Читать книгу Мазуревичі. Історія одного роду - Дарина Гнатко - Страница 4

Тієї ночі Тихону зовсім не було сну.

Те щастя, котре впалося на простувату голову Попільного, не могло ніяк полишити його в спокої, відібравши той спокій на весь залишок дня та майже всю довгу сибірську ніч. Попільні мали їхати завтра ранком, і він розумів, що просто не вибачить собі, коли вони поїдуть без нього. Чи доля, а чи, може, ще яка сила подарували йому цю зустріч, і він вірив, що випадковою вона не була. Ні, вона була мов відповідь на його те жагуче бажання нарешті розбагатіти, зробитися заможним, і не просто заможним, а справжнім багатієм. І з самих глибин його серця та єства почала виповзатися темною змією думка про те, що єдина можливість для нього наразі доскочити своєї мрії – то вбити Попільного, і його сестру також. І нехай одразу він мислив об тім, що зможе закохати в себе ту норовливу Марусю, а потім уже, її чоловіком, заволодіти тим золотом, котрим би поділився з нею брат, але тепер, почувши про панну Льохвицьку, він геть перемінив плани. Навіщо ж йому довольнитися половиною, коли він може отримати все, та ще й таку заможну наречену на додачу? Ні, Маруся його тепер уже геть не цікавила, Попільний, сам того не відаючи, повернув його долю в інший напрямок. Треба тільки позбутися і його, і сестриці, і все. Забрати золото й податися до Кременчука.

Напружена робота мислення не минула для Тихона даремно, і він уже знав, що, повернувшись до рідних країв, зробиться ледь не побратимом Попільного, і саме він принесе його нареченій сумну звістку про смерть коханого. О, він буде й сам вбитий нещадно горем, навіть пустить сльозинку за такими молодими життями Олександра та чарівної Марусеньки, він стане другом по нещастю для панни Льохвицької, сумуючим товаришем Попільного… А з часом… З часом почне невимушено з нею спілкуватися, якомога частіше потрапляти на очі, і не сумнівався зовсім у тім, що зможе заполонити серце чарівної панни Софії. Зрештою, закохалася ж вона в того клятого Попільного, більше схожого на ведмедя, то чому ж не зможе покохати його? Хіба ж він гірший чим від того Сашка? Та нітрішки. Відтоді, як почав подобатися дівчатам і сам цікавитися ними, зрозумів якось швидко та легко – він, Тихон Мазуревич, красень, такий красень, котрий одразу полишає спокою дівочі серця. А чим відрізнялася незнайома поки ота панна Софія від дівчат у Зарудді чи жіночок у Кременчуці? Та аж нічим, коли змогла закохатися в отого телепня Сашка. Ні, Тихон був твердо переконаний у тому, що Льохвицька закохається в нього, і про те аж ніяк не хвилювався.

Непокоїло інше.

Попільні!

Як, як убити їх за два дні до Красноярська? Треба було ще намислити, як саме це зробити… Зброї у нього не було, отрути, теж, на жаль, не малося. То що ж полишалося? Ніж, придбати котрий так легко.

Потягнувшись, Тихон підійшов до вікна, визирнув через брудні скельця в темну, непривітну сибірську ніч і зрозумів, що позбавить їх життя, зарізавши. Буде, щоправда, забагато крови, та то вже дрібниці.

Намисливши оце так, Тихон знову потягнувся, усміхнувся в темну ніч і почвалав спати. Заспокоєний.

На другий день він вирушив з готелю разом із Попільними.

Сашко, зачувши про його намір теж рухатися в напрямку рідних країв, зрадів і одразу ж запропонував їхати разом з ними, чого Тихону й було потрібно. Він приховував вдоволений усміх, але таки наштовхнувся на недовірливий, навіть підозрілий погляд Марусі. Клята дівка, вона незрозуміло як винюхувала те, що він ото так старанно намислював ледь не цілу ніч. Ні, вона, звісно ж, не могла ніяк знати, які саме задуми він мав, не могла знати того, що сиру могилу виривав він їм у думках своїх, але оте її недовірливо-підозріле ставлення до нього, воно все ж напружувало його. Треба було скоріше з усім цим покінчувати, допоки синьоока відьма не встигла нацькувати на нього Попільного. Поки той ще вухами ляскав, та хто ж його знає, як там справа далі обернеться.

Попільні вирушали на невеличкому візку, котрий винайняли в Красноярську, і Тихон, як тільки побачив той візок, одразу ж зрозумів, зіщуливши чорні – вони в нього від матері – очі, як йому діяти.

Попільний гостинно запросив його до того візка, укритого зверху шматком темного полотна, і Тихон удав, що зовсім не почув тихого голосу Марусі, котрим вона зашипіла на брата, відтягнувши від візка.

– Сашо, та чи ти глузд геть утратив? Навіщо ти запросив його їхати з нами, коли в нас цілий лантух золота лежить у візку?

Попільний зітхнув.

– То й що?

– А як поцупить?

– Не поцупить! Це – земляк.

– А я б не була в нім такою впевненою.

Попільний знову зітхнув.

– Послухай, сестро, і за що тільки ти його так не любиш?

Маруся голосно гмикнула.

– За що не люблю? А за що ж його любити? Ти бачив його очі? Та в них же немає нічого людяного.

– Люба, ти вигадуєш.

– Ні, я все…

– Усе, Марусю, досить, – підняв руку Попільний. – Я пам’ятаю Тихона ще з дитинства, у нього мати дуже порядна людина, і я не сумніваюсь у тім, що й дітей своїх вона виховала теж порядними. А тепер ходімо, нам не варто затримуватися, якщо ти хочеш заночувати в якомусь помешканні, а не посеред лісу, на втіху тутешнім вовкам.

Маруся нічого більше не сказала, тільки кинула на Тихона черговий ворожий погляд і мовчки полізла до візка. Надулася, як сичиха, відвернула від Тихона свою норовливу пику й весь час, поки їхали, навіть і словом не озвалася. А ось Попільний, мов намагаючись загладити провину за поведінку сестри, белькотів майже без упину, розповідаючи Тихону про якогось там Тимка Бережного, котрий всилено залицявся до Марусі й котрому сам Сашко геть не довірявся, бажаючи віддати сестру в надійніші руки, і через це між ними час від часу виникали справжні сварки. Маруся втямущила собі в голову, що закохалася в того Бережного й без нього щастя геть не зможе мати. Тихон слухав ті всі розповіді абияк, через п’яте на десяте, оживаючи тільки тоді, коли повільна мова Попільного звертала до розповідей про Льохвицьку. А про неї закоханий Попільний, схоже, був ладен теревенити годинами, до нескінченності.

– Ти, Тихоне, не уявляєш собі, наскільки моя Сонечка добра душа. Вона ж оті статки вспадковані тримає не тільки для себе, як інші багатії. О, як би ж ти тільки знав, які в неї задуми. Скоро за її кошти почнеться будівництво нового притулку для дітей, а тоді ще й лікарні для бідних. А зараз вона опікає притулок дитячий, пожертви вносить на храми та монастирі, нікого добротою своєю янгольською не забуває…

Тихон тільки мовчки слухався отих розповідей захоплених Попільного, відчуваючи, як від злості ледь не скаженіти починає. Та вона, та Льохвицька, схоже, була зовсім не при розумі, бо це ж треба було такі неймовірні гроші витрачати на якийсь там збрід. Так і до злидарства можна дійти й не помітити.

А Попільний продовжував:

– А вже бабуся яка в неї чудова. Польська шляхтянка за походженням, Барбара Казимирівна. Щира католичка, котра, щоправда, і до православного храму може спокійно піти. Та й Соні, котра мамою хрещена в православ’я, ніколи не забороняла вірувати…

Про бабусю ту польку Тихон уже майже й не слухався, замислившись про своє, про те, як заживе він, коли дорветься що до золота Попільних, а що головне – до статків панни Льохвицької. Спершу, як тільки з’являться в нього грошенята, то він гарно, розкішно вбереться, позбудеться нарешті ланців тих брудних, котрі змушений був носити своє минуле життя, потім винайме собі прислужника та придбає пристойний екіпаж, а вже краще автомобіль…

Мрії, мрії…

Давні, солодко-болісні мрії про те, яким буде його життя! Тихон відчував наближення їх здійснення й починав тремтіти щоразу, коли думав про те, що вони, його мрії, лежать зовсім поряд, десь у візку, сховані в лантух. Вони такі близькі… варто лише руку простягнути… Щоправда, ось цього поки робити не можна було, треба почекати.

А ось чекати він уміє.

Незважаючи на те, що Попільний гнав коня, намагаючись дістатися до містечка засвітла, їм усе ж довелося зупинитися на галявинці поряд невеличкого ліска. Стрімко темніло, а коняка раптом зашкутильгала… Тихон тільки вислуховував мовчки бідкання Попільного, приховуючи вдоволення. Ще під ранок заскочила йому думка, що Попільних краще вбивати десь посеред безлюддя, де буде менше свідків, а щоби не встигли доїхати, дорогою треба загнати коняці в ногу якусь друзку, спромігшись зробити це непомітно, коли зупиняться на короткий перепочинок.

Маруся ж від такої вимушеної зупинки почала нервувати так, що в неї дрібно тремтіли руки.

– Мені тут зовсім не подобається, – примхливим голосочком промовила вона, покосувавши синім оком на лісок, посеред котрого вже починала згущуватися тінями темрява.

Попільний спохмурнів.

– І чому це тобі тут не подобається? Як на мене, це досить гарне місце, ти тільки поглянь, яка чудова галявина.

Маруся поморщила рум’яне личко.

– Мені тут боязко.

– Боязко? Поряд двох чоловіків?

– А ще в мене погане передчуття, – ледь не крізь стиснуті зуби мовила Маруся й, кинувши неприязний погляд на Тихона, пішла до воза, з котрого почала діставати сковорідку та харчі. Насмажили вони яєць із салом, повечеряли, і Тихон, незважаючи на те що мав скоїти злочин, обірвати життя цих двох, що сиділи зараз поряд нього біля вогнища, їв залюбки. Ні нервування якогось, ні напруження він не відчував, мов збирався не людей життя полишити, а звіряток якихось. Спокійний, навіть вдоволений, кидав він короткі погляди на воза, туди, де причаїлося його омріяне щастя. А ще одне чекало на нього десь далеко, у Кременчуці, щастя з казковим посагом.

Маруся всипала до казанка з водою декілька дрібок кави, і Попільний поглянув на неї з подивом.

– Ти що, теж збираєшся пити каву?

– Так.

– Навіщо? Ми ж з Тихоном будемо чергувати по черзі.

– То й що? – нахмурилася Маруся. – Невже ти думаєш, що я зможу поснути в цім жахливім місці? Та мене нудить лише від думки про те, що я зможу стулити повіки й поснути спокійно.

Вона ниділася ще хвилин зо десять, потерпаючи від того страху, котрий сама собі намислила, і Тихон майже не чув її слів, гадав, коли краще зробити те, що він планував, і після розмірковувань вирішив дочекатися, коли вони поснуть. Тому й викликався чатувати першим. Сидів біля вогнища, дослухаючись до рівного дихання Попільного й такого неспокійного Марусі. Він знав, що вона ще не спить, але не сумнівався у тім, що, незважаючи на каву та всі її завіряння не поснути, вона все ж таки посне. Так і трапилося – через деякий час вона почала дихати рівніше й за хвилину поснула.

Тихон повільно звівся на рівні ноги.

Дослухався до нічної тиші, мов очікував на появу якоїсь невідомої перешкоди, але ліс був тихим, була тихою й галявина, тільки десь далеко чулося глухувате вовче завивання. Тихон, зачувши ті хрипкі звуки, тільки усміхнувся про себе. За цей рік, що перебував він у цих диких краях, навчився вовків не боятися зовсім. У цю ніч, над котрою поважно та велично висяювався місяць у повні, вовче волання видавалося якимось особливим. Вони, ті хижі тварюки, жадали крові, і він теж зараз, як той вовк, мав пролити кров.

Рухаючись повільно, але впевнено, Тихон віднайшов у торбах своїх гострого, довгого ножа, подумавши про те, що в Попільних, певно, була зброя, про котру йому й не сказали, та шукати її не хотів. Обійдеться й ножем. Рушив до того місця, де лежав Олександр. Постояв трішки, збираючись на силі. Ні, хвилювання, ні жалю, ані тим паче страху він зараз не відчував, хоча вбивати вбивав уперше… та колись же треба все робити вперше. Незрозуміла ж то річ – людське серце та ще душа, глибини такі вони приховують, що й сам ти інколи не зможеш втямити до кінця, темноти які там чаяться. Ніколи в житті до цього в Тихона не було думок про вбивство, аж ні, випливло це бажання з потаємних глибин серця, і він прийняв його, прийняв спокійно та як таке, що належне, що міг він зробити. У когось це бажання, можливо, викликало б жах, та не в нього.

Попільний спав на спині, ледь чутно хропів і посвистував. Тихон вирішив вдарити його в серце… Жовтувате світло вогнища, та ще те холодне сріблясте, що лилося від місяця в повні, давало змогу йому добре бачити лице односельця. Якусь хвилину він дивився на те лице, котре видавалося надзвичайно блідим, а потім стрімко нахилився й ударив Попільного в груди ножем. Той захрипів, дихання його поважчало, він розплющив очі, і Тихон чекав крику, але Попільний так і не крикнув, застиг нерухомо – смерть умить обірвала його ще молоде життя.

Неподалік, мов щось відчувши, заворушилася Маруся.

– Сашо, що трапилося? Вовки?

Її сонливий голос привернув увагу Тихона. Він позиркнув у її бік і побачив, що вона підіймається на місці, обіпершись на лікті, вдивляється пильно туди, де лежить брат. Деякий час стояла задушлива й трішки мов оглушлива тиша, Маруся мовчки дивилася і на брата, і на самого Тихона, мов не могла дотямити того, що бачили її очі, можливо, вважаючи за видиво зі сну.

– Сашо, Сашо? – пролунав її невпевнений тоненький голосочок.

Попільний уже ніяк не міг відповістися.

І ось тоді Маруся закричала. Страшно, пронизливо й надривно закричала, криком тим наполохавши благодатну ту місячну ніч. Потім, не обриваючи крику, підхопилась на ноги, кинулася до брата й стала його термосити.

– Сашо, Сашуню, любий! Прокинься, чуєш?

Вона викрикувала ці слова, мов не помічаючи крові, що заливала світлу сорочку Попільного. Тихон стояв мовчки, вдивляючись у її беззахисну спину й розуміючи, що має гарну нагоду вдарити зараз і покінчити тим справу. Але він чомусь не поспішав. Можливо, і тому, що бажав, аби смерть Марусі не була такою легкою, як смерть її брата. Ні, ця клята відьма має постраждати перед останнім подихом за все те, що зробила для нього поганого.

Маруся обернула до нього пополотніле лице.

– Убивця! Клятий убивця!

Тихон зіщулився.

– Закрий рота!

Маруся вся затрусилася.

– На каторгу за це поженуть! Зогниєш геть, іроде!

– Справді? – усміхнувся Тихон. – І хто ж на мене донесе? Чи не ти? Ти впевнена?

Він тихо, неголосно все це сказав, та така погроза в голосі тім його залунала, що Маруся зрозуміла все одразу, не дотямивши того раніш… У голосі Тихона чувся вирок для неї.

Невблаганний вирок смерті.

І Маруся, знову закричавши, почала повільно задкувати від нього, широко розкривши очі. Кинула було погляд на візка, у якому, певно, була зброя, котру Попільний за своєю безшабашністю не витягнув до вогнища, та візок знаходився за спиною Тихона… Мить, і вона, обернувшись, гайнула геть у ліс.

Тихон вилаявся й кинувся слідкома.

Страх смерті застилав Марусі свідомість, але вона все ж мала розуму дотямити того, що криком зробить ще гірше. Вона стихла, тільки важко дихала й вперто бігла вперед, байдуже куди, аби тільки подалі від того нелюда з ножем у руках, котрий убив її брата. Горе й біль від втрати Саші змішувалися зі злістю на нього, що був він таким сліпим і не бажав довіритися її словам. А вона ж відчула, як тільки побачила того Мазуревича, побачила й відчула в дивний спосіб, що добра від людини тієї очікувати не варто. Сама не знала, звідки вона в неї вишукалася, та впевненість, що ця людина принесе їм велике зло. Можливо, справа була в його тих чорних очицях, у котрих було щось таке, що мов промовляло без слів – то очі вбивці.

Місяць насмішкуватим сріблястим оком слідкував за нею з-за верхівок ріденьких сосен, коли бігла вона геть у темну та осоружну чужу ніч. Сили вже почали полишати її, вона відчувала, що довго бігти не зможе, ще декілька хвилин – і просто впаде. Але падати не хотілося, Господи, як же не хотілося падати й помирати, помирати такою молодою, не проживши ще й двадцяти років. Помирати тоді, коли тобі ще жити та жити, коли чекає на тебе десь кохана людина, сподіваючись, що ти скоро повернешся.

– Господи, спаси й збережи!

Слова молитви тихим шепотінням зривалися з її вуст, пересохлих від страху та швидкого бігу, але сил уже зовсім не полишалося. Відчуваючи, що ось-ось і вже впаде, Маруся притулилася спиною до товстого стовбура старої сосни й зачаїлася. Ноги й легені пекло від того швидкого бігання, перехоплювало подих, і перед очима темніли кола, треба було б бігти далі, та сил не стало вже геть. Як жалкувала, що не слухався Саша її пересторог, не витягнув тієї рушниці, що лежала в лантусі поряд золота. Рушниця була в нього для захисту золота, а в іншому він покладався на удачу. А знав же, що краї тут геть небезпечні, та не боявся, казав, що ніхто на них не нападеться, вважатимуть не за золотошукачів, а за подружжя. Бо рідко ж траплялися жінки, котрі мандрували просторами Сибіру в пошуках скарбів. Це вона впросила Сашу.

Маруся затремтіла всім тілом.

Невже ж настане тут її остання хвилина, невже на смерть напросилася?

Десь там, повільно, але впевнено, посеред темного нічного лісу йшов за нею вбивця, той, хто вбив її брата й готувався вбити й її.

Маруся тихо схлипнула.

– Господи, я ж не хочу помирати!

Та смерть уже підходила, вона чула його гарний, мов оксамитовий голос, що кликав її на ім’я і був уже близько. Тепер вона боялася вже бігти, відчайдушно хапаючись за життя й розуміючи – побіжить, він то вже й помітить, а так – є надія, що промине, не помітивши.

Неподалік тріснула гілочка, і Маруся помертвіла.

Через два дерева від неї зупинився Мазуревич.

Прислуховуючись і мов принюхуючись до повітря, так, наче міг нанюхати її присутність, він постояв на невеличкій галявинці, видкий у холодному світлі непривітного місяця, а потім покликав гарним своїм, оксамитовим і чарівним голосом.

– Марусю, ти де?

Маруся притулилась до стовбура, спиною відчуваючи грубу кору й боячись навіть дихнути. Мазуревич постояв, помовчав деяку хвилину, потім знову гукнув, і цього разу голос його пролунав майже лагідно.

– Марусю, відгукнися! Я тебе не ображу!

Але вона гірко скривила лице й навіть не поворушилася.

Мазуревич уже не кликав її, тільки стояв нерухомо, дослухаючись до звуків ночі та лісу, а можливо, і винюхуючи її, як той вовчисько. Мов на згадку, десь почулося протяжливе вовче завивання, та Маруся, що завжди полотніла під час цих страшних звуків, зараз навіть не звернула на них уваги. На неї полював вовкулака страшніший, ніж ті, далекі й невидимі.

Тихон же, постоявши посеред тієї галявинки ще хвилин зо п’ять, нарешті зрушив з місця, і Маруся втиснулася в дерево з такою силою, що заболіла спина, з невтішною думкою похваливши себе за те, що одягнула коричневу сукню, а не щось світле. Мазуревич ще раз зупинився, обдаючи все єство Марусі холодом, а потім пішов десь геть, зникнувши з очей. Вона судомно захапала ротом повітря, із жадібністю втягуючи його в себе, уже не звертаючи уваги на біль у спині. Але далі йти чомусь не наважувалася, відчуваючи невиразну тривогу й той страх, що тепер полишиться з нею, здавалося, на все життя. Стояла так, відчуваючи, як заповнює серце невимовний відчай. Вона не знала зовсім того, чи виживе в цю ніч, чи не стане вона для нею останньою, і цей чужий ліс – чи не зробиться він для неї холодною, сирою могилою? Похитавши головою, Маруся зіщулилася від внутрішнього холоду, повернула голову вправо й застигла, забувши навіть і закричати. Страх крижаним холодом пройшовся тілом.

Перед нею стояв Мазуревич.

Ця його поява перед нею була настільки стрімкою та несподіваною, що Маруся не встигла й злякатися. То потім страх почав сковувати тіло холодом, але вона більше не кричала, тільки безпорадно дивилася на нього, мовчки, мов заціпило їй, а потім він насмішкувато промовив:

– Гадала від мене втекти, га, Марусю?

Вона обпекла його ненависним поглядом.

– Навіщо ви вбили Сашу?

Мазуревич гмикнув.

– А ти не здогадуєшся?

– Вам потрібне було наше золото?

– Ти дуже здогадлива!

Маруся важко задихала.

– Але ж я так, задарма, свого життя не віддам…

– О, у тім я навіть і не сумнівався, – вдоволено розсміявся Тихон. – Ти знаєш, люба, ви з братом трішки неправильно народилися – ти мала бути чоловіком!

Вродливе лице Марусі покривилося.

– Я вас ненавиджу! – прошипіла вона прямо в лице Тихона, і далі…

Далі почалося для неї найжахливіше. Останні хвилини життя на цьому світі… Пекло, справжнє пекло, у потайну сутність котрого вона зазирнула вже зараз, ще за життя. Тишу байдужого нічного лісу знову розірвав її крик, коли Тихон ухопив її в обійми міцними руками, загрубілими від важкої праці та року тримання сокири з лопатою. Вона намагалася вирватися, билася та кусалася, божеволіючи від страху та гострого небажання і вмирати, і даватися в його руки. Ні, не для того ж вона була народжена, аби її життя міг обірвати ось так безглуздо якийсь негідник.

– Відпустіть мене!

– Навіть не сподівайся на те! – спокійно відгукнувся Тихон і кинув Марусю на землю.

Вона одразу ж спробувала зіскочити на рівні ноги, але не встигла. Важке чоловіче тіло навалилося на неї з такою силою та грубістю, що потемніло в очах і заболіло все тіло. Але Маруся ще не була готовою здатися, останній у житті страх надав їй несподівано таких нелюдських сил, що вона змогла відбитися від Мазуревича й поповзла геть. Та недалеко ж… уже за якусь хвилину ті ненависні сильні руки знову вхопили її, почувся тріск тканини, котру розривають, – Мазуревич шматував її сукню.

– Ні! – загарчала Маруся.

Вона билася відчайдушно та хоробро, і ненависть та небажання помирати надавали їй і справді нелюдських сил. Та все ж таки вона була жінкою, і Тихон зґвалтував її. Зґвалтував грубо та жорстоко, не звертаючи уваги на крики її пронизливі, виміщаючи все те зло, котре накопичилося в нім до неї.

Маруся вже почала хрипіти від крику.

– Убивця клятий, убивця! Ненавиджу!

Тихон ударив її в лице.

– Заткни рота!

Маруся зіщулила свої сині очі.

– Колись, колись прийде час, і ти за все поплатишся. Запам’ятай, Бог таки є на цьому світі, і ти отримаєш заслуговане. Неодмінно отримаєш!

Тихон зареготів.

– А ти мене Богом не лякай! Не боюсь я нікого – ні Бога твого, ні нечистого. Для мене єдиний є Бог – це гроші. Тому божеству я ладен вклонятися все своє довге життя.

– Нелюдь!

– Ну, це вже хто ким вродився! – усміхнувся Мазуревич і нахилився до Марусі. Сили, аби опиратись, у неї вже не полишилося. Принижена, розбита та розтоптана, вона тільки того й могла, що поглянула на нього сповненими ненависті очима й витиснула крізь зуби:

– Та будь же ти проклятий! Нехай буде проклятим і все життя твоє й роду твого поганого! Проклинаю тебе своєю неповинною кров’ю, котру ти збираєшся пролити, вовкулако!

Лице Тихона зробилося суворим.

– Заткнися!

Маруся вся напружилася.

– Проклинаю тебе!

– Відьмо, подохни ж!

Мить – і гострий, довгий ніж, на котрому не встигла ще просохнути кров її брата, ніж той ударив Марусю у груди. Вона скрикнула, застогнала від пекучого болю, але Тихон, занадто на неї злий, продовжував ударяти знову й знову, а Маруся не помирала одразу, як Попільний, вона виявилася живучішою. Й останніми словами гарної, синьоокої Марусі Попільної на цьому світі були прокльони:

– Проклинаю тебе, убивце, і весь твій рід!

– Бабуню, Саша повертається!

Сивокоса, дорідна пані Барбара Казимирівна Малевич-Льохвицька солодко дрімала в бібліотеці після смачного та ситного обіду, тихенько примостившись на зручній канапці, і споглядала уві сні своє далеке, але таке бурхливе минуле, коли у двері заскочила Соня й почала щосили термосити її розслаблене, розлінене панське тіло.

Пані Барбара наполохано закліпала очима.

– Га? Що там? Де?

Соня тицьнула їй під носа якийсь папірець.

– Саша, Саша повертається, бабунечко! Вони з Марусею відшукали таки золото й тепер повертаються!

Пані Барбара перехрестилася двома пальцями, на куций католицький лад, і поцілувала свої пальці.

– Слава ж тобі, Пресвятая Діво! А як же ти налякала мене, Соню! Я вже було подумала, що то Дніпро розливається і нам потрібно тікати. Навіщо ж так верещати, дитино?

Соня сіла поряд бабусі.

– Бабуню, яка ж ти нудна! У мене така радість, я ж на Сашу більш як півроку чекаю, так за нього боюся, ночей не досипаю від страху та тривоги, як він там, у тім далекім краю дикім, а ти все розливання Дніпра боїшся.

Пані Барбара взяла онуку за руку.

– Вибач, мене, любонько. Але ж ти знаєш мій острах перед цією річкою, вона така могутня. А ми живемо так близько, і скільки я сварок витримала з Давидом за це будівництво, а він ніколи мене не слухав. – Вона похитала головою. – То що ти там щебетала за Сашу?

Соня притулилася до бабусі, як полюбляла завжди, і щасливо зітхнула.

– Він повертається, бабуню, чуєш? Пише, що випадково, завдяки Марусі, віднайшли вони золоті поклади та коштовності й тепер уже повертаються. – Соня заплескала у вузенькі, випещені долоньки. – Господи, бабуню, я ж таки нарешті дочекаюся його. Господь таки дослухався моїх молитов, аби віднайшов він того клятого золота й повернувся. Ти ж знаєш, що геть не потрібно воно мені від нього, але він… Щоправда, його теж можна зрозуміти, скільки бруду на нього виливається, що біднота, а зміг посватати таку багатійку, як я…

Пані Барбара зітхнула.

– Що вдієш, серденьку? Люди є люди, і ти ніколи не зможеш позбутися їхньої уваги до себе.

Соня покривила гарненьке личко.

– А позбутися хотілося б!

Пані Барбара тільки всміхнулася й кинула на онуку ніжний, люблячий погляд. Іноді дуже дивувала та річ, що в таких людей, як її син і невістка, могло народитися подібне дитя. Покійниця Тетяна походила з дуже заможного роду, батько в неї був купцем, щоправда, родовитості в Ляшенка було до розпачу мало – був він із дворових одного заможного пана, котрий навчив його письменності. Та це геть не заважало Тетяні мати таку пихатість, що вона – польська шляхтянка Барбара, у дівоцтві Малевич, – зроду такої не мала. Син же її Давид теж простотою не вирізнявся, удавшись норовом у пихатих Льохвицьких. Й оце в таких батьків спромоглося вродитися диво – Софія. Чуйна, добросерда та надзвичайно простенька дитина, вона ніколи не гордувала ані прислужниками у домі, ані смердючими, брудними жебраками побіля церкви. Тетяна просто полотніла, бачачи своє охайне, чистеньке єдине дитятко біля зграї обірванців, котрим та могла й рученята свої у замурзані, чорні пазури давати. Соню й лаяли, хоч і лагідно, а все ж лаяли, забороняючи навіть наближатися до жебрацького товариства, але все марно. Соня плакала, ображалася, щиро не розуміючи, чому матінка люба не дозволяє їй допомагати нещасним. І знову, і знову її маленькі рученята простягали знедоленим милостиню, не трималися й починали гладити нечесані, бруднющі голови з материнською, не дитячою ласкою. Тетяна тільки зубами скреготіла, але переломити такої вдачі свого єдиного дитяти вже не могла.

Коли Соні виповнилося десять, Тетяна померла, народжуючи другу дитину – довгоочікуваного сина. Через годину за нею померло й новонароджене дитя. Барбара до цього мешкала у Варшаві, але син умовив її переїхати до цього будинку на березі Дніпра назавжди, а не жити наїздами, як раніше, при Тетяні. Вона мала допомогти йому виховати Соню, бо сам він часто був відсутній і бажав, щоби поряд доньки знаходилася рідна жінка, а не армія чужих няньок і гувернанток. Через тиждень поряд онуки пані Барбара зрозуміла, що ніякого виховання не знадобиться. Її онука виявилася надзвичайно, не за роками розумною дитиною, котра не потребувала виховання. І своєї любові до бідноти вона геть не втратила, отримала деяку свободу без матері, і тепер уся жебрацька братія, що розтаборилася попід огорожею Успенського собору, ледь не ніжки цілувала своїй улюбленій панночці.

Можливо, через Соніну любов до бідноти пані Барбару й не здивувало те, що в житті її онуки з’явився Олександр Попільний. Загалом їй хлопець сподобався, вона вважала себе за таку людину, котра вже порядно прожила на цьому світі й чого-чого, а вміння взрівати в людях їхню справжню сутність, усе ж таки набула. Той Олександр був людиною спокійною, виваженою і доброзичливою, вона відчувала в нім добре серце, але головним було те, що він кохав Соню, по-справжньому кохав, це ж уже пані добре бачила… А те, що мав він за душею якісь там жалюгідні мідяки, – то ж пусте. У Соні вистачить грошей не на одну родину, до чого ж їй статки чоловіка? Та Олександр тільки додав собі прихильності старої пані, поїхавши до Сибіру. Тепер вона знала, що могла померти спокійно, полишаючи Соню в надійних, люблячих руках людини, для котрої її онука – це все.

Соня обернула до неї своє личко.

– Бабуню, а ти знаєш, я більше не буду вірити в сни.

– І чому ж це, любонько? – здивувалася пані Барбара.

– Бо вони брешуть!

– Справді? А чому ж?

Соня зіщулилася, знизала плечима.

– Сон мені нещодавно наснився негарний за Сашу, – замислено промовила вона, поглянувши на вікно. – Уявляєш, так усе наснилося, буцімто й насправді було. Сниться, наче велика річка, а в ній золото. Саша з Марусею виймають те золото, його багато… А потім з’являється незнайомець… Я не бачу його лиця, але знаю, що він несе в собі зло… І він, той незнайомець, вириває могилу й заштовхує туди живцем Сашу з Марусею.

Пані Барбара знову захрестилася на католицький лад.

– Свята Діво, дитино! Який жах тобі наснився!

Соня звела на неї незрозумілий погляд своїх великих блакитних очей, у самій глибині котрих плескався страх.

– Але ж він неправдивий? Справді, бабуню?

Пані Барбара обійняла її.

– Справді, моя дитино. Ось побачиш, що не встигнеш отямитися, як той твій балакучий Саша постане на порозі нашому з тим своїм дитячим усміхом.

Соня всміхнулася.

– Його дитячий усміх… Знала б ти, бабуню, як люблю я його оту усмішку. Вона ж особлива.

– Особлива.

Трішки згодом Соня стояла біля вікна своєї кімнати й згадувала Сашу. Лагідний погляд його блакитних очей, від котрого робилося так тепло біля серця, його усміх той особливий, котрий вона так любила… Спостерігаючи, як вітер ганяє хвилі Дніпром, вона згадала їхню першу зустріч, коли він прийшов проситися за кредит, а вона тільки приїхала з притулку, де померла від вродженої хвороби її улюблениця – теж Софія, маленьке, світле дівча. Сліз у неї чомусь не було, туга за тим малим дитям уперто не бажала виливатися слізьми, полишаючись усередині й розриваючи їй серце. Хотілося зачинитися й полишитися наодинці з тим болем, але їй сказали, що прийшов якийсь чоловік у справах. Першим бажанням Соні було наказати сповістити йому, що вона нікого не приймає, та щось – Соня навіть не могла зрозуміти, що то було, – змусило її піти до того відвідувача. Увійшла, гадаючи побачити поважного пана, але здивувалася, побачивши досить молодого чоловіка, котрий поглянув так… Соня відчула від погляду того, що крижана брила горя почала танути в ній. Вона сама не розуміла, чому запросила його тоді на каву, просто раптом збагнула, що не хоче, аби він так швидко йшов, аби зникав з її життя, щоб очі ті блакитні не дивилися вже на неї. Поряд нього вона відчувала, як зникає її біль, а серцю робиться так уже тепло, тепло особливим, ще ніколи не знаним нею теплом.

Соня повільно усміхнулася.

Відтоді, як дійшла вона шлюбного віку, так і посипалися залицяльники. Мамо рідна, яких же посеред них тільки не було. Вона, спадкоємиця великого батьківського статку, була чи не медом вимазана для багатьох чоловіків. І яких їх не було лише – і красені такі, що наче пензлями витончених художників були виписані їхні лиця, і такі собі, сини середньої вроди заможного люду, траплялися й такі, що вік мали поважний, а ще вважали себе за женихів… Та жоден з них, як не намагалися вони, не зміг зачепити її серця, а Саша зачепив його одним лише поглядом… А вона не одразу й зрозуміла, що почало коїтися з нею, не одразу дотямила, що закохалася. І це почуття… Воно було таким чистим і високим для неї, та що там казати, вони й поцілувалися вперше лише за місяць знайомства, хоча добра подруга й скаржилася на свого залицяльника, котрий поліз із цілуваннями чи не в перший день знайомства. Саша ж був не таким, і їй навіть видавалося, що йому й доторкнутися до неї боязко… А його ставлення, воно було таким люблячим та ледь не благоговійним, що вона відчувала, як розквітає, почувала себе квіткою… Вона була щасливою із Сашею зараз і не сумнівалася, що буде не менш щасливою все життя, коли він повернеться. Вона вже була готовою й до весілля, але тут йому до думки заскочило те бажання заробити, від’їзд до Сибіру…

Соня нахмурила високе, чисте чоло.

Як не хотіла вона, щоби він їхав туди, у ту невідомість, як бажала, аби повернувся скоріше. Дні в цій розлуці тягнулися для неї неймовірно повільно, та ще той сон. Він перестрашив її настільки, що вона зовсім утратила спокій, почало їй видаватися, що Саша вже загинув там, і ось цей лист. Тепер треба тільки чекати, чекати його повернення, повернення такого жаданого та вистражданого.

І вона чекала. Вірно та терпляче чекала день у день, примушуючи себе до терпіння. Коли минався день і сонце сідалося за спокійні води Дніпра, вона тільки полегшено зітхала. Ще один день наближав його повернення. Та дні миналися, а він не повертався.

Соню почало непокоїти недобре передчуття.

А одного дня до неї прийшов гість.

Вона знову бачила в ніч перед цим поганий сон. Густий та темний ліс, над котрим видніється місяць у повні. Вона невідомо куди чвалала тим лісом, і ноги її застрягали в рідкому бруді. А потім побачила її – могилу з невеликим горбиком землі та простим дерев’яним хрестом. А на тому хресті, мов кров’ю, виведено червоним імення Саші. Соня прокинулася від власного ж крику, котрий наполохав ледь не всю прислугу, і до самого ранку вона поснути вже не могла, як не намагалася. А з початком дня почувалася вкрай погано. Думки плуталися в ній, вона відчувала, що із Сашею трапилося щось погане, щось подібне до того, що вона бачила уві сні.

І ось прийшов цей гість.

Соня й не хотіла його одразу приймати, наказала дворецькому Георгію відіслати його геть, сказати, що вона погано почувається, тому нікого не приймає. Старий дворецький пом’явся, кидаючи на неї швидкі та не зовсім зрозумілі погляди, а потім промовив якось невпевнено:

– Вибачте, Софіє Давидівно… Цей панок сказав, що є товаришем вашого нареченого та в нього для вас є новини…

Соня зіскочила на ноги, мов її вжалили.

– Та що ж ти раніше мовчав?

Й ото так, як була, у домашній білій, досить простенькій сукні, з неприбраним волоссям, не готова до прийому сторонніх осіб, вискочила вона зі своєї кімнати й понеслася до вітальні. На якусь мить зупинилася на порозі, узрівши там високого, чорнявого та широкоплечого чоловіка, у гарному, дорогого сукна костюмі чорного кольору. Відчувши не зовсім доречне та незрозуміле ніяковіння, вона все ж пересилила себе й досить голосно промовила:

– Ви привезли звістку від Саші?

Чорнявий незнайомець ледь помітно здригнувся від звуку її голосу, але обернувся до Соні повільно, навіть занадто для неї повільно, і вона побачила перед собою вродливе лице молодого, років за двадцять чоловіка. Заклопотана за Сашу, вона все ж не могла не помітити вроди свого гостя, пронизливого погляду його гарних очей, кольором схожих на найтемнішу ніч. Погляд той здався їй чомусь занадто пронизливим, до того ж він мовчав, не відповідаючи на її запитання, і Соня перепитала дещо різкувато:

– Що ж ви мовчите? У вас є звістка від Саші?

Незнайомець на мить опустив свої ті чорні очиська.

– Так, є.

Соня важко задихала від нетерпіння.

– Я слухаю.

Та незнайомець той зовсім не поспішався, він деякий час роздивлявся Соню своїми чорними очицями, мов не почувши зовсім її слів. І щось у спогляданні його тім – і Соня не могла дотямити, що ж саме, – почало її хвилювати. Чи, може, то був погляд його незрозумілий, чи сама присутність його в її домі – це щось занепокоїло одразу, на якийсь час витиснувши думки й тривоги про Сашу. Постать цього незнайомця, його мужнє, гарне лице, погляд очей тих темних, у котрих вгадувалася якась вогняна сила, – усе то чомусь турбувало Соню. Так, він був вродливим, можливо, і занадто вродливим, та хіба ж не зустрічалося їй до цього вродливих чоловіків? Та скільки їх, не менш вродливих, кидалося до ніг її у цій вітальні, прохаючи взаємності свого, якого там не було, а таки почуття. Але жоден не турбував так, як ось цей, що мовчки роздивлявся її очима з потайним вогнем у глибинах… Соня відчула, як запалало лице й майже роздратовано відвернулася, аби тільки не бачити більше того погляду. Зробилося краще їй, вона навіть відчула сором і провину перед Сашею так, мов зрадила його тим своїм хвилюванням перед незрозумілим незнайомцем. Що за думки, що за ніяковіння? Навіщо вона допускає до себе подібні почуття? У неї ж є Саша, вони кохають одне одного й тепер, коли Саша віднайшов золото, скоро й одружаться.

Незнайомець же, мов відчувши її настрій, прокашлявся, розігнавши тишу, і заговорив:

– Спершу дозвольте себе відрекомендувати. Мене звати Тихон Уласович Мазуревич, і з Олександром ми дружили ще з дитинства, зростали в однім селі. Я навіть був трішки закоханим у Марусю, його чарівну сестрицю. Та потім наші дороги розійшлися, ми якось втратили одне одного, вони виїхали до міста… А мені вдалося отримати гарне місце, котре потребувало роз’їздів, тому мене майже не було в цих краях. Але я допускаю думки, що Саша вам навіть і не розповідав про нашу дружбу дитячу?

Соня покосувалася на нього, похитала головою.

– Ні, не розповідав.

– Мене це не дивує, ми ж так давно не бачилися, – зітхнув Мазуревич. – Й ось нещодавно зустрілися там, де навіть і не могли подумати зустрітися, – у невеличкому сибірському містечку, у готелі. Я заїздив так далеко у справах, намагався вмовити одного відлюдька на продаж ділянки землі для мого господаря, а Сашко похвалився, що відшукав трішки золота…

Соня поглянула на Тихона дещо розгублено.

– А… а де ж зараз Саша?

Вона не могла зрозуміти, чи то їй лише видалося, чи незнайомець при цім запитанні спохмурнів, лицем його ковзнула майже непомітна тінь, майнула в тих чорних очах і одразу ж зникла. Але вона відчула тривогу, передчуття чогось недоброго, горя, котре торкнеться її життя.

Тихон знову зітхнув.

– Повірте, Софіє Давидівно, я багато чого віддав би за те, аби не приходити до вас сьогодні зі своїм сумним обов’язком, але… Зізнаюся, у мене була думка, аби сповістити вас про все телеграмою, та потім я передумав. Ви не заслугували на те, аби дізнаватися про все зі скупого папірця…

У Соні похолонуло біля серця.

– Ви… ви лякаєте мене.

Тихон відповівся їй жалісним поглядом.

– Вибачте, але я сам не знаю, як вам усе сказати.

Соня знову поглянула на нього.

– З ним трапилося щось погане? Господи! Кажіть же, що…

Тихон на мить затулив очі руками, а коли знову поглянув на Соню, вона помітила в його чорних очах такий біль… Серцю її зробилося нестерпно холодно… Передчуття таки не обмануло…

– Ми домовилися зустрітися в Красноярську, – глухим, побитим голосом промовив Мазуревич, і Соня затамувала подих, уже здогадуючись, уже відчуваючи те, що він мав сказати… Вона й хотіла чути, і водночас відчайдушно цього не бажала. Хотіла заборонити йому говорити, наказати, аби він мовчав, але не змогла із себе витиснути навіть короткого слівця. І слова його насувалися на неї, мов безжальні, високі хвилі Дніпра під час буревію. – Розумієте, хотіли повертатися до Кременчука вже разом, а до цього, після розмови із Сашком, котрий так щиро бажав мені удачі, мені так поталанило, я вмовив відлюдька того… Але в готелі Сашка з Марусею не було, їх не було в Красноярську… Я почекав день, а потім почав пошук. Поїхати без мене вони не могли, потяг ще не рушав з міста, та й на душі було якось незатишно, докучало передчуття…

Соня затремтіла всім тілом.

– Господи…

Тихон важко сковтнув.

– Їх віднайшли через два дні. Неподалік невеличкого поселення, у лісі… – Він помовчав, спостерігаючи, як стрімко полотніє вродливе лице Соні, а потім продовжив голосом, котрий тепер затинався від болю: – Вони були вбиті та пограбовані… там дуже небезпечні місця…

Гарного малюнка, пухкі вуста Соні розтулилися, аби вимовити лише одне слово, котре легким вітром прошелестіло вітальнею й потонуло в повітрі.

– Неправда!

Тихон похитав головою.

– На жаль, я бачив їх на власні очі.

Соня відповілася ледь не сповненим ненависті поглядом.

– А з якої речі я маю вам вірити?

Тихон кинув на неї швидкий погляд.

– Софіє Давидівно… – почав бубоніти він, але Соня не дозволила йому продовжити, розлючено позиркнула потемнілими очима й зневірливо промовила з ворожістю:

– Та й з якої речі я маю довірятися вашим словам? Я вас взагалі не знаю, хто ви та що ви…

Мазуревич поморщився.

– Я ж сказав, що є товаришем Сашка…

– Та то ще невідомо! Чому я маю довірятися вашим словам і вірити в те, що він… що його вбито? – Соня відчайдушно, з якимось незрозумілим засліпленням хапалася спіймати цього дивного незнайомця на брехні, аби довести самій собі, що його слова є неправдою, і Сашу зовсім не вбито, і він живий. А ще вона боялася правди. До неможливого, до дрожу в усім тілі боялася тієї правди, на котрій наполягався цей вродливий, чорноокий чоловік. Тому й нападалася на нього, аби відгородити себе від болю.

Чорні очі Мазуревича ледь помітно зіщулилися.

– У мене є докази їхньої смерті.

– Які ще докази?

Тихон поліз до нагрудної кишені піджака.

Соня напружилася.

– По-перше, ось ця газета з Красноярська, у котрій було надруковано про зухвале вбивство Саші та Марусі, разом зі знімками їхніх облич, до того ж ви можете зателеграфувати до відділку поліції Красноярська й отримати докази.

Соня знову почала полотніти.

– Все одно я не вірю, – тихо прошепотіла вона й якось приречено простягнула руку, аби взяти ту газету. Очі вхопили чорно-біле, розмите, але все одно впізнаване лице. Того, що було надруковано під знімком Саші та його сестри, вона вже читати не стала. Вона повірила.

Повірила в те, що Саша помер.

Сашу вбито!

І це правда! Правда!

– Господи! – простогнала Соня й гойднулася. Байдуже було з того, що могла впасти, весь світ якось поринув у густий, молочно-білий туман, і тільки червоним полум’ям горіла в тім тумані важка й невимовно жахлива істина.

Саша помер!

Вона ледь відчула те, як підхопили її сильні та теплі руки, як залунав поряд гарний, мов оксамитовий голос.

– Поплачте, Софіє, поплачте, не треба тримати цього в собі, то шкідливо.

Соня чула ці слова, навіть розуміла, що має заплакати, але не могла… Так вона вже була, певно, влаштована, що коли траплялося якесь горе, то не могла плакати, не було в неї спочатку сліз, а мов кам’яніла, і горе тримала глибоко в серці, не поспішаючись виплескувати назовні. Вона навіть могла здаватися байдужою до того, що сталося, і тільки той, хто був їй близький, той знав, що біль її бродить у неї всередині, отруюючи серце. Ось і зараз вона стояла в обіймах того Мазуревича, мов закам’яніла, і гарячі сльози, що могли б подарувати хоч слабке, а все ж полегшення, не котилися її пополотнілим лицем. Вона й здавалася байдужою, і була такою до цілого світу. Тільки глибоко в собі тужилася, важко й розпачливо тужилася за Сашею, за ним волало її серце, кровило від невидимої рани, і біль той був невидимий, такий глибокий, що його ніхто не міг бачити, та й не повинен. Навіть оцей, що тримав її зараз теплими руками. І Соня повільно відсторонилася від нього.

– Вам краще піти, – безбарвним голосом промовила вона, відвертаючи лице від його уважного погляду.

Тихон прокашлявся.

– Так, звичайно, – відповівся він впалим голосом і потім, помовчавши мить, все ж сказав: – Але я хочу, Софіє Давидівно, аби ви знали, що я сумую за Сашком разом з вами. Він є… тобто був він просто надзвичайною людиною. Таких більше немає й не буде, і в мене навіть не вистачає слів, аби висловити вам увесь свій жаль… Це велика для мене скорбота.

Соня постояла, відсутнім поглядом роздивляючись власне вікно, а потім таки поглянула на чоловіка. Він стояв посеред вітальні – високий, вродливий і сумний, із застиглим болем у тямких очах. Той біль Соні видався щирим, і вона з вдячністю відгукнулася на його слова.

– Дякую.

Тихон вклонився.

– Тепер же дозвольте відкланятися… Бажаю вам сил витримати це страшне горе. – Він повільно рушив до дверей, та вже на порозі, мов що пригадавши, зупинився й поглянув на нерухому та нещасну постать Соні. – Мало не забув вам сказати… За відсутністю рідних мені віддали речі Сашка… І посеред них…

Соня здригнулася всім тілом.

– Кулончик?

Тихон опустив очі.

– Так. Якщо ви бажаєте, то я принесу…

Помертвілі очі Соні трохи ожили.

– Так, принесіть.

Тихон знову вклонився.

– Завтра я знову прийду, – пообіцяв він і пішов, полишивши Соню саму у вітальні.

Вона зосталася стояти так, як і стояла, розгублено та нерухомо. Погляд ковзав дорогими меблями, але не зачіпався за них, та вона взагалі мало що зараз бачила перед собою. Стояла, мертвіючи та холодіючи серцем, а в думках її билося лише одне – Саші більше немає в живих!

Саша помер!

Хотілося плакати. До болю, до тремоту хотілося плакати, розридатися навіть, але вона не могла. Ті кляті сльози вперто застрягли десь усередині, злісно не бажаючи проливатися. Вони пекли, гіркотою виїдали очі, але не проливалися. А пам’ять… Пам’ять гналася минулим, згадками про Сашу… Тремтіли бліді її вуста, кривилися від того болю, що розтинав серце, і так хотілося сліз на власні свої очі нарешті, аби не пекли вони так нещадно непролитою солоною вологою. Ось він і виповнився той клятий її сон, виповнився жорстоко та невблаганно швидко, як виповнюються всі погані сни. То щось гарне, воно не виповнюється довго, а погане…

Соня не пам’ятала, скільки часу простояла ото так, мармуровою статуєю посеред вітальні, вирячившись прямо перед собою сліпими, невидющими очима. Стояла, як байдужа, а всередині все розривалося від болю, думки металися від згадок про Сашу до зневірення в його цю безглузду смерть. Ні, для неї він не помер у тім далекім Сибіру – він був живим. Був живим у її думках, згадках, душі та люблячому жіночому серці. Та зрештою, вона ж і не ховала його, не бачила його застиглого в смерті лиця, не бачила його, покладеного до домовини, не кидала на ту домовину останньої жмені землі… Тому, можливо, і не могла повірити в його смерть, не могла прийняти її до кінця. Серце й розум відмовлялися повірити в те, що вона почула від того Мазуревича й побачила надрукованим у газеті… її ж руки не торкнулися його захололого, неживого тіла, а вуста не поцілували востаннє високе, бліде чоло, а тому живим він був для неї, усе ще живим.

Такою віднайшла її бабуся чи через двадцять хвилин, чи через три години після візиту Мазуревича – Соня не відала, скільки часу минулося, та й відати не бажала, усе зробилося таким уже байдужим.

Бабуся сплеснула руками.

– Свята Діво, Сонечко! Що з тобою? Георгій сказав, що в тебе був відвідувач, товариш Саші…

Соня поглянула на бабусю пустими очима.

– Так, був.

Пані Барбара вдивилася в її обличчя.

– І що він таке сказав? На тобі ж лиця немає…

Соня поморщилася й замість відповіді простягнула бабусі ту кляту газету, зовсім не звернувши уваги на те, що та читає її дуже довго. У вітальні панувала тиша. Барбара Казимирівна напружувала гарні ще, блакитні великі очі, і її вкритим павутинням зморщок, немолодим уже, але, безперечно, ще вродливим лицем блукала спочатку зневіра, а потім на ньому з’явився невимовний смуток та жаль. Пухкі пальці, укриті перснями з діамантами, дрібненько тремтіли, а очі, котрі вона звела на онуку, наливалися сльозами…

– Сонечко…

Соня покривила лице.

– Я не маю цьому віри.

– Дитинко…

– Я не ховала його, бабуню, не бачила померлим! Він же ще живим полишається для зболілого мого серця, бабуню, розумієш?

Пані Барбара обережно кивнула.

– Розумію, люба.

– Недарма, недарма я так не хотіла, щоби він туди їхав. А він… він же не послухався, не дослухався моїх слів. Чому, чому він не дослухався, бабуню?

Пані Барбара знизала плечима.

– Хто ж його знає, моя квітонько? – обережно відповілася вона, з тривогою вдивляючись у пусті, сухі очі онуки. – Така вже його, певно, доля. Та що ж ти оце так стоїш? Ходімо краще до кімнати твоєї, ти приляжеш, я посиджу поряд, а там ти поплачеш, краще зробиться.

Соня повільно похитала головою.

– Я не можу плакати, бабуню.

Барбара Казимирівна пригорнула її до себе.

– Моя бідна, нещасна дівчинка, – ніжно промовила вона у світло-русяве волосся онуки й загойдала ту в своїх обіймах, як колись гойдала маленькою. Соня якось натужливо зітхнула й припалася до рідного, такого близького тіла бабусі, вдягненого в шовкову синю сукню, від котрої завжди було чутно пахощі ванілі та кориці, особливого парфуму, котрий пам’ятався ще з дитинства, так і дитинство її пахлося колись. І Соня відчула, як та страшна напруга, що скувала її тіло після звістки про смерть Саші, починає слабшати та відступати. Тут, у бабусиних обіймах, пекучі сльози прорвалися, і вона з полегшенням відчула їхню солону вологу на своїх очах. І разом з цим нарешті прийшло розуміння того, що Саша помер, що Саші більше немає. Соня схлипнула, розридалася й приречено прошепотіла:

– Господи, бабуню, він помер! Помер!