Читать книгу Мазуревичі. Історія одного роду - Дарина Гнатко - Страница 2

Липкий, докучливий мокрий сніг з упертістю вередливої дитини сипався на землю. Летів пронизаним холодними вітрами повітрям, аби майже одразу ж розтанути на вологій, чорній, масній землі цвинтаря. Пролітав над багатолюдним натовпом, що зібрався край того цвинтаря, неподалік густого куща шипшини, і допитливим перехожим зазирався на дві труни – одну велику, а другу зовсім маленьку. Кружляв у повітрі, мов у роздумах, а тоді все ж м’яко, наче соромлячись, опускався на лиця двох, що лежали в тих домовинах, – молодої жінки та зовсім ще маленького дівчати, рочків чотирьох.

Над цвинтарем ішов мокрий сніг.

Мокрий сніг падав на дві домовини.

Олекса стояв поряд цих останніх сумних притулків дружини та доньки, мовчазний та мов байдужий, і темні очі його уважно, наполегливо навіть вдивлялися в жовтувато-бліді лиця тих, котрі ще вчора квітли до нього усмішками, і ніяк не міг повірити, що їх більше не буде поруч, що не озветься до нього ранком дружина й не засміється дзвіночком Дора. Дорочка… Це незвичне, дивакувате ім’я вигадала для доньки Ольга, а він уже й не суперечив, бо сперечатися з його покійною норовливою дружиною завжди було справою марною та невдячною.

Покійною…

Гіркотою, невимовною гіркотою дрижало це слово на вустах, ткнулося назовні, та вимовити його він ніяк не міг. Для нього Ольга ще не була покійною, вона була для нього живою, у його свідомості вона ще зоставалася такою, якою була два дні тому: веселою, майже пустункою, красунею з густим рудим волоссям і лукавими зеленими очима, що раділа життю… Такою, веселою та сяйливою вродою, зустрів він її шість років тому…

Холодні швидкі пальці раптом ткнули йому в руки щось тверде й тонке, Олекса здригнувся і відірвав очі від застиглого обличчя дружини. І похолонув. Прямо на нього, суворо та наче осудливо, дивилися великі зелені очі.

Очі Ольги на чужому лиці.

Морозом, зимном пішло поза спиною у нього, коли узрів він очі ці, очі дружини на молодому, досить привабливому лиці, з нахмуреним чолом і стуленими в ниточку вустами, лиці, котре вінчала стареча чорна хустка.

– Візьміть свічку, – прошелестів вітром тихий, наполегливий шепіт, і зелень молодої трави з очей її знову нагадала йому пронизливо-зелені очі дружини.

Силувався пригадати собі, хто ж вона є, оця сувора, скорботна зеленоока молодиця в чорній старечій хустині, аж потім, коли вона вже відійшла геть, раптом спало – та це ж сестра Ольги. Рідна сестра, у котрої з Ольгою були досить напружені стосунки, бо сестра ця – Олекса навіть не пам’ятав її імені – занадто богомольною була, жила десь при монастирі, а чи була черницею, того вже він не знав. Знав ще з тітчиних слів, що саме ця сестра – як там її кличуть? – наполягла на тому, аби Ольгу з Дорочкою ховали з попом.

Безглуздя, сором на все місто, у шістдесятих роках ніхто не кличе на похорони довгобородих тих попів, особливо ж такі люди, як родина Мазуревичів, що в Бога не вірять ще з часів всесильного діда Тихона. І він, що працював у виконкомі партії на досить поважній посаді, просто не міг дозволити присутності на похороні дружини з донькою отого чорноризника, що зараз вимахував кадилом перед домовинами. Але дозволив, хоча ні, який там дозвіл, бо ніхто його й не питався, не питалася ота сестра Ольги, котра просто привела попа, а він був надто роздавлений горем, аби починати суперечки та заводити чвари з отою в баб’ячій чорній хустині, із суворими очима. Піп почав відправу, залунав цвинтарем його густий, басовитий голос, і Олекса поморщився, мов від болю, зачувши імена дружини та доньки з чужих вуст. Ольгина сестра перехрестилася, уміло склавши тонкі пальчики, і тітка Олекси, повагавшись якусь мить, перехрестилася й собі, зробивши це напрочуд швидко, Олекса ж хреститися не вмів і не хотів, не за чином то його було, а тому навіть не поворушився, міцно затиснувши сильними пальцями тонкий патичок з воску, воліючи геть його роздавити.

Погляд його знову й знову повертався до однієї з домовин, тієї, що була більшою й приховувала у своїх дерев’яних надрах тендітне тіло Ольги. Те чарівне, спокусливе тіло, котре він ще зовсім недавно тримав у своїх обіймах. А тепер смерть зухвало та невблаганно вихопила в нього Ольгу, аби кинути її у цю домовину. Розумів, що втратив Ольгу назавжди, але втратив її вже давно, від того передранкового часу, коли дізнався, що дружина не кохає його й зухвало його зраджує. Вона була давно для нього втрачена, хоча вони й продовжували жити, як чоловік та жінка заради Дорочки, а тепер смерть вихопила Ольгу остаточно, та їй і цього видалося в жорстокості її замало, вона й дитину його прихопила своїми кістлявими, крижаними пазурами, його любу Дорочку.

Вони загинули разом, дружина й донька, а його навіть не було поряд у ту мить, коли вони помирали. Випадковість, жахлива, трагічна випадковість, коли під колеса таксі, у котрому їхали Ольга з Дорою, несподівано кинувся якийсь приблудний триклятий кіт. І навіть не постраждав, відбувшись переляком та позбавивши життя трьох людей – водія таксі та Ольгу з Дорочкою. Утішало, хоча й дуже слабко, те одне, що вони загинули без страждань, померли одразу, коли водій звернув з дороги й, не впоравшись з керуванням, врізався в старе товсте дерево на узбіччі дороги.

– Господу помолімося, – увірвався до думок Олекси гарний, наче оксамитовий голос попа, і він ледь не з ненавистю поглянув на високу довгобороду постать, котра стояла недозволенно близько біля домовин.

Тітка штовхнула його в бік.

– Олексо, свічку зламаєш.

Олекса важко задихав.

– Та бодай її, – спересердя кинув він і, жбурнувши ту, ні в чім не провинну свічечку на сиру від мокрого снігу чорну землю, заплющив очі.

Тітка Ярина важко зітхнула поряд його плеча, басовитий піп спокійно повів у його бік темним, уважним оком, а сестра Ольги… Та зиркнула так, насупивши чорні брови, що Олекса чомусь не втримався, глянув розлючено у відповідь і пішов геть, блукаючи поміж могил, аби ні погляду того зеленоокого не бачити, ні слів попівських не чути.

Провештався посеред чужих поховань і повернувся назад тільки тоді, коли попівське басовите відспівування затихло і на кладовищі запанувала благословенна для Олекси тиша, похмуру урочистість котрої лише час від часу порушували пронизливі вигуки чорних воронів, що кружляли довкола, темними цятками висідаючись на деревах з опалим листям, та споглядали розумними очима.

Було холодно й до тремоту непривітно. Олекса тихо підійшов до тітки, став поряд, наїжачившись від морозу, хоча в теплому шкіряному пальті його й не надто діймав холод, то внутрішній холод проймав до кісток, робив крижаною ту теплу кров, що неслась його тілом. А попереду ще чекало найважче – ховати Ольгу з Дорочкою. Спостерігати, як домовини їхні накриють віками, застукають молоти, вбиваючи цвяхи – й усе, їх більше й сліду не полишиться на цьому світі, і єдине, що йому зостанеться від дружини та доньки, – це два могильних горбки, тут, у цьому осоружному місці, де панує смерть, де кричать ворони й де так незатишно, звідки хочеться скоріше піти.

Піп обернув до нього своє спокійне вродливе лице.

– Прощайтеся, – промовив коротко й відступився нарешті геть від домовин, щось сказавши сестрі Ольги.

Олекса розумів, що має підійти першим, і всі чекали від нього цього, але він не міг, дивним чином не міг примусити себе навіть кроку зробити до тих домовин, хоча ще якусь хвилину тому скаженим собакою вештався посеред чужих могил, кидаючи на чужі останні притулки такі ненависні погляди, мов то там лежали винуватці смерті Ольги та Дори. А сльози… Вони вогняною вологою кублилися десь усередині, але не могли проштовхнутися назовні, не могли віднайти собі волі та виходу, бо Олекса з дитинства був привчений тримати все зайве, усе те, що не було дозволено сильним чоловікам, глибоко в собі й не випускати. Дід Тихон був занадто гарним учителем і, виліплюючи з онука справжнього чоловіка, не шкодував ні гострих, образливих слів, ані важкої своєї руки та паска з бичачої шкіри, коли вважав за потрібне. І з роками Олекса таки втілив усі бажання всесильного Тихона Уласовича Мазуревича, і все те, що хвилювало та зачіпало серце Олекси, було завжди сховано надто глибоко, і жодне чуже око не могло додивитися його справжніх почуттів. І навіть зараз, ховаючи дружину та єдину дитину, він міг здатися для стороннього спостерігача геть байдужим, справжнім партійцем, котрі не могли дозволити собі виливати почуття на очах натовпу. Але він не був байдужим, далеко ні, і чи не єдиною людиною, котра знала про його здатність глибоко ховати свої почуття, була тітка Ярина. Це вона зараз торкалася його холодних пальців на диво теплою, м’якою рукою і шепотіла ледь чутно:

– Олексо, ти маєш попрощатися з ними, не стримуючи себе. І пам’ятай – його давно вже немає в живих!

Олекса ледь помітно здригнувся, бо знав, кого саме мала на увазі тітка Ярина – діда Тихона. Так, він помер давно, понад двадцять років тому, але його велична, похмура тінь ще продовжувала стояти, ще відчувалася Олексою за власною спиною. Тому, певно, він і не послухався тітки, не дав волі жаданій волозі сліз, і тільки на дерев’яних, мов чужих, запозичених ногах підійшов до тих домовин і закляк так поряд, замислено вдивляючись у ті два спокійних, застиглих лиця, котрі ще декілька днів тому оберталися до нього з радістю, квітли усміхом, похмурніли ображено чолом, а зараз… Зараз вони були майже незнайомі йому, лежали оце, бліді, із синявими тінями, і мокрий сніг якось, мов не наважуючись, делікатно так торкався тих нерухомих облич… І він, Олекса, мав зараз прощатися… Прощатися… Яке гірке, нелюдяне слово. Як може він прощатися, коли геть цього не хоче, коли він ще до кінця не прийняв ні серцем своїм, ні всією сутністю своєю тієї суворої правди – ось тут ховають його родину, і вже не має він ні дружини, ні доньки.

Але він мав прощатися. Хоча б заради того натовпу цікавих і знайомих, котрі чекали від нього того прощання. І він таки змусив себе, змусив нахилитися й поцілувати холодне, мармурове чоло спочатку Ольги, а потім уже Дорочки. Дивно, але думок уже майже не мав, голова була на диво пустою, і він тільки мовчки спостерігав, як прощаються з його родиною інші люди, і гірка думка таки прорвалася до свідомості – а він так і не заплакав. Пазури старого Тихона Мазуревича не бажали його відпускати. І чи випустять коли?

А гіркота… Гіркота була зараз довкола… І серце його, і думки, і навіть присмак у роті – усе було гірким, невимовно й немилосердно гірким. І та гіркота зробилася для нього просто нестерпною в ту мить, коли прощання закінчилося, він зрозумів – ще якась хвилина, і лиця Ольги та Дорочки зникнуть, їх накриють і ніколи він уже їх не побачить. Ніколи… Олексі раптом закортіло закричати, заволати чи не на все кладовище, що не хоче, не хоче він втрачати їх, нагримати на тих мовчазних робітників цвинтаря, що вже підходили до домовин, аби не сміли чіпати… Але він мовчав, мовчав і тільки напружено спостерігав, як робітники підіймають віка домовин, ще мить – і першим зникає лице Ольги, а вже потім Дорочки. І мов у саме серце його починають вбиватися важкими ударами ті кляті цвяхи. Не міг дивитися на руки, що вбивали цвяхи до домовин, одвів очі. Відчуваючи невимовний біль у серці, ледь не одразу зустрівся поглядом із зеленими очима, котрі дивилися на нього і пильно, і якось так уже дивно, і в очах сестри Ольги було зараз щось таке, що Олекса, нехай навіть на короткий час, а забув немов усе, що коїлося довкола, і про домовини забув, на котрих з осоружним звуком забивалися цвяхи… На коротку, немов нетутешню, божевільну якусь мить Олексі здалося, що він тоне в тих очах неймовірно зелених, що вони, лише вони одні в цілім світі залишаються перед ним, єдині, котрі тільки й могли втамувати його тугу.

Мить… Вона чомусь виявилася занадто короткою… Зелені ті очі якось враз обвіялися холодом, вкрилися кригою недовіри, і сестра Ольги відвела дивний свій погляд, і Олекса відчув розчарування, що не має вже змоги дивитися в оті незбагненні очі, зцілюючи наче тим поглядом свою болісну душу. Дивно, але після того вже не так боляче було дивитися на ті дві домовини, забиті цвяхами, віка яких назавжди заховали від нього родину. Ще декілька хвилин – і сира, масна земля сховає у своїх надрах і ці домовини, жадібно проковтне чергову здобич, полишивши на згадку про неї лише два могильні горбочки.

Сніг, мов ураз набравшись невідомо де хоробрості, рясно посипався саме в ту мить, коли почали опускати в землю домовину Дорочки. Олекса застиг, відчуваючи, як біль за втраченою дитиною розриває серце. Вона була для нього всім у цьому світі, найдорожчим, що подарувала Ольга. Подарувала тоді, коли стосунки в них ще були безхмарні, коли ще не вихолодилося те почуття, котре Олекса вважав коханням і котре розчавила Ольга, сказавши якось, що ніякого кохання між ними немає, а є лише сліпа, навіть тваринна пристрасть, заради втамування якої вони й одружилися.

Тоді він дізнався, що дружина його не кохає.

Тітка Ярина знову штурхнула його в бік, і Олекса наче отямився.

– Олексо, не спи! Маєш земельки кинути.

Кинув тієї земельки й відчув, що просто не може залишатися тут. Різко розвернувся, аби йти геть, не чекаючи того, поки могили закопають, і не зважаючи вже на відчайдушне смикання тітки Ярини. Ішов геть з цього осоружного місця, не знаючи, що більше ранить, шарпає його серце – чи горе втрати, чи згадка про те, що Ольга не кохала його й зухвало зраджувала, про що він намагався забути заради Дорочки. Попри все – не любила.

Мов у тумані, добрів Олекса до своєї автівки, упав на заднє сидіння, не звертаючи уваги на водія, заплющив запалені, почервонілі від непролитих сліз, до напівсліпоти втомлені очі й застигнув так, намагаючись навіть не рухатися. Зараз сам собі видавався він чужинцем, тим хлопчиною, котрий рано лишився без батьків і до тринадцяти років до нудоти накуштувався гірких дідових дорікань про те, що батько його був божевільним дурнем, що вбив і себе, і матір Олекси, тим споганивши й життя діда. У чім було те поганення, Олекса не тямив, але на все життя закарбувалися в пам’яті злі, різкі слова діда Тихона:

– Запам’ятай, Олексо, на все життя запам’ятай, що ти – Мазуревич, і ти маєш бути таким же сильним, упевненим, гордим і холодним, як і я. Ти не маєш зрости такою ганчіркою, як твій батько.

На початку війни дід загинув, проте встиг виліпити з Олекси свою бліду, але подобу. Олекса і схожим на нього був, і намагався поводитись, як сильна, упевнена людина. Завдяки старому товаришу діда Тройкіну, котрий багато чого досяг у місті, потрапив до виконкому й домігся значних успіхів у роботі. Щоправда, після похорону дружини та доньки з попом він не сумнівався, що будуть неприємності, але було вже байдуже якось, робота перестала його радувати й хвилювати. Так, він був на доброму рахунку в партії, і, можливо, усе ще минеться.

А, то вже пусте.

Головне – як жити далі без родини?

Водій голосно кахикнув.

– Поїхали, Олексо Даниловичу?

Олекса повільно розплющив очі.

– Так, давай додому.

Автівка рушила з місця, і Олекса втомлено поглянув у вікно, на сірий день пізньої осені. Чомусь усе погане в їхній родині траплялося саме восени. Тітка Ярина казала, що їхню родину проклято, що дід Тихон замолоду накоїв страшних речей, та й бабуся Галя інакше, як звіром, ніколи його й не називала. Він навіть пам’ятав останні слова бабусі Галі, коли вони їхали в евакуацію:

– Подох звір!

Прокляття!

Ким же був його лютий дід, що могло бути проклято не тільки його, а й нащадків?

Ким він був – Тихон Мазуревич?