Читать книгу Гаряче молоко - Дебора Леві - Страница 4

Пес у школі дайвінгу вже зривається зі шворки, а ще ж лишень восьма ранку. Він стоїть на задніх лапах, піднявши свою кудлату коричневу голову над стіною й обгавкуючи світ на пляжі, що простягся під ним. Пабло горлає на двох мексиканців, які фарбують стіни. Вони не огризаються, адже не мають потрібних юридичних документів, щоб мати змогу показувати йому палець. Що гучніше дзявкотить пес, то гучніше горлає Пабло.

Сьогодні я відпущу собаку Пабло.

Я йду пішки до «Кафе Плайя», що поруч зі школою дайвінгу, і замовляю мою улюблену каву – кортадо. Певна річ, я хочу бачити, як офіціант спінює молоко водою, адже я цілих шість днів вчилася у «Кофі Хаусі» вдосконалювати своє вміння спінювати молоко. Чорне волосся в офіціанта змащене гелем так, що стирчить урізнобіч. Воно так різноманітно реагує на силу тяжіння, що я б могла цілу годину спостерігати за ним замість того, щоб звільнити собаку Пабло. Вони додають у кортадо молоко тривалого зберігання, яке тут використовують здебільшого в десертах. Це молоко зазвичай називають «комерційно надійним».

«Ми подолали довгий шлях від корови, під вим’ям якої стоїть цеберка з парним молоком. Ми так далеко від дому».

Ось так казала мені моя начальниця своїм, сказати б, засмученим голосом мого першого дня в «Кофі Хаусі». Я досі часто згадую ці слова. І те, як вона до них ставилася. Чи домівка там, де парне молоко?

Інструктори з дайвінгу котять свої пластмасові бензинові каністри та балони з киснем по піску. Їхній човен чекає на них на спеціально відмежованій ділянці моря. Чи колись випаде слушна нагода звільнити пса Пабло?

Підвівшись, дорогою у вбиральню я проминаю місцевого п’яницю, який їсть тарелю помаранчевих чипсів, запиваючи ранковим коньяком. Двері в сеньйорас нагадують обертові двері в барах, як у фільмах про ковбоїв, вони гримають та пофарбовані білим. Я бачила такі у вестернах, коли хазяїн бару підозріливо пильно вдивляється у відвідувача, який саме заходить у заклад. Поки я пісяла, хтось зайняв кабінку поруч. Між підлогою та ширмою між кабінками поруч є просвіт, тож я помітила, що то – чоловік. У нього чорні шкіряні черевики із золотими пряжками збоку. Він ніби на мене чекає. Стоїть дуже тихо, я чую, як він дихає, але стоїть непорушно. Чатує. Я раптом відчуваю, що за мною спостерігають. Може, він бачить, що в мене спідниця задрана аж до талії. Чого ж іще йому там стояти? Я чекаю кілька хвилин, щоб він зробив крок і пішов геть, але коли він не йде, я починаю панікувати. Стрімко опускаю спідницю, рвучко розкриваю салонні дверцята і йду шукати офіціанта.

Він працює біля кавоварки: одночасно робить хлібні тости й вичавлює сік з апельсинів.

– Даруйте, але в сеньйорас – чоловік.

Офіціант хапає рушничка, що висить на плечі, й витирає сталеву паличку без жодної плямки, з якої капає молоко. Повернувшись, знімає сухий багет з решітки й нарізає його в тарелю.

– Що?

У мене ноги затрусилися. Гадки не маю, чому так злякалася.

– У жіночій вбиральні – чоловік. Він підглядав за мною під дверима. Може, у нього є ніж.

Офіціант роздратовано захитав головою, він не хоче відходити від своєї кавоварки, де в рядок стоять склянки та чашки під сталевими насадками. Готувати багато порцій кави заразом важко, адже для кожної потрібний свій різновид чашки або склянки.

– Може, ви зайшли в чоловічу? Вони поряд.

– Ні. Він, гадаю, небезпечний.

Офіціант жваво прямує зі мною до дверей з написом «Сеньйорас» під недоладно пофарбованим червоним віялом, і ногою відчиняє двері.

Біля рукомийника стоїть жінка, миючи руки. Вона майже мого віку і вбрана у вузькі шорти з синього оксамиту. Біляве волосся сплетене в товсту косу. Офіціант питає іспанською, чи був у вбиральні чоловік. Кивнувши, мовляв, ні, вона продовжує мити руки, а офіціант штовхає черевиком дверцята другої кабінки.

– Єдиний чоловік тут – це ви, – каже жінка офіціантові.

У неї німецький акцент.

Я принижено опускаю очі додолу і, дивлячись униз, помічаю, що на жінці з білявою косою – чорні чоловічі черевики, які я помітила в сусідній кабінці. Чорні шкіряні черевики із золотою пряжкою збоку. Не знаю, що й сказати. Я зашарілася й у грудях знову все затремтіло від паніки. Офіціант, здійнявши руки, карбованим кроком вийшов із вбиральні, залишивши жінок самих.

Ми стоїмо мовчки, і я почала мити руки, лише щоб було що робити, але не збагну, як закрутити кран. Вона затискає його долонею, і вода припиняє текти. Підвівши голову й глянувши в люстерко, помічаю, що вона кутиком своїх зелених очей дивиться на мене. Вона майже мого віку. У неї густі брови, майже чорні. І золотаве пряме волосся.

– Це чоловічі черевики для танців, – каже. – Я знайшла їх у вінтажній крамниці там, на пагорбі. Я там працюю.

Я, зануривши мокрі руки у волосся, скуйовджую його. Кучері починають закручуватися, а вона просто стоїть, спокійно й упевнено.

– Я влітку шию для крамниці. А вони віддали мені ці черевики. – Вона потягнула за кінчик своєї шовкової коси. – Я бачила тебе з мамою неподалік.

Чоловік на селищному майдані кричить у гучномовець з вантажівки. Певно, він у кепському гуморі, бо б’є рукою у клаксон.

– Так, моя мати лікується в місцевій клініці, – я говорю, наче невдаха. Чомусь мені важливо, щоб у неї склалося добре враження, але я не надто переконлива. У мене досі калатає серце й уся сорочка заляпана водою. Вона висока й струнка. Два срібні круглі браслети оперізують її засмаглі зап’ястки.

– Ми з моїм хлопцем маємо тут будиночок. Приїздимо майже щоліта. У мене сьогодні в крамниці купа роботи з ремонту одягу. А потім ми поїдемо в Роданкілар вечеряти. Я люблю водити авто вночі, коли прохолодно.

У неї саме таке життя, про яке я мрію. Її руки досі пестять косу.

– Ти повезеш маму подивитися визначні пам’ятки?

Я розповідаю, що треба забрати авто, яке винайняла для нас клініка, але я не вмію водити, а в Роуз хворі ноги.

– А чому ти не водиш?

– Я завалила іспити чотири рази.

– Так не буває.

– І з теорії водіння теж.

Вона скривила губу й почала пильно роздивлятися моє волосся очима з довгими віями.

– Вмієш їздити верхи?

– Ні.

– Я їжджу з трьох років.

Безперечно, більше мені нічим було зарадити.

– Даруй, що переплутала, – мовила я.

Я вийшла з убиральні хутко, як могла, хоч і не бігла.

Куди мені йти? Нікуди. Цей страх, зображений на плакатах в іпотечній компанії моєї матері, ми всі мали. Вони мають рацію. Я вийшла з «Кафе Плайя», удаючи, що хочу придбати кавун.

Я не викидаю шкірку, складаючи її для курей, які досі, навдивовижу, несуть яйця у таку спеку. Це кури пані Баделло, чоловік якої загинув у громадянській війні, воюючи на боці фашистів генерала Франко. Кавуни продає не чоловік, а жінка.

Сидячи на водійському місці, вона сигналить у клаксон своєю засмаглою рукою. Я спантеличена. Перед моїми очима постав образ упрілого водія-чоловіка зі щетиною на обличчі, а ця жінка середніх років і має солом’яного капелюха. Синя сукня в неї вкрилася дорожнім пилом, і вона притискається великими грудьми до керма.

І раптом я згадала, що не допила каву.

Повернувшись до «Кафе Плайя», я нахильцем проковтнула своє кортадо, як місцевий алкоголік свій ранковий коньяк.

Ось і вона.

Жінка в чоловічих черевиках стала біля мого столика. Струнка й висока, як жінка-солдат. Дивиться на море. На човни. Дітей, що плавають у великих надувних колах. На туристів, які порозкладали парасолі та лежаки, порозстеляли рушники на піску. Човен зі школи дайвінгу вже навантажили приладдям і зараз він саме відпливає в океан. Коричнева вівчарка, яку я досі не відв’язала, рветься з ланцюга.

– Мене звати Інґрід Бауер.

Навіщо це вона стала так близько біля мене?

– Я – Софі, але грецькою мене звуть Софія.

– Як ся маєш, Зофі?

Те, як вона вимовляє моє ім’я, скидається на зовсім нове життя. Мені соромно за мої білі шльопанці, які влітку посіріли.

– У тебе губи потріскалися на сонці, – каже вона, – як тріскається мигдаль на деревах в Андалусії, коли достигає.

Пес Пабло завив.

Інґрід дивиться на терасу, що на даху школи дайвінгу.

– Це німецька вівчарка, робочий собака, його не можна тримати на прив’язі цілий день.

– Це пес Пабло. Його всі ненавидять.

– Я знаю.

– Я сьогодні звільню пса.

– О! Як ти збираєшся це робити?

– Гадки не маю.

Вона глянула в небо.

– Ти будеш дивитися йому в очі, відв’язуючи?

– Буду.

– А ось і не треба. Ніколи. Ти будеш непохитною, як дерево, підходячи до нього?

– Дерево ніколи не буває непохитним.

– Тоді як колода.

– Так, я буду стояти прямо, як колода.

– Як листочок.

– Листочок ніколи не буває непорушним.

Вона досі дивилася в небо.

– Є одна проблема, Зофі. З собакою Пабло погано поводилися. Він не знатиме, що робити зі своєю свободою. Собака бігатиме по містечку й кусатиме всіх дітей. Якщо відв’яжеш його, маєш відвести його в гори й там випустити на волю. Тоді він справді буде вільним.

– Але ж він здохне в горах без води.

Тепер вона поглянула на мене.

– Що гірше, сидіти на прив’язі цілий день без миски води чи бути вільним і померти від спраги?

Вона звела ліву брову, ніби питаючи: «Чи ти трохи істеричка? Ти змусила офіціанта відчиняти ногою двоє дверей, шукаючи чоловіка, якого там немає, ти не вмієш закручувати кран, не вмієш кермувати машиною, і ти прагнеш звільнити неодомашненого пса».

Вона спитала, чи хочу я пройтися на пляж.

Я хочу.

Я скинула білі шльопанці, і ми перестрибнули три кроки, які відділяли бетонну терасу кав’ярні від пляжу. Було щось особливе в тому стрибку, бо ми не спустилися східцями, а одночасно побігли. Ми швидко бігли по піску, ніби гналися за кимось, знаючи, що він там, хоч і не могли його бачити. Невдовзі ми уповільнили крок і пішли вздовж берега. Інґрід, роззувшись, глянула на мене й кинула черевики в море.

Я почула, як кричу: «Ні, ні, ні!» Задерши спідницю, я побігла вихоплювати їх із хвиль. А коли нарешті вже тримала їх коло грудей, вийшла з води й віддала черевики їй. Взявши по черевику в руку, вона почала гойдати ними, витрушуючи воду, потім розсміялася:

– Хай їм, цим черевикам. Я не хотіла лякати тебе, Зофі.

– Це не твоя провина. Я сама по собі налякана.

І чому я таке сказала? Що сама по собі налякана?

Ми йшли далі, обминаючи пісочні замки, які зводили діти разом з батьками, мудровані королівства з баштами та ровами. Дівчинка років семи зарилася по пояс у пісок, закопавши ноги, як є, а троє її сестер витесували їй з піску русалчин хвіст. Підстрибнувши, ми знов побігли, поки не дісталися кінця пляжу. Коли я впала на купу чорних водоростей біля каменів, Інґрід Бауер зробила те саме. Ми лежали горілиць, пліч-о-пліч, спостерігаючи за синім повітряним змієм, що летів у синьому небі. Я чула, як вона дихає. Раптом змій зібгався й почав поволі спускатися. Я жадала, аби моє життя відпливло разом з хвилями, що накочувалися, щоб розпочати життя зовсім нове. Але я гадки не мала, що це означає чи як це здійснити. У кишені в шортах Інґрід задзеленчав телефон. Вона перевернулася долічерева, щоб дістати його, я теж перевернулася, ми присунулися одна до одної. Мої потріскані губи торкалися її повних та м’яких – ми цілувалися. Хвиля прибувала. Я заплющила очі, відчуваючи, як вода вкриває мені литки, а на гадку спала заставка з мого ноутбука, сузір’я на цифровому небі, рожеві вири, що втілювали космічний газ та пил. Телефон не вгамовувався, а ми продовжували цілуватися, вона тримала мене за ужалене медузою плече, стискаючи пурпурові пухирці. Було боляче, але я не зважала, потім вона спинилась, щоб відповісти на дзвінок.

– Я на пляжі, Метті. Чуєш море? Вона підставила телефон до хвиль, не відриваючи своїх мигдалеподібних очей від мене. Водночас її губи карбували: «Я спізнююсь, дуже спізнююсь», немов це я завинила, хай через що вона спізнювалася.

Я так зніяковіла, що підвелася й пішла геть.

Почувши, як вона кличе мене на ім’я, я не озирнулася. Дівчинка-русалка, якій сестри закопали ноги в пісок, тепер тішилася хвостом, оздобленим мушлями та дрібною галькою.

– Зофі, Зофі, Зофі.

Я йшла далі як у тумані. Я спричинила подію. Я вся тремтіла, усвідомлюючи, що саме так довго стримувала в собі, у моєму тілі, у моїй шкірі, слово «антропологія» від грецького anthropos, тобто «людський», та logia, що означає «вивчення». Якщо антропологія – це вивчення людства від його зародження мільйони років тому дотепер, я кепсько себе вивчаю. Я досліджувала культуру аборигенів, ієрогліфи майя й корпоративну культуру японського автовиробника, я написала есеї про безліч інших суспільств, але я геть не розумію власної логіки. Раптом це стало найкращим, що відбувалося в моєму житті. Мене переповнювало відчуття того, як вона стискає моє вжалене медузою плече.

Вона п’є персиковий чай, бо їй дуже спекотно, адже її синьо-чорна картата сорочка годиться в Андалусії для зими, а не для літа. Гадаю, їй здається, що вона у своїй робочій сорочці схожа на ковбоя, завжди самотня, не маючи нікого, хто б, глянувши на гори на обрії, сказав: «Боже мій, які зорі».