподобається.

– До чого? – Дуж невдоволено перепитав. – Що ще за перехід такий? І взагалі, для чого тим смертним телепням безсмертний учитель у школі? Я думав, що ви покликані навчати особливих учнів, котрі позначені Перемінником, а не всіх підряд.

– Шо? То хто у нас такий особливий? Ти про себе, Дуже, чи як? – Учитель Мирослад сердито свердлив Дужа очима. – Піди й уважно подивися на свою морду в люстрі води. Кого ти там побачиш? Здоровила з Перемінником на шиї. Точніше – безталанного здоровила з Перемінником на шиї. Та ти школу переходу нігди в житті не пройшов би. Закладаюсь. Великий перехід – це тобі не переливання з пустого в порожнє у школі при Храмі Сонця. Це період, коли маля перестає бути маленьким хлопчиком та перетворюється на справжнього чоловіка – будівничого, мисливця, захисника, батька. Усіх хлопчиків після семи літ неври віддають у школу дорослішання. Великий перехід триває, поки Учитель не зрозуміє, що хлопчик, його учень, отримав усі необхідні знання та вміння й готовий до великого переходу. Процес дорослішання триває довго. Роками. Середньо – вісім-дев’ять років.

– І чого такого особливого в тій школі вчать, що начебто я її нігди б не закінчив, га? – не вгавав Дуж. Схоже, антипатія в цих двох була взаємною. Дуж усе своє свідоме життя ходив до школи і був упевнений, що про навчання він знає все.

– Особливого? – перепитав Мирослад. – Ти глухий? Я ж говорив, що справжній чоловік має бути насамперед добрим батьком, чоловіком, оборонцем, будівничим, мисливцем, захисником-воїном. А добрий батько – це той, хто не просто зуміє народити дитину, а й утне передати їй усю свою наповненість. А ще це вміння самотужки збудувати хатину, вполювати звіра, вижити в дикому лісі без зброї та без вогню. Бо наповненість знанням – це не тільки отримані навички чи вміння для того, щоб вижити, це насамперед правильний уклад у голові. Отого і вчать у тій школі, Дуже. Якщо закінчиш школу, то отримаєш право стати чоловіком. А тоді найважче. Слід пройти випробування – обряд посвячення в чоловіки. Це тримісячне перебування в лісі, наодинці з диким звіром без зброї, без запасу їжі та питної води. Вміння будувати хату теж потрібне, бо куди ж ти приведеш дружину? До батьків вести не годиться. Молода родина мусить творити власний Усесвіт і за власними законами. А потім є випробування вогнем – ходіння босоніж по вуглинах. Далі випробування водою – сидіння годинами в крижаній джерельній воді, аж поки не знепритомнієш.

– Це ненормально, – сказав обурено Дуж. – Для чого так катувати тіло? А що чекає тих, хто не пройде того вашого обряду, га?

Мирослад жорстко відповідав:

– Смерть. Це справедливий природний добір, хлопці. Бо тільки загартовані тілом та сильні духом виживають у цьому світі. І спадкоємці в такого чоловіка обов’язково мають народжуватися здорові та мужні. Пройшов обряд – можеш одружитися.

– Ви власноруч убиваєте тих, хто не пройшов обряду, так? У вас, може, ще й посада ката є? Скільки або чим ви йому платите? – Дуж гидливо скривився, дивлячись на свої подряпані ноги. І смердюча мазь, і розповіді Мирослада його не тішили.

– Кат? Це той, хто вбиває за певну плату засудженого до страти? Ой, ні! Навіщо? У нас такого немає. Хоча, якщо будеш багато пашталякати, Дуже, то обов’язково з’явиться. Щось ти надто розійшовся? Нє? – Мирослад неприязно цідив крізь зуби слова: – На болоті та в лісі ти таким сміливим не був? Чого ти вартий без підтримки ближнього? Га? Поміркуй собі, чи варто мене налаштовувати проти себе? Додому можна і не повернутися. Затям собі, лопотуне, таке: не проходять випробування лишень ті, хто не вертає живим з лісу. Ліс – це тобі не просто квіточки та сунички. Щоб вижити, ти маєш стати його частинкою. Коли вмикаються інстинкти, ти стаєш невразливим. Загострюється все: слух – і відчуваєш наближення хижака раніше, аніж він тебе почує; зір – і твоє бистре око миттєво розпізнає серед безлічі однакових слідів найпотрібніші; нюх – і ти запахи вловлюєш ліпше від звіра. Чути небезпеку, знаходити питну воду у випаленій пустелі, запалювати вогонь без сірників, спати під зорями, поклавши під голову камінь… І багато-багато ще всього потрібно вміти, знати, відчувати, робити, щоб вижити. Розбудити свої інстинкти, злитися з природою в одне, відчути себе її частиною, і тоді… Перевертництво здаватиметься легкою забавкою. Ліс тобі сам підкаже, чию подобу ти носиш у серці, наче другу запасну шкіру, аби залишатися в собі. Ну от, здається, і так забагато сказав. Не знаю, чи ти хоч щось утямив, Дуже, але це говорилося більше для Остапа, аніж для тебе.

– Хе, – задоволено потер руки Дуж. – Не для мене, то й добре! Я тобі геть не заздрю, Остапе. Ну ти і влип.

– Влип? – звів густі брови Мирослад. – Ні. Він не влип. Остап прийшов у світ неврів саме вчасно. У ньому захована велика сила, яку потрібно вивільнити. Пригадай, Дуже, як Остап тебе від п’явок рятував, і то без знання, інтуїтивно. А дорогу на болоті як відшукав! А з вовчицею на рівних хто розмовляв! То ти влип, друже Дуже. Тобі буде важко у світі неврів. Я вже зрозумів, що ти категорично відмовляєшся від навчання в школі переходу. Що ж, дарма… Тоді тобі доведеться знаходити спільну мову зі світом неврів самотужки. Я маю на увазі не мешканців Милограда. Це м’якосердні мовчуни та добряки. Я говорю про весь світ неврів. Зрештою, може, передумаєш? Може, усе ж з Остапом?

Дуж спідлоба глипнув на Остапа.

– Ні, – відповідав твердо. – Нізащо. З мене достатньо побаченого, щоб зрозуміти свою інакшість. Я – не ви, і дякую Сварогу за це! Раз Остап з місцевих, то хай і мучиться. У мене інше призначення, Учителю, і не потрібно мене провокувати на різні глупоти.

– Не буду, хоча і кортить тебе провчити. – Мирослад почухав потилицю. – Та я твоїй матері дещо пообіцяв і мушу тримати обіцянку.

– Учителю, – звернувся Остап до Мирослада. – А дівчата? Вони теж проходять обряд ініціації, так? Але коли і як? Окремо від хлопців? Вони мають власну школу?

Мирослад уважно вивчав Остапа. Посміхнувся. Обличчя малого було чесним та відкритим. Той запитував щиро.

– Дівчата? – перепитав для годиться. – З жінками в неврів усе доволі просто. По-перше, дівчата майже не народжуються в племені неврів. А якщо і з’являються, то передаються на виховання в трирічному віці в інші Оселища, де світ не такий суворий до жінки.

– У сусідні племена тобто? – уточнив Остап.

Мирослад криво посміхнувся:

– Можна й так сказати. Майже… В інші світи. А коли чоловік пройде обряд переходу і настане час одружуватися, то він приводить до неврів «чужинку». Зазвичай приводять з інших світів. Бо вхід для неврів у інші світи завжди відкритий. Але неври ніколи без потреби в чуже господарство не лазять.

– Чужинку? Як це? – дивувався Дуж. – То, виходить, ви крадете наречених для того, щоб продовжувати свій рід?

– Якщо мислити примітивно, як ото зараз ти, то крадемо. Чоловіча міць у справжнього невра настільки потужна, що перед нею не може встояти звичайна смертна дівчина чи жінка. Тому їх ніхто не примушує. Усе відбувається з доброї волі. Певна річ, інколи дружина аж надто сумує за ріднею, за своїм світом. Тоді, якщо й справді вже непереливки і жінка на очах марніє, її вертають додому. Та більшість звикають, вивчають звичаї, стають справжніми невритянками та опорою чоловіків. Жінки в нас пильнують домашнє господарство, ростять дітей. Чоловіки займаються полюванням, є в Оселищі і свій гончар, і свій пічник… Є воїни-захисники, які охороняють від ворога та дикого звіра. Є збиральники. Це і не мисливці, і не рибалки. Вони збирають зело, яке вже на часі, у лісі та на болоті, ягоди, гриби, шишки, горіхи. Це можуть бути і чоловіки, і жінки. До цього також потрібно мати хист. У нас нехитрий розподіл праці – робиш те, що найліпше вмієш. Але кожен чоловік обов’язково мусить пройти вишкіл для переходу зі стану хлопчика в стан чоловіка.

Мирослад встав зі свого місця.

– Що ж, нам час, хлопаки. Ще маю вам показати стежку до річки. Дуже, ти уважно пильнуй та запам’ятовуй дорогу. У нас тут няньок нема. Мусиш вчитися самостійності. Необхідне вбрання, якщо твоє забрудниться чи там порветься, можеш взяти у скрині, що стоїть у комірчині. Там само знайдеш дерев’яну діжку, у яку складатимеш брудний одяг. Я попросив сусідку, ту саму, що тебе годуватиме, то вона тобі його пратиме та підшиватиме при потребі. Не будемо ж ми з тобою відволікатися на різні дурниці, як ото прання чи пошиття одягу, пра’? – і не почувши відповіді, додав: – У коморі й ночви є, якщо знадобляться, і запасні відра. Господарка в мене нескладна. Ні замків, ні ключів. Усе на видноті. Але перед тим як ми рушимо далі, спеціально для тебе, шановний Дуже, я розповім одну притчу. Зазвичай я не дуже часто розповідаю казки та всякі історії, здебільшого реально навчаю. Та цього разу все ж зроблю виняток.

Мирослад підморгнув Остапу і почав:

– Одного разу до поважного і дуже хорошого Учителя прийшов найматися в учні звичайний собі чолов’яга. Учитель рідко коли брав випадкових учнів з вулиці. Однак не прогнав чоловіка, уважно вислухав його прохання, а потім запитав: «Шановний добродію! Я хочу знати, чому саме моїм учнем ви хочете стати. Можливо, вам хтось це порадив або ви отримали якийсь сокровенний знак?»

Чоловік почухав потилицю та чесно відповів: «Та ні, геть нічого такого не пригадую. В окрузі вас усі вважають наймудрішим – от і всі знаки».

Учитель хитро посміхнувся, підморгнув чоловіку та сказав йому: «Ні, так не годиться. Зазвичай я сам собі обираю учнів. Але якщо хтось до мене приходить з подібним проханням, то обов’язково називає причину. У мене пропозиція: вийдіть на вулицю, на роздоріжжя, і постійте там з півгодини, можливо, тим часом вам буде послано якийсь знак».

Чоловік з підозрою зиркнув на Учителя, чи не кепкує, бува, той з нього. Та Учитель у відповідь лишень доброзичливо посміхався. Чоловік стенув раменами, хай буде так, як каже Учитель, хоча дивною здалася йому така пропозиція. Але, оскільки в окрузі цей Учитель вважався наймудрішим та найкращим, чоловік поспішив на вулицю.

Чоловік стояв на роздоріжжі та чекав якогось знака. Однак, крім чорної хмари, яка насувалася з заходу, він нічого не помітив. Почалася сильна злива. А чоловік продовжував стояти та мокнути, бо ніде було заховатися: ні дерева, ні будь-якого прихистку поруч. Та й півгодини ще не минуло.

За півгодини злий та мокрий чоловік повернувся до Учителя: «Що ви там плели про знаки? – ображено заговорив чоловік. – Так би одразу й сказали, що не хочете брати мене за учня. А то я, чекаючи на знаки, півгодини стояв під дощем та мокнув, наче останній дурень».

Учитель радісно сплеснув у долоні: «Ох, ви таки отримали одкровення, ви отримали знак. Мокнучи під дощем, ви зрозуміли, що є найостаннішим дурнем. Цього достатньо, щоб ви стали моїм учнем».

То була не просто притча. Остап не знав, сміятися йому з жарту діда чи починати жаліти Дужа. Схоже, Мирослад зневажав Дужа не лишень за його слабкість та розманіженість. Він його терпіти не міг. Дужа собі в учні Мирослад не обирав, йому його нав’язали, наче «останнього дурня».

Дуж злісно хмурився, оглядаючи уважно свої ноги… Ніхто не сміявся. Стояла гнітюча тиша, і тільки муха, яка влетіла в хату через навстіж розчинені двері, невдоволено кружляла кімнатою.