Читать книгу Сьогодні я бачила… - Делия Стейнберг Гусман - Страница 14

Сьогодні я бачила дитину…

Кажуть, що теперішні діти не такі. Навіть захоплюються, що вони на диво схожі на дорослих. Кажуть, що нині діти значно «тямовитіші» і швидше все схоплюють. Дорослі аж нетямляться від їхніх неочікуваних запитань, і дарма, мовляв, що вони не такі наївні – це навіть добре.

Тому сьогодні я звернула увагу на одну дитину… Достеменну дитину – простодушну, з допитливими оченятами, жваву і кмітливу, що було цілком природно. Хлопчик ішов, роззираючись довкола, немов дошукуючись прихованої сутності всього, що бачив. Разу-раз він сипав запитаннями у невситимій жадобі знань.

Його запитання були прості і водночас глибокі саме своєю простотою. Він хотів знати про небо, про зорі і про край неба. Придивлявся до комах і цікавився, чому у людей немає крил. Він хотів знати, чому хтось плаче, чому йому іноді хочеться сміятися і галасувати… Але дитина має спілкуватися з іншими дітьми… А це невинне дитя відчувало, що вони не розуміють його і зовсім не схожі на нього. Їм не подобалися його іграшки, їх не обходило те, що цікавило його. Вони мали себе за «дорослих», тимчасом як він хотів бути дитиною. «Нормальні» діти вели мову тільки про телебачення, про свої маленькі радощі, про проблеми своїх родин і про те, які нестерпні їхні батьки, брати та сестри. Дитина, яку я сьогодні бачила, почувалася серед своїх однолітків беззахисною… Відтак, у пошуках розуміння вона повернулася до старших. Але з неї тільки сміялись і кепкували. «Що з нього вийде? Він зовсім на нас не схожий… Мені навіть соромно за його запитання, бо він якийсь нетямущий… Чому ти не такий, як усі інші? Чому не граєшся зі своїми друзями? Синку, ти хочеш, щоб я розповів тобі про місяць, але все, що знаю, я тобі вже сказав».

Зачарований і щасливий погляд моєї дитини згас, і вона засмутилася. Гадаю, тієї миті хлопчик втратив свій свіжий погляд на життя і, сам того не бажаючи і не здаючи собі з того справи, став до часу дорослим.

То була сувора життєва наука: мовчати, коли тебе не розуміють, не виповідати свої найпотаємніші мрії, не говорити про прекрасне, а лише про те, що хочуть чути інші.

Тепер я бачила не хлопчика, а дорослого чоловіка, приреченого на страждання в цьому світі.

Чому ми прирікаємо на смерть усе прекрасне і невинне? Де та дитина, яка була в нас і якою мала б рухати непогамовна допитливість і потреба ласки? Чи, може, ми вже не годні зрозуміти нічого доброго і чистого? Чи, може, подорослішання конче означає втрату дитинного подиву?

Печальний був той день, коли я побачила цю дитину. Відтепер я не випускатиму її з очей, шукаючи якоїсь ознаки простодушності перших ідеалів – ідеалів, які досі не забруднені і не заплямовані зіпсутістю нашого теперішнього життя.

Я шукатиму молоді очі – неспокійні й лагідні, приречені на самотність, очі, спраглі неба, очі, які ставлять вічні запитання, відповіді на котрі заховані на споді душі – душі, що нині спить в очікуванні кращих часів.

Щодня в цей світ приходять діти… Хочеш допомогти мені в пошуках того, хто досі має в своєму погляді клаптик неба? Зроби так, щоб він не втратив цього скарбу, і всі ми – ти і я – вийдемо переможцями у цьому пориванні до краси та чистоти.