Читать книгу Мазуревичі. Історія одного роду - Дарина Гнатко - Страница 3

Тихон Мазуревич народився у вбогій родині колишнього теслі Уласа Мазуревича в селі Заруддя на Полтавщині. Колись їхня родина була заможною, у що сам Тихон насправді не йняв віри, та мати слізливо його в тім переконувала. Завжди заклопотана, затуркана життям, невеличка на зріст, Марфа Мазуревич колись була, можливо, і гарною жінкою, та важке життя по краплині геть висмоктало з неї всю вроду й чарівність…

Колись…

Колись вона й справді була дуже гарною, і хоча Тихону в те зовсім не вірилося, та вона говорила правду, і про заможність Мазуревичів розповідаючи, і про вроду власну. Давно вважалася вона за найвродливішу дівчину на селі, і не один парубок захворівся ясними її, глибокими й неймовірно привабливими очима, чорними, як тая ніч, і не один утратив голову за тоненькою, веселою донькою Свирида Торенка. І хоча родина Торенків не вирізнялася статками, скоріше тих статків зовсім не мала, та куций посаг Марфи зовсім не відштовхував від неї парубків, а навпаки, липнули вони, як ті мухи до меду. Але вона не поспішала, не поспішала виносити рушники, тому що чекала ще того таємничого, незвіданого биття у серці, котре звалося коханням і про котре розповідали дівчата-подруги, виблискуючи лукаво очима та відчайдушно червоніючи лицями. Парубків довкола неї хоч і було багацько, але… жоден не зачепив її серця, не зачепив так, як того хотілося, як про те мріялося. Та все ж не оминуло її те кохання, не пройшло повз почуття, про котре так, мружачи яснії очі, мріяла. Покохався той, кого й гадки не мала покохати.

Уласа Мазуревича покохала, того, хто завжди найбільше насміхався з неї, хто ніколи не залицявся відверто так, як інші парубки, та й не помічала його якось, не затримувала погляд. А одного разу зустрілися на вулиці й щось мов трапилося між ними, Марфа наче вперше узріла перед собою високого, чорнявого Уласа, і в очі його блакитні задивилася, з подивом помітивши, які ж вони гарні. І все – пропала дівка, ніщо вже не могло на неї подіяти, ніщо не могло зупинити, хоч мати й слізьми вмивалася, так просила не загублювати життя свого, бо Мазуревичі в Зарудді слави гарної не мали, особливо батько Уласа – старий Зосима.

Людьми вони, ті Мазуревичі, були дивакуватими, жили хоча й заможно, та якось відлюдькувато. Старий Зосима був не з тутешніх, а з’явився в селі ще замолоду, прийшов при грошах, викупив добрий шмат землі, вибудував затишну, велику хату, та господині приводити до неї не поспішав, чи то кохання чекав великого, чи хто його вже там знає. І дівок у селі вродливих удосталь, і таких, що мали за собою посагу не порожні скрині, та ні, до жодної сватів не засилав, міг тільки з удовицею котрою впасти в любощі, та й то так, на короткий час, або ж до міста їздив, де, балакали, була в нього заміжня полюбовниця, а вже чи правда так було, того ніхто не знав. Отак, ходили селом чутки та пересуди, а воно ж ті пересуди, то така річ, що можеш почути про себе такого, чого з тобою в житті не було. І так дожив Мазуревич той мало не до п’ятдесяти років, похмурий, відлюдькуватий одинак, з густими, насупленими завжди чорними бровами, що нависали кошлато на його очі, колючі, непривітні очі бруднувато-сірого кольору. Ні рідні в нього не було, ні дітей, жив як тая бур’янина, а потім поїхав кудись на місяць і повернувся не сам, а привіз із собою гарненьку таку, круглолицю молодичку з очима блакитними, як те полудневе небо, тільки вже дуже сумовитою вона видавалася й за високий тин мазуревичого подвір’я рідко коли виходила, а як виходила, то тільки разом з ним. І як допитливі баби не намагалися довідатися, хто вона та що, та звідки, Мазуревич мов води в рот набрав, а та Оксана його взагалі на мову не вдавалася. Тільки того, що Оксаною її кличуть, і знали. А через рік обродилася вона хлопчиком, та померло швидко дитя, за ним ще трійко діточок породжувалося та помирало, і тільки п’яте дитя, той Улас, полишився живим у старого Зосими.

Довгий час ніхто не відав у селі, як вживається Мазуревич з тією мовчазною своєю, мов німою, Оксаною. Тин високий, хата велика, а тиша завжди на обійсті панує така, що й не ясно, чи там люди живі є. І тільки якось, і то випадково, уночі, покійний уже дядько Бондар довідався про те, що Мазуревич побиває молоду свою дружину. То було років за два, як привіз він її до Заруддя, і нещодавно вона втратила друге дитя. Казав він, дядько Бондар, що йшов за опівніч до кума готуватися порося колоти. Та ще не дійшов до тину Мазуревичів, як раптом кинулася йому під ноги бліда тінь, і жіночий глухуватий голос пролунав поряд:

– Дядьку, рятуйте мене!

Бондар нахилився.

– Хто ти, дитино? І що трапилося?

– Оксана я, Мазуренчиха, – прошелестіло у відповідь, і Бондар здригнувся, зачувши, хто прохає у нього допомоги.

А вона якось стрепенулася вся, підвелася, охопила білими руками брудні, запилені його ноги в куцих, старих, латаних-перелатаних штанях і зашепотіла так гаряче та швидко, що він ледь її зрозумів.

– Рятуйте, рятуйте, дядечку любий, благаю вас. Він же заб’є мене на смерть! Йуда клятий, убивця!

Від тину раптом долинув голос Мазуревича:

– Оксано, де ти?

Жінка в ногах Бондаря затремтіла всім тілом.

– Господи, пощади! – якось так уже приречено вигукнула вона й тільки тихо зойкнула, коли міцна рука чоловіка боляче, певно, ухопила її за товсту темну косу й потягнула, сіпнувши так, що й Бондар покривився.

– Гей, Зосимо, тихіш! Усе ж таки жінка!

Мазуревич зиркнув у темряву вороже.

– Нічого з нею не трапиться! Не подохне.

– Так жінка ж!

– Так моя ж! Хочу вб’ю, хочу не вб’ю – моя воля!

Поки Бондар приходив до тями від тих страшних слів, Мазуревич потягнув ту свою Оксану до воріт, тримаючи досі за ту косу.

Потім Мазуревича й соромили, й у вічі казали, щоби полишив бити дружину, та хіба ж така людина слухати стане? Тільки вишкіриться у відповідь, і слова йому не скажи. То й кинули односельці щось казати, а життя продовжувало котитися вперед. Виріс уже й Улас, балакали, що мав намір засилати сватів до Устини Черненків, дівки на язика швидкої, з яскраво-рудим волоссям та прозоро-зеленими очима, та зустрілася йому Федишихи Параски та Свирида Торенка донька Марфа, і мов хто зіллям чаклунським плеснув обом їм на серця – геть спокій утратили, особливо Марфа, котра була готовою йому й рушники подати, коли зашле Улас сватів, чим матір ледь не до нападу серцевого довела.

– Марфуне, донечку, – тільки й чулися хатою Торенків плачі Параски Дмитрівни. – Та що ж ти життя своє молоде загублюєш? Мазуревичі – страшні люди! І Зосима невідомо з якого краю до нас приблудився, і ту бідну Оксану побиває, і Улас уже надто ласий до чарки.

Марфа тільки пирхала.

– Мамо, я ж кохаю його!

– Кохає вона! А жити як думаєш?

– Як? Так, як усі люди!

– Усі? Та вони ж, ті Мазуревичі, не такі, як усі. Темні вони й наскрізь гнилі. Та чи для того я викохала, випестила тебе, отаку красуню, аби якісь приблуди споганили тебе, дитятко моє любе? Та чим тобі Тарас Морозенко та й не вгодний? Який же парубок…

Марфа тільки лице кривила.

– Мамо, облиште!

І як не вмовляла її, як не переконувала Параска Дмитрівна, а все одно, коли з’явилися на порозі їхньої хати свати від Уласа Мазуревича, Марфа так і засяяла вся, і винесла давно любовно приготовані рушники.

За три тижні справили весілля.

Марфі знадобилося два дні, аби зрозуміти гірку істину того, що до великого, заможного будинку Мазуревичів увійшла вона небажаною невісткою. Спочатку, засліплена тим своїм щастям поряд коханого Уласа, не помічала вона ні невдоволення свекра, ні косувань блакитних очей свекрухи. А прозріла за два дні, коли старий Зосима пробудив її ледь не посеред ночі, коли ще не розвиднилося.

– Уставай, ледацюго, – прошепотів їй на вухо, боляче вхопивши за руку. – Чи до обіду думаєш весь час рутити? У мене в хаті треба працювати, а не задарма хліба їсти. Понабирав той Улас злидоти ледачої…

Марфа залупала сонливими очима.

– Так поночі ж ще…

– Замовкни, голото нечесана. Хто ти така тут, аби зі мною суперечки заводити? Ти тут ніхто й ніким полишишся. Працюй, поки не вигнав!

І почалося для Марфи її важке, сповнене гіркоти та сліз подружнє життя. Ой, як розкаювалася вона тепер у тім, що не послухалася матінки рідної та пішла за Уласа. Кохання їхнє, як ото швидко загорілося і запалало, також швидко якось і згасло. Чи коханням справжнім не було почуття її те гаряче до Уласа, чи, може, він разом з батьком своїм спромігся його знищити, Марфа того й не знала вже, але дуже скоро, коли була важкою за первістком, з подивом зрозуміла, що не відчуває до Уласа майже нічого, жодних почуттів, так, жевріло щось тепленьке поряд серця, але горіння колишнього вже не було. Куди поділося воно, оте горіння у грудях, ота жага бачити його, бути постійно поряд, оте божевілля, коли дивилася на Уласа й видавалося, що у світі кращого чоловіка ще не було. А зараз… Дивилася тверезими, не затьмареними очима і помічала те, чого відмовлялася помічати раніше, – любов Уласа до чарки. Спершу гадала, що то мати через нелюбов до Мазуревичів наговорює на Уласа, і тільки за місяць після весілля зрозуміла, що мати правду казала. Улас і справді полюбляв зазирнути до чарчини, і, як виявилося з часом, любов та була набагато сильнішою від почуттів до неї.

Приховувала вона тепер і від матері, і від рідних своїх, і від села усього гірку правду про те, як жилося їй у Мазуревичів. Мовчала, ковтаючи водоспади образливих сліз, про те мовчала, що зробилася для родини чоловіка за наймичку і мала працювати в них, з удосвіта та до ночі. А Уласу не було до того й діла ніякого, устане ранком, потикається двором туди-сюди й зникає кудись ледь не на весь день, повертаючись уже ввечері геть п’яним. І не помічає її наче, молодої дружини, прийде, послухає злого батькового бурмотіння, та й спати повзе, а те, як Марфа почувається, його не обходило зовсім. А вона мовчить, ковтаючи сльози, бо вже знає, що дорікання на нього не подіють, тільки відхреститься від неї, руками замахає чи й досить грубо бовкне, аби не заважала. І полишається їй тільки з подивом гадати, куди ж подівся той ніжний Улас, у котрого вона закохалася. Куди він зник, поступившись місцем цьому майже незнайомцю, котрий як прокинеться, так і пари поганої слів з вуст не випустить, микається двором, нидіє, допоки не зникне невідомо й де. А повернеться, то як поталанить – коли вдоволений, то може й словом озватися, та частіше повертався похмурим, невдоволеним і злим. І Марфа починала його вже такого злого боятися відверто. Бо може й насварити, і мало не зґвалтувати. Коли першого разу спробувала вона йому відмовити в любощах, ледь тримаючись на ногах від утоми, то отримала такого поличника, що на другий день півлиця посиніло, а іншого разу вона вже й не опиралася, бо гірше від того було б тільки їй. Мовчала, тільки сльози ховала від цілого світу.

Усе життя її тепер було мовчанням.

Мовчала тоді, коли Улас примушував до близькості, мовчала й у ті хвилини, коли лаяв свекор, завжди невдоволений її роботою, якою б старанною та доброю та не була. Мовчала про гірку правду й тоді, коли допитувалися рідні, як жилося їй у чоловіка, особливо з матір’ю і словом не могла обмовитися. А як хотілося виплакати комусь усе, і про з-під батога, небажану близькість з Уласом, і про лайки свекра нічого не казала, бо розуміла, що лише сама була у тім винною. Не послухалася ж, чому ж вона не послухалася рідненької? Інколи так уже набридало життя у тих Мазуревичів, що ладна була махнути на все рукою, покинути Уласа й повернутися назад, під затишне материнське крило, і нехай Улас приходить повертати, а вона не повернеться. Та щось тому заважало, можливо, і вроджені гордощі, чи ще що. Тому вона все ж полишилася, аби страждати поряд них, поряд Мазуревичів.

І те, що завагітніла, ніяк не полегшувало роботи, старий Зосима наче й не помічав того, що невістка була важкою його першим онучам. Вона працювала так, як і до вагітності, а господа в Мазуревичів була великою, худоби самої з десяток голів, а ще ж свині, птиця, кожного нагодуй, за кожним доглянь. І все то трималося майже на самій Марфі, та ще город і в поле йти. Працюй, хоч розірвися, старий лише трішки допоможе, а то все сама. І Марфа почала ненавидіти свекра, особливо після того, як завагітніла. Досить вгодований, невисокий на зріст, Мазуревич старий ніколи не вирізнявся вродою, мав якусь сіру, невиразну зовнішність, тонкий, прямий ніс, бліду вервечку губ та бруднувато-сірі очі, над котрими нависали густі чорні бровиська. Вигляд такий бридкий, що тільки поглянеш на людину, то одразу ж і зрозумієш, що добра чекати від неї не варто. І Марфа ненавиділа, відчайдушно ненавиділа й пику його вгодовану, погану, і голос його різкий, неприємний. Той голос, що тільки й умів, що ображати та так уже лаяти люто, що краще б вона померла в той день, коли вступила в хату Мазуревичів невісткою. Тільки й чула того, що вона голота злиденна й ледащо.

Свекруха теж була якоюсь… дивакуватою. Усе вона відмовчувалася і як належне приймала те, що Марфа ледь не наймитувала в них. Сама ж тільки поїсти наготує й увесь день, мов нежива, може просидіти то у світлиці своїй, то на призьбі. А що чоловік невістку не вгаває лаяти, то того вона наче й не чує, щоправда, сама Марфу не сварила майже, і та розуміла, що не з доброти душевної вчиняє так, а то просто свекрусі було байдуже все, що відбувалося в господі. І до сина їй теж було глибоко байдуже. Марфа помічала іноді, що дивилася Оксана на Уласа так, наче і його теж ненавиділа, як і батька його. А вони були чимось і схожі – старий Зосима та Улас, тільки очі в Уласа були не ті, бруднувато-сірі, а успадкував він блакитні й гарні – материні. Вони й надавали його досить невиразному лицю привабливості, котрої не мав батько. А все одно Марфа бачила, що свекруха сина недолюблює, ненавидить. А за що? За що ж мати рідна може ненавидіти сина, Марфа собі й уявити не могла. І все намислювала, що вже вона дитя своє, яким би воно не вродилося, буде тільки любити й ніколи не допустить у серце своє ненависті до нього.

Навесні обродилася вона Тихоном.

На диво дитина народилася міцною, хоча Марфа за нею й жодного дня відпочинку не мала, ледь не до самих пологів відходила і за птицею, і за худобиною, і сну мала хіба що три години на добу. Після пологів дали відпочити їй лише три дні. А Тихон ще вродився таким галасливим, норовливим, що не по нім, хоча мале, та все розуміє, і одразу такий ґвалт вчиняє… Але вродився гарним, дуже на саму Марфу схожим, з рисами її лиця… Старий Зосима, як тільки побачив його вперше, так і плюнув.

– Тьху, не моєї породи!

Як помилився, як же помилився він тоді, бо той онук, що був, на його думку, не в його породу, він зріс повною його подобою, і ніхто з п’ятьох дітей Уласа та Марфи не успадкував рис характеру старого Зосими настільки повно, як Тихон. І вже малим виявляв він успадковану від діда жорстокість, нещадно вбиваючи птахів, а на материні докори тільки зухвало позиркував темними, вогняними очицями. Марфа лише гірко зітхала, дивлячись на старшого сина. Успадкувавши й зовнішність її, і вроду, Тихон за всім іншим був справжнім Мазуревичем. Здатним до жорстокості та нападів люті, часто видавався похмурим, і вона докоряла собі, що син такий, бо коли важкою ходила, то допускала до серця свого ненависть до свекра. От і вродився син таким, що вже з колиски не мав у собі добра.

Марфа ходила за другою дитиною, коли помер старий Зосима. Помер раптово, несподівано. Та друга вагітність давалася Марфі дуже важко, страшно наливалися ноги, до кінця дня перетворюючись на майже нерухомі колоди. Але вона мала, мала ними рухати, і рухати швидко, бо, незважаючи на стан, послаблення в роботі так і не отримала, а мусила працювати ще більше, бо мала вже Тихона, такого дворічного шкідливця, що іноді хотілося аж плакати. А свекор, той мов зовсім сказився, нападався на Марфу ледь не цілими днями, у той же день особливо, бо ще й кролів прикупив, вимагав і за ними догляд, а Марфа, вона ж не залізна, не розірветься, свекруха допомагала з-під батога, тільки коли свекор пожене. А Улас… той був робітником нікудишнім. Ото теслив потроху, заробляв яку копійчину з примусу батька, та більше пиячив, зникаючи зранку в невідомому напрямку й повертаючись увечері у такім стані, що старий Зосима гнав його спати в хлів до свиней.

Старий лютував, жадібність у нім так і буяла, хоча грошей мав на ціле село, а мріяв ще за тих кролів гарно виручити, знав, куди здати. То й ганяв Марфу, крики здіймаючи такі, що й селом лунало, не боявся вже нікого, та за високим тином і не видко було, на кого саме він кричав, усі вважали, що то він на Оксану продовжує лютувати. А того ранку Марфа, котру крутило ще з ночі, випадково придавила одне кроленя, та так, що воно одразу іздохло, і на біду те взрів свекор. Як він кричав, очі в нього налилися кров’ю, сам лицем почервонів, за дорогоцінне кроленя грозився вбити, і поки Марфа щось лопотіла, виправдовуючись, він вхопив у руки товстого кілка.

– Уб’ю, злодюго!

Марфі враз зробилося зле, а страх перетворив майже на сліпу. Рот розтулявся, аби закричати, та не була вона спроможною навіть слова вимовити й тільки хрипіла. Та й марно було кричати – Уласа вдома не було, а свекруха, та на допомогу не прийде, скільки не волай. А свекор наближався, страшний у своїй нелюдяній люті, з тим кілком у руках, і весь світ плив перед очима Марфи. Незважаючи на важке життя, помирати вона не хотіла. Ледь не мліючи від страху, вона почала повільно відступати назад, ноги самі несли її, рятуючи й власне життя її, й те, що зародилося в неї під серцем. І похолонуло серце, коли щось відчула спиною – стіну комори. Відступатися більше не було куди, а оскаженілий той Зосима вже був поряд, страшне його лице було так близько, що Марфа побачила його неймовірно розширені зіниці.

– Убю, уб’ю! – просичав він їй ледь не в лице, але замахнутися й ударити не встиг.

Захрипів раптом, очі його зробилися невимовно великими, і ще мить – кілок вислизнув з ослаблих пальців Зосими. А сам він почав валитися прямо на перестрашену Марфу, яка не могла одразу дотямити того, що сталося.

Важке тіло свекра навалилося на неї, придавило до глиняної стіни комори, й не одразу зрозуміла вона, що свекор помер.

Старий Зосима помер.

Ледь тримаючись на ногах, Марфа відштовхнула від себе холонуче тіло свекра, і він упав до її ніг, переможений смертю мучитель і ворог, людина, котра три роки перетворювала її молоде життя на справжнє пекло. Заковтнувши гіркувату слину, Марфа поглянула вниз, на заслане білим саваном смерті лице Мазуревича. Жалю в неї не було, тільки не до нього, до нього вона не була спроможною відчувати жаль, надто глибокими та болісними були невидимі рани, котрих завдавав їй свекор протягом цих трьох років. Не жаль, а полегшення відчувала вона зараз, вдивляючись у його лице, з виряченими кудись догори бруднувато-сірими очима. Потім переступила через нього, піднявши спідницю, і пішла до хати сповістити свекруху. А як та вже зраділа. Марфа тільки глипала розгублено очима, коли свекруха, зачувши про смерть чоловіка, підхопилася раптом з місця, кинувши геть вишивання, і закружлялася світлицею. Вона й сміялася, і плескала в долоні, і вигукувала радісно:

– Іздох, нарешті ж він іздох!

Старий Зосима помер від серцевого нападу, за три дні його поховали у грубо збитій домовині, бо Оксана Мазуревич не забажала витрачатися занадто на гниле тіло чоловіка. Та й самі похорони його були малолюдними, прийшли лише батьки Марфи – свати все ж – та ще кілька селян. За довгі роки життя у Зарудді старий Мазуревич не нажив собі ні доброї слави, ані поваги та друзів. Як прожив дивакуватим відлюдьком за тином своїм високим, сторонячись сільського товариства, так і помер та був похований. Ніхто не плакався за ним, навіть скупої сльози не було пущено, тільки Улас, накуштувавшись із самого ранку поминальної горілки, щось там скиглив собі тихенько, розтираючи соплі та сльози набряклим лицем. Марфі чомусь було огидно на нього дивитися, як і на матір його, котра відверто раділа зі смерті чоловіка й радощів тих своїх ніяк не приховувала, не соромлячись ні батьків Марфи, ані небагатьох селян, ані панотця, що відспівував старого Зосиму.

За поминальним столом впилася вона не гірше від сина і на осудливий погляд Марфи вишкірила зуби.

– Що, невісточко, засуджуєш ти мене? – запиталася майже вороже й смачно захрумкотіла свіжим огірком, заїдаючи чергову чарку. – А я ж, може, вперше за довгі роки воленьки медяної то вдихнула, вільною від того ірода зробилася. Та й що ти про життя моє важке знаєш? Гадаєш, що лише одній тобі важко, а мені легко? Сама ти в стражданнях своїх провинна, із власної волі ярмо це собі на шию навісила, ніхто ж тебе не тримав, могла повернутися до батьків. А я вже таких розкошів не мала, ота тварюка, що сьогодні в землю була зарита, вона ж мене силоміць сюди привезла, пригрозила, що за борговий вексель мого брата рідного до в’язниці кинуть, якщо я не стану його дружиною. Я й погодилася, бо за брата найдорожчого, з котрим в один час народилася, і не на таке б погодилася, аби його врятувати. А той хробак кислоокий тим і користувався все життя. А як я ненавиділа вже його весь цей час, поки за дружину йому була, хоча цього й не приховувала, незважаючи на те, що й битою, і мордованою була. Убити його хотіла, та якось не змогла, не здійнялася рука моя, слабкою я виявилася, хоч і хотілося, знала би ти, як мені того часом хотілося. Але ні, не змогла, тільки чекала весь цей час, як другого пришестя, його смерті. І таки дочекалася.

Свекруха радісно засміялася, випила ще чарчину й захрумкотіла огірком, примружившись.

І Марфа не втрималася від запитання.

– А що ж тепер?

Оксана вдоволено всміхнулася.

– А що ж? Поїду я з цього клятого села, ненавиджу його не менше від Зосими. Повернуся до міста, до братика, а там уже подивлюся, як буду жити.

– А Улас? Покинете сина?

Вродливе лице Оксани перекосилося.

– Сина? Та я б цього сина в очі не бачила! Воно таке вродилося, як і батько його, хоча слабший, набагато слабший. – Свекруха зіщулила свої гарні блакитні очі й якось пронизливо поглянула на Марфу. – А тобі я ось що скажу. Твій синок, отой Тихон, ота звірина мала, чи ж бачиш ти, що зростає в тебе повна подоба Зосими?

Марфа аж відсахнулася.

– Скажете теж! Малий він ще…

Мазуревичиха гмикнула.

– Малий, а очі має діда-вбивці. Так-так, згадаєш ти колись ще моє слово, що зросте синочок твій таким же негідником, як і Зосима, він досить перейняв його гнилої крови, уже он зараз як очиськами вилискує.

Марфа кинула на свекруху обурений погляд.

– Та що ви мені на дитину наговорюєте?

– Не віриш моїм словам? Нічого, колись повіриш! Ти тільки поглянь на нього, з якою жорстокістю вбиває він пташенят. А як кошеня задавив? Що це, як ти гадаєш? То гнила кров убивці Зосими в нім говорить, це ж видко так гарно вже зараз.

Марфа здригнулася.

– Чому… чому ви звете свекра вбивцею?

Лице Оксани напружилося.

– Бо він і є, я тобі скажу, справжнім убивцею. – Вона запитально поглянула на Марфу. – Що ти взагалі про нього знаєш?

Марфа знизала плечима.

– Та майже нічого, тільки переповідки старих. Що з’явився він у нашім селі, коли батьки мої ще дітьми були, оселився одинаком і ніколи нікому не розповідав, хто він та звідки.

Блакитні очі Оксани засяяли.

– Ще б він щось розповів! Сирота він був, з Кременчука сам, батьки померли давно, ще дитиною він був, подробиць не знаю, тільки відомо мені, що людину він убив багату й заволодів її коштовностями. На частину придбав землю у вашому селі, збудував будинок, а частину полишив на життя.

Марфа вжахнулася.

– Святі угодники, цього ж не може бути!

– Може, ще й як може! – розсміялася свекруха. – Ти в тім переконаєшся, коли зросте твій Тихон і розквітне дідовою подобою.

Марфа тоді геть не повірила словам свекрухи, але й Улас почав балакати про коштовності батька, котрі тепер мали належати йому, єдиному сину й спадкоємцю, він у батька один. А Марфа й гадки не мала про існування тих коштовностей, що весь час її життя у домі Мазуревичів лежали у схованці за божницею у світлиці свекра. Ніколи про них до смерті його не чула, ніколи не бачила. Та й не довелося ніколи їх побачити. Коштовності ті криваві свекруха поцупила й одного дня просто втекла. Певно, що до міста, та Марфа тільки мовчала, коли Улас починав лютувати, посилаючи прокльони на голову власної матері.

А життя котилося далі.

За два місяці після смерті свекра народила Марфа свого другого сина – Орхипа. Пологи ці виявилися такими важкими, що вона вже гадала віддати Богу свою грішну душеньку. Минулося, вижила, та дитина народилася хворобливою, не такою швидкою та кмітливою, як Тихон, і згодом виявилося, що розуму Орхипу дуже й дуже бракує. Чи ж то пияцтво Уласа так вплинуло, чи те, що вона пережила в той день, коли помер свекор, – Марфа того не знала, але син викликав у неї тільки гірке почуття образи. А вже на кого образи? На чоловіка, на сина чи на Господа Бога, вона вже й сама не знала.

Полишилася господинею у великій господі, та радощів від того якось зовсім не відчувала. На початку ще раділа якось з того, що не дихає більше в спину свекор, не докоряє кожним порухом і ніхто вже ледащом злиденним не кличе. Та радість ця була недовгою. Спочатку померла мати, потім Улас почав потихеньку пропивати хатнього. Усі гроші та коштовності забрала свекруха, і Марфа якось довго не могла втямити очевидного, що чоловік може привести родину до зубожіння. Коли Марфа народжувала третю дитину, слабку донечку Марину, велику хату їм довелося продати й купити вбогу хатину сироти Макухи. Улас уже геть покинув своє теслярство, і єдиним, чого він кидати не збирався, – то була горілка, на жадану чарчину котрої він був ладен витратити останню копійчину, зоставляючи дітей із дружиною ледь не з голоду помирати. І з кожним роком та пристрасть його горілчана робилася все міцнішою, перетворивши його на бліду подобу людини.

Марфа ж з гарної, квітучої, вродливої жінки занадто швидко перетворилася на втомлену, вироблену, зажурену істоту, у котрій вже неможливо було впізнати ту, колишню красуню Марфуню Торенкову, ну, хоча й років було під тридцять, а мала вигляд уже літньої жінки. І стидалася, як же стидалася зустріти де Тараса Морозенка, котрий втомився з роками її чекати і віднайшов собі таки дружину з сусіднього села. Гарно він жив, господарем був вправним і в бік чарки навіть не косував. А Марфа як побачить його, так жалі її й беруть, що молодою та нерозумною матінки не послухалася… Тепер удосталь напивалася гіркої водиці каяття, та що ж з того? Могла вдавитися, напиваючись каяття того, та нічого змінити була не в змозі. Мати померла, батько пішов у прийми, у батьківській хаті господарював старший брат з родиною, а сама вона кайданами була прикута до Уласа, і тільки смерть одного з них була спроможною розбити ті кайдани.

Скільки Тихон себе пам’ятав, він завжди бажав зробитися заможною та поважною людиною. Навіть малим мав мрії лише про власну заможність.

– До біса його все!

Розлютившись, він ухопив стілець і з такою силою пожбурив у стіну готельного номера – убогої кімнати з обшарпаними меблями та драними шпалерами, що луна пішла коридором. Але полегшення не відчув. Очі мов саваном білим вкривало, і хотілося ось так вхопити й жбурнути об стіну не стільця того клишоногого, а того, хто обманув його, хто заманив у ці кляті північні землі, наобіцявши казкових прибутків, та втік, коли виявилося, що єдине, що їм вдалося намити, – то була жменька низькопробного золота, половину котрого Грицько примудрився поцупити й дати драла, полишивши розлюченого Тихона в цім задрипанім готелі, котрий і зватися готелем права не мав.

Тихон розумів, що треба повертатися додому, удача вперто не усміхалась йому, скільки не шукав великих покладів золота, майже рік, а нічого вартого й не знайшов. Так, якісь дрібнички траплялися, котрих і вистачало лише на те, аби харчуватися та винаймати десь куток. Але ж того, про що так відчайдушно мріяв Тихон, – того не траплялося. А з якими неймовірними мріями їхав він сюди, до Сибіру. Понаслухувався розповідей Грицька, як багатіють люди на цих землях, купуючи ділянки й намиваючи золото та коштовне каміння. Грицько той сам загорівся й Тихона підбив.

У двері постукали, обірвавши невеселі думки Тихона, і він злостиво позиркнув на них.

– Увійдіть!

На порозі кімнатки з’явився власник цього хліва з гордою назвою «готель» – миршавий чоловічок зі швидкими темними очицями та неприємним лицем. Він умить скинув оком кімнату, зачепившись поглядом за нещасний, розбитий стілець, і тонкі вуста його склалися в ще тоншу ниточку.

– Неподобствуєм, пане?

Тихон позиркнув на нього вороже.

– Іди геть!

– А платити?

– Та я тобі зараз так заплачу, – погрозливо запевнив його Тихон, і чоловічок зразу зник за дверима, як його й не було. Зітхнувши, Тихон підійшов до маленького забрудненого дзеркальця й замислено поглянув на своє відображення. Гарне, вродливе лице, полум’яні, теж гарні чорні очі й дужа стать – удома, у далекому Зарудді, він вважався найгарнішим хлопцем на селі, як колись мати – першою красунею, та вспадковувати її нещасну долю зовсім не збирався. Ні, те життя, котре на нього очікувало в рідному Зарудді, було зовсім не по нім. Одружуватися з якоюсь сільською дівкою, плодити з нею дітей, а потім вгинати спину, аби прогодувати усе те товариство… Ні, Тихон вірив, що був народженим не для такого життя. Він був народженим жити не селянином-злиднем, що в поті лиця свого добуває кусень хліба, ні, а заможною людиною в місті, що не працює в поті лиця свого, а має для того найманих робітників.

Тихон глибоко зітхнув.

Мрії, мрії! Вони були його супутниками ще з дитинства, з того остогидлого, ненависного життя в Зарудді, у їхній тісній, убогій хатині, котра більше на хлівець була схожою, ніж на помешкання для людей. Ті мрії допомагали йому не помічати жахливого злидарства, у котрім жила їхня велика родина, і завжди п’яного батька, якого Тихон почав ненавидіти тихою, потайною ненавистю ще років з п’яти, коли отримав такого поличника важкою батьковою рукою, що кров заюшила в нього з носа. Тоді він ненавидів його за той поличник, але ненависть із роками не зникала, вона тільки глибшала й сильнішала, перетворюючи для нього рідного батька зовсім на чужу людину. Мати… До неї в Тихона було зовсім інше ставлення, складніше, і не до кінця зрозуміле навіть йому. Ні, до неї в нього ненависті не було, але в той же час він відчував до неї глибоку образу за те, що породила вона його у світ злиднем, що, давши життя, виявилася не спроможною подарувати те головне, до чого так пнулося усе його єство, його серце й душа, – багатства. Могла ж вона з вродою своєю, котру як казала, мала змолоду, віднайти собі в чоловіки багатія, а не якогось завалящого пияку Мазуревича? Не віднайшла й породила сина в злиднях, і того Тихон не міг їй ніяк пробачити, і ніколи, певно, не пробачить. З іншого боку, він відчував до матері якийсь своєрідний, лише йому притаманний жаль, і вона була чи не єдиною людиною у світі, котра викликала в нього хоч якісь світлі почуття. Усі решта – жалю його геть не заслуговували.

Він зростав, із дитини перетворювався на підлітка, тоді на парубка, а мрія та його золотая розбагатіти з роками ніяк не зникалася, а навпаки, робилася ще жаданішою. Він нидівся в Зарудді, у тісняві їхньої маленької хати, посеред злиднів, краю котрим і видко не було. Батько продовжував пиячити без пробудку, геть не переймаючись тим, що коїться з родиною, чи не голодні, чи одягнені діти. То все був материн клопіт, котрий батька не обходив зовсім, і за це Тихон ненавидів його ще сильніше. Йому кортіло скоріше вирватися з того гадючника, котрим був для нього батьківський дім, кортіло вирватися у великий світ, і там – він був у тому твердо переконаний – на нього й чекало оте омріяне та жадане багатство, котре марилося ночами поряд брата.

Брат…

Опісля батька він у світі ненавидів ще одну людину – брата Орхипа. Якщо трьох сестер хоч не любив, та міг ще терпіти, ставлячись до них досить байдуже, то Орхипа ненавидів, як батька ненавидів, як його подобу, бо брат вродився до огидного схожим на батька, а яким уже хитрим. Незважаючи на те, що розуму мав дуже мало, хитрощів у нього вистачало на п’ятьох розумних.

У вісімнадцять років Тихон твердо вирішив, що досить з нього страждань у тім клятім Зарудді й треба просуватися до міста, поближче до мрії своєї жаданої. Щоправда, Кременчук його появі зовсім не зрадівся, зустрів непривітно, там потрібно було важко та виснажливо працювати, та й тоді омріяне багатство було від нього таким же далеким, як і в Зарудді. І Тихона все частіше брала злостива образа на матір, котра породила його не від багатія, не від одного з тих напахчених панів, що роз’їздили по місту в бричках з породистими кіньми та на дивакуватих залізних автівках. Тихон супроводив їх заздрісними, ненависними поглядами й повертався до своєї роботи підручного.

Потім доля звела його з Дем’яном Куцим. Цей невеличкий на зріст хитрий злодійко чимось нагадував йому брата Орхипа, але Тихон на якийсь час повірив, що за допомогою Куцого зможе таки наблизитися до своєї мрії. За два місяці життя в місті він вже встигнув зрозуміти, що чесною працею він і до сивого чуба не зможе розбагатіти. Та й, якщо вже правду казати, особливого бажання працювати він не мав. А в Куцого працювати й не треба було, а тільки вправно володіти руками… Гроші почали з’являтися більші, ніж раніше, але все одно до мрії було ще дуже далеко, і Тихон скаженів від думки про те, що й він приречений прожити вбоге життя злидня, котрим жили його батьки. А він не хотів, до тремоту не хотів жити таким життям. Йому була потрібна розкішлива дійсність, потрібна була заможність тих панів, котрі мешкали у великих будинках на березі Дніпра. І потрібно то було не колись, там, у туманливому майбутньому, а саме зараз. Він до болю мріяв мати й розкішний дім на березі Дніпра, і гарний одяг, і прислужників, і виїзд гарний. Але ж не мав… і це полишало його розуму та спокою.

А потім він познайомився з Грицьком.

Високий, худий до неможливого, той вертлявий чоловічок зустрівся йому в одній корчмі, у котру забрівся він якось увечері, аби дешевим пивом залити ту свою гіркоту, те розчарування від нездійсненності мрії. Сидів, насупившись і геть не звертаючи уваги на чоловіка за сусіднім столиком, допоки до корчми не увійшов веселий, рум’яний молодик, вдягнений у гарний костюм.

Того, хто увійшов, одразу почали вітати.

– Щаслива людина, – почулося десь зовсім поряд, і Тихон, обернувшись, наштовхнувся поглядом на замислений і трішки мов заздрісний погляд сусіда, котрим той споглядав молодика в гарному одязі.

І несподівано йому зробилося цікаво.

– І чому це він щасливий? – запитався повільно.

Сусід криво усміхнувся.

– А чому ж не бути щасливим? Проїхався хлопець до Сибіру, купив собі земельки діляночку, який бідний не був, мати важко хворіє – але ж ризикнув, запозичив грошенят і не прогадав. Намив такого золота, що вистачить не тілько матінку вилікувати, а ще ціле життя й не думати об тім, аби на когось спину свою вгинати.

Тихон відчув, як швидко забилося серце.

– І що, у тім Сибіру можна розбагатіти?

– Якщо поталанить, то можна, – гигикнув незнайомець.

І ось Тихон тут, у Сибіру, а те кляте багатство продовжує вислизати з його рук, дражнить його. Тепер мусить їхати додому, маючи в кишені лише ту жалюгідну жменьку золота.

– До дідька його! – вилаявся Тихон і, рвучко відчинивши двері, вийшов з номера. Йому потрібно було негайно випити чогось міцного, бо інакше – а він то добре відчував – виллються те його внутрішнє напруження та розчарування, і тоді заспокоїти його не зможе й десяток людей.

Тихон проходив повз невеличку вітальню готелю, наміряючись знайти якусь собі випивку, коли почув, як його хтось гукнув.

– Тихоне!

Стрімко обернувся, сподіваючись узріти високу та худу постать Грицька, і заблимав вдивовано, побачивши, як поспинається до нього високий, огрядний парубок з невиразно знайомим обличчям. Не одразу дотямив, що бачить перед собою Олександра Попільного, сина колишнього сільського старости, котрий після смерті батьків подався з молодшою сестрою Марусею до міста, до родичів, і до Заруддя наїздили вони рідко, хіба що на могили батьків. Тихон же що Олександра, Сашка, що сестру його молодшу не бачив уже давно, тому зараз і ледь упізнав високого, дужого в плечах Попільного. Сказати, щоб так уже зрадів зустрічі цій, він не сказав би, але вже приємно було в цих чужих, далеких краях зустріти когось з рідних місць. Тому й зобразив на лиці радість, вигукнув здивовано:

– Сашко?

Попільний у відповідь радісно розсміявся.

– Він самий! А ти що, ледь упізнав?

– Так, ти дуже змінився.

– Що вдієш, час минає, старіємо. А ось ти, Тихоне, у собі мало зміни маєш, а не бачилися ми з тобою років зо три, якщо не більше. Ну, розказуй, яким же вітром занесло тебе в цю далечінь сибірську? Невже ж золото та коштовності примандрував сюди шукати?

Тихон спохмурнів.

– Та ну їх, клятих!

Сашко співчутливо усміхнувся.

– Що, не поталанило?

– Краще й не питайся, – махнув рукою Тихон.

– Та то нічого, поталанить ще. – Сашко помовчав, роздивляючись Тихона розумними своїми, блакитними, мов весняне небо, очима, а потім усе ж продовжив, не в змозі втримати в собі тих радощів, що переповнювали його через краї. – Мені ось теж не таланило, довгий час не таланило, і я руки вже було опустив, і якби не Маруська, то, певно, повертався б з пустими руками, а так…

У чорних очах Тихона спалахнула зацікавленість.

– І що – щось знайшов?

Попільний самовдоволено усміхнувся.

– То ж бо й воно, що знайшов. Точніше, Маруся знайшла, такі вони вже жінки, вроджені з особливим відчуттям, мов ті кішечки. А таки не обмануло те її відчуття, нудила мене йти вперед, коли в мене вже не було бажання цього робити, коли руки геть опустилися. І таки натрапили ми на золоту жилу, а на сусідній ділянці вдалося ще й камінчиків коштовних намити. Ти ж тільки уяви, яке щастя було для мене!

Тихон ледь помітно спохмурнів лицем.

– Уявляю…

Так, він уявляв, надто добре уявляв це щастя простуватого, навіть наївного Попільного, бо сам майже рік вимріював і викохував у собі те незнайоме відчуття – відчуття щастя від дотику до купи золота та коштовностей. Заради цього він і приїхав сюди, працював так, як ще ніколи в житті не працював, перетерпаючи собаче життя. І що отримав у винагороду? Жменьку не надто якісного золота, котрого вистачить лише на якийсь рік безбідного існування. А ось цей простуватий Попільний у цей час отримав царський подарунок – багатство. Тихон мовчки дивився на свого односельця й відчував, що починає його ненавидіти. Ненавидіти глибоко та по-справжньому, так, як усе життя ненавидів батька та Орхипа. Чому, ну чому ж у світі панує така несправедливість, що цей бовдур отримав усе, а йому дістаються лише жалюгідні крихти…

Попільний раптом ухопив його за руку.

– Слухай, а ти зараз нікуди не поспішаєш?

Тихон повільно втягнув повітря.

– Та куди мені тут поспішати?

– То, може, пообідаємо разом? – усміхнувся Попільний. – Зараз прийде Маруся, ти її вже, певно, і не пам’ятаєш? Справжньою красунею вона в мене зросла. І цей охтисько, власник готелю, пообіцяв нам просто царський обід. То ж не погидуй, Тихоне, пообідай з нами.

Тихон примусив себе усміхнутися.

– Та пообідаю, чого ж не пообідати, коли ти так запрошуєш.

– Дуже дякую. – Попільний поглянув кудись, за широке плече Тихона. – А ось і моя Марусенька.

Тихон повільно обернувся, побачивши невисоку, досить привабливу, дещо повненьку дівчину з довгою русявою косою, котра поспішалася їм назустріч. Одягнена в просту, з коричневої шерсті довгу сукню, Маруся Попільна навіть у такому скромному одязі була красунею, справжньою красунею, вроду котрої не могла затьмарити навіть оця миршавенька стара сукня. Ні, вона була з породи тих жінок, котру в що не вдягни, а вона все одно не зможе втратити своєї чарівності та вроди. Пухнасте русяве волосся, великі сині очі під крилами темних брів, маленький носик і пухкенькі гарні рожеві вуста – Тихону вистачило декількох митей, аби роздивитися та зацінувати красу молодої Попільної. А він завжди, ще із Заруддя, був поціновувачем жіночої краси, і то дарма, що був молодим, від жіночих любощів не відмовлявся ніколи, особливо ж у місті, де жінок було набагато більше, ніж на селі.

Маруся всміхнулася до брата.

– Я тебе не надто затримала?

Попільний усміхнувся у відповідь.

– Ні, сонечку, що ти.

На Тихона вона кинула лише один короткий погляд і одразу ж опустила свої надзвичайно сині очі. Але він уже встиг помітити в тім короткім спогляданні зацікавленість і вдоволено усміхнувся про себе. Сестра Попільного йому сподобалася, хоча він був ще надзвичайно далеким від того, аби закохатися. Ні, те кохання, оте почуття слабких духом людей було зовсім не для нього. Його мати колись покохала батька, того нікчему, котрий покалічив життя не тільки їй, а і йому – Тихону. Ні, він кохати не збирався, не збирався робити себе слабким перед якоюсь жінкою, аби вона набувала влади покалічити його життя, як батько скалічив материне. Він буде вільним, геть вільним від усіх тих почуттів, котрі спроможні зробити його слабким. Він прагне бути сильним, дуже сильним у цьому житті, мати силу та багатство, аби усі дрижали перед ним. А жінки…

Жінки в його житті мали бути, нехай їх буде навіть багато, та він не збирався закохуватися в жодну з них. То нехай вони його кохають, нехай вони будуть перед ним слабкими, коли він буде сильним.

А ця Маруся… Маруся мала для нього особливу привабливість, бо мала те, чого йому не поталанило відшукати за цей майже рік перебування на землях Сибіру. І Тихон був твердо переконаний, що Попільний, цей простуватий чоловік, що любить сестру, не полишить її без половини того, що віднайшов з її ж таки допомогою. І якщо повірити його вихвалянням, то цій синьоокій красуні дістануться досить пристойні гроші.

Тихон зобразив на лиці одну з найчарівніших своїх усмішок, поглянувши на Марусю з особливим виразом.

– Сашко, а ти не познайомиш мене зі своєю чарівною сестрою? – запитав він у Попільного, і той у відповідь розквітнув таким усміхом вдоволення, що лице його трішки простувате, таке, що не вирізнялося особливою вродою, зробилося в ту мить ще й гарним.

– Познайомлю, друже, а чого ж не познайомити? Марусю, ти вже й не пам’ятаєш, мабуть, односельця нашого, Тихона Мазуревича, хоча таки повинна була б пам’ятати…

Маруся знову кинула на Тихона короткий погляд.

– Не пам’ятаю, – відповілася вона, і Тихон з подивом зачув у її голосі щось схоже на ворожість. А сестричка, як виявилося, була вже не такою й простою, як виявилося, не в брата була, як здалося йому спочатку. Він почав розуміти, що, незважаючи на досить скромненький одяг та оту селянську косу, сестра Попільного була наділена неабияким розумом. А ще в очах її вгадувалася підозрілість, геть відсутня у брата. І це Тихону не сподобалося…

Попільний докірливо захитав головою.

– Яка ж ти, Марусю, вредна. Адже пам’ятаєш, а не зізнаєшся. Та не надимай губенят, краще познайомся з Тихоном знову. Бо ти ж тільки подумай, сестричко, яке ж це щастя та радість – зустріти тут, у цих чужих, непривітних краях людину з нашого села, майже рідню, серед кацапів одну рідну душу…

Маруся на цю захопливу промову брата не відповілася, тільки поглянула на Тихона якось незрозуміло й потягнула брата до невеличкої їдальні готелю. Тихон же йшов слідкома й усе не міг зрозуміти ніяк, чому ця синьоока відьма так сторожко, навіть вороже одразу до нього поставилася? Адже в першу мить в очах її плескалася зацікавленість, він то бачив надто добре, і чому вона оце зараз почала зуби вишкіряти? Он як очицями позиркує, ось-ось скаже, аби забирався він геть. Та Тихон не був уже з тих зелених хлопчаків, котрих могла відвадити холодність якогось там дівчиська. Ні, він мав уже двадцять два роки й вважав себе за людину досвідчену та мудру. Тому, усівшись навпроти похмурої Марусі, обдарував її такою чарівною усмішкою, перед котрою не могла встояти свого часу жодна жінка на його життєвому шляху, і поглянув на Попільного.

– Гарна в тебе надзвичайно сестра, Сашко, – промовив повільно, знову споглядаючи на Марусю чарівливим поглядом. – Тільки вже надто не до душі я їй припав.

Попільний махнув рукою.

– Та не звертай на неї уваги. Соромиться дівка…

Лице Марусі враз зачервонілося.

– Нічого я не соромлюся… – почала вона обурено, та поява власника готелю змусила її примовкнути.

Кинувши на Тихона не надто люб’язний погляд, той почав ледь не присідатися перед Попільним, запевняючи в тому його, що обіцяний обід уже чекає й приготували його тільки з найкращого. За дві хвилини на столі й справді з’явилася осетряча юшка, неймовірно запашна печеня з дикого кабана із засмаженою скоринкою та кружальцями запеченої картоплі, тушкована з грибами та ягодами курка та невеличкі рум’яні пиріжки з яблуками.

Власник готелю усміхнувся.

– А млинці ще поспівають.

– Та так ми, добродію, і луснемо, – крекнув Попільний. – Поки притримай ті млинці, нам і цього вистачить.

– Добре. А вино?

– Принеси, та найкраще. Маємо зараз випити за зустріч із земляком.

Власник швидко зиркнув на Тихона й відійшов від столу. Тихон тільки слину ковтнув, побачивши всі ті наїдки, що почали з’являтися перед ним на столі один за одним. Давно він не куштував нічого такого смачного, із Грицьком вони харчувалися не надто добре, були змушені притримувати кожну копійку, і в нього вже набилася оскомина від тих каш огидних зі старою оленячою солониною, від котрої нудило цілу добу, а води так взагалі не обпитися. Допомагали тоді тільки мрії про те, що знайдуть вони таки щедрі поклади чи то золота, чи то коштовностей, і тоді вже будуть ласувати найсмачнішими стравами, котрі подаватимуть ввічливі прислужники, і все то на білих скатертинах та в дорогому посуді, а не в погнутих, закопчених каструлях.

Попільний втягнув в себе ароматне повітря.

– О, який запах! Ти знаєш, найбільше там, на річці, я скучав за смачними стравами.

Тихон обережно усміхнувся.

– Я, зізнатися, теж.

– То ж пригощайся, не соромся.

Тихон і пригостився б від душі, але йому заважали ті уважні, не надто привітні сині очі, котрі вилискували навпроти. Як не кортіло йому накинутися на те запашне м’ясо, та стримував він себе, відкушував м’ясо маленькими шматочками й жував повільно, тільки поглядаючи на Сашка, котрий не соромився і їв так смачно, що Тихон ледь панував над собою. Але тільки погляне на ту синьооку відьму, і не лізе кусень до горла, а ще хвилювання… Поїдало його хвилювання від того, як же її зчарувати.

– Не можу, як смачно! – важко дихаючи, відкинувся назад Попільний і блаженно примружився. – Ти знаєш, Тихоне, за що я тільки й люблю те панство? Та за можливість їсти так смачно, як на селі ніколи не скуштуєш. Я ще не розповів тобі про свою наречену…

Тихон звів на нього зацікавлений погляд.

– То в тебе є наречена?

Простувате лице Попільного розквітло щастям.

– Так, є. Найкраща у світі наречена! Бачив би ти, Тихоне, яка вона в мене красуня, яка чарівна… А яке щастя для мене прийти до неї й побачити світло радощів у її чудових блакитних очах.

Тихон усміхнувся.

– То ти ж, друже, закохався?

– Закохався, – зітхнув Попільний.

– І хто ж вона, тая чарівниця?

– Софія Давидівна Льохвицька.

Тихон ледь не вдавився шматком того м’яса, котре старанно прожовував без поспіху, і витріщився на Попільного зі щирим враженням.

Софія Льохвицька!

Господи, Софія Льохвицька!

Кого не запитай у Кременчуці, то кожен одразу скаже, що цяя панянка з вельможного польського роду є спадкоємицею неймовірних статків. Батько її, банкір і фабрикант, барон Давид Льохвицький загинув на одній зі станцій під Києвом, коли його власний потяг зіштовхнувся з іншим. Трапилося це три роки тому, і всі ці три роки його донька володіє великим статком, закладеним ще її дідом, до котрого доданий великий банк, з філіями і за кордоном, а ще десятки цукрових та кондитерських заводів і фабрик. Це про неї Дем’ян Куций мовив пошепки й з потайним жалем. Тихон пам’ятав, як колись проходився з Дем’яном вулицею неподалік Дніпра і як вразив його триповерховий будинок з білого мармуру, котрий виднівся за високою, з чорного кутого заліза огорожею. Саме про такого красеня марив він у своїх мріях, бачив його, жадав, як чоловік іноді жадає жінку. Й одразу ж запитав Куцого, кому належне це диво з мармуру та різнокольорового скла.

Куций вищирився щербатим ротом.

– Е, брате, така краса не про нас, це володіння покійного пана Льохвицького, а нині воно належне, як ти сам здогадався, його чарівній донечці.

Тихон аж засвистів тоді.

– Що, тій самій?

Куций поморщив хитрувате лице.

– Тій самій!

І ось виявляється, що найжаданіша в місті наречена, та, що відхиляла пропозиції найкращих і найзаможніших женихів, навіть тих, що приїздили свататися з інших міст і мали статки, більші від її власних… вона погодилася стати дружиною оцього простуватого й недалекого Попільного, котрий навіть вродою особливою не вирізнявся. Тихон із хвилину мовчки дивився на нього, лупаючи вражено очима, бо було від чого втратити мову, і раптом зачув насмішкуватий голос Марусі, що мовчала до цього.

– Схоже, Сашо, ти неймовірно вразив нашого односельця.

Попільний усміхнувся до Тихона.

– То ти справді вражений?

– Ще й як! Вона ж…

– Неймовірно заможна, так? – знову всміхнувся Попільний, і щасливий вираз його лиця чомусь зробився для Тихона неприємним. – Повір мені, друже, незважаючи на всю свою заможність, Соня дуже проста й сердечна, і для неї в стосунках з людьми зовсім не має значення, чи ти володар великого статку, чи ж така біднота, як оце ми з Марусею. Для моєї Соні головне, аби людина була людиною, у повному значенні цього слова.

Тихон поглянув на нього недовірливо.

– Чи ж правду ти говориш? У неї такий розкішний дім за кутою огорожею біля Дніпра… Невже ж вона така проста?

– Проста, як сільська дівчина!

Тихон тільки головою похитав.

– Неможливо в таке повірити. Отака заможна й така проста. А я чув про неї такі розповіді, що занадто погордлива вона, вередує женихами…

– Чутки не завжди бувають правдивими.

– І як же ти познайомився з цим дивом?

Попільний відпив декілька ковтків червоного вина.

– Як познайомився? – перепитав він повільно, і на лиці його простуватому з’явився якийсь особливий вираз, котрий дивним чином перетворив його майже на красеня. – Та нічого насправді особливого у нашім знайомстві немає. Ти, певно, і не знаєш, але після того, як ми з Марусею виїхали до міста, то я деякий час працював на складах нашого далекого родича, а потім мені до голови заскочила думка, що було би гарно зайнятися власною справою. Родичі обіцялися допомогти. І я намислив відкрити крамничку, а ця справа вимагала кредиту, тому я й вирушив до банку Льохвицьких. Але там мені відмовилися надати кредит. Довелося йти геть з пустими руками, та один знайомий порадив мені піти просто до самої Софії Давидівни, що вона, мовляв, така вже добра, що не відмовить мені в допомозі. Зізнатися тобі чесно, то йти мені до неї не надто кортіло. Це виглядало би так, наче я, отакий собі здоровий бугайло, та пішов просити до неї милостиню, подаяння. Такі гордощі в мені повсталися! Та турбота про Марусю, думки про її майбутнє геть переломили в мені ті недоречні гордощі.

Зібрався я з духом та й пішов до будинку того казкового біля Дніпра. Ішов, і чи повіриш ти мені, Тихоне, – ноги в мене тремтіли від страху. Гадав, що й на поріг мене не пустять, а воно на диво навіть до кабінету провели, попросили почекати, а за якихось п’ять хвилин увійшла вона. Невимовно, просто казково чарівна, із сяючими блакитними очима, у котрих було стільки просто неймовірного світла… Я як побачив очі ті, погляд їх ясний, так і занімів. Вона ж привіталася й дивиться на мене запитально, і цікавиться, що ж мені потрібно, а я ледь зміг вичавити із себе куценьке привітання й почав щось белькотіти про отой кредит, а вона дивиться на мене вже якось пильно, аж слова у мене геть скінчилися. Зрештою, став я, як отой телепень, тільки вирячився на неї та очей відвести не можу. А вона так м’яко усміхнулася й запросила мене випити з нею кави. Отак усе й почалося. Я отримав кредит, а разом з ним і серце однієї з найзаможніших наречених імперії. Та як на сповіді тобі скажу, що не за статками її я гнався, покохав би Соню й тоді, коли була б вона найбіднішою з кременчужанок. І те, що народилося між нами, я інакше, ніж диво, і не сприймаю. Господи, Тихоне, та побіля неї такі ж залицяльники кружлялися, що куди там мені…

Маруся раптом роздратовано гмикнула.

– Сашо, ти знову себе принижуєш!

Попільний зиркнув на сестру.

– А то що, я сказав неправду?

– Неправду. Ти гарний!

– Можливо, лише для тебе.

Маруся глянула на брата хитрим оком.

– Для Соні теж.

Тихон, з подивом помічаючи, як починає червоніти Попільний, зрозумів, що всі ці розповіді йому геть не подобаються, тому й запитав, можливо, різкувато:

– А що ж ти робиш тут, маючи в наречених одну з найбагатших наречених імперії?

Попільний поморщився.

– Та все ті гордощі, усе вони провинні. Пеклó мені, розумієш, неможливо пеклó те, що я оце, такий злидень нещасний, і маю свататися до неї, такої багатійки. Хоч і казала вона, що для неї то не має геть ніякого значення, але для мене все воно значення мало, ще й велике. Не було в мене через те спокою, й таки вирішив, що ми не одружимося, допоки в мене не буде хоч якогось там куценького статку. Та й Марусі потрібне придане, а я не така вже людина, аби брати його в багатої дружини. Ні, не мав би я собі спокою, тому й почав шукати, як би то його грошенят швидко й багато заробити, піднятися хоч трішки до рівня Соні, і підказали мені податися сюди, а раптом поталанить.

Тихон змусив себе всміхнутися.

– І поталанило.

Попільний вдоволено розсміявся.

– Поталанило, друже, ще й як поталанило. Скільки того ми золота віднайшли, що й самі не очікували…

Маруся нахмурила чоло.

– Сашо, чи не занадто ти відвертий перед чужою людиною? Навіщо трезвонити всім?

Та Попільний тільки рукою махнув.

– Облиш, Марусенько, хіба ж Тихон нам чужий? Він же наш, заруддівський, і чого я маю боятися? До того ж за два дні ми будемо вже в Красноярську, там Сонін банк знаходиться. Позбудемося нарешті страхів.

Маруся промовчала, тільки позиркнула недовірливо на Тихона, і по очах її той зрозумів, що не довіряє вона йому, не вірить у його порядність, для неї він не такий, яким уявляє його її брат. Тому, посидівши з ними ще якусь хвилину, він послався на термінову справу й гайнув геть, аби хоч трішки прийти до тями та обдумати, що йому робити далі.