Читать книгу Сьогодні я бачила… - Делия Стейнберг Гусман - Страница 13

Сьогодні я бачила дитину… Певна річ, малюка нечасто можна зустріти без батьків чи родичів, тому в хлопчикові я побачила і дитину, і якусь подобу старших, що були з ним.

Цей хлопчик виглядав на дитину, тобто мав усі властиві своєму вікові ознаки. Втім, мою увагу насамперед привернуло те, що його убрання являло собою зменшену і кумедну копію убрання дорослих. Я подумала, що то лише випадковість і пильніше придивилася до того хлопчика. Але не тільки це мене подивувало. Мене налякали очі хлопчика. В них не було нічого дитячого, в них, радше, прозирало щось «доросле», щось неприродно «старече», навіть щось «злостиве», що аж ніяк не личило дитині. То були старечі очі в тілі, яке нещодавно з’явилося на світ. До того ж, я помітила, що батьки ставляться до своєї дитини як до продукту розвиненого суспільства.

Поставою і загальною поведінкою хлопчик виказував таку невимушеність, що це більше скидалося на зухвалість. Ходило вже не про безбоязкість, а радше про зневагу до всього і всіх, навіть до власних батьків, до всього довкола, за винятком самого себе. Але для батьків це теж свідчило про неабиякий розум, про видатну й непересічну особистість.

Те, що говорив цей хлопчик, не мало нічого спільного зі світом мрій, іграшок та потребою ласки. Як і в убранні, я побачила в його словах убогий зміст розмов «великих», повторення почутого в безглуздих телевізійних програмах та обізнаність у неприпустимих для дитини такого віку речах. Я мусила тримати при собі свої думки, бо батьки співали своєї: «та й тямущі нині діти…»

Як на мене, зерня моралі в цій дитині проростало майбутнім насильством, а потреба ласки – домаганням постійної уваги. То була очевидна невихованість. Старші з ним панькалися, і навіть гадки не мали бодай щось змінити і допомогти йому бути тим, ким він має бути: дитиною.

Тут ми пожинаємо плоди нашого матеріалістичного світу: дорослі завжди прагнуть бути молодими тілом, втративши спершу доконечну молодість душі; а діти – сміх та й годі – посідають місце старших, поводячись геть неадекватно як на свої літа та природну невинність. То що ж таке робиться? Чи слід погодитися з примітивними поясненнями, що ми приходимо в цей світ випадково, внаслідок механічної експансії клітин, без душі і без Бога та без потреби як внутрішнього, так і зовнішнього розвитку? Тобто, ми маємо «використати життя» для того, щоб вивищитися, утискаючи інших? І тішитися теперішнім, знехтувавши свій обов’язок перед майбутнім?

Дивлячись на цю дитину, яка змусила мене замислитись, я згадала, чого научали Ті, що залишили у спадок людству знання і обов’язок, до яких нині всім байдуже. Вони вважали людину вельми давньою істотою, яка живе, жила і знову й знову житиме на Землі, подібно до того, як тепер вона існує поміж моментів сну та неспання/активності. Але, якщо моменти сну (що є моментами «неба» у великих циклах життя і смерті) є короткими, бо на зміну їм приходять непогамовні бажання матеріального досвідчення, то моменти пильнування є неефективними через брак перепочинку та постійну одержимість чуттєвими насолодами. Отож, щораз менше сну і менше неба. Відтак, маємо похмурих і брутальних, через брак перепочинку, дорослих та «недремних», через брак небесного спочинку, дітей. Діти приходять на Землю з пам’яттю і невтоленими бажаннями дорослих, з таким самим потягом до насильства і такими самими вимогами недосконалого тіла. Вночі їх вже не навідують ангели, і уві сні вони вже солодко не усміхаються… Вони плачуть і страждають, просять і наказують, зневажають і брутально поводяться, а в глибині їхніх душ стирається прадавній образ Незвичайного Дитятка, яке, народившись у соломі, прийшло колись, щоб дати світові світло і втілити архетип невинної душі. Якщо диво циклів знову повернеться до людей, якщо ми згадаємо, що мудрість – та її сестра вихованість – може обернути колесо історії, то знову народиться Дитятко, і знову будуть діти на Землі, але не такі, як я сьогодні бачила, а з отим ангельським личком.