Читать книгу Гаряче молоко - Дебора Леві - Страница 3

Ми розпочали тривалу мандрівку до нашого цілителя. Таксист, якого ми найняли, щоб довіз нас до клініки Ґомеса, не мав причин зрозуміти, наскільки ми знервовані й що поставлено на карту.

Ми відкрили новий розділ історії про материні ноги, і він завів нас у напівпустелю на півдні Іспанії.

Це не абищо. Нам довелося знову закласти будинок Роуз, щоб сплатити за її лікування у клініці Ґомеса. Загалом це коштувало 25 тисяч євро, шкода втрачати таку суму, зважаючи, що я відстежувала симптоми материної хвороби самостійно, відколи себе пам’ятаю.

Моє власне розслідування тривало років з двадцять із моїх двадцяти п’яти. А може, й довше. Маючи чотири рочки, я спитала в неї, що означає «головний біль». Вона сказала, що це ніби хтось грюкає в неї в голові дверима. Я добре навчилася читати думки, а отже, її голова – це моя голова. Там грюкають купою дверей, а я – головний цьому свідок.

Якщо я вважаю себе детективом мимоволі, що прагне справедливості, чи стає через це її хвороба нерозкритим злочином? Якщо так, то хто тут злочинець, а хто – жертва? Намагання розшифрувати її нездужання та болі, те, що їх запускає і що спричиняє, – добре тренування для антрополога. Часом здавалося, що я стою на порозі неймовірного відкриття, знаючи, де поховані тіла, лише для того, щоб потім в усьому розчаруватись знов. Роуз лише представляє цілком новий загадковий симптом, від якого приписують цілком нові та загадкові ліки. Нещодавно британські лікарі приписали їй від ніг антидепресанти. Вона сказала мені так: це для нервових закінчень у ногах.

Клініка розташована недалеко від містечка Карбонерас, відомого своєю фабрикою з виробництва бетону. За тридцять хвилин їзди. Ми, тремтячи, сиділи на задньому сидінні, бо завдяки кондиціонеру пустельна спека стала більше скидатися на російську зиму. Водій сказав, що карбонерас означає «вугільні копальні», а колись ці пагорби вкривав ліс, який вирубали заради деревного вугілля. Усе повигрібали заради «печей».

Я спитала, чи не вимкне він кондиціонер. Він переконував, що клімат-контроль автоматичний, тож він ніяк його не налаштує, але він може порадити нам, де є пляжі з чистою, прозорою водою.

– Найліпший пляж – це Плайя-де-лос-Муертос, що перекладається як «Пляж мерців». І лише за п’ять кілометрів на південь від міста. Треба пройти до гір двадцять хвилин. Дорогою туди не доїдеш.

Роуз, нахилившись вперед, поплескала його по плечу.

– Ми приїхали сюди, бо в мене хвороба кісток і я неспроможна ходити.

Вона насупилась, побачивши пластикові розарії на люстерку заднього огляду. Роуз переконана атеїстка, тим паче відколи мій батько навернувся в релігію.

У неї посиніли губи через екстремальні погодні умови всередині машини.

– А щодо Пляжу мерців, – вона тремтіла, говорячи, – я ще не на тім світі, хоча розумію, що приємніше плавати в чистій водичці, ніж горіти в пекельних печах, задля яких треба буде повирубувати всі дерева на світі й повигрібати все вугілля з гір.

Її йоркширський акцент раптом посилився, як завжди трапляється, коли вона задоволена суперечкою.

Водій переймався мухою, яка сіла на його кермо.

– Може, замовите моє таксі для зворотної подорожі?

– Це залежить від того, яка у вашій машині температура.

Її тонкі, посинілі губи розтяглися в чомусь схожому на усмішку, коли в таксі потепліло.

Тепер у салоні не типова російська зима, а радше зима шведська.

Я розчинила віконце. Долина була вкрита білим поліетиленом, достоту як розповідав студент із медпункту. Пустельні ферми вкривали землю, наче тьмяна, хвороблива шкіра. Гарячий вітер здуває мені волосся на обличчя, а Роуз схилила мені тим часом голову на плече, яке досі проймав пекучий біль після опіку медузи. Я не наважувалася сісти в менш болісну позу, бо знала, що вона налякана, тож я мушу вдавати, що не боюсь. У неї немає Бога, у якого можна попросити милосердя чи удачі. Справедливіше було б сказати, що вона більше залежна від людської доброти та знеболювальних.

Поки водій заїжджав на облямовану пальмами територію клініки Ґомеса, ми кинули оком на те, що в рекламному проспекті названо «вкрай екологічно важливими міні-оазами». Двоє диких голубів, притулившись один до одного, сиділи під мімозами.

Власне клініка була врубана у випалені гори. Зведена з кремового мармуру у вигляді склепіння, вона скидалася на величезну, перевернуту догори дном чашку. Я розглядала її у «Ґуґлі» не раз, але на інтернет-сторінці не відчуєш, як вона заспокоює і втішає, коли стоїш біля неї в реальному часі. А вхід натомість був повністю скляним. Вигин склепіння густо обсаджений колючими кущами, що цвітуть пурпуровими квітками, й переплетеними сріблястими кактусами, залишалась відкритою лише гравієва під’їзна алея, щоб таксі паркувалися біля стоянки автобуса, що розвозить територією лікарні. Наша з Роуз дорога від авто до скляних дверей забрала чотирнадцять хвилин. Вони ніби чекали на нас, тихо відчиняючись, немовби заохочуючи увійти, і нам навіть просити про це не треба.

Я глянула на глибоке синє Середземне море під горою й відчула спокій.

Коли на рецепції гукнули «сеньйора Папастерґіадіс», я взяла Роуз за руку й ми разом пошкандибали по мармуровій підлозі до стійки. Саме так, пошкандибали разом. Мені двадцять п’ять і я накульгую разом з матір’ю, щоб ступати з нею в крок. Мої ноги – її ноги. Отак ми за компанію крокуємо вперед. Як дорослі ходять з дітьми, які щойно перестали повзати, і як дорослі діти ходять з батьками, коли тим потрібно підставити руку для опори. Уранці цього ж дня мати на своїх двох ходила в місцевий супермаркет «Спар», щоб придбати кілька шпильок для волосся. Навіть не взяла з собою палицю, щоб спертися. Я більше не хотіла про це розмірковувати.

Жінка з приймальні провела мене до медсестри, яка чекала з візком. Для мене було полегшенням передати Роуз комусь іншому, йти позаду медсестри, поки вона котила візок уперед, дивуючись, як вона гойдає стегнами, йдучи, з довгим блискучим волоссям, зав’язаним білою атласною стрічкою. Це геть інший стиль ходи, позбавлений болю, прив’язаності до родича, компромісу. Звук підборів її сірих замшевих черевиків, коли вона йшла мармуровими коридорами, нагадував тріск яєчної шкаралупи. Зупиняючись біля дверей із написом «Містер Ґомес», виведеним золотавим на полірованій дерев’яній дощечці, вона постукала й зачекала.

Нігті в неї були пофарбовані блискучим темно-червоним.

Ми подолали довгу дорогу з дому. Діставшись нарешті в ці звивисті коридори, по стінах яких простягаються жовто-бурштинові прожилки, ми почувалися, немов після якогось паломництва, ніби отримавши останній шанс. Роками чимраз більше й більше британських медичних спеціалістів шукали навпомацки в темряві діагноз, спантеличені, розгублені, принижені, скорені. Це мала бути наша остання подорож і, мабуть, мати теж це розуміла. Чоловічий голос щось прокричав іспанською. Медсестра штовхнула вперед важкі двері, показуючи мені, щоб завозила Роуз у кабінет, ніби промовляючи: «Вона твоя».

Лікар Ґомес. Ортопед-консультант, якого я старанно шукала місяць за місяцем. На вигляд йому трохи більше шістдесяти, волосся майже повністю посріблене, з прикметною ясно-білою смугою, що простягалася через увесь лівий бік голови. На ньому був костюм у тоненьку смужку, руки мав засмаглі, очі сині й сторожкі.

– Дякую, сестричко Сонечко, – мовив він до медсестри, так ніби для видатного лікаря, фахівця з м’язово-скелетних хвороб, називати працівників лікарні залежно від погоди було цілком звичною річчю. Вона досі тримала двері настіж розчиненими, немов її думки линули вдалину, аби блукати у Сьєрра-Неваді.

Він, підвищивши голос, повторив іспанською:

– Gracias, Enfermera Luz del Sol.

Цього разу вона зачинила двері. Я розчула, як її підбори, скриплячи, стукали по підлозі, спочатку рівним кроком, а потім раптом пришвидшеним. Вона побігла. Луна від її підборів дзвеніла в моїх вухах ще довго потому, як вона вийшла з кабінету.

Лікар Ґомес говорив англійською з американським акцентом.

– Прошу, чим можу вам допомогти?

Роуз мала спантеличений вигляд.

– Та, власне, я у вас хотіла про це запитати.

Коли лікар Ґомес усміхнувся, його рівнесенькі зуби геть усі виблиснули золотом. Це нагадало мені про зуби в чоловічому черепі, який ми вивчали на першому курсі в університеті: треба було здогадатися, чим людина харчувалася. У зубах було повно дірок, тож, імовірно, він пережовував тверде зерно. Пильніше розгледівши череп, я помітила, що в найбільшу дірку запхнуто маленький полотняний квадратик. Він був просякнутий кедровою олією, щоб полегшити біль та вбити інфекцію.

Лікар Ґомес говорив трохи по-дружньому й водночас трохи офіційно.

– Я перечитав ваші записи, пані Папастерґіадіс. Ви кілька років пропрацювали бібліотекаркою?

– Так. Я рано пішла на пенсію за станом здоров’я.

– Чи хотіли ви припинити працювати?

– Так.

– Отже, ви пішли на пенсію не за станом здоров’я?

– Так склалися різні обставини.

– Розумію. – Він не мав ані знудженого, ані зацікавленого вигляду.

– Я мала каталогізувати, складати покажчики та класифікувати книги, – мовила вона.

Кивнувши, він кинув оком на комп’ютерний монітор. Чекаючи, поки він зверне на нас увагу, я роззирнулася, роздивляючись його консультаційний кабінет. Меблів небагато. Як у лазничці. Кушетка на коліщатках, яку не можна ні підняти, ні опустити, срібна лампа біля кушетки.

У шафці за робочим столом повно книжок у шкіряних оправах. А потім я помітила те, що дивилося просто на мене. Очі – яскраві та цікаві. Маленьке сіре опудало мавпочки, що сидить навшпиньки, у скляному ящику на поличці посередині стіни. Вона не зводила вічного погляду непорушних пильних очей з людських братів-сестер.

– Пані Папастерґіадіс, бачу, вас звати Роуз.

– Так.

Він вимовив Папастерґіадіс так легко, ніби промовляв Джоан Сміт.

– Чи можу я називати вас Роуз?

– Так, можете. Це ж, зрештою, моє ім’я. Моя донька кличе мене Роуз, тож я не бачу причин, чому б і вам до мене так не звертатись.

Лікар Ґомес усміхнувся мені:

– Ви називаєте матір Роуз?

Це вже вдруге за три дні мені поставили таке запитання.

– Називаю, – відповіла я поспіхом, ніби це дрібниця. – Чи можна спитати, як нам вас називати, лікарю Ґомес?

– Звісно, я ж консультант, тому – пан Ґомес. Але це надто офіційно, тому я не проти, якщо ви кликатимете мене просто Ґомес.

– Так, це добре знати. – Мати здійняла руку, щоб упевнитись, що шпильки на шиньйоні досі на місці.

– І вам шістдесят чотири роки, пані Папастерґіадіс?

Чи він забув, що йому дозволено називати свою нову пацієнтку на ім’я?

– Шістдесят чотири і скнію.

– Отже, вам було тридцять дев’ять, коли ви народили доньку?

Роуз кахикнула, ніби щоб прочистити горло, кивнула й знову кахикнула. Ґомес теж закашлявся. Прокашлявшись, провів пальцями по білому пасмі у волоссі. Роуз, поворухнувши правою ногою, застогнала. Ґомес, поворухнувши лівою ногою, застогнав.

Я вже й не збагну, він її передражнював чи вона його. Якщо вони розмовляли стогонами, кахиканням та зітханнями, цікаво, чи вони порозумілися.

– Ми раді вітати вас у нашій клініці, Роуз.

Він простягнув руку. Мати нахилилася, наче хотіла потиснути руку, але раптом вирішила цього не робити. Його рука так і стирчала в повітрі.

Вочевидь, їхнє невербальне спілкування не викликало в неї довіри.

– Софіє, дай мені паперову хустинку, – мовила вона.

Передавши матері хустинку, я потиснула Ґомесу руку від імені матері. Її рука – моя рука.

– А ви міс Папастерґіадіс? – Він наголосив слово «міс» так, що воно чулося як «міззззз».

– Софія – моя єдина донька.

– Маєте синів?

– Як я вже сказала, вона єдина.

– Роуз, – він усміхнувся, – гадаю, ви зараз чхатимете. Чи сьогодні в повітрі літає пилок? Абощо?

– Пилок? – Роуз мала ображений вигляд. – Ми ж посеред пустелі. Тут немає квітів, як я їх знаю.

Ґомес передражнив, теж ніби ображено:

– Згодом я поведу вас на прогулянку по наших садах і покажу вам квіти, як ви їх не знаєте. Пурпурову морську лаванду, кущі жожоба, що мають дивовижні колючі гілки, ялівець червоноплідний, безліч лісових квітів, завезених для вашої втіхи до нас аж із Табернаса, що в Андалусії.

Підійшовши до її візка, прихиливши коліна біля її ніг, глянув їй просто у вічі. Вона почала чхати.

– Софіє, дай ще хустинку.

Я дала. Тепер вона мала дві – по одній у кожній руці.

– У мене завжди починає боліти в лівій руці, коли чхну, – мовила. – Гострий біль, ніби роздирає. Доводиться тримати руку, поки чхання не закінчиться.

– Де болить?

– У лікті.

– Дякую. Я проведу повний неврологічний огляд, включно з черепно-мозковим нервом.

– А ще в мене хронічний біль у міжфалангових суглобах лівої руки.

У відповідь він заворушив пальцями лівої руки до мавпи, ніби заохочуючи повторювати за ним.

За кілька хвилин повернувся до мене.

– Я помітив подібність. Але ви, міс Папастерґіадіс, темніша. І шкіра жовтувата. А волосся майже чорне. А в матері світло-коричневе. І ніс у вас довший, ніж її. У вас карі очі. А в матері блакитні, достоту як мої.

– Батько в мене грек, але я народилася у Британії.

Я не збагнула – зауваження про жовтувату шкіру комплімент чи ні.

– Тоді ви такі, як я: у мене батько іспанець, а мати американка. Я виріс у Бостоні.

– Як мій ноутбук. Розроблено в Америці, а вироблено в Китаї.

– Так, міс Папастерґіадіс, завжди важко бути впевненим в істинності.

– Я народилася неподалік Халла, у Йоркширі, – несподівано встряла Роуз, ніби почуваючись забутою.

Коли Ґомес простягнув руку до материної правої ноги, вона підставила йому її, немов дарунок. Він почав натискати їй на пальці великим та вказівним пальцями, а я та мавпа у скляному ящику за ним спостерігали. Потім провів пальцем до її литки.

– Це таранна кістка. А перед тим я натискав на фаланги. Чи відчуваєте ви мої пальці?

Роуз похитала головою:

– Я нічого не відчуваю. Ноги заніміли.

Ґомес кивнув, немов уже знав, що так воно і є.

– У якому ви моральному стані? – промовив він таким тоном, ніби питав про стан кістки, яка зветься моральною.

– Непоганому.

Нахилившись, я взяла її взуття.

– Прошу, – мовив Ґомес, – поставте там, де воно було. – Тепер він мацав підошву на материній правій нозі. – У вас тут виразка, і отут. Чи вас перевіряли на діабет?

– О, звісно, – мовила вона.

– Ділянка шкіри незначна, але трохи заражена. Треба негайно її оглянути.

Роуз важко кивнула, але мала задоволений вигляд.

– Діабет! – вигукнула. – Може, у ньому вся справа.

Він ніби не хотів продовжувати цю розмову, бо підвівся й пішов до рукомийника помити руки. Дістаючи паперовий рушник, він повернувся до мене: – Можливо, вам буде цікаво помилуватися архітектурою моєї лікарні?

І мені дійсно було цікаво. Я відповіла, що, як мені відомо, найперші склепіння зводили з мамонтових бивнів та кісток.

– Так, а у вас квартира прямокутна. Та принаймні з морським краєвидом…

– У ній незатишно, – втрутилася Роуз. – Мені вона схожа на прямокутник, зведений на галасі. Там є тераса, нібито для усамітнення, але вона зовсім такою не є, адже виходить на пляж. Моїй доньці подобається сидіти там і вдивлятися в комп’ютер, ховаючись від мене.

Роуз розійшлася зі своїми наріканнями.

– Уночі на пляжі проводять шоу з фокусами для дітей. Так гамірно. У ресторані торохтять тарілками, кричать туристи, гудуть мопеди, галасують діти, вибухають феєрверки. Я ніколи не виходжу до моря, хіба Софія відвозить мене на візку, але там все одно дуже спекотно.

– Отже, мені доведеться принести море до вас, пані Папастерґіадіс.

Роуз закусила верхніми зубами нижню губу й сиділа так певний час. Потім відпустила.

– Як на мене, вся їжа тут на півдні Іспанії дуже важко перетравлюється.

– Мені прикро, – його блакитні очі спинились на її череві, немов метелик, що сів на квітку.

Протягом останніх кількох років моя мати схудла. Вона всихала й наче стала нижчою, бо її сукня, яка колись сягала колін, зараз спадала трохи вище литок. Я нагадувала собі, що коли вона почала старіти, була привабливою. Її волосся, завжди зібране на потилиці й заколоте шпилькою, було єдиним, на що вона не шкодувала коштів. Раз на три місяці, коли показувалася сивина, модний перукар-колорист, жінка із поголеною головою, загортала його у фольгу й фарбувала у світлий відтінок. Вона пропонувала мені вчинити так само з моїми непокірними чорними кучерями, які закручувалися щоразу, коли намокнуть під дощем, що траплялося часто.

Я вбачала в тому, що перукарка поголилася, ритуал, у якому я не можу брати участі. Колись я спитала її, може, вона ставилася до свого волосся як до тягаря минулого, а гоління стало кроком назустріч майбутньому, як в індійській культурі, але вона відповіла (тримаючи шмат фольги в роті), що поголила волосся, бо так менше клопоту. «Вага мого волосся для мене – найменший тягар».

– Софіє Ірино, сідайте-но тут. – Ґомес поляскав долонею по стільцю навпроти свого комп’ютера. Він по-панібратськи назвав мене на ім’я так, як зазначено в паспорті. Коли я сіла, де мені показали, він повернув до мене монітор, аби показати чорно-біле зображення на дисплеї з іменем моєї матері на ньому: Р. Б. ПАПАСТЕРҐІАДІС (Ж).

Тепер він стояв за моєю спиною. Я чула гіркуватий трав’яний аромат від мила, яким він мив руки. Мабуть, то шавлія.

– Ви дивитесь на високоякісний рентгенівський знімок спинного мозку вашої матері. Це вигляд ззаду.

– Так, – відповіла я. – Я просила лікарів з Британії переслати його вам. Він уже старий.

– Звісно, ми самі зробимо рентген і порівняємо. Ми шукатимемо порушення, щось незвичне. – Він забрав палець з дисплея й натиснув на маленьку кнопочку на сірому радіо, що стояло на його столі. – Даруйте, – мовив він, – хочу послухати, як там справи з програмою затягування пасків.

Ми послухали випуск новин іспанською, а Ґомес раз по раз коментував, називаючи нам ім’я іспанського фінансового експерта, який говорить по радіо. Коли Роуз насупилася, немов хотіла спитати, що відбувається, – невже він справді лікар? – Ґомес осяяв нас своєю золотою усмішкою:

– Так, я справді лікар, пані Папастерґіадіс. Я прагну цілий ранок разом з вами аналізувати ваше лікування. Звісно, у мене є певні дані, але я хочу, щоб ви самі мені сказали, до яких ліків ви звикли, а які можете облишити. До речі, вас утішить, що за прогнозом погоди в Іспанії здебільшого буде сухо і сонячно.

Роуз заворушилась у візку:

– Принесіть мені склянку води, будь ласка.

– Чудово. – Він підійшов до рукомийника, наповнив пластиковий стаканчик і приніс їй.

– Проточну воду пити безпечно?

– О, певна річ.

Я спостерігала за тим, як мати відсьорбує білувату, як хмарина, воду. Це правильна вода? Ґомес попросив її висунути язика.

– Язика? Навіщо?

– Язик яскраво показує загальний стан вашого здоров’я.

Роуз послухалась.

Ґомес, сидячи до мене спиною, немов відчув, що я зараз дивлюся на мавпу на його полиці.

– Це зелена мавпа з Танзанії. Її вбило струмом на електричному стовпі, а потім один з моїх пацієнтів відніс її таксидермістові. Поміркувавши, я прийняв його подарунок, адже зелені мавпи мають з людьми чимало спільного. Зокрема гіпертонію та тривожність. – Він досі пильно роздивлявся материн язик. – Але нам не видно його синьої мошонки й червоного пеніса. Мабуть, роблячи опудало, майстер відрізав їх. Тому нам доводиться тільки уявляти, як цей хлопчина грався на дереві зі своїми братиками та сестричками. – Він легенько постукав матір по коліну, і вона засунула язик у рот. – Дякую, Роуз. Ви слушно попросили води. Ваш язик свідчить, що у вас зневоднення.

– Так, мені завжди хочеться пити. Софія лінується поставити мені склянку води коло ліжка ввечері.

– Де саме в Йоркширі ви народилися, пані Папастерґіадіс?

– У Вортері. Це селище за п’ять миль на схід від Поклінгтона.

– Вортер, – повторив він. Усі його золоті зуби зараз на видноті. Він повернувся до мене. – Гадаю, Софіє Ірино, ви захочете звільнити нашого маленького примата-євнуха, щоб він погуляв кабінетом і почитав мої перші видання Сервантеса. Але спочатку звільніться самі. – Його очі стали такими синіми, що могли б розрізати скелю, як лазер. – Мені треба поговорити з пані Папастерґіадіс і скласти план лікування. Ми маємо обговорити його наодинці.

– Ні. Вона має лишитися. – Роуз стукнула фалангами пальців по візку. – Я не буду відмовлятися від моїх ліків у чужій країні. А Софія єдина, хто про це знає все.

Ґомес помахав мені пальцем.

– Чому б вам не почекати на рецепції дві години? Ні, ось що вам слід зробити: сядьте на автобус, що від’їжджає від дверей моєї лікарні. Він висадить вас біля пляжу в Карбонерас. Усього двадцять хвилин їзди від лікарні до міста.

Роуз мала спантеличений вигляд, але Ґомес не звернув на неї уваги.

– Софіє Ірино, я раджу вам їхати негайно. Зараз полудень, тож ми з вами побачимося о другій.

– Я б охоче поплавала, – обізвалася моя мати.

– Завжди добре бажати більше розваг, пані Папастерґіадіс.

– Якби ж я могла, – зітхнула Роуз.

– Могла б що? – нахилившись, Ґомес приклав стетоскоп їй до грудей.

– Якби ж я тільки могла плавати й засмагати на сонці.

– А, як би то було чудово.

І знову я гадки не мала, що про нього думати. Незрозумілий у нього тон. Ледь насмішкуватий і ледь товариський водночас. Змішаний якийсь. Дотягнувшись до руки Роуз, я потисла її. Хотіла попрощатися з нею, та Ґомес зараз цілком зосереджено слухав їй серце. Тому я натомість поцілувала її в маківку.

Мати мовила: «Ой!» – заплющилась і відхилила голову назад, як в агонії, – чи, може, в екстазі. Важко сказати.

На той час, поки я доїхала до спустошеного пляжу навпроти бетонної фабрики, сонце вже пекло немилосердно. Я попростувала до маленької кав’ярні біля рядочка бензинових каністр і замовила в люб’язного офіціанта джин з тоніком. Показавши на море, він застеріг мене від плавання, бо зранку трьох людей сильно вжалили медузи. Він бачив, як опіки в них на руках почервоніли, а потім стали пурпуровими. Скривившись, він заплющився, потім помахав головою, ніби відганяючи від себе океан та всіх медуз, що в нім живуть. Бензинові каністри скидалися на дивовижні рослини, що ростуть з піску.

На обрії показалося велике вантажне судно. На ньому майорів грецький прапор. Я відвела погляд натомість на іржаву дитячу гойдалку, яку забили молотком у грубий пісок. Сидіння зробили з уживаної автогуми, воно повільно гойдалося, ніби щойно з нього зіскочила якась дитина-привид. Вантажні крани на заводі для опріснення води врізалися в небо. Високі хвилясті насипи зелено-сірого порошкоподібного цементу лежали на складі праворуч від пляжу, де здіймалися розбита готельна недобудова та багатоквартирка, ніби їх хтось повбивав.

Я зиркнула на телефон. Побачила стару есемеску від Дена, який працює зі мною в «Кофі Хаусі». Хотів знати, де я поклала фломастер, яким ми пишемо ціну на сендвічах та випічці. Ден з Денвера писав мені в Іспанію, щоб спитати про фломастер? Сьорбаючи з великої склянки джин з тоніком, я кивнула офіціанту на знак подяки і дивувалася, чи справді поклала фломастер не на видноті.

Я розстебнула сукню так, щоб сонце дісталося моїх плечей. Опік від медузи вже загоївся, але час від часу всередині щось сіпалося. Не найгірший у світі біль. Певним чином, це було полегшенням.

Ще одне, свіжіше повідомлення від Дена. Він знайшов фломастер. Виявляється, поки я в Іспанії, він ночує в моїй кімнатчині на горішньому поверсі «Кофі Хауса», бо його орендодавець минулого тижня підвищив орендну плату. Фломастер був у моєму ліжку. Без ковпачка. Тому ковдра та простирадла зараз замащені чорним чорнилом. Власне, він назвав це чорнильною геморагією.

Не треба, щоб він і надалі так писав:

«Гірко-солодкий Софіїн чизкейк з амарето – тепер £3.90, замість £3.20.

Денів вологий помаранчево-кукурудзяний пиріг (без пшеничного борошна та глютену) – тепер £3.70, замість £3».

Я – гірко-солодка.

А він вологий.

Ден, безсумнівно, не вологий.

Ми не випікаємо ці пироги особисто, але наш шеф каже, що люди охочіше купуватимуть, якщо гадатимуть, що печемо. Ми називаємо нашими іменами речі, які не робимо. Я тішуся, що чорнило витекло з фломастера-брехунця.

Тепер пригадую, що, певно, я залишила фломастер у ліжку, коли переписувала висловлювання Марґарет Мід, культурного антрополога. Я переписала цитату просто на стіну.

«Я часто повторювала своїм студентам, що дійти до суті можна кількома способами: вивчаючи дітей; вивчаючи тварин; вивчаючи примітивних людей; дозволити психоаналітику оцінити вас; навернутися в релігію й пережити її; пережити психотичний напад й упоратися з ним».

У цій цитаті п’ять крапок з комою. Пригадую, я фломастером намалювала на стіні;;;;; підкресливши двічі «навернення в релігію».

Мій батько зазнав релігійного навернення, але, як я знаю, він з ним не впорався. Власне, він одружився з жінкою, на чотири роки старшою за мене, й у них народилося дитя. Їй двадцять дев’ять. А йому шістдесят дев’ять. За кілька років до того, як познайомився з новою дружиною, він успадкував статок, зароблений його дідом у корабельному бізнесі в Афінах. Мабуть, вбачав у цьому знак, що він на правильному шляху. Господь дав йому гроші, саме коли його рідна країна почала банкрутувати. І кохання. І маленьку донечку. Я не бачила батька з чотирнадцяти років. Він не вважав за потрібне поділитися навіть одним євро зі свого щойно отриманого багатства, тож я сиджу на шиї в матері. Вона – мій кредитор, а я розплачуюся з нею своїми ногами. Вони завжди бігають навколо неї.

Щоб отримати позику для сплати за лікування у клініці Ґомеса, ми мали разом іти до материного іпотекодавця на співбесіду.

Мені довелось узяти на роботі відгул на ранок, а отже, я втратила вісімнадцять фунтів тридцять пенсів за три години. На вулиці дощило й червона доріжка в банку була мокра. Усюди на стінах висіли плакати, на яких було написано, як багато ми важимо для банку, адже права людини – їхня головна турбота. Чоловік, що сидів за комп’ютером, натренувався поводитися весело та дружньо; виявляти емпатію, як він її уявляє; бути чуйним та енергійним, як він те собі уявляв; і любити свою гидку червону краватку з гаслом банку. На червоному бейджику зазначалося його ім’я та посада, але там не було ані слова про зарплатні ставки – мабуть, десь близько до рівня злидарювання з гідністю. Він силкувався поводитися небезсторонньо, бути чесним, з огляду на наші обставини, говорити до нас простою мовою так, щоб ми зрозуміли. З плаката з нас не зводили очей троє усміхнених працівників. Жінка в жіночому костюмі (жакеті та спідниці), а чоловіки в чоловічих (піджаках та штанях), у посланні йшлося про нашу подібність, стираючи наші відмінності; ми чуйні мрійники із зіпсованими зубами, як і ти; ми всі хочемо мати власну оселю, щоб сперечатися з родичами на Різдво.

Я помітила, що ці плакати – обряд ініціації (у майно, інвестиції, борги), а корпоративні суворі костюми засвідчують принесення в жертву складних гендерних відмінностей. На іншому плакаті була світлина гарненького напівусамітненого будиночка, а перед ним – садок завбільшки з могилу, де не було квітів, лише щойно постелений газон. Садок здавався безлюдним. Квадратики газону досі не вросли один в один і не стали суцільною галявиною. Може, ліворуч від казки, яку для нас створили, ховається якийсь псих. Він позрізав усі квіти й повбивав усіх домашніх тварин.

Наш чоловічок розмовляв жваво, але немов робот. Спочатку сказав так: «Привіт, друзі». Хоч не сказав «Добридень, пані», перш ніж випалити на одному диханні всі способи, як мене можна позбавити спадку. Раптом він спитав, чи їсть моя мати стейки. Запитання пролунало як грім серед ясного неба, але ми збагнули, до чого він веде (марнотратний спосіб життя), тож Роуз сказала йому, що вона веганка, адже проповідує, щоб світ став більш людяним та дбайливим. Якщо вона почувається занадто екстравагантною, то часом додає до супу з розварених бобових та рису ложку йогурту. Він гадки не мав, що вегани не їдять молочних продуктів, інакше б вона випала з корпоративного червоного стільця, не здолавши першої ж перепони. Він спитав, чи їй подобається дизайнерське вбрання. Вона сказала, що любить дешевий гидкий одяг. Чи записана вона у тренажерний зал? Дивне запитання з огляду на те, що мати опиралася на ціпок, а обидві набряклі литки були перебинтовані, попри протизапальне знеболювальне, яке вона перехиляла щоранку, запиваючи склянкою неправильної води.

Він попросив її дати рієлтерську оцінку нашого майна, згодом повідомивши, що їхній власний оцінювач завітає до нас додому. Комп’ютеру, мабуть, досі подобалися дані, які ми надали, бо мати викупила іпотеку. Цегла та будівельний розчин мають у Лондоні певну вартість, навіть попри те, що вікторіанські цеглини тримаються купи на слині, сечі та невидимій клейкій стрічці. Він сказав, що схиляється до того, щоб списати нам позику. Мати захоплювалася перспективою поїхати в мандрівку, пов’язану з лікуванням: клініка Ґомеса була наче китом, що виглядає її. Я повернулася на роботу, щоб зробити три види еспресо, а Роуз – додому, щоб написати новий перелік недуг та болів. Не можу заперечити, що її симптоми становлять для мене культурний інтерес, хоч вони й тягнуть мене на дно разом з нею. Її симптоми промовляють замість неї. А вони теревенять постійно. Навіть я про це знаю.

Я йду по пекучому піску, щоб охолодити потім ноги в морі. Часом я помічаю, що накульгую. Ніби моє тіло пригадує, як я ходжу разом з матір’ю. На пам’ять не завжди можна покладатися. У ній не вся правда. Навіть я про це знаю.

Коли я повернулася у клініку о 2:15, Роуз змінила візок на звичайний стілець і тепер саме читала свій гороскоп у газеті для англійських емігрантів.

– Привіт, Софіє, бачу, ти добре розважилася на пляжі.

Я розповіла, що пляж виявився безлюдним, тож я дві години витріщалася на бензинові каністри. У мене особливий талант применшувати події свого дня, щоб її день видавався важливішим.

– Поглянь на мої руки. Я вся в синцях через забори крові.

– Бідолаха.

– Так, бідолаха. Лікар скасував три мої пігулки. Три!

Вона скривила рота, намагаючись надати йому насмішкувато-плаксивого вигляду, а потім махнула газетою на Ґомеса, який не те щоб ішов, а радше прогулювався білою мармуровою підлогою в наш бік.

Він розповів мені, що в матері хронічний дефіцит заліза, може, саме тому їй бракує сил. З-поміж іншого, як-от срібна пов’язка, щоб прискорити загоєння виразок на ногах, він приписав їй вітамін В₁₂.

Рецепт на вітаміни. І це коштує двадцять п’ять тисяч євро?

Роуз почала гортати перелік ліків, які викреслили з її лікувального ритуалу. Вона говорила так, наче тужить за далекими друзями. Ґомес, піднявши руку, помахав медсестрі Сонечко, яка простувала до нього на своїх сірих замшевих підборах. Коли вона стала коло нього, він безпардонно поклав руку їй на плечі, поки вона вовтузилася з годинником, приколеним праворуч на її грудях. На стоянку автомобілів під’їхала «швидка». Медсестра сказала йому англійською, що водієві треба пообідати. Кивнувши, він забрав руку з її плечей, щоб їй було зручніше дістати годинник.

– Сестра Сонечко – моя донька, – мовив він. – Її звати Хулієта Ґомес. Прошу, звіть її, як вам заманеться. Сьогодні в неї день народження.

Вперше Хулієта Ґомес усміхнулася. Своїми сліпучо-білосніжними зубами.

– Мені сьогодні тридцять три. Моє дитинство офіційно скінчилося. Прошу, кличте мене Хулієта.

Ґомес поглянув на доньку очима, що вигравали різними відтінками блакитного.

– Ви дізнаєтеся, що в Іспанії великий рівень безробіття, – мовив, – наразі близько 29,6 %. Тому я тішуся, що моя донька здобула добру медичну освіту в Барселоні і є найбільш шанованим фізіотерапевтом в Іспанії. А отже, я можу собі дозволити трішки побути нечистим на руку, скориставшись посадою, щоб знайти їй роботу в моєму мармуровому палаці.

Розкривши свої смугасті обійми, він немов по-королівськи огортав собою звивисті стіни та квітучі кактуси, нову-новісіньку машину «швидкої», рецепціоністку та всіх медсестер і кількох лікарів-чоловіків, які, на відміну від Ґомеса, носили сині уніформові сорочки та новісінькі кросівки.

– Цей мармур добули із землі Кобдару. За кольором він скидається на бліду шкіру моєї покійної дружини. Так, я звів свою клініку, вшановуючи матір своєї доньки. Навесні нас зачаровують хмари метеликів, які злітаються до мого склепіння. Вони завжди піднімають дух стражденним. До речі, Роуз, може, ви захочете відвідати статую Непорочної Діви Розарія. Її витесали з найчистішого гірського мармуру в місті Макаель.

– Я атеїстка, пане Ґомес, – суворо відповіла Роуз. – І я не вірю, що жінки, котрі народжують, є непорочними.

– Але ж, Роуз, її витесано з крихкого мармуру кольору материнського молока. Біло-жовтуватого. То, може, скульптор просто виявляв свою пошану до годування немовляти. Цікаво, чи називає єдине дитя непорочної матері її на ім’я?

– Не має значення, – мовила Роуз. – Хай там як, а все це брехні. І, до речі, Ісус називав свою матір «жінка». На івриті це «мадам».

Раптом з’явилася рецепціоністка й почала дуже швидко щось розповідати Ґомесу іспанською. Вона тримала на руках товсту білу кішку, потім поставила її на мармурову підлогу коло начищених Ґомесових чорних черевиків. Коли кішка почала кружляти навколо його ніг, чоловік присів і простягнув руку.

– Ходо – моя щира любов, – мовив чоловік. – Кішка потерлася мордою об його розкриту долоню. – Вона дуже лагідна. Мені прикро, що мишей у нас немає, тож їй цілими днями нічого робити, окрім як мене любити.

Роуз почала чхати. Чхнувши вчетверте, вона ляснула себе по оку рукою:

– У мене алергія на котів.

Ґомес засунув мізинця кішці до рота.

– Ясна мають бути твердими та рожевими, тож із цим у Ходо все добре. Але в неї випнуте черево, боюся, що це може бути хвороба нирок.

Він опустив руку в кишеню й, добувши антимікробний спрей, побризкав руки, а Хулієта тим часом спитала, чи дати Роуз краплі від ока, що свербить.

– О, так, дякую.

Нечасто моя мати каже дякую. Пролунало так, ніби щойно їй подарували коробку шоколаду.

Хулієта Ґомес добула з кишені маленьку білу пластикову пляшечку.

– Це антигістаміни, я нещодавно зараджувала іншому пацієнту з такою ж проблемою.

Підійшовши до Роуз, вона відхилила їй голову назад, узявши за підборіддя, і накрапала по дві крапельки в кожне око.

Тепер моя мати мала витончено заплаканий вигляд, докірливий, ніби вона хотіла заплакати, але сльози не текли по щоках.

Ходо, кішка, зникла на руках в одного з санітарів.

Сестра Сонечко, а насправді Хулієта, не була ані привітною, ані непривітною. Власне, вона поводилася по-діловому, спокійно. Їй не властивий був батьків радісний ентузіазм, але, втім, я помітила, що вона дуже уважно слухає Роуз, не видаючи себе. Я знову розмірковувала над тим, як вона затрималася в одвірку, коли ми заходили в консультаційний кабінет. Може, її думки не блукали так далеко, як я перше гадала. Вона все зауважувала, бо спитала, чи допомогти мені застебнути сукню. Я забула, що розстебнулася на пляжі.

Хулієта обережно потягнула змійку, а потім, поклавши руки на тендітний стан, повідомила, що наше таксі приїхало.

– Бувайте, Роуз. – Ґомес енергійно потиснув їй руку. – До речі, сідайте за кермо авто, яке ми для вас наладнали. Його включено у плату.

– Але як же мені кермувати? Я ніг не відчуваю, – Роуз знову мала ображений вигляд.

– Я дозволяю вам кермувати машиною. Заберіть її, коли приїдете наступного разу. Треба заповнити трішки паперів, але вона чекає вас на стоянці.

Хулієта поклала руку матері на плече.

– Якщо вам буде важко кермувати, Софія може викликати нас, і ми вас заберемо. У неї є всі наші контактні номери.

Клініка Ґомеса, безперечно, родинний бізнес.

Але нас не лише забезпечили машиною, Ґомес сказав, що радо пообідає з моєю матір’ю. Він сказав Хулієті записати у щоденнику зустріч на другу годину дня і, злегка схиливши свою посріблену голову, розвернувся на підборах, щоб поговорити з молодим лікарем, який чекав на нього за мармуровою колоною.

Шкандибаючи з Роуз до таксі, я спитала, яку вправу Ґомес порадив їй робити.

– Це не фізична вправа. Він попросив мене написати в листі перелік усіх моїх ворогів, – вона рвучко розстебнула торбинку й почала морочитися з хустинкою, яка застрягла в застібці. – Знаєш, Софіє, та сестра Сонечко, чи то пак Хулієта Ґомес, чи хто там вона, – коли вона закапувала мені очі, я впевнена, що від неї відгонило алкоголем. Власне, горілкою.

– Та в неї ж день народження, – мовила я.

Море під горою стояло спокійне.

Грекиня – ледарка. У їхньому будиночку на пляжі брудні вікна, але вона їх не повимивала. Вона ніколи не замикає дверей. Вона недбала. Така поведінка – немов запрошення. Немов їзда на мотоциклі без шолома. Це теж недбалість. Немов заохочує, щоб її сильно скривдили, якщо станеться нещастя.