Читать книгу Гаряче молоко - Дебора Леві - Страница 5

Сьогодні хтось стукотить у шибки в нашому помешканні на набережній. Я перевірила двічі, але нікого не було. Може, це чайки чи вітер, що здуває пісок з пляжу. Дивлячись у люстерко, я не впізнаю себе.

Я засмагла, моє волосся стало довшим та неслухнянішим, зуби на тлі темної шкіри видаються світлішими, а очі – більшими, яснішими. Такі очі краще плачуть, адже зараз мама кричить на мене, вигукуючи:

– Ти не зав’язала мені шнурки як слід!

Щоразу, коли я підбігаю, стаю навколішки над її ногами, щоб зашнурувати шнурки знову, вони розв’язуються, аж поки я нарешті не сідаю на підлогу, кладу її ступню на коліна й розплітаю старі вузлики, щоб зав’язати нові. Я довго вовтузилася, розплітаючи, розплутуючи та починаючи зав’язувати знову. Спитала, навіщо їй узагалі взуватися. А надто у шнуровані черевики. Вже вечір, і вона не збиралася виходити надвір.

– Я краще міркую в черевиках зі шнурками, – відповіла вона.

Відхилившись на спинку крісла, вона втупилася в побілену стіну, а я тим часом клопочуся з її взуттям. Якби вона дозволила мені розвернути крісло, то мала б змогу милуватися зорями в нічному небі. Цей незначний порух змінив би їй краєвид, але їй байдуже. Зорі немов кривдять її. Кожна для неї ніби образа. Вона каже, що в неї перед очима вже є власний краєвид.

Вона бачить йоркширські пагорби. Вона крокує стежкою, навколо буйна пружна трава, дощик м’яко накрапає їй на волосся, дощик дрібнесенький, а в наплічнику вона несе булочку з сиром. Я б охоче погуляла разом з нею йоркширськими пагорбами, радо б мастила булочки маслом і читала мапу. Коли я кажу їй про це, мати ледве всміхається, але вона вже ніби зреклася своїх ніг, віддавши їх комусь іншому. Сьогодні я стривожена. Досі чую, як хтось стукає в шибки. Може, це миша ховається у стіні.

– Ти завжди так далеко, Софіє.

Може, це батько. Прийшов, щоб доглядати маму й дати мені перепочити. А може, біженець із Північної Африки, що пристав до берега. Я дозволю йому переночувати. Справді. Гадаю, я б дозволила.

– У холодильнику є вода, Софіє?

Я розмірковую про вивіски на дверях у громадських туалетах, які показують нам, ким ми є.

Чоловіки Жінки

Gentlemen Ladies[2]

Hommes Femmes[3]

Herren Damen[4]

Signori Signore[5]

Caballeros Sen˜oras[6]

Чи всі ми нишком заглядаємо на чужі вивіски?

– Принеси води, Софіє.

Я згадую, як Інґрід простягнула телефон до хвиль.

Я на пляжі, Метті. Чуєш море?

Розмовляючи зі своїм хлопцем, вона поставила ногу з внутрішнього боку мого правого стегна, просто над моїм коліном.

Вона жбурнула чоловічі черевики у водорості, де вони гойдалися, як маленькі човники, коли накочувалася хвиля.

Мінерально-солоні пахощі темних водоростей, що дрейфували, були манливі й сильні.

Я на пляжі, Метті. Чуєш море?

Море, сповнене медузами.

Море, яким просякли її сині оксамитові шорти.

Я продовжую розв’язувати вузлики на материних шнурках, зав’язуючи нові. Безсумнівно, хтось стукотить у шибки. Цього разу це вже не легке лопотіння, а радше гучний стукіт. Прибравши мамину ногу з колін, іду до дверей.

– Ти на когось чекаєш, Софіє?

Ні. Так. Мабуть, я чекаю на гостя.

Інґрід Бауер взута у срібні римські сандалі, шнурівка вкриває литки. Вона роздратована.

– Зофі, я вже цілу вічність стукаю.

– Я не бачила тебе.

– Але ж я тут стояла.

Вона розповідає, що обговорювала мою ситуацію з Метью.

– Яку ще ситуацію?

– Про те, що треба перевезти. Це ж пустеля, Зофі! Він запропонував забрати машину в клініці Ґомеса для вас.

– Машина б не завадила.

– Погляньмо на вжалене місце.

Закотивши рукави, я показала пурпурові пухирці, які вже почали надиматися.

Вона провела пальцем по укусові.

– Ти пахнеш океаном, – прошепотіла вона. – Як морська зірка.

Зараз її палець уже був на згині моєї пахви.

– Ці маленькі потвори таки вполювали тебе.

Вона попросила в мене номер мобільного, який я записала їй на долоні.

– Наступного разу, Зофі, відчини двері, коли я стукатиму.

Я сказала їй, що ніколи не зачиняю двері.

У нашому пляжному будиночку темно. Стіни товсті, щоб утримувати прохолоду влітку. Ми часто не вимикаємо світла ні вдень, ні вночі. Невдовзі по тому, як Інґрід пішла, раптом усе світло згасло. Мені довелося ставати на стільчик, щоб дотягнутися до розподільного щитка на стіні біля лазнички й клацнути вимикачем. Світло знов увімкнулося, тож я злізла зі стільця, щоб зробити Роуз чаю в заварнику. Вона привезла з собою в Іспанію п’ять коробок йоркширського пакетованого чаю. У кінці нашої вулиці в Хакні є крамничка, де продають цей чай, тож вона ходила туди пішки, щоб запастися ним. А потім повернулася пішки додому. Це таємниця кульгавих ніг моєї матері. Часом вони ступають у світ, як химерні здорові ноги.

– Принеси мені ложку, Софіє.

Я несу їй ложку.

Я не можу так жити. Я будь-що маю знайти товариство в цій мандрівці.

Час розсипався на друзки, тріскаючись, як мої губи. Потім я занотовую задуми для польових досліджень. Я не знаю, пишу в минулому чи в теперішньому, чи в тому й іншому водночас.

І я досі не звільнила пса Пабло.

Коли грекиня підпалює вуглики цитронели, щоб відігнати комарів, я бачу вигини її живота і грудей. У неї соски темніші, ніж губи. Хай перестане спати оголеною, якщо не хоче, щоб у напарфумованому мороці кімнати її зжерли комарі.