Читать книгу Гаряче молоко - Дебора Леві - Страница 6

Я заприсяглася не прохопитися ані словом під час обіду, на який Ґомес запросив матір. Він заборонив мені говорити, попросивши довіряти його думці. Насправді, сказав він, лікарняний персонал забиратиме Роуз щодня з оселі на пляжі, а я можу робити все, що заманеться. По вівторках він викликатиме мене в клініку, адже я в матері найближча родичка. А решта на мій розсуд. Він хотів пізнати Роуз краще, адже її недуга його справді зацікавила. Утім, його зацікавило не те, чому вона не може ходити. Його радше цікавило, чому вона спроможна ходити періодично. На його думку, ураження цілком могло бути фізичним, але не можна бути рабом медичної теорії. Яка моя думка?

Я вбачала в Ґомесові свого асистента в дослідженні. Я розслідую цю справу все життя, а він лише починає. Немає чіткої межі між перемогою та поразкою, коли йдеться про материні симптоми. Щойно він поставить діагноз, вона зростить у собі новий симптом, який геть його спантеличить. А він ніби й знає про це. Учора він попросив її перелічити останні ліки, які вона приймала, мертвій мусі, мабуть, тому, що муху легше впіймати. Він запропонував їй поринути в цю дивну діяльність, прислухаючись до монотонного дзижчання мухи, коли та помирає. «Можливо, – казав він, – ви почуєте, що дзижчання, яке часом так дратує людські вуха, нагадує тембром і бриньканням російську народну музику».

Уперше в житті я бачила, як вона розсміялася голосно, широко роззявивши рота. Водночас він записав її на безліч сканувань, а лікарняний персонал наглядає за срібним компресом на її правій нозі.

У ресторації на місцевому майдані замовили столик на трьох, бо він вирішив, що вона зможе дійти туди сама з квартири відносно легко. Але шлях випав нелегкий. Мати спотикалася через фісташкові шкаралупи, які не змели з майдану напередодні увечері. Я годину зав’язувала їй шнурки, але зрештою Роуз збив з ніг горіх завбільшки з велику горошину.

Ґомес уже чекав нас за столом. Він сів напроти Роуз, а я поруч з ним, за його настановами. Він тепер був одягнений не в офіційний смугастий костюм, а в елегантний лляний, кремового кольору, не зовсім неофіційний, але значно менш діловий, ніж той, у який він вбрався, рекомендуючи себе як відомого консультанта.

У нагрудній кишені піджака по-старомодному стирчала жовта шовкова хустинка, яка більше скидалася на округлий бубон, аніж була складена кутником, як годиться. Ґомес був ошатний, люб’язний та галантний. Він та мати зазирнули в меню, а я просто показала пальцем на салат, як німий, якого вивели на денну прогулянку. Роуз неспішно обрала суп з білих бобів, а Ґомес ефектно замовив делікатес – восьминога на грилі.

Роуз враз повідомила йому, що в неї алергія на рибу, через яку набрякають губи. Коли він ніби й не збагнув, вона, нахилившись, штовхнула мене у плече: «Розкажи йому про мою халепу з рибою».

Я змовчала, як наказав Ґомес.

Вона звернула увагу на нього.

– Я не можу бути поруч з будь-якою рибою. Пара з вашого восьминога дістанеться до мене, і я вкриюся кропивницею.

Ґомес, ледве кивнувши, потягнувся до її руки. Це її ошелешило, але, гадаю, він перевіряв її пульс, бо я помітила, що чоловік тримав руку в неї на зап’ястку.

– Пані Папастерґіадіс, ви приймаєте добавки з риб’ячим жиром та глюкозамін. Я перевірив усе в лабораторії. Ваш різновид глюкозаміну вироблено з верхнього шару панцира молюсків. А ще одна добавка, яку ви приймаєте, зроблена з акулячого хряща.

– Але в мене алергія на інший вид риби.

– Акула – це не молюск. – Його золоті передні зуби виблиснули на сонці. Столик, який він замовив, був не в тіні, тож біле пасмо на його голові змокло від поту і пахло імбиром.

Коли Роуз потяглася за винною картою, він, рішуче забравши її в неї з рук, поклав карту на край столу.

– Ні, пані Папастерґіадіс. Я не працюватиму з пацієнтом напідпитку. Якби ви сиділи в моїй консультаційній, я б не частував вас вином. Я лише змінив місце нашої зустрічі. Це консультація, але я не бачу причин, чому б їй не відбуватися просто неба.

Махнувши рукою, він попросив офіціанта принести пляшку особливої мінеральної води, що, як він розповідав Роуз, розлили в Мілані, потім експортували в Сінгапур, а потім привезли в Іспанію.

– Ох, Сінгапур! – Він ляснув у долоні, мабуть, показуючи, що хоче привернути більше уваги. – Я дуже хвилювався на конференції в Сінгапурі минулого місяця. Мені порадили, щоб заспокоїтись, погодувати коропа в готельному фонтані під час сніданку й споглядати Південнокитайське море по обіді. Які чудові слова… «Південнокитайське море»!

Роуз здригнулася, ніби думка про те, що у світі є щось прекрасне, була для неї особистою образою.

Ґомес відхилився на спинку стільця.

– У критому готельному басейні британські туристи жлуктять пиво. Вони, стоячи по пояс у воді, пили пиво, але й разу не глянули надвір на Південнокитайське море.

– Пити пиво в басейні здається мені гарною думкою, – мовила різко Роуз, ніби нагадуючи йому, що вона не полюбляє пити воду за обідом.

Його золоті зуби ніби вогнем палали.

– Ви досі сидите на сонці, пані Папастерґіадіс. Вітамін D корисний для ваших кісток. Треба пити воду. А тепер у мене до вас серйозне запитання: скажіть, чому ви, англійці, кажете «вайфай», а ми, іспанці, кажемо «віфі»?

Роуз відсьорбнула води так, ніби її попросили випити власної сечі.

– Вочевидь, через по-різному наголошені голосні, пане Ґомес.

Посеред майдану надував пластикового човна хлопчик років дванадцяти. Ірокез у нього був пофарбований зеленим й однією ногою він натискав на насос, жадібно ковтаючи морозиво. Час від часу його п’ятирічна сестричка підбігала до зібганого поліетиленового круга, щоб подивитися, як просувається його перетворення на щось таке, на чому можна плавати в морі.

Офіціант приніс салат та суп з білих бобів, несучи кожний таріль у зігнутій в лікті руці. Він театрально нахилився до Ґомеса, щоб поставити перед ним великий таріль з пурпуровими щупальцями pulpo alla griglia на плетену паперову підставку під посуд.

– О, так, ґрасіас, – мовив Ґомес іспанською з американським акцентом. – Ніяк не наїмся цих створінь!

Йому на підставку поставили великий таріль pulpo з пурпуровими щупальцями.

– Маринад – це королівська смакота… Перець чилі, лимонний сік, паприка! Я щиро дякую прадавнім мешканцям морської глибочіні. Дякую, pоlpo, за твою тямущість, загадковість та надзвичайні захисні механізми.

У Роуз на правій щоці вискочили два червоних пухирці.

– Чи знали ви, пані Папастерґіадіс, що восьминіг здатний змінювати забарвлення своєї шкіри, щоб замаскуватися? Для мене, як американця, pоlpo досі видається загадковим, трішки monstruo. Але для іспанської частини мого єства це страховисько дуже знайоме.

Схопивши ножа, він відітнув укритий пухирцями синюшний щупалець. Але не з’їв, а натомість кинув на підлогу, що стало вульгарним запрошенням для місцевих котів приєднатися до бенкету. Вони оточили під столом його ноги, позбігавшись звідусіль, аби вибороти одне в одного шматок морського монстра. Відітнувши жорстку, як гума, плоть польпо, він з насолодою вкинув шматочок у рот. Згодом йому нічого не завадило кинути до котячих лап іще три щупальці.

Моя мати принишкла, сидячи навдивовижу непорушно. Не так непорушно, як дерево, листок або колода. Непорушно, як труп.

– Ми говорили про вайфай, – продовжив Ґомес. – Я скажу, яка в мене розгадка до цієї загадки. Я кажу «віфі», щоб римувалося з «Френсіс з Ассізі».

Худа трійця котів уже повсідалася на його черевики.

Мабуть, Роуз усе-таки дихала, бо накинулася на нього. Білки в неї порожевіли й набрякли.

– Де ви навчалися медицини?

– В університеті Джона Гопкінса, пані Папастерґіадіс. У Балтиморі.

– Гадаю, він жартує, – голосно шепнула вона до мене.

Я проколола виделкою помідор, але нічого не відповіла. Проте мене бентежило її ліве око, що заплющувалося.

Ґомес спитав, чи їй до вподоби суп з білих бобів.

– До вподоби – надто сильно сказано. Він рідкий, але прісний.

– Як це «до вподоби» надто сильно сказано?

– Це слово не годиться, щоб описати, якої я думки про цей суп.

– Сподіваюся, незабаром до вас знов повернеться охота до втіх, – мовив він.

Роуз спинила свої рожеві очі на моїх. Я відвела погляд, наче зрадниця.

– Пані Папастерґіадіс, – мовив Ґомес, – чи є у вас вороги, про яких ви хочете зі мною поговорити?

Відхилившись на спинку стільця, вона зітхнула.

Що таке зітхання? Це ще один предмет для вивчення в польових умовах. Чи це просто тривалий, глибокий, гучний видих повітря? Роуз зітхала напружено, але нескорено. Розчаровано, але зовсім не сумно. Зітхання перезапускає дихальну систему, тож, цілком можливо, мати затамувала подих, а отже, вона нервується сильніше, ніж видається. Зітхання – це емоційна реакція, коли перед тобою поставлено важке завдання.

Я знаю, що вона розмірковувала про своїх ворогів, бо вона написала лист. Чи я є в цім переліку?

На мій подив, голос у неї залунав спокійно, а тон був майже привітний.

– Певна річ, найпершими моїми суперниками були мої батьки. Вони не любили іноземців, тому я, звісно, одружилася з греком.

Коли Ґомес усміхнувся, губи в нього були сині від чорнила з восьминога.

Він жестом показав матері вести далі.

– Вони обоє випустили останній подих, тримаючи за добрі руки чорношкірих медсестер, які за ними доглядали. Але мені видається, що зараз в’їдатись у них було б жорстоко. Хоча я все одно буду. У моїх батьків на тому світі. Нагадайте мені записати для вас імена лікарняного персоналу, хто сидів з вами у ваш смертний день.

Ґомес поклав ніж та виделку на край тарелі.

– Ви розповідаєте про вашу британську систему охорони здоров’я. Але я бачу, що ви обрали приватний заклад лікування?

– Слушно, і мені через це трохи соромно. Але Софія знайшла вашу клініку й спонукала мене спробувати. Ми перебували у безвиході. Хіба ні, Фіє?

Я дивилася на човен, який надимали посеред майдану. Синій з жовтою поздовжньою смугою.

– Отже, ви одружилися з греком?

– Так, одинадцять років ми чекали на дитину. А коли нарешті зачали й нашій донечці сповнилося п’ять, Крістоса покликав Божий голос, щоб він знайшов собі молодшу жінку в Афінах.

– Я сповідую католицьку віру.

Ґомес вкинув ще шматочок неземного восьминога до рота.

– До речі, пані Папастерґіадіс, Gо`mez вимовляється як Gо`meth [7].

– Я поважаю вашу віру, пане Gо`meth. Коли потрапите до раю, хай брама з перлів буде прикрашена восьминогом, що сохне для святкового обіду на вашу честь.

Мабуть, він був готовий до всього, що б вона на нього не вихлюпнула, він уже не говорив докірливо, як під час їхньої першої зустрічі. Очі в неї вже не були рожевими, а пухирці на щоці зійшли.