Читать книгу Антирак. Новий спосіб життя - Давид Серван-Шрейбер - Страница 7

Поки ми не наразилися на свою смертність, життя видається безмежним, і ми хочемо, щоб так тривало далі.

Здається, що завжди матимемо час на пошуки щастя. Спочатку мені потрібно було отримати ступінь, виплатити позики, виростити дітей, вийти на пенсію… Про щастя потурбуюся пізніше. Поки відкладатимемо на завтра пошуки найсуттєвішого, може виявитися, що життя висиплеться поміж пальців, так що ми навіть не відчуємо його смаку.

Інколи рак зцілює таку короткозорість, цей танець вагань. Виставивши напоказ короткість життя, діагностований рак може відновити справжній його смак. Через кілька тижнів після діагнозу в мене виникло дивне відчуття, ніби з моїх очей спала полуда, що затуманювала зір. Якось у неділю пополудні в маленькій, сонячній кімнаті нашого крихітного будиночка я дивився на Анну. Зосереджена й сумирна, вона сиділа на підлозі біля журнального столика та пробувала перекладати французькі вірші англійською. Уперше я побачив її такою, як вона є, не думаючи про те, чи волів би я бачити когось іншого. Просто побачив локон волосся, що граційно спадав їй на очі, коли вона нахиляла голову над книжкою, її витончені пальці, які ніжно стискали ручку. Я був здивований, що ніколи не помічав, як трепетно вона ледве стискає губи, коли не знаходить потрібного слова. Раптом я побачив її такою, як вона є, без усяких там запитань і сумнівів. Її присутність стала надзвичайно зворушливою. Я отримав величезний привілей – бути свідком цієї незвичайної миті. Чому раніше я ніколи не бачив її такою?

В «Екзистенційній психотерапії», книжці про перетворювальну силу прийдешньої смерті, Ірвін Ялом, видатний психіатр зі Стенфордського університету, наводить лист, який на початку шістдесятих років написав один сенатор невдовзі після того, як йому повідомили, що він хворий на тяжку форму раку.

«У мені відбулася переміна, і вона, здається, необоротна. Питання престижу, політичного успіху, фінансового стану за одну мить стали неважливі. У ті перші години, коли я усвідомив, що хворий на рак, жодного разу не подумав про членство в Сенаті, банківський рахунок чи долю вільного світу… Відколи мені поставили діагноз «рак», я жодного разу не сварився з дружиною. А бувало, допікав її за те, що згори, а не знизу вичавлює зубну пасту, що її страви не відповідають моєму вибагливому смаку, що складає список гостей, не порадившись зі мною, що тратить на одяг забагато грошей. Тепер я або не помічаю всього цього, або воно втратило для мене будь-яке значення…

Натомість я усвідомив цінність того, що колись сприймав як належне: пообідати з другом, почухати в Маффета за вушком і послухати, як він муркоче, посидіти з дружиною, почитати ввечері книжку або журнал у снопі світла з-під торшера, підкрастися до холодильника за склянкою помаранчевого соку або шматком шоколадного торта. Здається, я вперше відчуваю смак життя. Нарешті усвідомлюю, що я не безсмертний. Щоразу здригаюся, як пригадую всі ті випадки, коли сердився через якісь дурниці, коли псував геть усе – а був цілком здоровий! – через свою хибну пиху, вигадані цінності, удавану зневажливу байдужість».

Тож наближення смерті іноді приводить до своєрідного звільнення. У затінку смерті життя раптом набуває інтенсивності, дзвінкості, особливого смаку й запаху, чого ми раніше не знали. Звісно, коли прийде час, нас охопить відчай через те, що ми відходимо, прощаючись з тими, кого любили, і знаючи, що більше ніколи їх не побачимо. Смуток лякає мало не кожного з нас. Однак чи не було б набагато гірше піти з життя, так і не відчувши вповні його смаку? Хіба не набагато гірше, коли нема за чим сумувати в мить розставання?

Зізнаюсь, на самому початку я сказав собі, що маю пройти ще довгий шлях. Коли я допомагав Анні розкладати книжки, які вона перевезла в мій будиночок, то натрапив на книжку «Про що думав Будда». Ошелешений, я запитав: «І нащо тратити час на такий мотлох?» Тепер мені не віриться, що я міг це сказати. Однак той випадок чітко виринає в пам’яті: мій раціоналізм межував з глупотою. З погляду моєї культури Будда та Христос щонайліпше були застарілі моралісти та проповідники, а щонайгірше – агенти морального придушення на службі буржуазії. Я був майже шокований, що моя приятелька, з якою я збирався жити, підсіла на такі нісенітниці, захопившись уявленнями, на які мене вчили дивитися, як на «опіум для народу». Анна скоса глянула на мене, поклала книжку знову на полицю та сказала: «Думаю, одного дня ти все зрозумієш».