Читать книгу Сьогодні я бачила… - Делия Стейнберг Гусман - Страница 11

Сьогодні я бачила творіння велетів…

По всіх усюдах ці гіганти залишили свій слід, і величну познаку на їхніх творіннях неможливо не помітити.

Я називаю їх велетами, хоча ніхто не знає, якими вони були, адже, бувши такими великими, вони залишили свій слід, а відтак щезли, загубившись у таїні часу.

По цих міфічних велетах лишилися самі руїни. Але з цих величних руїн можна виснувати, в якому світі вони жили. Якщо нас вражають навіть рештки споруд, то що б ми відчули, споглядаючи їх у цілісному вигляді?

По п’ятьох континентах розкидані безмовні свідки, що зберігають таємницю людейвелетів минулого.

Та й як тут не подумати про велетів, споглядаючи гігантські брили, колони та блоки, якими вони орудували? Сьогочасна наука досі не може дати задовільну відповідь, в який спосіб прадавні люди рухали такі махіни. Вважається, що вони не мали якихось особливих наукових технологій, тим паче, що це означало б принизити наші теперішні здобутки. То як вони діяли? Як їм вдавалось упоратися з такою вагою, розмірами, силою інерції? Як вони робили виміри і визначали перспективу без відповідних інструментів? Може, ті люди були не такі, як ми? Гадаю, саме так. Вони були велетами, хоча велетами, яких я побачила в душі моїх дивовижних руїн, вони були не тільки своїми розмірами. У безлічі образів античності, чи так званої античності, ми бачимо дуже подібних до нас фізичними рисами людей. Але не під оглядом розмірів.

В різних краях землі – Європі, Азії, Америці, Африці – мені доводилося бачити величні пам’ятники, зведені не на честь людини і не на догоду людині. Навпаки, вони вшановували Бога, Таїну, цикл життя і смерті, зрештою трансцендентне. Саме тут повністю увиразнюються мої люди-велети. Всі їхні творіння позначені глибоко укоріненою в їхній душі міццю і величчю.

Кожен блок, що зберігся дотепер, – це не тільки загадка технічного здійснення, це і уроча хвала життю і Творцю життя. Ці люди були впевнені в своїх почуттях, тож були впевнені і в тому, що робили.

Я побачила, що ці люди розуміли, що помруть значно раніше за свої власні витвори. А ще я побачила, що вони загорнули зерня вічності в ці камені, щоб через багато років інші люди з раси велетів могли зрозуміти їхнє послання мовою символів.

Сьогодні я бачила це послання… Необхідно добре його зрозуміти, оскільки сьогодні ми маленькі, і на часі не можемо осягнути великі ідеї, як і великі творіння. Сьогочасні люди кохаються в матерії, в інертному камені творіння і, – дивна річ, – оскільки вони не можуть бачити нічого поза цим, творіння і камінь щораз маліють. Люди працюють задля того, щоб жити чи, радше, вижити сьогодні. Завтра – це мрія без опертя. А вчора – чи не однаково?

Отак, без минулого і без майбутнього, руйнуються оселі і храми. Маліють споруди, мрії та почуття. Відтак маємо людину-недоростка – пересічну й сіру, незичливу, без творчої уяви.

Але людина-недоросток багато мандрує, часто натрапляє на сліди людини-велета, власне, руїни. І їй стає моторошно, бо це вже занадто. Навіщо стільки і такого великого?

Але, не зважаючи на вроджений острах перед величчю, її зачаровують творіння велетів, і виникає потаємне бажання мати велику душу, щоб і собі витворити щось велике.

Таємниця велетів криється в зерняті велета. Це зерня проростає в людині, а відтак буйно розростається зелом, у тіні якого виростають найвидатніші творіння, які знало і знатиме людство.

Сьогодні я побачила, що ми можемо зростати, починаючи з себе. Боятися величного – все одно, що боятися самого себе. То чи готові ми прийняти цей виклик?